Ганна Кузьо's Blog, page 2

"Сміх. Біологія, психіка, культура" Ерік Смаджа

Тема цікава, а виклад не дуже. Читається наче дипломна чи дисертація, деякі речення доводиться по декілька разів перечитувати. В другій частині книги якось наче автор змінився. 

Перша частина - це прямо класичний літературний огляд наукової роботи. Про сміх, виявляється, писали Платон, Марк Фабій Квінтиліан, історик середньовіччя Жак Ле Гофф, Спіноза, Декарт, Кант, Спенсер та інші. Ставлення до сміху змінювалося з плином історії. В Античні часи шляхетним людям не пасувало реготати з будь-чого, сміх мав бути виваженим. За часів Високого Середньовіччя сміх дияволізували, усі мали страждати та думати про чистилище, а не сміятися. Спіноза ж вже ототожнює сміх із душевною силою та залученням до божественної природи. Гоббс та Спіноза розглядають сміх, як прояв агресії у тому числі. Кант розглядає сміх, як зменшення чуттєвого напруження, раптове перетворення напруження на ніщо. 

Словом, книга про три складові сміху - нейрофізіологічна, психологічна та культурна. 

Автор досліджує з чого сміялися найдавніші предки, з тих джерел, які доступні. З чого сміються примітивні племена, які збереглися зараз. 

Вираз обличчя потребує розвинених мімічних м'язів, які є в котячих, собачих та коневих, і звісно ж - приматів. Еволюційно сміх людини походить від двох виразів обличчя у приматів - "розслаблене обличчя - розтулений рот" та "мовчазне обличчя - вишкірені зуби". Обидва ці вирази є елементами ігрової міміки у приматів. Згідно з Джуліаном Гакслі, багато типів поведінки у тварин втратили первісну функцію впродовж еволюції та внаслідок ритуалізації набули комунікативного значення.  

Вважається, що сміх і усмішка мають різне філогенетичне походження. "Розслаблене обличчя - розтулений рот" у приматів відповідає сміху у людини. Конрад Лоренц вважав, що морфологія цієї міміки свідчить про первісну агресивну мотивацію сміху. "Мовчазне обличчя - вишкірені зуби" вважається попередником усмішки. 

Стосовно психологічних причин сміху, окрім патологічного сміху, який автор класифікує та пояснює кожен тип, автор описує також дотеп, тобто гумор й соціальну взаємодію під час жарту. Адже для цього потрібен не лише сам дотепник, але й друга особа, об'єкт "агресії" та третя особа (або ж публіка), яка відреагує на жарт. Сміх публіки свідчить про глибоку психологічну узгодженість з першою особою. "Успішна сміхова комунікація потребує міжособистісної, колективної психічної згоди. Група виконує роль підтримки на рівні ідентифікації нарцисичного перестрахування та відчутного зняття вини"

До речі, Фройд, на якого в цьому розділі неодноразово посилається автор, досліджував гумор та сміх. Він доводив, що гумор скорочує витрати на емоції, коли завдяки жартам люди звільняються від зовнішніх виявів гніву, страху, тривоги, болю, смутку. Саме тому гумор притягує людей. Також він розглядає гумор як захисний механізм від людського страждання. Водночас для Фройда гумор викликаний почуттям загрози, що відчувається на рівні нарцисичної цілісності. В гуморі діє тріумф вторинного нарцисизму і принцип задоволення.

Цікаво, що в мозку не має якоїсь одної ділянки, яка відповідає за сміх. Тут залучені лобова кора (передфронтальні долі), гіпоталамічна ділянка, мозковий стовбур, нервові шляхи моторики.

В примітивних сучасних племенах ставлення до сміху відрізняється. В африканських племенах сміх не є позитивним сигналом взаємодії між батьками та дітьми. Навпаки - батьки серйозні та стримані до дітей, адже вірять, що в дітях живуть духи їх предків. От бабусі дідусі з дітьми сміються вже. Коли діти виходять з-під опіки батьків та вливаються в групи однолітків, сміх відіграє важливе значення для соціалізації, навчання, опановування етикету. 

Автор описав цікаву історію - дослідження народу ік (кочівний етнос мисливців-збиральників на пн-сх Уганди). Внаслідок 2 Світової війни цей народ переживав страшну кризу. У 1965-67 роках їх досліджував Колін Тернбул, який описував дуже дивну їх поведінку, яка часто проявлялася у неадекватному сміху. В ситуаціях, коли взагалі не до сміху, вони сміялися. Через режим виживання, де все існування зводилося до пошуку харчів, ік були дуже жорстокими. Проте сміялися з голоду, з доброти та щедрості (що було нелогічним для них та рідкісним явищем), зі страждань інших та себе (чоловік, який не їв 3 дні, сміявся, сміялися матері, коли їхні діти падали й забивалися й плакали, сміялися діти над старими). У них на фоні людського занепаду, постійної загрози смерті, сміх був проявом тріумфального утвердження життя, формою захисту проти тривожних афектів. Сміх і насмішка для ік були інструментом психічного виживання.

Четвертий розділ присвячений соціальному значенню сміху. Крім індивідуального значення сміху, як от зняття напруження, нарцисичного тріумфу, сміх серед людей може бути радісний, ввічливий, зваблюючий, ніяковий. Все залежить від соціальних норм. Відштовхуючись від філогенетичного походження сміху від міміки у приматів, людський сміх є поліморфічним та багатофункціональним. 

"Смаки раю: Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів" Вольфґанґ Шивельбуш

 Трохи стисла, але дуже цікава історія про маленькі й великі наркотики: прянощі, чай, каву, тютюн, опіум та гашиш. Продукти, які не конче потрібні й далеко не завжди та не всюди історично вживалися. Та з експансією колоніальних країн з'явилися спочатку як нові цікавинки, а потім й у щоденному побуті людей. 

Чому цікаво? Автор розповідає про те, які ці продукти змінювали життя та соціальний триб у різних європейських країнах. От на приклад, до появи кави, європейці вживали величезну кількість алкоголю. Щодня від малого до великого випивали до 3 літрів пива, дуже популярним був пивний суп. Уявили? 

Напевне найцікавіше було читати про алкоголь та поведінкові патерни, які він формує. Про шинкваси, та де вони прижилися. Виявляється традиції пиття у корчмі дуже відрізнялися у Британії з Америкою та Німеччині. Мені найцікавіше було читати про соціальну роль алкоголю. Наприклад, ритуал пити "за здоров'я" (пити до когось) має давнє походження (принаймні з часів стародавньої Греції) і означає визнання взаємної прихильності та дружби. Те, що у різних народах говорять при цьому теж має важливе значення і є, так би мовити, формулами, які формують взаємну довіру. Вони наче закляття освячують напій, означають, що напій безпечний, не отруєний.  Ще у XVI ст. кожне застілля закінчувалося тотальним сп'янінням усіх гостей, і бути тверезим на такому дійстві було нечуваною неповагою. 

Кнайпу можна вважати резерватом, де збереглися архаїчні звичаї людства. До прикладу архаїчна процедура, яка збереглася у питних ритуалах, антропологи називають "потлач" і вона символізує жертву, де адресатом є не божество, а інші люди. Мова іде про те, коли хтось з компанії "ставить" напої. Відповідно потім, згідно з неписаними правилами, ставити мають й інші учасники компанії по черзі. Тут для порівняння можна згадати вождів племен, які обдаровували один одного, і щоб не зганьбитися, потрібно було бути рівним у даруваннях. Або ж згадайте Соломона та царицю савську. 

"Учасники питного кола - це учасники потлачу. З інстинктивною непомильністю перелітних птахів вони відтворюють правила й ритуали пропонування та віддячування, про походження яких не мають жодного уявлення. У цьому їм допомагає алкоголь, довкола якого все, зрештою, й обертається. він змиває новіші цивілізовані верстви свідомості, відкриваючи доступ до того архаїчного шару, де стани сп'яніння, збратання і змагання з такою самоочевидністю переходять один в одного, як і на бенкетах п'ятсот, тисячу чи три тисячі років тому"

"Пити алкоголь - віддавна означає витворювати спільноту. Найдавніші питні ритуали - це демонстрація пов'язаності між питцями"

Також тут описана історія видозміни заїзду та корчми у готелі та шинкваси. 

"Очевидно, фізична близькість шинквасу оживляє атавістичний спогад про роль господаря як особи, що влаштовує гостину".

"Та обставина, що від початку XIX ст. англо-американська кнайпа зветься коротко "бар", знаходить просте пояснення в тому, що шинквас (бар) і кнайпа злилися, стали ідентичними. На європейському континенті, а надто в Німеччині, бар, тобто шинквас, так ніколи й не здобувся на таке домінантне значення. У порівнянні з продовгуватим американським баром, шинквас у німецьких кнайпах виглядає коротким обрубком. В Англії та США цілком нормально пити при шинквасі, натомість у німецькій кнайповій культурі, згідно з неписаними правилами, це привілей завсідників"

Поява кави, яка мала протилежний вплив на організм, була радо прийнята протестантами, які в той час активно впливали на розвиток економіки. Спочатку каву подавали у вазах та глечиках для пива чи сидру, які були в кожному домі. Поступово пиття кави стало ритуалізованим, з'явилися спеціальні атрибути та звичаї як її правильно пити. 

Цікаво, що Англія була великим постачальником кави, і саме там найшвидше розповсюдилася культура пиття кави. Британія була кавовою країною, а чай прийшов згодом.

"Кава і чай виявляються природженими міщанськими напоями бодай у тому, що вони цілком емансиповані від будь-якого архаїчного значення пиття. Кавою чи чаєм не цокаються, ними не п'ємо до когось, тут ніхто не змагається у виставлянні. Споживачі кави та чаю є не внутрішньо пов'язаною спільнотою, а зібранням наголошених індивідуалістів."

На традиції пиття пива та вина дуже повпливало поширення горілки. Максимальний ефект сп'яніння, дешева ціна, зробили горілку дитям промислової революції нарівні з ткацьким верстатом. Вона багато що змінила у суспільстві. Змінила й культуру пиття. Саме в промисловій Європі та Америці разом з горілкою з'явилася традиція пити наодинці. Раніше розпивання алкогольних напоїв були суто колективними.

Культура пиття алкоголю та кави посідали важливе місце для соціалізації. У ХVII-XVIII ст. каварня для міщанства була важливим місцем зустрічей, диспутів та вирішення справ. Туди зазвичай не допускалися жінки, і каварні іноді перетворювались навіть на бізнес-осередки. У XIX ст. подібну функцію корчма почала відігравати для робітничого класу.  І алкоголь, і кава стимулюють певні якості, що їх відповідний клас вважає за важливі. "Як кава стимулює тверезість та індивідуалізм, так алкоголь сприяє пролетарським чеснотам колективізму і солідарності".

Тютюн також змінив багато щоденних ритуалів. Спочатку це була розкіш, потім буденність і з часом довгий процес розпалювання люльки замінили швидкі сигарети. 

"Насолода від куріння полягає далеко не тільки у фармакологічній дії нікотину. Не менш важливими є і жести курця. Під цим оглядом куріння тісно споріднене зі споживанням гарячих напоїв. ...то приємніше, що більше різних варіантів жестів відкриває цей предмет. На прикладі історії розвитку куріння видно, як разюче скорочуються саме можливості варіантності внаслідок невпинного спрощення курцевого приладдя."

"Кавова чи чайна філіжанка і табакерка у XVIII ст. є не просто предметами вжитку з обмеженим призначенням. Людина рококо використовує їх як нагоди для самопоказу. Спосіб тримати філіжанку, блюдце, ложечку, підносити їх до вуст, ставити на стіл тощо стає соціальним і культурним розпізнавальним знаком, достоту так само, як і володіння табакеркою та процедура нюхання табаки"

У ХІХ ст. коли переважала дерев'яна забудова у містах, куріння в громадських місцях було заборонене, згодом, коли небезпека пожеж перестала бути актуальною, така заборона куріння стала вважатися політичного гноблення. "Завоювання" громадських місць для куріння стало набувати політичного характеру. В той час курці були представниками войовничого робітничого руху, який заснував в Німеччині першу та найрадикальнішу профспілку. 

"Кожне суспільство має ті засоби насолоди та дурмани, на які заслуговує, яких потребує і які може знести. Для західної культури алкоголь іще з античності є цим центральним дурманом. Хоч у яких формах його вживають, він став таким неодмінним складником нашої культури, що ми вже навіть не уявляємо себе без нього. Щоправда, знову і знову були спроби вилучити алкогольні напої з обігу. Та всі вони, як і врешті американська заборона, виявлялися просто донкіхотівськими епізодами. Алкогольна залежність є однією з найпотужніших цивілізаційних хвороб, а те, що її матеріальна причина - алкоголь - все одно так міцно закорінена в нашій культурі, демонструє, що та її цілком очевидно потребує"

В часи, коли алкоголь був надто дорогим, а в аптеках з'явився опій, робітничий клас Лондона масово вживав його щодня. Був час, коли опіум був найчастішим медикаментом, який виписували лікарі, й коштував дешево. І Карл Маркс, який назвав релігію опіумом для народу, знав, про що говорив. Тоді ж і гашиш курили масово. Коли з'явилися героїн та кокаїн, вживання наркотиків поступово почали обмежувати, а згодом й забороняти. 

"Численні відкриття спричиняються до того, що наприкінці XIX ст. наркотики вже не розглядали й не вживали так наївно, як у першій половині цього-таки сторіччя. Відкриття виготовлення морфію (1817) та героїну (1874) з опію означає для сфери наркотиків те саме, що горілка та бренді для питущих: помноження токсичної дії зі значними соціальними наслідками. Уперше морфій масово застосовують у лазаретах великих воєн XIX ст. Із військового життя морфій проникає у цивільне - відбувається достоту такий самий процес експансії, який спостерігаємо під час Тридцятирічної війни із тютюном."

Дуже показовим є приклад колоніальної політики Британії та політики зокрема Ост-індської компанії. На приклад Китаю, у книзі змальовується, як британці в торгових оборудках продавали опій, вирощений на їх плантаціях в Азії ж, натомість купуючи чай. "обрахували, що між 1767 та 1850 роками споживання опію в Китаї зросло в 70 разів. Цілком зрозуміло, що таке зростання спричиняє далекосяжні соціальні наслідки."

Колоніальна Британія систематично та розсудливо використовувала опій, який був заборонений у самій Англії. Цим вони здобували прибутки та утихомирювали пригноблене населення колоній. 

Попри історію наркотиків від повсюдного вжитку до заборони, зараз ми на хвилі відновлення лояльності до "слабких" наркотиків. Іще 300 років тому кава чи тютюн були теж суперечливими речовинами, іноді навіть забороненими "засобами насолоди". Проте у свій час суспільство і держава вирішили замість заборони оподатковувати ці продукти. Тож видається, що гашиш та опій можуть в майбутньому стати такими ж легальними, як у свій час тютюн та кава.Тобто їхня заборона спричиняє більший соціальний неспокій, ніж контрольована легалізація. "куріння та експансія споживання слабких наркотиків - це два внутрішньо пов'язаних процеси". 

"так само, як у XVII столітті спроби заборонити каву й тютюн символізували останні баталії середньовічного світогляду (який цілком справедливо зачув у нових "засобах насолоди" модерну буржуазну динаміку), так і сьогодні ще наявні заборони наркотиків можна тлумачити як останню битву буржуазної раціональності та самодисципліни."

Чого мені бракувало в цій книзі?

Про прянощі дуже мало розказано, на жаль. І дуже хотілося б, звісно, точку зору біологів еволюціоністів про різні поведінкові особливості, пов'язані із тим самим алкоголем, на приклад.

 

"Голі чи покриті. Світова історія одягання та оголення" Мінеке Схіппер

 Подібно до книги "Лайно" із цієї ж серії видавництва "Видавництво Анетти Антоненко", книга "Голі чи покриті" розкриває теми табу та правила, але вже стосовно одягу. Бо ми, люди, самі ж вигадуємо, що є погано, а що зле - це суто надбання нашого інтелекту. Той, хто потрапляє у середовище голих людей, вже через 15 хвилин звикає і чиїсь груди, сідниці чи геніталії не викликають ніяких емоцій та збудження. Бо насправді все це у нас в голові, і ми відповідальні за нашу реакцію на чуже тіло. І якраз перенесення відповідальності від себе і своєї голови на іншу людину й призводить до створення табу, правил та обмежень (які, зрештою, нікого не рятують від зґвалтувань та насилля). Цю думку намагається й донести авторка. Аргументує вона історичними фактами (традиції спільних лазень в Європі та Японії, "голі" племена, нудитські пляжі, тощо). Я додам, що у тварин немає непристойного вигляду, а у нас, людей, в кожну епоху в різних країнах свої правила, за порушення яких можна накласти головою. Словом, немає правильного чи неправильного в одяганні, є певні правила, які дуже відрізняються у різних народів в різні часи. Для нас, європейців, ходити голяка, як деякі племена, є неприйнятним, так само як і ходити повністю замотаними, як на близькому Сході. 

Чому оголеність певних частин тіла в нашому суспільстві є неприйнятною? (а ми знаємо, що в різних народів неприйнятним може бути дуже різний ступінь оголеності - від геніталій до шкіри, площею з долоню)Як і коли виникали правила одягання та хто їх вигадував?Яка роль в культурі одягання трьох панівних релігій - християнства, юдаїзму та мусульманства?Чому більшість правил та заборон в одяганні стосуються насамперед жінок, а не чоловіків? (спойлер, у племен, де ходять майже голяка, відповідальність за сексуальне збудження несуть чоловіки, а не жінки, тому там строгі правила стосовно прикривання пеніса)Чи скромний одяг, який покриває все тіло, захищає жінок від хтивих чоловіків (спойлер - ні, бо якраз те, що людина ховає під одягом, привертає більше уваги)Чи є межа, яка площа шкіри має бути закритою у жінки, щоб не спокушати чоловіків (спойлер - це вигадали чоловіки, щоб у їхній нетерпеливості та наглості можна було звинуватити жінок. Сексуальне насилля над жінками не менше у країнах близького сходу, просто винні там, знову ж, самі жінки).

Загалом книга цікава, хоча від середини мені бракувало логічної структури. Дуже варто читати тим, кого цікавлять ось ці питання культури, правил, заборон у суспільстві. Авторка намагалася висвітлити це питання з точки зору різних народів, хоча мені трохи замало географії було (+ вкінці книги надто багато уваги зосереджено на країнах близького Сходу). Також мені бракувало розкриття теми "страху голизни", можливо є цікаві психологічні дослідження... 

В книзі "Голі чи покриті" ви знайдете чимало цікавого про:

- примітивні племена, які носять лишень чохли з висушених кабачків на пенісах 

- еволюцію одягання та роздягання в Європі від часів давньої Греції та до сьогодні

- зміна норм пристойності у світі під впливом монотеїстичних релігій (спойлер - усі норми пристойності здебільшого диктуються саме релігією)

- правила одягання та оголювання в Китаї та Японії до європеїзації

- дуже багато про мусульманські країни та утискання жінок жорсткими правилами

"До 12 ст. і започаткування жорстких релігійних догм щодо статевого життя вірян, їхнього харчування й поведінки, своє тіло людина сприймала по-іншому, ніж у наші дні. Тоді ще існувала безпосередня відвертість й природність оголення"

Покривання жінок поширилося в семітських народів і поглибилося в авраамічних релігіях. У туарегів, на приклад, навпаки - чоловіки постійно із закритим обличчям, а жінки мають право не покривати голови.

Покривання жіночого тіла не мінімізувало сексуальних бажань чоловіка, якраз навпаки - підсилювало їх. Людство, прагнучи вознестися над покликом плоті, стало одним із найеротичніших створінь серед усіх живих істот саме завдяки одяганню

Сигнали одягу визначають два критерії: ієрархію та доброчесність. Доброчесність стосується більше жінок, рідше чоловіків.

До доби відродження оголене купання та плавання було нормальним, в Японії до диктату європейських норм були звичними спільні лазні чоловіків та жінок.

З приходом буржуазії в Європі придумали, що оголеність є срамотою, тож з’явилися обов’язкові повністю закриті купальні костюми.

Найбільш вирішальними в цьому плані є релігії. Оголеність тіла регулюється строго в юдаїзмі, християнстві та ісламі, хоча з часом це змінювалося, залежно від релігійних лідерів.

Церковні лідери намагалися захистити авторитет та слабкість чоловіків, що проявлялися у сексуальному збудженні, встановлюючи обмеження для одягу жінок. Логіка така: що слабкіший наголос на самоконтролі чоловіка, то більший наголос на одязі жінок.

Відколи люди почали одягатися, завдяки монотеїстичним релігіям з’явився страх голизни.

"Темна матерія. Лайно: Історія лайна" Флоріан Вернер

Прочитали назву книги й усміхнулись? Чи підняли брови з огидою? От такі наші реакції автор також детально тут розбирає.

Неочікуваний аналіз ролі лайна у житті людей: 

- лайно на різних етапах фізичного та психологічного розвитку людини (тут багато Фройда)

- чому лайно є табуйованим, коли воно таким не було (цікаво про процес поступового відгородження людей від лайна в середньовіччі)

- лайно в християнській релігії (от про лайно святих та пелюшки Ісусика я не чула, а це були ще ті артефакти колись)

- лайно в літературі, політиці, мистецтві

Не завжди й не всюди лайно було табуйованим, в цій книзі чимало шокуючих відкриттів і сміху. 

Нічого непристойного цій книзі немає, та й лайно не є непристойним - це частина нас самих протягом усього нашого життя. Це не жарт халамидника, а, можна сказати, науковий аналіз. Як на мене, автору вдалося досить цікаво, професійно розповісти про цю замовчувану тему.

"Природа табу така, що їх неможливо обговорювати раціонально"

"Кругообіг від харчування до лайна функціонує. Кругообіг від лайна до харчування перерваний" Фріденсрайх Гудертвассер 

"Важлива паралель між випорожненням тіла та кінцем життя: лайно, як і смерть, є великим зрівнювачем. Дефекація глибоко демократична справа. «Лайно є лайно, навіть якщо це лайно дворянина»"

"Відраза й сміх є недалекими одне від одного фізіологічними реакціями. І те і друге є суто людськими рефлекторними проявами"

"Спосіб пояснення існування лайна, його, так би мовити, етіології або міфологічного виправдання полягає в тому, що воно - разом з пізнанням добра і зла - прийшло у світ після того, як Адам і Єва скуштували яблуко"

"у християнстві воно сприймається як гранично низький прояв тілесності, якщо голова найближче відповідає царині божественного, то нижня частина тіла відповідальна за всі ті потяги, які намагаються збити людину з "правильного шляху""

"Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки" Ніл Ферґюсон

Одразу почну із зауваження. Я б воліла, щоб автор написав більш розлогу книгу, але з нормальними поясненнями для профанів. Бо деякі розділи просто неможливо читати через складність. Книга ж для широкого загалу написана, але якщо я ніц не тямлю у глобальних фінансових оборудках, банківській справі, міжнародній політиці, то мало що тут зрозумію. Шкода, бо ж якраз купую такі книги, щоб розібратися в цих темах.

Але не все так сумно, не всі розділи є складними та мало поясненими із купою термінів, які ти по замовчуванню ніби-то маєш знати. Вкінці книги автор дуже стисло все пояснює простою мовою.

Цікавим є протиставлення Ніла Ферґюсона Джераду Даймонду. Я вже читала "Цивілізацію" Ферґюсона та "Чому нації занепадають?" Джеймс Робінсон, Дарон Аджемоглу, якого Ферґюсон неодноразово згадує, а також "Зброя, мікроби і харч" Джерада Даймонда. От без цих попередніх книг, вам буде складніше зрозуміти книгу, хоча вона й незалежно цілком нормально сприйметься.

Ферґюсон вважає, що першочерговим для цивілізацій є все ж інституції, а не природні умови, як стверджує Даймонд. І власне погіршення цих інституцій на Заході призводить зараз до його занепаду.

⠀

 А тепер коротко по розділах:

🔻 Демократія вже давно не та. У розділі "Людський вулик" мова йде про виникнення демократії, її інституцій, про порядок. На прикладі США показники дослідження Світового банку про урядування у світі. США переживає занепад за 4 вимірами: звітність та ефективність уряду, якість регулювання та контроль за корупцією

🔻 Капіталізм "Дарвінська економіка" (цей розділ книги про регулювання банків та міжнародні відносини я мало зрозуміла, хоч автор в цікавий спосіб порівнює економіку із природним середовищем). Тут також багато про державний борг, про те, як старше покоління живе коштом молодшого та ще не народжених. Не дуже зрозуміла цього, хоча й цікаво⠀

🔻 Розділ "Правовий ландшафт". Верховенство права теж страждає, зараз у Зх країнах верховенство юристів натомість. Бюрократія все ускладнює, все контролюється, потрібно більше часу та зусиль, щоб відкрити бізнес, отримати дозвіл на будівництво, зареєструвати нерухомість, заплатити податки чи імпортувати товари. Як гарно описав Станіслав Лем у своїй казочці про роботів, бюрократія може не те що знищити народ, але й подолати найстрашніших монстрів. Юристи, які могли б стати революціонерами у суспільстві, натомість стають паразитами.⠀

🔻 Громадянське суспільство частково через нав'язливий контроль держави, частково через соцмережі, люди перестали об'єднуватись в асоціації. Участь у громадських організаціях, спілках, клубах колись була значно більшою (у США) - це якраз і рухало суспільство, люди були проактивними, самі творили зміни, вирішували проблеми. Держава пригнічує та бере на себе їх функції, це призводить до пасивності людей та появи більшої кількості проблем, яку вже мусить вирішувати ця сама держава. Замкнуте коло.

«Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу» Дж. Даймонд

Досить ґрунтовно про кризи та вихід з них на прикладі 6 країн:

- Фінляндія

- Японія

- Німеччина

- Чилі

- Індонезія

- Австралія

Також про сучасну кризу у США та глобально у цілому світі.

Автор досить цікаво подає дуже складні теми. Можливо є до чого доколупатися, якщо ти історик, проте загалом історії країн реально осягнути. Інформації достатньо та водночас не забагато, ви не заблукаєте в історичних датах, подіях та персоналіях.

 Даймонд розробив специфічний підхід для аналізу криз у країнах. Він їх змальовує так, як індивідуальну психологічну кризу в людини. З тими ж стадіями виходу з кризи. Тобто в кожному розділі схема однакова, що дозволяє структурно сприймати інформацію та порівнювати різні країни.

Дуже цікаво проводити паралелі з Україною. Особливо болісно це на прикладі Фінляндії. Деякі уроки інших країн теж, як на мене, є цінними. Я про Фінляндію чула лише розповіді тата, він там бував, коли служив в армії. І потім багато читав про фіно-радянську війну, тож я наслухана про фінських снайперів і всякі битви. Але лише зараз, перечитуючи їх історію, усвідомила, як це все подібно на анексію Криму та заграбастання Донбасу. Радянські війська також рятували своїх фіктивних "знедолених" російськомовних на території Фінляндії. Таке враження, що Кремль діє за якоюсь однаковою диявольською методичкою. 

Проте ще цікавіше було читати, як фіни викарабкувалися із тієї дупи. Перш за все, якою сильною була їх ідентичність та незламність у боротьбі. Все населення Карелії (а це 10% населення Фінляндії) покинуло ці землі. Вони принципово відмовилися жити під владою окупанта. Під час війни на фронт ішли від молодого до старого, чоловіки й жінки. Дуже великою кров'ю вони припинили наступ радянських військ. 

І ще цікавіше, що фіни робили далі. Європейським сильним країнам було не до Фінляндії, у них по своїх фронтах ішла війна. Тож фінським дипломатам довелося сам на сам вирішувати всі справи зі східним монстром. І їх тактика була гнучка - вони всіма засобами давали зрозуміти СРСР, що не зазіхають на свої території, не прагнуть їх повернути, не бажають помсти та війни. Бо в тих реаліях війна із Радянським Союзом означала б капець Фінляндії. 

І як результат фіни зберегли свою країну, хоча втратили Карелію. Проте давно вже обігнали СРСР та Росію, разом з Карелією. 


Одним із найцікавіших розділів для мене також був аналіз історії Японії. Країна сама по собі цікава. Японія дуже довго була ізольованою від решти світу, тож пропустила весь історичний двіж, який творився на континенті. Проте їх сильна сторона, що японці дуже швидко освоюють чужі надбання та втілюють у своїй країні з блискавичною швидкістю. На приклад, рушниці, які японці вперше побачили у 1540-х роках, їм наскільки сподобалися, що вони наштампували їх більше, ніж взагалі на той момент у світі було. Подібне відбувалося й у сфері управління країною. Японці переймали досвід західних країн та успішно втілювали систему освіти, структуру гілок влади та іншого. Не вигадували велосипед, словом, і зекономили не одне століття розвитку. Та ще й так, що обігнали багато європейських країн. 

Справді, Японія є найбільш інноваційною країною, якщо оцінювати це за кількістю патентів на душу населення. Але от з науковим прогресом у них слабо. Тут оцінюємо кількістю нобелівських лауреатів. 

- В чому ж проблема? Мало емігрантів. Я от не знала, що у США понад 75% нобелівських лауреатів є або емігрантами або їх прямими нащадками. Японці ж є найбільш національно-однорідною країною серед усіх розвинутих. Імміграція створює як проблеми, так і можливості. Але серед переваг, які дає імміграція для розвинутих країн - це переважно дешева робоча сила. 

- Ще одна проблема - японці не визнали своїх прогріхів, навіть не навчають у школах, яких звірств вони завдали у Китаї та Кореї. На відміну від Німеччини, де і влада, і суспільство розкаялися у злодіяннях, японці це роблять лиш "для галочки". А це не зміцнює їх стосунків із найближчими сусідами ну аж ніяк. 

- Старіння населення. Це чудово, що люди у доброму здоров'ї доживають до дуже поважного віку. Але от таких людей стає все більше пропорційно до  молодшого населення. Швидко наростає внутрішній борг, скоро вже не буде кому платити податки для цих всіх пенсій.

- Мало того, що робочого населення стає менше, так ще й половина з них, а саме жінки, не працюють. Тобто дуже мало жінок працюють, ще менше мають достойні зарплати. Традиційне ставлення до жінок мало змінилося в Японії, уряд не створює можливостей мамам працювати, і це відкидає Японію назад, у порівнянні з розвинутими країнами світу. Через таку традиційність вони програють, адже поглиблюють проблему зі сплатою податків. 

- Виснаження природних ресурсів. Всі розповідають, які японці природолюби, у них там ліси для спостереження за природою і т.д.. Але насправді вони не бережуть зовсім ресурси світового Океану, надмірно експлуатують рибні ресурси, не дотримуються міжнародних конвенцій, вбивають стільки китів, скільки їм заманеться. Це гробить природу та їх самих. До слова, серед усіх країн, у Японії найбільша частка імпортованих харчових продуктів. Вони рубають гілку на якій сидять. 

У Японії криза лише наростає. Історичну кризу із переналаштуванням напрямку розвитку вони колись пройшли успішно. Що буде з ними зараз? Хто зна.

Німеччина також дуже мене зацікавила. Адже великий шмат історії України пов'язаний із Німеччиною. Моя прабабця працювала там астербайтером, бабуся народилася під час війни, зокрема коли в їх селі відбувався бій. Як я вже згадувала, Німеччина визнала свою провину перед постраждалими та всім світом. Хоча це трапилося не одразу, ціле покоління виросло і наробило шуму в країні (студентські протести 1968 року) доки до німців дійшло, що не Гітлер у всьому винен, що усі вони були руками тієї страшної системи. 

Німеччині взагалі не пощастило по життю, адже їх сусідами сумарно було 27 країн, багато з яких амбітні та сильні. Та й ландшафт дуже спрощує воєнні вторгнення. Тому недолугі політики приносили дуже багато шкоди й ця країна настраждалася за своєї історії.

Досить неочікуваною для мене проблемою США є погіршення демократії, поляризація суспільства, корупція. 

Світові проблеми також у цій книзі проаналізовані в ключі кризи.

Чи є книга об'єктивною? Не знаю. Підхід науковий, у вступі автор пояснює методику, вкінці чималий список використаних джерел. Справді наукова праця і це викликає довіру. 

"Фрукти проти овочів" Олексій Коваленко

Ботанік = ботан = зануда. А от і ні! Пора обламувати стереотипи об гострі фразочки Олексія Коваленка (так, це той самий автор Довколаботаніки і якщо ви ще не підписані - то бігом робіть це). 

Ботаніка - це насправді цікаво. А ще весело та драйвово. Бо як інакше, коли ти знаєш, що малина та полуниця насправді не ягоди, а справжньою ягодою є помідор (а не кавун). Або що арахіс не горіх, а справжнім горіхом є гречка. Купа приколів та мемів, нищівне руйнування вашого незнання ботаніки на кожній сторінці. Купуйте, читайте - не пожалкуєте, зате ще й посмієтесь.

З недоліків - жартів, порівнянь, фразеологізмів іноді аж забагато на квадратний сантиметр і буває, що складно вловлювати суть. Таке враження, що ця книга - це збірка мемів.  

Але друзі, електронна книга коштує як лате з круасаном - купіть і почитайте. 

"Відповідно до кулінарної класифікації фрукт - це будь-яка солодка частина рослини. Якщо ясно - це жахливе визначення. У такому разі ми отримаємо парадокс, що лимон - це овоч, в батат - це фрукт."

"Квітами захоплюються, милуються, їх обожнюють, але особливо приємно, що деякі з них можна епічно й естетично зжерти"