What do you think?
Rate this book
Foucault’s Pendulum
International bestselling and award-winning author Umberto Eco's Foucault's Pendulum is "an intellectual adventure story, as sensational, thrilling, and packed with arcana as Raiders of the Lost Ark or The Count of Monte Cristo" (The Washington Post Book World).
Bored with their work, three Milanese editors cook up "the Plan," a hoax that connects the medieval Knights Templar with other occult groups from ancient to modern times. This produces a map indicating the geographical point from which all the powers of the earth can be controlled — a point located in Paris, France, at Foucault’s Pendulum. But in a fateful turn the joke becomes all too real, and when occult groups, including Satanists, get wind of the Plan, they go so far as to kill one of the editors in their quest to gain control of the earth.
Orchestrating these and other diverse characters into his multilayered semiotic adventure, Eco has created a superb cerebral entertainment.
Bored with their work, three Milanese editors cook up "the Plan," a hoax that connects the medieval Knights Templar with other occult groups from ancient to modern times. This produces a map indicating the geographical point from which all the powers of the earth can be controlled — a point located in Paris, France, at Foucault’s Pendulum. But in a fateful turn the joke becomes all too real, and when occult groups, including Satanists, get wind of the Plan, they go so far as to kill one of the editors in their quest to gain control of the earth.
Orchestrating these and other diverse characters into his multilayered semiotic adventure, Eco has created a superb cerebral entertainment.
623 pages, Paperback
First published October 4, 1988
About the author
Umberto Eco
910 books12.4k followersUmberto Eco was an Italian medievalist, philosopher, semiotician, novelist, cultural critic, and political and social commentator. In English, he is best known for his popular 1980 novel The Name of the Rose, a historical mystery combining semiotics in fiction with biblical analysis, medieval studies and literary theory, as well as Foucault's Pendulum, his 1988 novel which touches on similar themes.
Eco wrote prolifically throughout his life, with his output including children's books, translations from French and English, in addition to a twice-monthly newspaper column "La Bustina di Minerva" (Minerva's Matchbook) in the magazine L'Espresso beginning in 1985, with his last column (a critical appraisal of the Romantic paintings of Francesco Hayez) appearing 27 January 2016. At the time of his death, he was an Emeritus professor at the University of Bologna, where he taught for much of his life. In the 21st century, he has continued to gain recognition for his 1995 essay "Ur-Fascism", where Eco lists fourteen general properties he believes comprise fascist ideologies.
Eco wrote prolifically throughout his life, with his output including children's books, translations from French and English, in addition to a twice-monthly newspaper column "La Bustina di Minerva" (Minerva's Matchbook) in the magazine L'Espresso beginning in 1985, with his last column (a critical appraisal of the Romantic paintings of Francesco Hayez) appearing 27 January 2016. At the time of his death, he was an Emeritus professor at the University of Bologna, where he taught for much of his life. In the 21st century, he has continued to gain recognition for his 1995 essay "Ur-Fascism", where Eco lists fourteen general properties he believes comprise fascist ideologies.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 28 of 28 reviews
Read
March 3, 2025детальний відгук залишила на тг каналі sepagraf
Здається, в Плані головних героїв зібрані усі "гуртки за інтересами", які тільки можна собі уявити - від тамплієрів до фашистів. Особисто для мене це означало 0 шансів осягнути роман повноцінно, бо якщо хочеш навпаки, треба було б бути Еко з його інтелектом і досвідом 😅 не те щоб я з цього дуже бідувала, навіть навпаки - на самому старті прийняла факт своєї інтелектуальної нікчемності, і відтоді все пішло як по маслу: захопливо, дотепно, іронічно, місцями сумно і з усе глибшою спіраллю особистої трагедії ума. Воістину, герої Маятника настільки розумні, що аж дурні.
Хороший читацький досвід.
Здається, в Плані головних героїв зібрані усі "гуртки за інтересами", які тільки можна собі уявити - від тамплієрів до фашистів. Особисто для мене це означало 0 шансів осягнути роман повноцінно, бо якщо хочеш навпаки, треба було б бути Еко з його інтелектом і досвідом 😅 не те щоб я з цього дуже бідувала, навіть навпаки - на самому старті прийняла факт своєї інтелектуальної нікчемності, і відтоді все пішло як по маслу: захопливо, дотепно, іронічно, місцями сумно і з усе глибшою спіраллю особистої трагедії ума. Воістину, герої Маятника настільки розумні, що аж дурні.
Хороший читацький досвід.
Read
March 2, 2025Роман розповідає про трьох дуже вумних чоловіків, які під впливом великої кількості сумнівної літератури і трохи алкоголю починають поступово вибудовувати власну теорію. Куди це їх заведе? Не розповім, читайте твір :)
📜Не можу сказати, що ця робота Еко сподобалась мені найбільше із всіх прочитаних. Чому? Думаю через час, в який відбуваються події. Сучасність, а як наслідок просто величезна кількість згадок нашого сусіда і це перше, що мені не сподобалось.
📜Неодноразово чула, що твір називають найскладнішим. Була думка, що це через складні філософські думки чи моральні вибори, але ні. Наразі схиляюсь до того, що це через кількість інформації, яку на читача вивалює автор. Це друге, що мені не дуже сподобалось.
📜На початку я планувала шукати всі алюзії та історичні факти, але дуже швидко зрозуміла, що тоді читатиму роман роки два.
📜Лінія із видавництвом є не основною, але сподобалась мені ледь не найбільше. Насправді цікаво було читати про внутрішню кухню. Як і про персонажів.
📜Я геть не очікувала закінчення, яке отримала. Склалось враження, ніби наприкінці Еко стало нудно і він вирішив закінчити його феєрично 👀
📜Еко дуже вдало тут маніпулює фактами історії і підставляє все так, що непідготовлений читач справді може повірити у ці теорії. Не здивована, що в якийсь момент так і сталось з великою кількістю людей.
По закінченню скажу, що мені радше сподобалось, ніж ні. Але «Імʼя троянди» та «Бавдоліно» для мене ця робота не перевершила.
Маленькі меми на тему можна глянути тут
📜Не можу сказати, що ця робота Еко сподобалась мені найбільше із всіх прочитаних. Чому? Думаю через час, в який відбуваються події. Сучасність, а як наслідок просто величезна кількість згадок нашого сусіда і це перше, що мені не сподобалось.
📜Неодноразово чула, що твір називають найскладнішим. Була думка, що це через складні філософські думки чи моральні вибори, але ні. Наразі схиляюсь до того, що це через кількість інформації, яку на читача вивалює автор. Це друге, що мені не дуже сподобалось.
📜На початку я планувала шукати всі алюзії та історичні факти, але дуже швидко зрозуміла, що тоді читатиму роман роки два.
📜Лінія із видавництвом є не основною, але сподобалась мені ледь не найбільше. Насправді цікаво було читати про внутрішню кухню. Як і про персонажів.
📜Я геть не очікувала закінчення, яке отримала. Склалось враження, ніби наприкінці Еко стало нудно і він вирішив закінчити його феєрично 👀
📜Еко дуже вдало тут маніпулює фактами історії і підставляє все так, що непідготовлений читач справді може повірити у ці теорії. Не здивована, що в якийсь момент так і сталось з великою кількістю людей.
По закінченню скажу, що мені радше сподобалось, ніж ні. Але «Імʼя троянди» та «Бавдоліно» для мене ця робота не перевершила.
Маленькі меми на тему можна глянути тут
August 27, 2026
Ця історія про те, що буде, якщо занадто сильно захопитись пошуком невидимих зв'язків і втратити зв'язок з реальністю.
Протягом сюжету непомітно розмивається межа між правдою і вигадкою. Може з'явитись відчуття, що ти починаєш сходити з розуму паралельно з головними героями. При бажанні можна знайти зв'язок всього з усім, ось тільки навіщо?
Присутній гумор – багато дуже смішних моментів, які позначають явно несерйозний тон книги.
Багато і серйозних речей, над якими хочеться замислитись. Про те, що істина може бути прямо у вас під носом, вона проста і зрозуміла, і її не обов'язково шукати у таємних манускриптах.
Читати дещо важко і довго, бо багато інформації, яку треба перетравити. Але воно дійсно того вартує. Трохи розбиратись в релігії, історії, езотериці та літературі буде плюсом – можна буде хоча б мінімально зрозуміти, про що тут іде мова.
Після прочитання засмучує лиш одне: в реальному житті більшість конспірологів не такі цікаві та ерудовані, і книжок не читають, а говорять тільки про чіповані вакцини та хімтрейли 😔
Протягом сюжету непомітно розмивається межа між правдою і вигадкою. Може з'явитись відчуття, що ти починаєш сходити з розуму паралельно з головними героями. При бажанні можна знайти зв'язок всього з усім, ось тільки навіщо?
Присутній гумор – багато дуже смішних моментів, які позначають явно несерйозний тон книги.
Багато і серйозних речей, над якими хочеться замислитись. Про те, що істина може бути прямо у вас під носом, вона проста і зрозуміла, і її не обов'язково шукати у таємних манускриптах.
Читати дещо важко і довго, бо багато інформації, яку треба перетравити. Але воно дійсно того вартує. Трохи розбиратись в релігії, історії, езотериці та літературі буде плюсом – можна буде хоча б мінімально зрозуміти, про що тут іде мова.
Після прочитання засмучує лиш одне: в реальному житті більшість конспірологів не такі цікаві та ерудовані, і книжок не читають, а говорять тільки про чіповані вакцини та хімтрейли 😔
July 30, 2026
Дуже цікаво спостерігати за власним сприйняттям книги після перепрочитання двадцять років потому. Перший примірник (задається видавництва «Основи») купив в книгарні Тернопільського педагогічного універу й чітко пам'ятаю, що вона мене — другокурсника фізмату — підкупила своєю назвою: якраз проходили механічні коливання й розглядали власне маятник Фуко.
Те, що я тоді знайшов усередині, розірвало мою свідомість: неймовірна щільність тексту, семіотичні сутності, символи та їх трактування, детективна фабула, перехресні покликання й надтекстуальність — господи, та це сприймалося так, ніби на тебе вивантажили два самоскиди важкого щебеню-ідей про існування яких ти навіть не здогадувався.
Звісно, що після такого ти не міг не сакралізувати цей текст і як навіжений всім доводити, що це найкращий твір людства й «ви всі зобов'язані його прочитати».
Що ж, з перспективи десятків прочитаних інших вагомих творів людства до цього другокурсника можна лише поблажливо усімхнутися. Чи текст насичений? Так. Чи він детективний? Так. Чи він майстерно написаний? Безумовно. Але чи він найкращий твір людства? Ні. Можливо, навіть не в першій п'ятисотці.
Ні, ну якщо вас, звичайно, цікавить майстерна іронічна деконструкція навколо-езотерично-окультних теорій змов, то він вам точно зайде. Можливо, це навіть непоганий текст як для повоєнної Європи, яка хоче відволіктися від реалістичності воєнних страхіть. Але особисто я вже не можу його серйозно сприймати в час і зсередини найнесправедливішої війни нашого століття. Не можу спокійно сприймати дрібʼязковість проблематики, не можу змиритися з постмодерним сарказмом та самоіронією. Цей текст не з цього століття — він сприймається як ярмарок марнославства під час чуми. Цей текст більше не відгукується, не болить, не резонує; він наскрізь чужий, хоча, повторюсь, майстерно написаний. І Умберто Еко завжди буде асоціюватися у мене з надзвичайно спостережливим та чуттєвим письменником, що відчуває й геній місця, й дух часу.
P.S. Ну й якщо вам цього ще не казали: Ден Браун — це дуже низькопробна, поверхнева й бліда копія Умберто Еко, й варто його читати тільки для того, щоб розігнати в собі читацьку завзятість.
Те, що я тоді знайшов усередині, розірвало мою свідомість: неймовірна щільність тексту, семіотичні сутності, символи та їх трактування, детективна фабула, перехресні покликання й надтекстуальність — господи, та це сприймалося так, ніби на тебе вивантажили два самоскиди важкого щебеню-ідей про існування яких ти навіть не здогадувався.
Звісно, що після такого ти не міг не сакралізувати цей текст і як навіжений всім доводити, що це найкращий твір людства й «ви всі зобов'язані його прочитати».
Що ж, з перспективи десятків прочитаних інших вагомих творів людства до цього другокурсника можна лише поблажливо усімхнутися. Чи текст насичений? Так. Чи він детективний? Так. Чи він майстерно написаний? Безумовно. Але чи він найкращий твір людства? Ні. Можливо, навіть не в першій п'ятисотці.
Ні, ну якщо вас, звичайно, цікавить майстерна іронічна деконструкція навколо-езотерично-окультних теорій змов, то він вам точно зайде. Можливо, це навіть непоганий текст як для повоєнної Європи, яка хоче відволіктися від реалістичності воєнних страхіть. Але особисто я вже не можу його серйозно сприймати в час і зсередини найнесправедливішої війни нашого століття. Не можу спокійно сприймати дрібʼязковість проблематики, не можу змиритися з постмодерним сарказмом та самоіронією. Цей текст не з цього століття — він сприймається як ярмарок марнославства під час чуми. Цей текст більше не відгукується, не болить, не резонує; він наскрізь чужий, хоча, повторюсь, майстерно написаний. І Умберто Еко завжди буде асоціюватися у мене з надзвичайно спостережливим та чуттєвим письменником, що відчуває й геній місця, й дух часу.
P.S. Ну й якщо вам цього ще не казали: Ден Браун — це дуже низькопробна, поверхнева й бліда копія Умберто Еко, й варто його читати тільки для того, щоб розігнати в собі читацьку завзятість.
July 8, 2022
Розтягував задоволення настільки довго, наскільки міг.
Лицарі ордену тамплієрів, розенкрейцери, ілюмінати, кабалісти і ще ціла низка дияволістів під одним флаконом.
Так, текст в Еко просто до всрачки перенасичений інформацією, але ж наскільки шикарне в нього маніпулювання цією інформацією.
Як для людини, яка в дитинстві просто пихтіла від задоволення, читаючи різні джерела по конспірології, ця книга дійсно посмакувала.
Лицарі ордену тамплієрів, розенкрейцери, ілюмінати, кабалісти і ще ціла низка дияволістів під одним флаконом.
Так, текст в Еко просто до всрачки перенасичений інформацією, але ж наскільки шикарне в нього маніпулювання цією інформацією.
Як для людини, яка в дитинстві просто пихтіла від задоволення, читаючи різні джерела по конспірології, ця книга дійсно посмакувала.
November 22, 2020
Крутезна книга. І нічого, що видане Фоліо.
April 29, 2016
Переслухала аудіокнижку. Вперше читала зарано, мало що, напевно, розуміючи, але відтоді вважаю улюбленою книжкою - себто "улюблена", мабуть, не зовсім правильне слово, я ж не можу сказати, люблю чи не люблю свої окуляри, просто я лише завдяки їм можу бачити, от якось так. Каченята вважатимуть своїм видом той, представника якого побачать, щойно вилупившись (це називається імпринтинг) - так і мені "Маятник" задав більшість моїх текстових вподобань. Блін, якось увесь цей захват звучить недоречно щодо дуже іронічної книжки, та? :) Ну, тепер бачу, що вся книжка - 600-сторінковий майстерклас на тему "як НЕ МОЖНА вводити інформацію в роман", "все, що ви не хотіли знати про інфодамп" і т.д., але все одно люблю шалено))))))
May 22, 2022
Я це знаю, тепер і ви знайте.
- …в деяких текстах вони згадуються як борборити, від borboros, болото, через ті огидні речі, які вони коїли.
- Що ж вони таке робили?
- Нічого особливого. Чоловіки та жінки піднімали до неба, зібравши в долоню, свої виділення, себто сперму і менструальну кров, а потім поїдали їх, кажучи, що це тіло Христа. А якщо їхня жінка випадково вагітніла, у відповідний момент вони встромляли руку їй в утробу, виривали плід, розтовкували його в моздирі, змішували з медом та перцем і поїдали.
- Яка гидота, - сказав Діоталлеві, - мед з перцем!
- …в деяких текстах вони згадуються як борборити, від borboros, болото, через ті огидні речі, які вони коїли.
- Що ж вони таке робили?
- Нічого особливого. Чоловіки та жінки піднімали до неба, зібравши в долоню, свої виділення, себто сперму і менструальну кров, а потім поїдали їх, кажучи, що це тіло Христа. А якщо їхня жінка випадково вагітніла, у відповідний момент вони встромляли руку їй в утробу, виривали плід, розтовкували його в моздирі, змішували з медом та перцем і поїдали.
- Яка гидота, - сказав Діоталлеві, - мед з перцем!
September 29, 2024
Яким би класним детективом не був роман «Імʼя троянди», я би порадив запастись терпінням, якщо ви берете до рук «Маятник Фуко». Особисто мене вистачило на 300 сторінок беззмістовної балаканини про езотерику, тамплієрів, масонів та синкретизм Південної Америки.
«Кожен з нас час від часу буває кретином, недоумком, ідіотом або божевільцем. Можна сказати, що нормальна людина — це та, у котрої всі ці складники, ці ідеальні типи змішані розумним чином». Умберто Еко вкладає декілька цікавих думок у свій відверто графоманський текст, але складно назвати їх вартими тих зусиль, які повинен докласти читач. "Бути недоумком складніше. Це суспільна поведінка. Недоумок це той, хто говорить завжди поза склянкою."
"…ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських
у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи». Не перестає дивувати те, як я знаходжу щось цікаве, про що раніше ніколи не здогадувався з різних джерел. Буквально декілька тижнів тому натрапив на інтервʼю в тіктоці, в якому йшлося про щось подібне лише трохи в іншому контексті. Це була ремарка про те, як українці декомунізують власний простір після десятиліть пропаганди водночас живучи в радянський інфраструктурі, де проспекти розрізають міста для зручнішого захоплення та контролю.
«Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати аґенцію культурної інформації. Це щось на подобу приватного детектива в галузі знання.
Замість того, щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах»
«Кожен з нас час від часу буває кретином, недоумком, ідіотом або божевільцем. Можна сказати, що нормальна людина — це та, у котрої всі ці складники, ці ідеальні типи змішані розумним чином». Умберто Еко вкладає декілька цікавих думок у свій відверто графоманський текст, але складно назвати їх вартими тих зусиль, які повинен докласти читач. "Бути недоумком складніше. Це суспільна поведінка. Недоумок це той, хто говорить завжди поза склянкою."
"…ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських
у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи». Не перестає дивувати те, як я знаходжу щось цікаве, про що раніше ніколи не здогадувався з різних джерел. Буквально декілька тижнів тому натрапив на інтервʼю в тіктоці, в якому йшлося про щось подібне лише трохи в іншому контексті. Це була ремарка про те, як українці декомунізують власний простір після десятиліть пропаганди водночас живучи в радянський інфраструктурі, де проспекти розрізають міста для зручнішого захоплення та контролю.
«Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати аґенцію культурної інформації. Це щось на подобу приватного детектива в галузі знання.
Замість того, щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах»
January 14, 2024
Дуже багато історичної інформації, в якій часом губилась, забагато імен та фактів, як на мене. Така ерудиція варта поклоніння.
Проте сама задумка і опис пригод героїв - захоплююче і легко.
Проте сама задумка і опис пригод героїв - захоплююче і легко.
March 20, 2021
Є в Маріуполі геніальний поет Федір Шишман, який опанував півтора віршовані розміри і написав мільйон віршів на тему Україна-родина-калина. Страшенно весело було читати, як із такими шишманами обходились у "Мануціо".
Але не тільки в цьому - книга взагалі дуже смішна. Зовсім недовго на самому початку Еко ніби налаштовує на серйозний лад, але скоро стає зрозуміло, що читати це всерйоз просто неможливо. Усі ці теорії змов заради теорій змов, безглузде натягування сови на глобус (от, до речі, думаєте, це збіг, що сова - символ мудрости, а Глобус - то театр Шекспіра? га? все пов'язано, все має несподівані, але очевидні рішення!) - усе це просто прекрасне. Сьогодні Еко не забув би написати і про "біопаспорт 666 чип на лобі", і про 5G, звісно ж, куди без нього.
Не знаю, чи надихався Еко Кемпбеллом, але, прочитавши його буквально нещодавно, не міг не помітити принаймні у двох місцях натяк на "Тисячоликого героя". Взагалі складається враження, що він мені тепер маритиметься у будь-якій мало-мальськи інтелектуальній літературі.
Після "Коду да Вінчі" Еко казав, що Ден Браун - то персонаж його книжки. Точніше й не скажеш. Це не означає, що книги про Роберта Ленґдона погані, але вони цілком позбавлені тієї нотки абсурду і насмішки, які є в "Маятнику Фуко".
Але не тільки в цьому - книга взагалі дуже смішна. Зовсім недовго на самому початку Еко ніби налаштовує на серйозний лад, але скоро стає зрозуміло, що читати це всерйоз просто неможливо. Усі ці теорії змов заради теорій змов, безглузде натягування сови на глобус (от, до речі, думаєте, це збіг, що сова - символ мудрости, а Глобус - то театр Шекспіра? га? все пов'язано, все має несподівані, але очевидні рішення!) - усе це просто прекрасне. Сьогодні Еко не забув би написати і про "біопаспорт 666 чип на лобі", і про 5G, звісно ж, куди без нього.
Не знаю, чи надихався Еко Кемпбеллом, але, прочитавши його буквально нещодавно, не міг не помітити принаймні у двох місцях натяк на "Тисячоликого героя". Взагалі складається враження, що він мені тепер маритиметься у будь-якій мало-мальськи інтелектуальній літературі.
Після "Коду да Вінчі" Еко казав, що Ден Браун - то персонаж його книжки. Точніше й не скажеш. Це не означає, що книги про Роберта Ленґдона погані, але вони цілком позбавлені тієї нотки абсурду і насмішки, які є в "Маятнику Фуко".
December 23, 2024
Це - написане з гумором дослідження конспірології, теорій змови, таємних товариств, загорнуте в детективно-пригодницьку оболонку, з вкрапленнями другої світової, студентських заворушень в Італії і життєпису одного з персонажів. Фактично декілька історій грубо звʼязаних до купи і які цієї купи погано тримаються. (На відміну від “Імені Рози” де багато різних тем вплетені в один сюжет). Хороша новина: якщо хоча б одна з історій зацікавить, то інші можна якось пережити і таки дочитати до кінця.
Основа сюжету: три працівника видавництва, що видає переважно серйозну літературу філософського спрямування, починають цікавитись (і трохи стібатись над) езотерикою і конспірологією, в решті формують свою конспірологічну теорію, в яку починають (хоча б частково) вірити і вони і ті кого ця теорія безпосередньо описує. Це не спойлер, це стає зрозумілим на перших 50 сторінках. Решта присвячена детальному розбору того як саме все відбувалось. Закінчується стрімким фіналом. Фінал настільки “цікавий” що прямо на початку фінальної сцени можна спокійно йти спати, потім не повертатись до читання весь день, і нічого не буде муляти. Еко все ж таки більше цікавить “механіка” розвитку ситуації. В якийсь момент стає зрозуміло що абсолютно не важливо чим воно закінчиться, рівно як і те що адекватну кінцівку придумати буде важко (це також не спойлер). Скоріш за все цю книгу варто читати декілька разів: перший щоб позбавитись ілюзій щодо сюжетних інтриг, всі інші - насолоджуватись процесом.
“Процес” тут - це створення конспірологічної теорії, якому передує ознайомлення з іншими теоріями, а також історичні екскурси щодо того з чого все почалося, почалося з тамплієрів. Методика формування теорії насправді досить проста, зараз це можна було б звести до відомої “гри” на основі Вікіпедії “дійди від Вінні-Пуха до Гітлера за найменшу кількість кроків”, з однією додатковою умовою: використовувати людей і конкретні події, а не щось велике чи абстрактне. Тобто, наприклад, “Перша світова війна” як сполучна ланка не канає, треба щось більше конкретне. Наприклад: Вінні-Пух -> Волт Дісней -> Лені Ріфеншталь -> Адольф Гітлер. Для нормальної людини це виглядає як: ну дійшли і дійшли, “ха-ха-ха”, для когось це навіть не буде великим сюрпризом. А от для конспіролога який шукає змови, знаки, символи, звʼязки, що ведуть до таємниць буття все набагато складніше. Гітлер очевидно був втаємниченим містиком, за допомогою Лені Ріфеншталь він розробив новий спосіб передачі Послань, очевидно вони втаємничили в це Діснея, який почав додавати приховані сенси в мультиплікацію й будувати складні езотеричні споруди під виглядом парків розваг. В решті Вінні - він же ж мед любить, а що той мед як не прямий натяк на напій з меду, вина і [я не буду називати цей інгредієнт, хто читав - той знає], який використовується під час деяких ритуалів.
У 1988-му Вікіпедії ще не було, тому герої користуються більш архаїчними способами встановлення звʼязків, але суть та сама. Їх дослідження набагато складніше, охоплює 600+ років історії, включає десятки реальних і вигаданих персонажів, яких поєднує між собою павутиння конспірології, а через це павутиння проглядає реальна Історія людства, а не ота фігня яку в школі розповідають. Та й справді, невже проста анімаційна студія могла б досягти такого могуття, якби за нею не стояло чогось Більшого? Якби не існувало Плану?
Крім, власне, самого процесу створення конспірологічної теорії, ще одна цікава грань - це герої, які цю теорію створюють, а потім починають в неї вірити. Отже, герої - працівники редакції, освічені люди, посилаються на класику, ведуть складні розмови декількома мовами, дуже багато знають, грають в інтелектуальні забавки, копаються в собі, з іронією спостерігають за “занепадом” західної цивілізації, багато п’ють. Типові інтелектуали. Прокидається логічне питання: як ці освічені інтелігентні люди могли так чи інакше повірити в маячню яку самі ж придумали, і про яку точно знали що це маячня. З коспірологами зрозуміло, а ці чому?
Прямої відповіді автор не дає, хоча й велика частина тексту присвячена дослідженню життя самого віруючого з цих трьох персонажа. Але ось на що можна звернути увагу: спосіб сприйняття світу цими людьми, великою мірою, грунтується на загальній ерудиції, інтуїції й накопиченні фактів. За рахунок ерудиції, формується інтуїція яка допомагає інтерпретувати факти в заданому напрямку. Вони вочевидь знають про формальну логіку й науковий метод, і можуть цими інструментами користуватися за потреби, але це не основа, не база і не грунт. Основний їх метод ірраціональний. Це як штучний інтелект: якщо натренувати його на великому масиві даних, є шанс що він буде видавати щось адекватне, більше даних - більше шансів. Так і ці інтелектуали: вони накопичують знання, і є шанс що те що вони будуть генерувати на основі цього знання буде адекватним, не тому що метод генерації правильний, не тому що є якісь перевірки адекватності, reality check, контрольні суми, повторювані експерименти, а тому що.. ну вони ж розумні люди. Одні розумні люди пишуть філософські трактати, інші праці з історії, психології, літературознавства, але якщо їх з тими ж методами генерації контенту штовхнути в напрямку езотерики, то… також буде результат. Більш того, знайдуться ті хто в цей результат повірить. Отака от вона криза інтелектуалізму.
Примушує в котрий раз задуматись а наскільки адекватні власне серйозні інтелектуальні праці, які також про пошук зв’язків, символів, знаків чи банального сенсу буття, просто беграунд трохи інший. Публічні інтелектуали які з екранів розповідають про “закони історії”, насправді, не так вже й далеко відійшли від тамплієрів і Святого Грааля. Ця книга - це не тільки стьоб над конспірологами. Це ще великий привіт всім хто забороняє мені, недостатньо освіченому бидлу, копирсатися в носі.
Основа сюжету: три працівника видавництва, що видає переважно серйозну літературу філософського спрямування, починають цікавитись (і трохи стібатись над) езотерикою і конспірологією, в решті формують свою конспірологічну теорію, в яку починають (хоча б частково) вірити і вони і ті кого ця теорія безпосередньо описує. Це не спойлер, це стає зрозумілим на перших 50 сторінках. Решта присвячена детальному розбору того як саме все відбувалось. Закінчується стрімким фіналом. Фінал настільки “цікавий” що прямо на початку фінальної сцени можна спокійно йти спати, потім не повертатись до читання весь день, і нічого не буде муляти. Еко все ж таки більше цікавить “механіка” розвитку ситуації. В якийсь момент стає зрозуміло що абсолютно не важливо чим воно закінчиться, рівно як і те що адекватну кінцівку придумати буде важко (це також не спойлер). Скоріш за все цю книгу варто читати декілька разів: перший щоб позбавитись ілюзій щодо сюжетних інтриг, всі інші - насолоджуватись процесом.
“Процес” тут - це створення конспірологічної теорії, якому передує ознайомлення з іншими теоріями, а також історичні екскурси щодо того з чого все почалося, почалося з тамплієрів. Методика формування теорії насправді досить проста, зараз це можна було б звести до відомої “гри” на основі Вікіпедії “дійди від Вінні-Пуха до Гітлера за найменшу кількість кроків”, з однією додатковою умовою: використовувати людей і конкретні події, а не щось велике чи абстрактне. Тобто, наприклад, “Перша світова війна” як сполучна ланка не канає, треба щось більше конкретне. Наприклад: Вінні-Пух -> Волт Дісней -> Лені Ріфеншталь -> Адольф Гітлер. Для нормальної людини це виглядає як: ну дійшли і дійшли, “ха-ха-ха”, для когось це навіть не буде великим сюрпризом. А от для конспіролога який шукає змови, знаки, символи, звʼязки, що ведуть до таємниць буття все набагато складніше. Гітлер очевидно був втаємниченим містиком, за допомогою Лені Ріфеншталь він розробив новий спосіб передачі Послань, очевидно вони втаємничили в це Діснея, який почав додавати приховані сенси в мультиплікацію й будувати складні езотеричні споруди під виглядом парків розваг. В решті Вінні - він же ж мед любить, а що той мед як не прямий натяк на напій з меду, вина і [я не буду називати цей інгредієнт, хто читав - той знає], який використовується під час деяких ритуалів.
У 1988-му Вікіпедії ще не було, тому герої користуються більш архаїчними способами встановлення звʼязків, але суть та сама. Їх дослідження набагато складніше, охоплює 600+ років історії, включає десятки реальних і вигаданих персонажів, яких поєднує між собою павутиння конспірології, а через це павутиння проглядає реальна Історія людства, а не ота фігня яку в школі розповідають. Та й справді, невже проста анімаційна студія могла б досягти такого могуття, якби за нею не стояло чогось Більшого? Якби не існувало Плану?
Крім, власне, самого процесу створення конспірологічної теорії, ще одна цікава грань - це герої, які цю теорію створюють, а потім починають в неї вірити. Отже, герої - працівники редакції, освічені люди, посилаються на класику, ведуть складні розмови декількома мовами, дуже багато знають, грають в інтелектуальні забавки, копаються в собі, з іронією спостерігають за “занепадом” західної цивілізації, багато п’ють. Типові інтелектуали. Прокидається логічне питання: як ці освічені інтелігентні люди могли так чи інакше повірити в маячню яку самі ж придумали, і про яку точно знали що це маячня. З коспірологами зрозуміло, а ці чому?
Прямої відповіді автор не дає, хоча й велика частина тексту присвячена дослідженню життя самого віруючого з цих трьох персонажа. Але ось на що можна звернути увагу: спосіб сприйняття світу цими людьми, великою мірою, грунтується на загальній ерудиції, інтуїції й накопиченні фактів. За рахунок ерудиції, формується інтуїція яка допомагає інтерпретувати факти в заданому напрямку. Вони вочевидь знають про формальну логіку й науковий метод, і можуть цими інструментами користуватися за потреби, але це не основа, не база і не грунт. Основний їх метод ірраціональний. Це як штучний інтелект: якщо натренувати його на великому масиві даних, є шанс що він буде видавати щось адекватне, більше даних - більше шансів. Так і ці інтелектуали: вони накопичують знання, і є шанс що те що вони будуть генерувати на основі цього знання буде адекватним, не тому що метод генерації правильний, не тому що є якісь перевірки адекватності, reality check, контрольні суми, повторювані експерименти, а тому що.. ну вони ж розумні люди. Одні розумні люди пишуть філософські трактати, інші праці з історії, психології, літературознавства, але якщо їх з тими ж методами генерації контенту штовхнути в напрямку езотерики, то… також буде результат. Більш того, знайдуться ті хто в цей результат повірить. Отака от вона криза інтелектуалізму.
Примушує в котрий раз задуматись а наскільки адекватні власне серйозні інтелектуальні праці, які також про пошук зв’язків, символів, знаків чи банального сенсу буття, просто беграунд трохи інший. Публічні інтелектуали які з екранів розповідають про “закони історії”, насправді, не так вже й далеко відійшли від тамплієрів і Святого Грааля. Ця книга - це не тільки стьоб над конспірологами. Це ще великий привіт всім хто забороняє мені, недостатньо освіченому бидлу, копирсатися в носі.
June 5, 2022
"Маятник фуко" Умберто Еко.
Ох, це була неймовірна книга.
Я дуже шаленію на темі таємних орденів, братств і т.п. Особливо люблю читати все, що пов'язано з орденом Тамплієрів та братством Масонів. Я перечитав безліч книг і передивився купу наукових та художніх фільмів про них. Взагалі історія це моє все, але вказані організації йдуть окремим розділом, в моєму бажанні читати книги. А ще більше я занурився в це все, коли вийшов фільм по книзі Дена Брауна "Код да Вінчи", саме 16 років потому я почав вивчати історію тамплієрів та масонів.
Всі настільки захоплені романом автора "Ім'я рози", що увага не приділяється цьому шедевру "Маятник фуко". Коли я її почав читати, то одразу ж згадав "Код да Вінчи", місцями схожі напевно.
До речі, напевно це єдина книга Еко, в якої у анотації зовсім не описано, що буде чекати читача в книзі.
Читав, як для мене дуже довго, два тижні десь. Книга настільки затягує в сюжет, що місцями не встигаєш побачити час.
Саме головне, пережити перші 200-250 сторінок, а далі все піде, як по маслу. Дуже багато історії, теорій заколоту тощо.
Роман був виданий у 1988 році, він містить багато незнайомих слів, що я не знаю, як його можна було читати 34 роки тому. Я практично гуглив кожне п'яте слово, а як тоді це виглядало? Дуже багато історичних фактів, що робить цю книгу цікавішою з кожною сторінкою.
Я звісно не фанат теорії змов, але щось в цьому є.
Під час читання книги, Фуко міркує про хід історії, в якому є місце іронії і сарказму. Цікаві діалоги, після яких починаєш розмірковувати.
Історія з Ґраалем, як сенс хрестового походу переходить до революції, потім в ідею господства над всім світом. І чи існують досі послідовники Жака де Молле?
Взагалі дуже багато тем, над якими потрібно думати. Повторюю, не фанат теорії змов, але....
Раджу звісно, мені дуже зайшло.
9/10
Ох, це була неймовірна книга.
Я дуже шаленію на темі таємних орденів, братств і т.п. Особливо люблю читати все, що пов'язано з орденом Тамплієрів та братством Масонів. Я перечитав безліч книг і передивився купу наукових та художніх фільмів про них. Взагалі історія це моє все, але вказані організації йдуть окремим розділом, в моєму бажанні читати книги. А ще більше я занурився в це все, коли вийшов фільм по книзі Дена Брауна "Код да Вінчи", саме 16 років потому я почав вивчати історію тамплієрів та масонів.
Всі настільки захоплені романом автора "Ім'я рози", що увага не приділяється цьому шедевру "Маятник фуко". Коли я її почав читати, то одразу ж згадав "Код да Вінчи", місцями схожі напевно.
До речі, напевно це єдина книга Еко, в якої у анотації зовсім не описано, що буде чекати читача в книзі.
Читав, як для мене дуже довго, два тижні десь. Книга настільки затягує в сюжет, що місцями не встигаєш побачити час.
Саме головне, пережити перші 200-250 сторінок, а далі все піде, як по маслу. Дуже багато історії, теорій заколоту тощо.
Роман був виданий у 1988 році, він містить багато незнайомих слів, що я не знаю, як його можна було читати 34 роки тому. Я практично гуглив кожне п'яте слово, а як тоді це виглядало? Дуже багато історичних фактів, що робить цю книгу цікавішою з кожною сторінкою.
Я звісно не фанат теорії змов, але щось в цьому є.
Під час читання книги, Фуко міркує про хід історії, в якому є місце іронії і сарказму. Цікаві діалоги, після яких починаєш розмірковувати.
Історія з Ґраалем, як сенс хрестового походу переходить до революції, потім в ідею господства над всім світом. І чи існують досі послідовники Жака де Молле?
Взагалі дуже багато тем, над якими потрібно думати. Повторюю, не фанат теорії змов, але....
Раджу звісно, мені дуже зайшло.
9/10
August 1, 2025
Люблю т̶а̶м̶п̶л̶і̶є̶р̶і̶в̶ Еко
July 31, 2022
Найбільш інтелектуально вимоглива книга 2021-го. Сотні прямих згадок про, а також ремінісценцій та алюзій на кінематограф, живопис, середньовічну історію, теологію, фашизм в Італії, філософію, топонімію Парижа, навіть комікси. Якщо цього було комусь мало, книга розбита на розділи з назвами елементів Дерева життя (сфіроти або сфіри) з кабалістичного вчення. Тут потрібні або енциклопедичні знання, або постійне заглядання до Містера Гугла.
Починається книга як історія трьох друзів-інтелектуалів з Мілана, які сидять в лівацькому барі і саркастично обговорюють все: від Хрестових походів і студентських бунтів 60-их до авторів-графоманів й окультистів 20-го століття. Крім цього, як би написали у шкільному творі, червоною ниткою через роман проходить тема теорій змови, і як люди буквально божеволіють від них. Одного разу до головних героїв приходить автор-графоман, який вважає, що розкрив таємний план тамплієрів, який розгортається за лаштунками світової історії. Поглузувавши над цим персонажем, наші саркастичні протагоністи самі мимохіть вплутуються у теорію змови, яку ж самі і вигадали. Якщо в “Ім’ї рози” Умберто Еко погрався з читачем, подавши йому середньовічну історію монастирів як осередків інтелектуального прогресу під соусом детективної історії з підкреслено поп-культурним постмодернізмом (чого лише вартий Вільям з Баскервіля як розслідувач середньовічного вбивства!), у “Маятнику Фуко” всі хитросплетіння сюжету навколо “таємниці тамплієрів” — лише пародійна ширма, за якою майорить справжня енциклопедична дискусія навколо культурних й історичних процесів, феномену творчості й авторства, рефлексій на тему ключової події життя конкретної людини. І саме останні речі цікаві Еко, а не нісенітниці про теорію всесвітньої змови. Після прочитання залишається сильне відчуття того, що автор кмітливо обвів тебе навколо пальця, але ти, хоч і ошуканий, повністю задоволений цим фактом.
Починається книга як історія трьох друзів-інтелектуалів з Мілана, які сидять в лівацькому барі і саркастично обговорюють все: від Хрестових походів і студентських бунтів 60-их до авторів-графоманів й окультистів 20-го століття. Крім цього, як би написали у шкільному творі, червоною ниткою через роман проходить тема теорій змови, і як люди буквально божеволіють від них. Одного разу до головних героїв приходить автор-графоман, який вважає, що розкрив таємний план тамплієрів, який розгортається за лаштунками світової історії. Поглузувавши над цим персонажем, наші саркастичні протагоністи самі мимохіть вплутуються у теорію змови, яку ж самі і вигадали. Якщо в “Ім’ї рози” Умберто Еко погрався з читачем, подавши йому середньовічну історію монастирів як осередків інтелектуального прогресу під соусом детективної історії з підкреслено поп-культурним постмодернізмом (чого лише вартий Вільям з Баскервіля як розслідувач середньовічного вбивства!), у “Маятнику Фуко” всі хитросплетіння сюжету навколо “таємниці тамплієрів” — лише пародійна ширма, за якою майорить справжня енциклопедична дискусія навколо культурних й історичних процесів, феномену творчості й авторства, рефлексій на тему ключової події життя конкретної людини. І саме останні речі цікаві Еко, а не нісенітниці про теорію всесвітньої змови. Після прочитання залишається сильне відчуття того, що автор кмітливо обвів тебе навколо пальця, але ти, хоч і ошуканий, повністю задоволений цим фактом.
March 24, 2023
Наступна книга Умберто Еко "Маятник Фуко" виявилася великою за розміром - 1132 (електронні) сторінки. Але це зовсім не завадило мені її швидко прочитати завдяки складному та, водночас, захоплюючому сюжету.
Історію читачу розповідає Казобон, наймолодший учасник подій. Навчаючись в університеті, Казобон познайомився з Якопо та Діоталлеві. Якось зайшовши до видавництва "Ґарамон", Казобон стає випадковим слухачем теорії полковника Арденті про тамплієрів. Після цього Арденті зникає в невідомому напрямку.
Казобон їде в Бразилію на деякий час, потім повертається та починає працювати на постійній основі в видавництві "Ґарамон" разом з Якопо та Діоталлеві. Згадавши про полковника Арденті, троє друзів починають вигадувати власну інтерпретацію "Плану" тамплієрів.
А якщо тамплієри справді вижили і продовжують існувати зараз? А якщо вони хотіли завоювати світ, але щось їм завадило? Так поступово автор пов'язує між собою тамплієрів, розенкройцерів, масонів, кабалу та багато інших релігійних течій, та визначних історичних подій. І ця теорія змови стала найцікавішою частиною книги.
Вкінці книги, гра та містифікація, яку вигадали головні герої, перетворюється на манію і вигаданий "План" тамплієрів стає реальністю для всіх персонажів цієї історії.
Історію читачу розповідає Казобон, наймолодший учасник подій. Навчаючись в університеті, Казобон познайомився з Якопо та Діоталлеві. Якось зайшовши до видавництва "Ґарамон", Казобон стає випадковим слухачем теорії полковника Арденті про тамплієрів. Після цього Арденті зникає в невідомому напрямку.
Казобон їде в Бразилію на деякий час, потім повертається та починає працювати на постійній основі в видавництві "Ґарамон" разом з Якопо та Діоталлеві. Згадавши про полковника Арденті, троє друзів починають вигадувати власну інтерпретацію "Плану" тамплієрів.
А якщо тамплієри справді вижили і продовжують існувати зараз? А якщо вони хотіли завоювати світ, але щось їм завадило? Так поступово автор пов'язує між собою тамплієрів, розенкройцерів, масонів, кабалу та багато інших релігійних течій, та визначних історичних подій. І ця теорія змови стала найцікавішою частиною книги.
Вкінці книги, гра та містифікація, яку вигадали головні герої, перетворюється на манію і вигаданий "План" тамплієрів стає реальністю для всіх персонажів цієї історії.
October 10, 2024
Кожна хороша книга приходить тоді, коли в ній є найсильніша потреба. Так і ця, яка про тяжкість переходу в інший відрізок життя і тяжкість розуміння того, що від цього більше світу ти не пізнаєш.
Книга написана особисто для мене, Еко сам це сказав на останніх сторінках. Вона написана для того, щоб Іра двадцяти дев’яти років зрозуміла, що вона не одна шукає-шукає і все ніяк не знайде того сенсу буття. Бо Маятник кожного разу перевішується в якесь інше місце, а все, що нам треба, це знати хто ми: що в нас є діти і місце, де жити. На цьому все. Можна написати магнум опус на 800+ сторінок, щоб в кінці сказати, що сенсу не існує. Чи просто Еко, так само, як і кожен з нас, так його і не знайшов, скільки б тисяч книг не прочитав. Сотні людей будуть вимагати показати ту чортову “Карту”, але її просто не існує, Еко нічогісінько про неї не знав і ніколи не збирався її ні від кого ховати. ЇЇ.просто.не.існує.
Це міг би бути текст про що завгодно: про пригоди, про іронію над простаками і інтелектуалами, про історію, яку пишуть люди і яка від того ніколи не є “сталою”, про кризу скількох-там років і важливість саморефлексії. Але це книга про те, що кожен з нас має той Сенс, кожен з нас для чогось кожного дня встає з ліжка і йде щось робити. “Изобретай, изобретай План, Казобон. Этот план изобретает кто попало, чтобы объяснить и персики и динозавров”. Ми всі живемо заради того самого Випадку, коли все ж таки вдасться потрубити в тромбон під палючим сонцем. І напевно заради цього і живемо - заради короткого моменту, який виправдає всі інші роки беззмістовного існування.
Наче побувала на сеансі у психолога, тільки тяжко зрозуміти, я чи Еко були в ролі пацієнта. Прийшла в голову ідея, що обидві його книги (і “Маятник” і “Ім’я Рози”) побудовані однаково: є Адсон-Казобон-Читач (чи молодий Еко, тут точно сказати не можу), і є Баскервільський-Бельбо-Письменник (старший Еко). І через цю динаміку я наче бачу себе у головних героях (що не дивно, бо розповідь ведеться від першої особи). Не дарма місцями проскакував символ дзеркала, яке хоча і викривлено, але щось то показують тобі про тебе. Обожнюю книжки, які дають змогу поспілкуватися з собою. Чи з автором. Адже 100% у нас з автором була ця розмова, хоч вона і не відбувалася в звичному сенсі цього слова. Це була розмова поколінь, розмова історичної тяглості, розмова розвитку людської цивілізації.
Коротше, це замкнуте коло: книга хороша, бо потрапила тобі в руки саме в потрібний момент; вона потрапила в потрібний момент саме тому, що Хороша! Якимось чином з нею, як і з кожною хорошою книгою, я стала трошки іншою, пережила трошки того самого Випадку. Дякую за це Еко, хоч для нього це вже не важливо. Але я той самий Читач, якого він так собі хотів, принаймні останні пів години.
От після таких книжок (не конкретно таких, а тих, що попадають у правильний час) треба якось заново вчитися жити кожен раз. Бо не можна лишитися байдужим, коли тобі прямо кажуть, що ніякого грандіозного сенсу не існує і скільки не шукай, він від того не з’явиться.
Боже, як же він всіх наїбав. От чесно, по-іншому не скажеш. Як і поверхнева ідея цієї книжки - всі шукають якісь теорії змов, щоб виправдати власне існування, - так і сам Еко створив навколо своїх книжок ауру надмірної інтелектуальності, хоча взагалі то всім текстом мав на увазі, що це все не має ніякого значення і все його наукове реноме не має ніякого значення. Він просто людина, яка так само не знає, навіщо він живе на цьому світі.
Книга написана особисто для мене, Еко сам це сказав на останніх сторінках. Вона написана для того, щоб Іра двадцяти дев’яти років зрозуміла, що вона не одна шукає-шукає і все ніяк не знайде того сенсу буття. Бо Маятник кожного разу перевішується в якесь інше місце, а все, що нам треба, це знати хто ми: що в нас є діти і місце, де жити. На цьому все. Можна написати магнум опус на 800+ сторінок, щоб в кінці сказати, що сенсу не існує. Чи просто Еко, так само, як і кожен з нас, так його і не знайшов, скільки б тисяч книг не прочитав. Сотні людей будуть вимагати показати ту чортову “Карту”, але її просто не існує, Еко нічогісінько про неї не знав і ніколи не збирався її ні від кого ховати. ЇЇ.просто.не.існує.
Це міг би бути текст про що завгодно: про пригоди, про іронію над простаками і інтелектуалами, про історію, яку пишуть люди і яка від того ніколи не є “сталою”, про кризу скількох-там років і важливість саморефлексії. Але це книга про те, що кожен з нас має той Сенс, кожен з нас для чогось кожного дня встає з ліжка і йде щось робити. “Изобретай, изобретай План, Казобон. Этот план изобретает кто попало, чтобы объяснить и персики и динозавров”. Ми всі живемо заради того самого Випадку, коли все ж таки вдасться потрубити в тромбон під палючим сонцем. І напевно заради цього і живемо - заради короткого моменту, який виправдає всі інші роки беззмістовного існування.
Наче побувала на сеансі у психолога, тільки тяжко зрозуміти, я чи Еко були в ролі пацієнта. Прийшла в голову ідея, що обидві його книги (і “Маятник” і “Ім’я Рози”) побудовані однаково: є Адсон-Казобон-Читач (чи молодий Еко, тут точно сказати не можу), і є Баскервільський-Бельбо-Письменник (старший Еко). І через цю динаміку я наче бачу себе у головних героях (що не дивно, бо розповідь ведеться від першої особи). Не дарма місцями проскакував символ дзеркала, яке хоча і викривлено, але щось то показують тобі про тебе. Обожнюю книжки, які дають змогу поспілкуватися з собою. Чи з автором. Адже 100% у нас з автором була ця розмова, хоч вона і не відбувалася в звичному сенсі цього слова. Це була розмова поколінь, розмова історичної тяглості, розмова розвитку людської цивілізації.
Коротше, це замкнуте коло: книга хороша, бо потрапила тобі в руки саме в потрібний момент; вона потрапила в потрібний момент саме тому, що Хороша! Якимось чином з нею, як і з кожною хорошою книгою, я стала трошки іншою, пережила трошки того самого Випадку. Дякую за це Еко, хоч для нього це вже не важливо. Але я той самий Читач, якого він так собі хотів, принаймні останні пів години.
От після таких книжок (не конкретно таких, а тих, що попадають у правильний час) треба якось заново вчитися жити кожен раз. Бо не можна лишитися байдужим, коли тобі прямо кажуть, що ніякого грандіозного сенсу не існує і скільки не шукай, він від того не з’явиться.
Боже, як же він всіх наїбав. От чесно, по-іншому не скажеш. Як і поверхнева ідея цієї книжки - всі шукають якісь теорії змов, щоб виправдати власне існування, - так і сам Еко створив навколо своїх книжок ауру надмірної інтелектуальності, хоча взагалі то всім текстом мав на увазі, що це все не має ніякого значення і все його наукове реноме не має ніякого значення. Він просто людина, яка так само не знає, навіщо він живе на цьому світі.
Read
November 16, 2024Чи був, чи є в нас інший автор, який так майстерно робить складний і масштабний матеріал — читабельним і захопливим?
Постмодерністи глузували з суспільства, розгортаючи в його улюблених «низьких» жанрах свої шалені, іронічні, інтертекстуальні лабіринти.
Умберто Еко, здається, іронізує з постмодерністів, використовуючи одну з їхніх улюблених форм (детектив) і провідні теми (теорії змови та альтернативну історію), щоб замкнути коло і віддати читачу читачеве.
🔍 Отже, детектив, назвімо його «філософський детектив». Бо врешті отримаємо чудний та прекрасний — як призахідне сонце в кривавих хмарах — фінал. І виявиться (майже не спойлер), що теорія змови — це не просто не смішно, а й погано. Власне, Еко справді поводиться як нормальний письменник — працює над мораллю, доводить арки персонажів, дбає про читача.
🔗 Навіть гугління при читанні «Маятника Фуко» може бути факультативним. Ну не будете ви дізнаватися офіційну думку про тамплієрів і з’ясовувати значення сфірот Кабали, якими названі розділи книги — від цього сюжет не провисатиме. Позатим, я б радила все-таки зупинятися і звірятися хоча б з вікі — воно того варте.
Для мене цей роман цінний ще й італійським сетингом. Фашизм та історії з Другої світової, студентські заворушення, міланське життя, зокрема видавничий бізнес — очевидно, все написане з досвіду автора.
Вже потім я прочитала, що з власного досвіду Еко описував також окультні ритуали, у яких брав участь. Це ще раз доводить, що хороші книжки не пишуться з самих архівів — потрібно жити життя.
Чомусь впевнена — якщо перечитаю роман через рік, мій відгук буде іншим, звертатиму увагу я на інше. Але зараз просто тішуся, що прочитала класну книгу.
Постмодерністи глузували з суспільства, розгортаючи в його улюблених «низьких» жанрах свої шалені, іронічні, інтертекстуальні лабіринти.
Умберто Еко, здається, іронізує з постмодерністів, використовуючи одну з їхніх улюблених форм (детектив) і провідні теми (теорії змови та альтернативну історію), щоб замкнути коло і віддати читачу читачеве.
🔍 Отже, детектив, назвімо його «філософський детектив». Бо врешті отримаємо чудний та прекрасний — як призахідне сонце в кривавих хмарах — фінал. І виявиться (майже не спойлер), що теорія змови — це не просто не смішно, а й погано. Власне, Еко справді поводиться як нормальний письменник — працює над мораллю, доводить арки персонажів, дбає про читача.
🔗 Навіть гугління при читанні «Маятника Фуко» може бути факультативним. Ну не будете ви дізнаватися офіційну думку про тамплієрів і з’ясовувати значення сфірот Кабали, якими названі розділи книги — від цього сюжет не провисатиме. Позатим, я б радила все-таки зупинятися і звірятися хоча б з вікі — воно того варте.
Для мене цей роман цінний ще й італійським сетингом. Фашизм та історії з Другої світової, студентські заворушення, міланське життя, зокрема видавничий бізнес — очевидно, все написане з досвіду автора.
Вже потім я прочитала, що з власного досвіду Еко описував також окультні ритуали, у яких брав участь. Це ще раз доводить, що хороші книжки не пишуться з самих архівів — потрібно жити життя.
Чомусь впевнена — якщо перечитаю роман через рік, мій відгук буде іншим, звертатиму увагу я на інше. Але зараз просто тішуся, що прочитала класну книгу.
November 11, 2023
Ніщо не має сенсу. Немає ніякої таємниці буття, чи прихованих смислів. Але їх можна придумати. Так життя стане цікавішим.
Якось так я протрактував для себе «Маятник Фуко». Хоча, теж на мою думку, сама книжка тролить читача за пошук прихованого змісту книги. «Навіть прочитавши це, вони виснують похмуру теорію і змарнують цілу вічність, намагаючись розшифрувати таємне послання яке нібито ховається за моєю історією».
І сатира тут не тільки на читача, але й на письменників та видавців, викладена у схемі заробітку видавництва «Мануціо» та пана Ґарамона, де АвторзаВласнийКошт (АВК) приголублений словами про власну геніальність, збере усі гроші світу, щоб його робота побачила світ. А потім повторно викупить усі ті книжки, за друк яких він заплатив, бо "книга випередила свій час".
Ну і окремо — це люди які вірять у теорії змов. Здається, що якщо застрибнути у цей потяг «Світового уряду», Тамплієрів, масонів та золотого мільярду, вороття назад не буде, бо чим більше заперечувати існування змови, тим більше вони віритимуть в те, що вона існує.
Двома словами — книжка вогонь 🔥🔥🔥
Якось так я протрактував для себе «Маятник Фуко». Хоча, теж на мою думку, сама книжка тролить читача за пошук прихованого змісту книги. «Навіть прочитавши це, вони виснують похмуру теорію і змарнують цілу вічність, намагаючись розшифрувати таємне послання яке нібито ховається за моєю історією».
І сатира тут не тільки на читача, але й на письменників та видавців, викладена у схемі заробітку видавництва «Мануціо» та пана Ґарамона, де АвторзаВласнийКошт (АВК) приголублений словами про власну геніальність, збере усі гроші світу, щоб його робота побачила світ. А потім повторно викупить усі ті книжки, за друк яких він заплатив, бо "книга випередила свій час".
Ну і окремо — це люди які вірять у теорії змов. Здається, що якщо застрибнути у цей потяг «Світового уряду», Тамплієрів, масонів та золотого мільярду, вороття назад не буде, бо чим більше заперечувати існування змови, тим більше вони віритимуть в те, що вона існує.
Двома словами — книжка вогонь 🔥🔥🔥
December 3, 2025
Умберто Еко такий: єбать я умний.
На 350-ій сторінці я кинув читати «Маятник Фуко» бо це ставало нестерпно: більша частина роману це діалоги з обговоренням конспірологічних теорій міланськими лівими (псевдо)інтелектуалами. Попри чудовий гумор та купу інтелектуальних референсів в якийсь момент нагромадження маячні зі змовництвами та таємними орденами стає так багато, а сюжет при цьому дуже повільно рухається. Вже з перших сторінок роману зрозуміло що ніяких тамплієрів немає, це все (як писали років 15 тому) «синдром поиска глубинного смисла».
В общем видалити третину книги шляхом скорочення половини діалогів про Кабаллу та розенкройцерів, і поменше експліцитного артикулювання що це все брєдотня - і вийшов би бенгер подібний до «Імʼя Рози».
P.S. Українському виданню від «Фоліо» не вистачає приміток та коментарів. Бо я ніхрєна не знаю про Кабаллу шоб зрозуміти на неї відсилочки. Але в принципі тоді б видання було х2 більше по розміру
На 350-ій сторінці я кинув читати «Маятник Фуко» бо це ставало нестерпно: більша частина роману це діалоги з обговоренням конспірологічних теорій міланськими лівими (псевдо)інтелектуалами. Попри чудовий гумор та купу інтелектуальних референсів в якийсь момент нагромадження маячні зі змовництвами та таємними орденами стає так багато, а сюжет при цьому дуже повільно рухається. Вже з перших сторінок роману зрозуміло що ніяких тамплієрів немає, це все (як писали років 15 тому) «синдром поиска глубинного смисла».
В общем видалити третину книги шляхом скорочення половини діалогів про Кабаллу та розенкройцерів, і поменше експліцитного артикулювання що це все брєдотня - і вийшов би бенгер подібний до «Імʼя Рози».
P.S. Українському виданню від «Фоліо» не вистачає приміток та коментарів. Бо я ніхрєна не знаю про Кабаллу шоб зрозуміти на неї відсилочки. Але в принципі тоді б видання було х2 більше по розміру
This entire review has been hidden because of spoilers.
June 17, 2020
Історія про народження теорій змов, як з купки розрізнених фактів та аналогій збудувати красиву легенду про будь-що, як підвести базу під найабсурднішу ідею і зробити це так, щоб люди у неї повірили. Іноді при читанні здається, що Маятником Фуко як посібником користувалися всі ці гуру адептів пласких земель, свідків глобальних змов і урядів, шукачів рептилоїдів і атлантид.
Для самих адептів, шукачів і свідків ця книга могла б бути корисною, бо добре показує куди можна зайти у своїх пошуках. Але ж вони її і не читатимуть.
Це також історія про пошук сенсу життя, як моменту, заради якого варто жити.
Для самих адептів, шукачів і свідків ця книга могла б бути корисною, бо добре показує куди можна зайти у своїх пошуках. Але ж вони її і не читатимуть.
Це також історія про пошук сенсу життя, як моменту, заради якого варто жити.
September 5, 2026
Дуже цікавий твір. Така собі "пародія на теорії змови". Не намагайтеся зрозуміти тут ВСЕ, не в цьому суть. Суть в тому, щоб прослідкувати послідовність подій та парадоксальність того як люди тлумачать історію.
August 29, 2017
Читабельно, хоча спочатку дуже тяжко пішла, з усіма відсилками в історію і видуманими історіями, трохи заплутують
January 20, 2021
Що я можу сказати...це шедевр Еко. Все життя семіотики в одній книзі.
September 27, 2025
Я це характеризую як псевдоінтелектуальний роман. Неприємне й непотрібне для більшості людей чтиво. Звичайно, є місця із сенсом і змістом, але їх небагато.
May 31, 2025
Маятник Фуко Умберто Еко (1988) — постмодерний роман про теорії змов.
Назва походить від експерименту Фуко, яким він довів, що Земля обертається навколо своєї осі. В романі він символізує раціоналізм й критичне мислення серед безумства та параної змов.
У центрі сюжету — троє працівників видавництва, які задля розваги вигадують теорію змови навколо тамплієрів, поступово самі починають у неї вірити. Цю вигадку одразу сприймають як правду справжні члени таємних магічних орденів, що призводить до непередбачуваних і трагічних наслідків.
Автор приділяє багато уваги саме процесу конструювання теорії змови, наводить велику кількість історичних фактів — від середньовіччя, ілюмінатів, тамплієрів, розенкрейцерів, хрестових походів до Другої світової війни та Голокосту. І це, здавалося б, має бути цікаво — але мене зовсім не захопило.
Окремі моменти дійсно були цікаві, наприклад, історія винищення тамплієрів. Але загалом читати було важко. Можливо, тому, що це — подвійна вигадка: по-перше, сам роман є плодом уяви автора; по-друге, всередині роману герої вигадують абсолютно ілюзорну історію.
І головне — мене не захопив сам сюжет, я не відчував інтриги чи загадки. Можливо, це просто «не мій» автор, або я не в тому життєвому періоді для цього тексту.
Якби роман був удвічі коротший (а він має близько 800 сторінок), гадаю, мені сподобалося б більше.
Цікаво, що зараз, коли я пишу цей відгук, мені сам роман подобається все більше. Тобто сам зміст Маятника Фуко цікавий, але форма точно не для мене.
Але в будь-якому разі в книзі є багато думок Умберто Еко, які мене зацікавили.
Наприклад — звідки беруться магічні числа і чому саме вони вважаються особливими.
Що каже про це автор:
"А тепер перейдімо до магічних чисел, які так подобаються твоїм авторам. Один — це ти, адже ти — не два, одна — ота твоя штучка, одна й оця моя штучка, один маємо ніс і одне серце, отже, бачиш, скільки важливих речей є в одиничній кількості. А очі, вуха, ніздрі, мої груди, твої яєчка, ноги, руки, сідниці — по двоє. Три — це наймагічніше число, бо наше тіло його не знає, у нас нема нічого, чого було б по три, отже, це число — надзвичайно таємниче, і ми приписуємо його Богові, хоч би де ми жили."
Цікава й думка, що люди не вірять у прості речі. Наприклад:
"Люди не вірили Земмельвайсові, який радив лікарям мити руки перед тим, як підходити до породіллі. Він говорив занадто прості речі. Люди вірять тим, хто продає лосьйони для вирощування волосся на лисині. Вони інстинктивно відчувають, що тут змішані до купи істини, які не мають між собою нічого спільного, що це нелогічно, що це нечесно. Але їм сказали, що Бог складний, незбагненний, і тому вони вважають непослідовність прикметою, найближчою до Божої природи. Неймовірна річ найбільше подібна до чуда."
Автор проводить аналогію між біблією та своїм романом. Він пише, що Матвій, Лука, Марко та Іван — це зграя веселунів, що збираються десь і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, затверджують кілька основних фактів — і будь ласка, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий. І люди в це починають вірити. Як і наші головні герої, які вигадують неймовірну теорію змови — і люди в неї вірять.
Також Еко подає майже покроковий принцип створення теорії змови — як поєднати різні історичні події та поняття в «доказ» такої теорії. Поняття пов’язуються між собою за аналогією. Асоціації між фактами не повинні бути оригінальними, і враховуються лише такі, які хоча б раз, а краще багато разів, були встановлені раніше іншими. Саме такі очевидні асоціації здаватимуться правдоподібними.
Зрозуміло, що це застосовується не лише до теорій змов, а й до сучасної політики — яка, по суті, часто і є формою змови для маніпуляції свідомістю населення. Та й взагалі — до будь-чого, де вигадана ідея керує людьми.
Умберто Еко також показує, як люди заповнюють своє порожнє життя вигаданими ідеями змов. Як це робить один із героїв роману — не маючи ні справжньої любові, ні реалізованих прагнень. І це зрештою призводить до трагедії. І навпаки — інший герой, який має наповнене, реальне життя, в результаті рятується.
Назва походить від експерименту Фуко, яким він довів, що Земля обертається навколо своєї осі. В романі він символізує раціоналізм й критичне мислення серед безумства та параної змов.
У центрі сюжету — троє працівників видавництва, які задля розваги вигадують теорію змови навколо тамплієрів, поступово самі починають у неї вірити. Цю вигадку одразу сприймають як правду справжні члени таємних магічних орденів, що призводить до непередбачуваних і трагічних наслідків.
Автор приділяє багато уваги саме процесу конструювання теорії змови, наводить велику кількість історичних фактів — від середньовіччя, ілюмінатів, тамплієрів, розенкрейцерів, хрестових походів до Другої світової війни та Голокосту. І це, здавалося б, має бути цікаво — але мене зовсім не захопило.
Окремі моменти дійсно були цікаві, наприклад, історія винищення тамплієрів. Але загалом читати було важко. Можливо, тому, що це — подвійна вигадка: по-перше, сам роман є плодом уяви автора; по-друге, всередині роману герої вигадують абсолютно ілюзорну історію.
І головне — мене не захопив сам сюжет, я не відчував інтриги чи загадки. Можливо, це просто «не мій» автор, або я не в тому життєвому періоді для цього тексту.
Якби роман був удвічі коротший (а він має близько 800 сторінок), гадаю, мені сподобалося б більше.
Цікаво, що зараз, коли я пишу цей відгук, мені сам роман подобається все більше. Тобто сам зміст Маятника Фуко цікавий, але форма точно не для мене.
Але в будь-якому разі в книзі є багато думок Умберто Еко, які мене зацікавили.
Наприклад — звідки беруться магічні числа і чому саме вони вважаються особливими.
Що каже про це автор:
"А тепер перейдімо до магічних чисел, які так подобаються твоїм авторам. Один — це ти, адже ти — не два, одна — ота твоя штучка, одна й оця моя штучка, один маємо ніс і одне серце, отже, бачиш, скільки важливих речей є в одиничній кількості. А очі, вуха, ніздрі, мої груди, твої яєчка, ноги, руки, сідниці — по двоє. Три — це наймагічніше число, бо наше тіло його не знає, у нас нема нічого, чого було б по три, отже, це число — надзвичайно таємниче, і ми приписуємо його Богові, хоч би де ми жили."
Цікава й думка, що люди не вірять у прості речі. Наприклад:
"Люди не вірили Земмельвайсові, який радив лікарям мити руки перед тим, як підходити до породіллі. Він говорив занадто прості речі. Люди вірять тим, хто продає лосьйони для вирощування волосся на лисині. Вони інстинктивно відчувають, що тут змішані до купи істини, які не мають між собою нічого спільного, що це нелогічно, що це нечесно. Але їм сказали, що Бог складний, незбагненний, і тому вони вважають непослідовність прикметою, найближчою до Божої природи. Неймовірна річ найбільше подібна до чуда."
Автор проводить аналогію між біблією та своїм романом. Він пише, що Матвій, Лука, Марко та Іван — це зграя веселунів, що збираються десь і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, затверджують кілька основних фактів — і будь ласка, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий. І люди в це починають вірити. Як і наші головні герої, які вигадують неймовірну теорію змови — і люди в неї вірять.
Також Еко подає майже покроковий принцип створення теорії змови — як поєднати різні історичні події та поняття в «доказ» такої теорії. Поняття пов’язуються між собою за аналогією. Асоціації між фактами не повинні бути оригінальними, і враховуються лише такі, які хоча б раз, а краще багато разів, були встановлені раніше іншими. Саме такі очевидні асоціації здаватимуться правдоподібними.
Зрозуміло, що це застосовується не лише до теорій змов, а й до сучасної політики — яка, по суті, часто і є формою змови для маніпуляції свідомістю населення. Та й взагалі — до будь-чого, де вигадана ідея керує людьми.
Умберто Еко також показує, як люди заповнюють своє порожнє життя вигаданими ідеями змов. Як це робить один із героїв роману — не маючи ні справжньої любові, ні реалізованих прагнень. І це зрештою призводить до трагедії. І навпаки — інший герой, який має наповнене, реальне життя, в результаті рятується.
June 30, 2015
ніасіліл. мабуть я тупий як валянок. каюсь. ну не знаю я історію тампліэрів+ кабалла+ вірування негрів ахрики +інша хрінотэнь. а лізти за кожною фразою у вікіпедію то не читання а якесь наукове дослідження. навіть труд!
June 8, 2016
Не простий твір, а автор - тонкий троль.
Displaying 1 - 28 of 28 reviews