“Як і більшість ровесників, дитинство Ургант провів у шкільних застінках з їх широким асортиментом тортур — від спортзалу до завуча з виховної роботи. Щоправда, Ургант не ходив ані до садочка, ані на сезонні медогляди, тому навіть у семирічному віці, коли більшість уже цілком сформована й готова до успішної реалізації чужих планів, він навіть гадки не мав, як саме потрібно поводитися серед людей, у чому, так би мовити, сіль колективного замовчуваного, і чому так важливо щомісяця піддавати суспільній оцінці лімфу, кал і сечу, чи то пак кров, піт і сльози. Тому ще в початкових класах Ургант засвідчив фатально низький рівень суспільної адаптації, тому поводився -з перспективи здорового колективізму — вкрай неадекватно, сприймаючи з усією відповідальністю й поважністю мультидисциплінарні цінності, записані в підручниках. Інші учні та й учителі не те щоби цілком ігнорували підручникову мудрість, але своїми прокомпостованими мізками, своїми кишковими звивинами вони усвідомлювали, що школа — як і армія чи, скажімо, в’язниця — це, як не крути, таки школа життя, і в цій школі набагато важливіші написи на стінах туалетів, аніж імена національних героїв, які змінюються з регулярністю бордельних клієнтів.”