Сергій Жадан

“– І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
– Я, Ніно, туди не ходжу, – з викликом відказує на це фізрук.
– І як звати нашого депутата – не знаєте?
– Поняття не маю.
– І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь?
– Ні, – Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
– Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали?
– До чого тут нормативи? – дещо розгублено говорить Валєра.
– До того, – не пояснює Ніна. – Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
– Я не боюсь.
– Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
– Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
– Про це, – перебиває вона, – саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
– Я мовник, – відказує на це Паша.
– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
– Ну, – невпевнено говорить Паша.
– А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона.
– Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого.
– Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
– Я не знаю, хто стріляє.
– Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
– Не знаю, – так само сухо відказує фізрук.
– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.
– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
– З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра.
– Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, – повертається вона до Паші, – ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.”
― Сергій Жадан, Інтернат

“Життя - річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді - навіть уявити не можеш.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград