“Зачитувана стенограма її більше не тривожила. Клавка відчула в собі якусь байдужість до тих — коли пасквільних, коли формальних — випадів у бік Максима Тадейовича і Юрія Івановича. Вона, напевно, подолала больовий поріг, і в неї вже виробився імунітет. Критичні слова з вуст письменників на адресу одне одного більше нічого не важили. З Клавкою таке трапилося не вперше. У неї за плечами був досвід загальних зборів письменників Києва, де промивали «Нарис історії української літератури». Спершу було боляче, огидно, а потім цілковито байдуже.”