“До Майдану я, повертаючись до Англії, роками із захватом розповідав людям: «Україна — це дуже важлива країна!».
На мене зазвичай дивилися зі збентеженням: «А хіба це не частина Росії?».
І тоді я читав усім невеличку лекцію про те, що Україна — це один із важливих вододілів, де зустрічаються Європа та Азія, демократія та деспотизм.
Гадаю, більшість англійських колег та друзів ставилися до моєї легкої одержимості Україною як до ексцентричного хобі. Та коли розпочався Майдан і вся Європа побачила, як демонстранти б’ються зі спецзагонами «Беркуту» — ці картинки на екрані нагадували середньовічні битви: патериці, щити, катапульти, палаючі шини, від яких майдан Незалежності світився полум’ям і вгортався у чорний дим, — я міг вважати себе трішечки провидцем. За двадцять чотири роки, упродовж яких ми з Ігорем працювали разом, у нього виникало безліч різних клопотів. Він був таким собі революціонером та дисидентом від медицини і використовував усі здобуті від мене знання для того, щоб вдосконалити українську нейрохірургію. Адже медична система його батьківщини була такою ж авторитарною, як і політика.
Ігор нажив собі чимало ворогів і здолав чимало труднощів. Однак його пацієнтам велося дуже добре, тож невдовзі його клініка здобула популярність. А численні спроби старших колег та керівництва знищити його зазнали поразки. У Ігоревих досягненнях було щось героїчне, і я відчував, що моя багаторічна співпраця з ним стала частиною тієї самої боротьби проти корупції та автократії, яку провадили і протестувальники на Майдані.”