“Епікур вважав, що справжня мета філософії — це полегшення людських страждань. А що ж є головною причиною цих страждань? У відповіді на це запитання Епікур не сумнівався: це наш усюдисущий страх смерті.
[...]
Частиною Епікурового генія було передбачення сучасного погляду на несвідоме: він підкреслював, що для більшості людей страх смерті не є свідомим, а може проявлятися в прихованій формі, наприклад надмірній релігійності, усепоглинальному нагромадженні багатства, сліпій жадобі влади й почестей, що розглядаються як фальсифікат безсмертя.
Як Епікур намагався зменшити страх смерті? Він сформулював низку добре сконструйованих аргументів, а його учні запам’ятовували їх, наче катехизис. Багато цих аргументів активно обговорювалися впродовж останніх двадцяти трьох століть, і вони досі є істотною допомогою в переборюванні страху смерті. [...]
1. Смертність душі.
2. Остаточне неіснування смерті.
3. Аргумент симетрії.

Смертність душі
Епікур учив, що душа є смертною й помирає разом з тілом. [...]
Епікур гостро засуджував сучасних йому релігійних лідерів, які, бажаючи зміцнити власну владу, посилювали страх своїх послідовників перед смертю, попереджуючи про муки, якими після смерті каратимуть тих, хто не дотримувався певних правил і приписів. [...]
На думку Епікура, якщо наша душа смертна так само, як тіло, нам нічого боятися потойбіччя. Ми не матимемо свідомості, не шкодуватимемо про втрачене життя, не буде загрози від богів. [...]

Остаточне неіснування смерті
У своєму другому аргументі Епікур постулює, що смерть для нас не існує, оскільки душа є смертною й розпорошується в мить смерті. Будучи розпорошеною, вона нічого не відчуває, а того, чого ми не відчуваємо, для нас не існує. Іншими словами: там, де я, немає смерті; там, де смерть, немає мене. Тому Епікур твердив: «Чого боятися смерті, якщо ми не можемо її відчути?»
[...] Будучи мертвими, ми не знатимемо, що мертві, чого ж тоді боїмося?

Аргумент симетрії
Третій аргумент Епікура каже, що наш стан небуття після смерті такий самий, як до нашого народження. [...]
З-поміж багатьох людей, які століттями повторювали цей аргумент, ніхто не зробив цього так гарно, як видатний російський письменник Володимир Набоков у своїй біографії «Говори, пам’яте», що починається такими рядками: «Колиска гойдається над безо­днею, і здоровий глузд підказує нам, що наше існування є лише коротким просвітом між двома вічностями темряви. Хоча це однаковісінькі двійнята, людина зазвичай дивиться на пренатальну безодню спокійніше, ніж на ту, куди прямує (зі швидкістю приблизно чотирьох тисяч п’ятисот ударів за годину)».

Поширення хвиль
Зі всіх ідей, які сформувалися в мене за роки практики в протидії особистісному страхові смерті й тривозі, пов’язаній з минущістю життя, особливо цінною я вважаю ідею поширення хвиль.
Поширення хвиль стосується факту, що кожен з нас творить — часто без свідомого наміру чи відома — концентричні кола впливу, які можуть діяти на інших упродовж років і навіть поколінь. Це означає, що вплив, який ми справляємо на інших людей, у свою чергу передається іншим, подібно до того, як хвилі у водоймі розходяться, аж доки перестають бути видимими, проте й тоді тривають на мікроскопічному рівні. Ідея, що ми можемо залишити по собі слід, навіть не знаючи цього, дає потужну відповідь тим, хто твердить, наче з нашої скінченності та минущості неодмінно випливає марнота існування.
Поширення хвиль не обов’язково означає залишання після себе власного зображення чи імені. [...]
Намагання зберегти свою індивідуальність неодмінно приречені на провал. Незмінна лише минущість. Натомість поширення хвиль, як я його розумію, означає залишання по собі частки власного життєвого досвіду, певної риси, якогось клаптика мудрості, настанови, відваги, розради, що переходить до інших — знайомих чи незнайомих.”