Поки всі накривають пишні свої столи

Поки всі накривають пишні свої столи,
Поки свято, неначе птах, вислиза з долонь,
Він лягає собі на пагорбі долілиць,
І обходять його – босоніж і посолонь

Всі минулі, усі загиблі, вина і гнів,
Всі, що вийшли на вічні лови до сірих хмар.
І вона, що завжди ховається в глибині,
У яку зазирнув би сам, тільки сил нема.
Нахиляється і шепоче: «Яким ти став!»
І торкається білих шрамів його старих.
І цілує, немов коханка, його вуста,
І цілунок її отруєний і горить.
Вірно кажуть, побратись бідному – ніч...