“Терпляче вислухавши, Мерилін питає: «Яку роль зможе відіграти паліативна медицина тоді, коли я почуватимусь так погано, що захочу покінчити з собою?» Трохи повагавшись, докторка С. відповідає, що з письмової згоди двох лікарів моїй дружині допоможуть у самогубстві. Очевидно заспокоєна такою інформацією, Мерилін остаточно погоджується на місячний курс імуноглобулінових ін’єкцій. Сиджу вражений і приголомшений, та водночас захоплююся прямотою і безстрашністю моєї дружини. Варіантів вибору поменшало, і ми відкрито, майже невимушено обговорюємо кінець життя Мерилін. Я виходжу з кімнати пониклим і дезорієнтованим. Решту дня ми з Мерилін проводимо попліч. Мій перший порив — не спускати її з ока, триматися поряд, держати її за руку й не відпускати. Я покохав її сімдесят три роки тому, і ми щойно відсвяткували шістдесят п’яті роковини весілля. Знаю, що це незвична річ — так довго кохати. Так, однак я й досі променію, коли вона заходить до кімнати. Милуюся всім, що у ній є, — грацією, красою, добротою і мудрістю. Хоча в кожного з нас по-різному формувався внутрішній світ, однак ми поділяємо любов до літератури й театру. Мерилін напрочуд добре обізнана в усьому, крім сфери точних наук. Коли я цікавлюся чимсь гуманітарним, вона не пропустить нагоди просвітити мене. Наші стосунки не завжди були погідними: у нас траплялися суперечки, сварки, необдумані вчинки, але ми завжди були щирі й чесні одне з одним і завжди, завжди ставили нашу любов понад усе. Ми пробули майже все життя разом, а тепер діагноз «множинна мієлома» змушує думати про життя без Мерилін. Вперше її смерть видається не тільки певною, а й близькою. Жахливо уявляти світ без Мерилін, і в голову приходить думка про те, щоб померти разом з нею. За останні кілька тижнів я говорив про це зі своїми найближчими приятелями-лікарями. Один із них признався, що теж розмірковував про самогубство в разі смерті дружини. Дехто з моїх знайомих розглядає можливість самогубства в разі важкої деменції. Ми навіть вели мову про такі засоби, як велика доза морфію, деякі антидепресанти, гелій та інші пропозиції від Товариства болиголову. У романі «Проблема Спінози» я написав про останні дні Германа Ґерінґа в Нюрнберзі й описав, як він обдурив ката, проковтнувши ампулу з ціанідом, що її перед тим якось приховав. Такі ампули роздано всім найвищим нацистським чинам, і багато хто з них (Гітлер, Ґеббельс, Гіммлер, Борман) загинув так, як Ґерінґ. Це було сімдесят п’ять років тому! А що маємо нині? Де в наш час можна роздобути ампулу з ціанідом? Недовго я розмірковував над такими питаннями. Враз спав на думку очевидний гіркий наслідок — вплив самогубства на моїх дітей і на все коло наших приятелів. Ще й на моїх пацієнтів. Я ж стільки років застосовував індивідуальну та групову психотерапію, допомагаючи вдовам і вдівцям. Я ж присвятив себе тому, щоб уберігати їм життя весь нестерпний рік, а то й два після смерті їхніх чоловіків чи жінок. Стільки разів я сяяв від радості, спостерігаючи, як вони поступово опам’ятовуються й оживають. Наклавши на себе руки, я зрадив би їхні зусилля, наші зусилля. Я допомагав їм пережити біль і страждання, а тепер от, опинившись у їхньому становищі, надумав відкрутитися від обов’язку. Ні, я не маю права піти на таке. Допомога хворим — це підвалина мого життя, якої я не смію і не буду порушувати.”