багато відгуків на цю книжку (несподівано, але не завжди негативних) розпочинаються з уточнення, що до тексту взялися, сподіваючись рецептів середньовічної їжі. отак, щоб відтворити в домашніх умовах, накрити правильний середньовічний стіл, скликати гостей на тематичну вечірку.
треба бути сильною людиною, щоб із такими очікуваннями не покинути дослідження монтанарі після вступу, де він трохи аж бере на кпини сучасних шанувальників «традиційної» кухні, які вважають, що прив'язати до їжі тисячолітню історію означає довести її правильність і корисність. бо, по-перше, ідея корисності в середні віки трохи відрізнялася від сучасної; по-друге, відтворити тих смаків сьогодні все одно не вдасться, чи через еволюцію продуктів, чи через цілковито інше середовище, в якому виховане наше сприйняття; а по-третє, і це основне, величезній більшості європейців ішлося не про те, чого б такого з'їсти для здоров'я душі й тіла, а про те, чого б з'їсти. два кілограми каштанів у денному раціоні – це не тому, що каштани збіса добре впливають на організм. (але навіть ті, хто належав до нечисленних щасливців і ніби міг дозволити собі які завгодно страви, керувалися іншими міркуваннями, ніж користь: наприклад, карл великий мучився від подагри, але все одно мусив кілограмами їсти м'ясо, бо статусно).
якщо ж хотіти саме дослідження середньовічних смаків, то монтанарі мало що можна закинути. він, звісно, розглядає насамперед італійські реалії, але налаштований на вихід за межі середземномор'я (і переважно цієї настанови тримається). починає з базових складників: хліба, м'яса, вина, води – і поступово переходить до суспільних умовностей і ситуацій споживання їжі. воно таке густе, наукове, а по дорозі – пречудові історії про те, як, приміром, в одному монастирі вирішили не пити вина, і за кілька тижнів монахи колективно злягли від гастроентерологічних проблем, тож довелося трохи переосмислити підхід до аскези.