“Геройство!.. І неодмінно барикади, ешафот, натхненний по гляд, геройський жест. А, бідні паршивці люди, вони такі убогі, отупілі, маленькі, що без натхненних, «естетичних» жестів для них нема геройства. Подвиг!.. І неодмінно — пустеля, печера, зелений бородатий дід-подвижник, чорт, молитва. О, легко було тим історичним, легендарним героям виробляти опереткові жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим дідам у своїх норах зашіптувати свої молоді пакості. Ні, ти, голубе, не на ешафоті геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя, щодня, щогодин попостій на ешафоті. І без публіки, братику, без аплодисментів, без жестів, нікому не відомий, не знаний, не оплаканий і ввесь час із головою на гільйотині. Ану? І в історію тебе не запишуть, і ті, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, і обплюють тебе. Ще більше, герою: ти повине усе, що через чрево матері виніс із віків людства, скинути з себе, як гадюка скидає шкуру. «І одречеться батька, матері.. » І коли їх, цих батька й матір, наприклад, бомбою треба висадити в повітря, на шматки розірвати ту посмішку, що з неї ти шив перші радості життя, ті груди, що втихомирювали соками своїми твої перші страждання, — ти повинен це зробити точно й без вагання Чуєш, барикадний герою? І ти — не зелений, порохнявий дід, і ти не в пустелі, і ти маєш справу не з наївним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазія поза голу жінку не сягає Ні, тобі тільки двадцять сім років, у тобі необ'їждженим конем стрибає кров, ти в центрі величезного, напівбожевільного, жадного, щоночі танцюючого міста, круг тебе кишить усіма дияволами спокуси, найвитонченішими, найхимернішими, найпривабливішими дияволами, який тільки могла витворити знудьгована, передосвідчена, з атрофованими нервами людськість. От тут, діду, спробуй бути подвижником. Ану?”