Чому павуки?

Перш за все, вони мені подобаються зовні. Так, так я залюбки роздивляюсь їх в тераріумах та природознавчих музеях. До речі, у Львові є шикарний Зоологічний музей, де можна пропасти на пів дня, бо експонатів там просто не злічити.

Так от, павуки заворожували мене з дитинства. Я ніколи їх не боялася, але й не лізла до них сама, щоб торкнутись. Розвага дитинства — впіймати муху і підкинути павуку. Щоб дивитись, як він її обплітає.
Ми росли без інтернетів ахах.
Коли мені було років 10, ми з бабусею садили картоплю на ділянці за містом. І вже коли закінчили, бабуся взяла до рук мішок і хотіла зібрати туди лопати та сапу, аж раптом каже:“О, це ж той павук, що кусає! І лясь себе по руці”. Це був здоровецький тарантул.

В моїх очах бабуся вмить стала крутіше за Супермена та Бетмена. Пару років потому одного серпня у її дворі розвелось дуже багато хрестовиків. Настільки багато, що в сараї усе було оплетено павутинням. Якщо зайдеш, вийдеш у фаті. Ми з сестрою роздивлялись їх з острахом і захватом, а бабуся змахувала віником і давила.

Ще пізніше я вперше побачила павука-осу (аргіопу). Отруйний, але ж гарний, очей не відвести. У нас жив такий один біля літнього душу, я щодня ходила дивитись, як він там. Набагато пізніше я побувала в різних тераріумах, де роздивлялась волохатих птахоїдів та пустельних павуків і думала, до чого ж гарні створіння, недарма люди завжди проявляли до них цікавість та приписували їм надприродні здібності. В історіях про відьомські рецепти завжди є сушений павук.

Для мене павук — символ трудолюбства та терплячості, хоч я і розумію, що плести павутину — це їхній інстинкт, а не вольове рішення.

В Лісітеї живуть не звичайні павуки, а бойові. Вони вміють об’єднуватись ментально, завдяки чому є прекрасними командними воїнами.