Просто прекрасна книжка, я всім задоволена, жодних зауважень. Все-таки не так вже й часто зараз я зустрічаю книжку від якої просто не можу відірватися. А з цією серією це вже друга частина підряд, яка мене буквально засмоктує і не відпускає, бо тут ПОСТІЙНО ЦІКАВО.
У "Викраденні з Місяцесяйва" Офелія потрапляє до двору Фарука - Духа Родини Полюсу- та стає спершу його другою казкаркою, а потім верховною родинною чтицею. Тим часом, з Місяцесяйва починають загадково зникати люди, а сама Офелія отримує листи з погрозами та вимогами розірвати її заручини з Торном. Схожі листи отримували і жертви зникнень і тепер Офелія побоюється, що вона стане наступною. І якщо ви думаєте, що це її найбільша проблема, то до всього, уся розширена родина Офелії прибуває з візитом на Полюс і Торн їм категорично не до вподоби (не те що б він був до вподоби Офелії більшість часу).
Я просто в захваті від того, як авторка постійно надбудовує та розширює мітологію свого загадкового світу. Тут ми по крихітних деталях дізнаємося більше про Бога, який розколов світ, його зв'язок з Духами Родини та дещо про саму Офелію та одну подію в її житті, яка, як виявилося, мала свій вплив на світ.
Помимо світобудовної сюжетної лінії, яка іде наскрізною ниткою крізь усю історію, але розкривається сповна аж наприкінці, ми також маємо захоплюючу детективну лінію, яка займає основну частину історії.
У цій частині Офелія та Торн проводяти набагато більше часу разом, граючись у детективів та розслідуючи зникнення людей. Завдяки цьому, я мала насолоду спостерігати за розвитком їхніх стосунків і це було прекрасно. Я вже казала і повторюся, Крістелль Дабос богиня slow burn і, здається, одна з небагатьох людей, які ще пам'ятають, що це поняття справді має означати. У цій частині я почувалася так, ніби знову читаю "Гордість та упередження", з усіми цими звертаннями на "ви", незграбними намаганнями головного героя проявити свою симпатію та збентеженою головною героїнею, яка не зовсім розуміє, що це все має означати. Офелія ні на секунду не дає Торну спуску. Вона спитає з нього за кожну грубість до її родини та до неї, вимагатиме поважати її та ділитися з нею інформацією, як з рівною. І захищатиме його в найнеочікуваніші для себе моменти. Якщо в першій частині мені знадобився час, щоб вподобати Офелію, то в цій я вже її люблю всім серцем. І саме після прибуття її родини на Полюс, можна побачити, як сильно Офелія змінилася за весь цей час.
Торна в "Зимових заручинах" я практично ненавиділа, хоч під кінець почала відчувати до нього мінімальну симпатію. Яким же було моє здивування, коли в цій частині я закохалася в нього по самі вуха. Він все ще різкий, моментами грубий та не дуже добре всіє висловлювати свої емоції/бажання/почуття. Моментами хотілося мати якогось ломика, щоб трошки припідняти йому верхню частину черепа та дізнатися, що там в нього в голові коїться. Торн не вміє в красиві слова, ніколи не вмів і, напевно, ніколи не навчиться, але він все компенсує своїми вчинками. А оскільки для мене це основна мова любові, то я за ним пропала.
І мова зараз не тільки про вчинки щодо Офелії, а загалом про те наскільки йому не байдуже до справедливості. Він може не любити людей, але як же він про них дбає. Здається, саме оця фраза Офелії найкраще описує сутність Торна.
Цей чоловік - чистісінький мізантроп, але міркує значно ширше, глибше, ніж решта, значно далі своїх особистих інтересів.
і ще оця сценка, на якій я остаточно пропала:
-Але чому ви? - наполягала Офелія. - Чому ви, ви сам мусите владнати цю справу?
...
- Фахова деформація,- зрештою пробубонів він. - Вважайте це за недолуге почуття обов'язку чи невиліковну негнучкість розуму.
Ну просто ВІН! Тепер Торн мою головна книжкова любов.
Ще хочеться додати, що коли головна детективна лінія вже завершилася, до кінця залишалося десь 50 сторінок і тут якраз почалося найцікавіше! Я прям дуже кайфонула від закінчення і з нетерпінням чекаю тепер на продовження.