Поки це найкращий альбом у серії, що спонукає до багатьох роздумів. Насамперед, історія дуже чітко та ясно прочитується. У Брюзелі починають відбуватись дивні речі: в одній квартирі поступово з'являється/тече пісок нізвідки, а в сусідній квартирі месьє Абельса так само з'являються камені однакової ваги. Також власник ресторану раптом починає втрачати вагу. Він не те, що худне, а швидше стає прозорим, легким, тому в якийсь момент часу чіпляє на себе залізні важелі, щоб раптом не полетіти геть. Увесь цей магічний антураж крутиться навколо вже відомої Марі фон Ратер, яку ми зустріли в "Дівчині, що падає". Тепер вона вже не маленька дівчинка, що блукала між складними геометричними конструкціями, а зважена, поміркована жінка, що спокійно дає поради чиновникам. Саме вона намагається віднайти ключову причину усіх цих загадкових подій, які можуть погубити ціле місто й навіть цивілізацію.
Початок нагадує кращі зразки магічного реалізму, зокрема прозу Кортасара, Маркеса й навіть Сарамаго, трохи віддаленого від латинських авторів. Однак сама графічна історія значно глибша, цікавіша, аніж заявлені умовні рамки жанрової стилістики. Це блискуча історія про взаємозв'язок подій, а ще краще - структуру світу, його тонку й невидиму механіку. Метафора (хоча для жителів Брюзеля це цілком загрозлива реальність) піщинки відсилає до Аристотеля, який у своїх логічних роздумах намагався завдяки їй осягнути природу універсуму. Завдяки піщинкам інші філософи намагались осягнути "ціле", що також уособлює буття, його нерозривність. Тому втрата одного елементу неминуче тягне за собою втрату іншого, що, зрештою, відображується у катаклізмах сусіднього королівства.
Попри ерозію, розпад буття, автори працюють зі строгими принципами архітектури, немов протиставляючи раціональність та організованість жителів Брюзеля усьому тому хаосу, що відбувається навколо. Світ Брюзеля дуже близький до нашого, місцями ідентичний (іронічно ще й те, що Скойтен і Петерс займались складною реставрацією одного з будинків Брюсселя, який був відтворений на сторінках коміксу), але все ж відмінний. Різниця не тільки в різних часових відліках, але й своєрідній архітектурній "аурі", створеній на межі неокласицизму, ар нуво та раннього модерну. Все як у Брюсселі. Тим більше дивним видається характер магічних, дивних подій на фоні строгої бюргерської раціональності. Скойтен і Петерс не просто прописують, а вибудовують архітектурний вигляд міста: балкони, вікна, вулички, тераси, ліхтарі, інтер'єри, меблі, картини виписані деталізовано й скурпульозно. Відчуття повної присутності, хоча все це створено лише олівцем, пером, без жодних спецефектів. Проте архітектура, якою б вона досконалою не була, не може подолати більш фундаментальні процеси. Марі фон Ратер навіть пропонує побудувати стіну, але цього замало - піску все прибуває і прибуває. Читачі здогадаються у чому причина відразу ж, хоча кінцеве розв'язання усієї проблеми виглядатиме просто чудесним.
Нарешті, стиль усього графічного роману просто ідеальний. Читав російське видання, адже знав, як скурпульозно видавництво Zangavar (чи не єдине, яке мене цікавить на сусідньому ринку) підійшло до формату коміксу. Вперше зустрічаю такі цупкі, темнувати сторінки, на тлі яких добре вимальовується пісок, сіль і усе, що білизною вирізняється від сірого, чорного й коричневого. Як і Моріс, що літає над дахами будинків міста. Зрештою, як і вирізняється будинок Віктора Орта, в якому відбуваються усі події. Просвічування "білого", звісно ж, ще одна фішка авторів, яка на естетичному рівно просто вражає, гіпнотизує від першої сторінок до останньої. Це той випадок, коли матеріал має значення, деталі мають значення, усе має значення для роботи фантазії та розуму. Роздуми про час, універсум, порядок, людську необачність, архітектуру, міста - лише частина того щастя, яке може дати цей графічний текст. Це абсолютна, дивовижна класика для поціновувачів жанру, а ще більше - для вибагливих естетів, для яких "Теорія піщинки" спокійно займе чільне місце в бібліотеці мальованих історій.