What do you think?
Rate this book
Ocultismo, Brujería y Modas Culturales
¿Cuál puede ser la explicación del extraordinario auge que están experimentando las ciencias ocultas, la astrología o la brujería en este fin de siglo? Desde el punto de vista de la historia de las religiones, el eminente Mircea Eliade, a lo largo de seis lúcidos ensayos, demuestra que esta popularidad procede de fuentes muy antiguas y resurge periódicamente encarnada en ciertos mitos, símbolos y rituales. Y a partir de ahí revela el profundo significado religioso que subyace en muchas de estas modas culturales.
168 pages, Paperback
First published January 1, 1976
47 people are currently reading
1072 people want to read
About the author
Mircea Eliade
564 books2,730 followersRomanian-born historian of religion, fiction writer, philosopher, professor at the University of Chicago, and one of the pre-eminent interpreters of world religion in the last century. Eliade was an intensely prolific author of fiction and non-fiction alike, publishing over 1,300 pieces over 60 years. He earned international fame with LE MYTHE DE L'ÉTERNAL RETOUR (1949, The Myth of the Eternal Return), an interpretation of religious symbols and imagery. Eliade was much interested in the world of the unconscious. The central theme in his novels was erotic love.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 28 of 28 reviews
May 21, 2017
Mircea Eliade is one of the most famous Romanian authors, historians and such, although he spent most of his life outside Romania(Chicago, India etc). He wrote a most extensive piece of work about "The history of religions".
About "Occultism, Witchcraft and Cultural Fashions" I could write for hours. This book is portraying culture and religion all over the world along more than 2000 years, in the blink of an eye. His technique of zooming in/out certain subjects is also quite spectacular. For example from an general subject of how people, even from ancient times started to orientate their cities and surroundings based on some sort of cosmogonic model (of city building), which always has a middle point( basically it shows how for religious people disorder and chaos can prevail if they don't have a center point in this homogenous Universe;and that is shown in the way they build cities, with a temple always in the middle of the city, with some simbolic towers and facing East etc). From this "zoom out" perspective, he starts to give examples all over the world, Iran, Thailand, Brazil etc.
The book has many different cultural themes, the notion of death, occultism and esotericism, influences on famous authors(many french authors were into occultism for example), different groups of different systems of belief(and it shows how this particular system of belief came about). Moreover, he really puts emphasis on some famous philosophers and how they got their ideas based on certain myths and so on.
It is really fascinating how he manages to find so much information from different sources and his analytic spirit always puts an emphasis on how a certain movement occured in similar times in different regions of the world. He describes and analyzez such phenomena from an objective point of view and doesn't leave the impression that he clings to any of these ideas developed by the humand mind across centuries.
It is a really worthwhile reading for anyone who is into experiencing certain misteries of life or just wants to have more in-depth knowledge of "the beginning of it all". I rated it with 4 stars because it is not the kind of book one gets attached to, but it is rather very informative and excellent in doing so.
About "Occultism, Witchcraft and Cultural Fashions" I could write for hours. This book is portraying culture and religion all over the world along more than 2000 years, in the blink of an eye. His technique of zooming in/out certain subjects is also quite spectacular. For example from an general subject of how people, even from ancient times started to orientate their cities and surroundings based on some sort of cosmogonic model (of city building), which always has a middle point( basically it shows how for religious people disorder and chaos can prevail if they don't have a center point in this homogenous Universe;and that is shown in the way they build cities, with a temple always in the middle of the city, with some simbolic towers and facing East etc). From this "zoom out" perspective, he starts to give examples all over the world, Iran, Thailand, Brazil etc.
The book has many different cultural themes, the notion of death, occultism and esotericism, influences on famous authors(many french authors were into occultism for example), different groups of different systems of belief(and it shows how this particular system of belief came about). Moreover, he really puts emphasis on some famous philosophers and how they got their ideas based on certain myths and so on.
It is really fascinating how he manages to find so much information from different sources and his analytic spirit always puts an emphasis on how a certain movement occured in similar times in different regions of the world. He describes and analyzez such phenomena from an objective point of view and doesn't leave the impression that he clings to any of these ideas developed by the humand mind across centuries.
It is a really worthwhile reading for anyone who is into experiencing certain misteries of life or just wants to have more in-depth knowledge of "the beginning of it all". I rated it with 4 stars because it is not the kind of book one gets attached to, but it is rather very informative and excellent in doing so.
March 11, 2018
Güzel, bilgilendirici bir kitap. New Age akımına dair aktarımlar, belli başlı eski inanç sistemlerinde cadılık ve büyücülük üstüne makalelerden oluşuyor. Asıl okuma sebebim okült tarikatlar hakkında Eliade gözüyle bilgi sahibi olmaktı. Bununla ilgili bir bölüm var. Nedense temel cemiyetler hakkında bilgi vermekten kaçınmış gibi geldi, üstünkörü isimler geçiyor. Diğer bölümler de bilgilendirici.
July 12, 2012
Essas luzes são experimentadas pelos contemplativos durante suas meditações de ioga. Não se pode duvidar do caráter sensorial de tais fotismos extáticos. Podemos citar inúmeros exemplos análogos de documentos que descrevem experiências de luz interior, naturais ou provocadas por drogas. Dessa forma, devemos enfatizar a qualidade sensorial das luzes místicas: elas são autênticos fenômenos psíquicos, ou seja, não são deliberadamente "imaginadas" ou racionalmente criadas e classificadas a fim de se construir um "sistema" cosmológico ou antropológico.
Como pode-se ver, um Eliade longe de seu auge ainda é um grande Eliade.
Como pode-se ver, um Eliade longe de seu auge ainda é um grande Eliade.
April 16, 2026
"Окультизм, відьомство і мода в культурі: есеї з порівняльного релігієзнавства"
Мірча Еліаде
"У цій праці я хотів би обговорити наступне питання: що може сказати історик релігії про сучасний йому світ? У якому сенсі він може сприяти розумінню літературних чи філософських течій та значних художніх напрямів свого часу? І ба більше: що він може сказати, як історик релігії, з приводу таких проявів духу часу, як популярність тих чи інших філософських і літературних напрямів, так званої моди в культурі? Мені здається, що — принаймні в деяких випадках — його спеціальна підготовка дозволить йому розгадати задуми та ідеї, менш очевидні для інших. Я не кажу зараз про ті випадки, в яких релігійний контекст або релігійний зміст твору більш-менш очевидні, як, наприклад, у картинах Шагала з їхнім величезним «оком Бога», їхніми ангелами, відтятими головами й тілами, що літають догори ногами, — а також його всюдисущим ослом, цією par excellence (переважно) месіанською твариною. Або одна з п’єс Йонеско, «Король помирає» («Le Roi se meurt»), яку неможливо зрозуміти до кінця, якщо не знати Тибетської Книги Мертвих та Упанішад. (Я можу підтвердити, що Йонеско дійсно читав ці тексти; але для нас важливо встановити, що він із них приймав, а що ігнорував чи відкидав. Таким чином, йдеться не про пошук джерел, а про більш захопливе завдання: дослідити становлення творчого всесвіту Йонеско під впливом його знайомства з екзотичним та традиційним релігійними всесвітами.)
Але є такі випадки, коли тільки історик релігій може виявити приховане значення твору культури, як античного, так і сучасного. Наприклад, тільки історик релігій може помітити вражаючу структурну аналогію між «Уліссом» Джеймса Джойса та деякими австралійськими міфами про тотемних героїв. І подібно до того, як нескінченні мандри та випадкові зустрічі австралійських культурних героїв здаються одноманітними тим, хто знайомий з полінезійськими, індоєвропейськими чи північноамериканськими міфологіями, так і мандри Леопольда Блума в «Уліссі» здаються одноманітними шанувальникам Бальзака і Толстого. Але історик релігії знає, що втомливі мандри та подвиги міфічних предків для австралійця являють собою величну історію, до якої він екзистенційно причетний, і те саме можна сказати про мандри Леопольда Блума його рідним містом, що на перший погляд здаються банальними. Знову ж таки, тільки історик релігії зміг би вловити вражаючу подібність між повір’ями австралійців та умоглядами Платона про переселення душ і «пригадування». Для Платона пізнати — означає згадати. Матеріальні об’єкти допомагають душі зануритися в себе і, ніби «повертаючись назад», знову відкрити й знайти первісне знання, яким вона володіла у своєму позаземному стані. А австралієць, який проходить обряд ініціації, виявляє, що він уже бував тут у міфічний час; він був тут в образі свого міфічного предка. За допомогою ініціації він знову вчиться робити те, що вже робив спочатку, коли вперше з’явився у світі в образі міфічної істоти."
В цій книзі Еліаде розбирає популярність хибних ідей: культу Дерев і Матері Злаків Фрейзера, канібалізму з "Тотему і Табу" Фройда, Нілового анекдота про верблюда. Він намагається визначити рушійні сили будь якого звичаю.
Цікаво тут буде навести епізод з верблюдом:
"Дозвольте мені навести ще один приклад могутності та престижу моди в історії релігій. Цього разу йтиметься не про бога чи богиню, матір зерна чи духа рослинності, а про тварину — а саме, про верблюда. Я маю на увазі знамените жертвоприношення верблюда, описане таким собі Нілом, який жив у другій половині IV століття. Коли він був ченцем у монастирі на горі Синай, монастир захопили араби-бедуїни. Тому Ніл мав можливість спостерігати на власні очі життя та вірування бедуїнів, і ці спостереження він описав у своєму «Сказанні про побиття ченців на горі Синайській». Особливо драматичним є його опис принесення верблюда «в жертву Ранковій Зорі». Верблюда, прив’язаного до грубого, складеного з каміння жертовника, учасники церемонії розрізають на шматки й пожирають. Причому пожирають так швидко, додає Ніл, що «в короткий проміжок часу між сходом Ранкової Зорі, який знаменує початок обряду, і тією хвилиною, коли ця зоря зникає в променях сонця, що сходить, увесь верблюд — м’ясо і кістки, шкура, кров і нутрощі — буває повністю з’їдений». Першим це жертвоприношення описав Й.Вельгаузен у своїй праці «Залишки арабського язичництва» (Reste arabischen Heidenthumes, 1887). Але унікальну наукову славу Нілів верблюд здобув завдяки Вільяму Робертсону Сміту, який постійно згадує це жертвоприношення у своїх «Лекціях з релігій семітів» (1889), розглядаючи його як «найдавнішу відому форму арабського жертвоприношення», і говорить про «безпосереднє свідчення Ніла щодо звичаїв арабів Синайської пустелі». Відтоді всі послідовники теорії жертвоприношення Робертсона Сміта — С.Райнах, А.Вендель, А.С.Кук, С.Х.Хук — не втомлювалися посилатися на розповідь Ніла. Та ще цікавіше те, що навіть ті вчені, які не приймали теорію Робертсона Сміта, не могли — або не наважувалися — обговорювати загальну проблему жертвоприношення, не переказавши належним чином історію Ніла. Взагалі ніхто, здавалося, не сумнівався в достовірності свідчення Ніла, навіть попри те, що багато вчених були не згодні з інтерпретацією Робертсона Сміта. Таким чином, до початку нашого століття Нілів верблюд став так дратівливо часто згадуватися в працях істориків релігій, учених, що займаються Старим Заповітом, соціологів та етнологів, що Г.Фукар у своїй книжці «Історія релігій і порівняльний метод» заявив:
«Здається, жоден автор не має більше права займатися історією релігій, не відгукнувшись із повагою про цей анекдот. Бо це не що інше, як просто анекдот…, подробиця, розказана «до речі», а на одиничному факті, та ще й настільки незначному, не можна будувати теорію релігії, що має за��альнолюдське значення».
З великою інтелектуальною мужністю Фукар формулює свою методологічну позицію:
«Що стосується Нілового верблюда, я абсолютно переконаний, що він не заслуговує честі нести на своїй спині обґрунтування цілого розділу в історії релігій».
Фукар мав рацію. Ретельний текстологічний та історичний аналіз засвідчив, що Ніл не був автором «Сказання про побиття ченців на горі Синайській», що насправді цей твір було написано під псевдонімом, імовірно, у IV або V столітті й, що ще важливіше, — текст рясніє літературними кліше, запозиченими з елліністичних романів; наприклад, опис убивства і пожирання верблюда — «відсікання шматків трепетної плоті й пожирання всієї тварини, м’яса і кісток» — не має етнологічної цінності, а лише свідчить про знайомство автора з пишномовно-патетичним стилем цього жанру. Менше з тим, хоча ці факти стали відомі вже невдовзі після Першої світової війни, особливо завдяки скрупульозному аналізу Карла Гейсі, Нілів верблюд усе ще нерідко фігурує в сучасних наукових працях. І не дивно, оскільки цей короткий і барвистий опис імовірної первісної форми жертвоприношення і початкової стадії релігійного спілкування був пристосований для задоволення всіх смаків і схильностей. Ніщо не могло бути більш улесливим для західних інтелігентів, оскільки багато хто з них був переконаний, що доісторична і примітивна людина була подібна до хижої тварини, і тому вважали, що походження релігії має відображати психологію і поведінку печерної людини. Більше того, ритуальне пожирання верблюда не могло не зміцнити багатьох соціологів у думці, що релігія — лише соціальне явище, якщо не просто гіпостатичне відображення самого суспільства. Навіть ті вчені, які називали себе християнами, відчували певне задоволення від розповіді Ніла. Вони охоче вказували на гігантську відстань, що відокремлює з’їдання верблюда цілком — включно з кістками та шкурою — від глибоко одухотворених, якщо не просто символічних, християнських таїнств. Яскраво виражена перевага монотеїзму і особливо християнства над усіма попередніми язичницькими віруваннями не могла б проявитися переконливіше. І, звісно, всі ці вчені, як християни, так і агностики чи атеїсти, були надзвичайно горді й щасливі бути тими, ким вони є: цивілізованими західними людьми і поборниками безмежного прогресу."
Далі він розбирає феномен популярності "Ранку Магів" Берж'є і Повеля і журналу "Планета" екстраполлючи його на успіх Тейяра Де Шардена - спільне у них всіх те, що вони перекидають місток між містикою (вірою) і наукою. Далі до них він додає популярність Леві-Стросса підсумовуючи:
"Таким чином, ми можемо помітити, що всі ці три моди в культурі останнього часу мають спільні риси: рішуче неприйняття екзистенціалізму, байдужість до історії та звеличення матеріальної природи. Звісно, є величезна різниця між частково наївним науковим ентузіазмом журналу «Планета» і містичною любов’ю Тейяра до матерії та життя, а також його вірою в чудеса науки і техніки майбутнього, і ще більша різниця між концепціями людини Тейяра та Леві-Строса. Але в тому, що можна було б назвати їхніми «образами світу», спостерігається певна схожість: у всіх трьох випадках ми стикаємося з чимось на кшталт міфології матерії — або образного, художнього («Планета», Тейяр де Шарден), або структуралістського, алгебраїчного типу (Клод Леві-Строс).
Якщо мої міркування вірні, то й антиекзистенціалізм, і антиісторизм, характерні для цих мод у культурі, а також властиве їм звеличення фізичної природи не можуть не представляти інтересу для історика релігій. Той факт, що сотні тисяч мислячих європейців із захватом читали журнал «Планета» та твори Тейяра де Шардена, має інший сенс для історика релігій, ніж він міг би мати для соціолога культури. Було б спрощенням говорити, що страх перед історією знову стає нестерпним і що ті з європейських інтелігентів, яким не вдається знайти притулку в нігілізмі чи розради в марксизмі, живуть надією на новий — обіцяний наукою — і харизматичний космос. Зрозуміло, не можна зводити значення цих трьох мод у культурі до старого і добре відомого конфлікту між «космосом та історією». Космос, як він представлений у «Планеті» та працях Тейяра де Шардена, сам по собі є продуктом історії, бо це і є космос у науковому розумінні цього слова, космос, який техніка поступово завойовує і перетворює. Але що є специфічним і новим — це майже релігійний інтерес до структур і цінностей світу природи, цієї космічної матерії, — світу, настільки блискучим чином дослідженого наукою і перетвореного технікою. Антиісторизм, відзначений нами у всіх трьох вищеописаних модах у культурі, не є запереченням історії як такої; це швидше протест проти песимізму та нігілізму прихильників історизму останнього часу. Тут навіть можуть виникнути підозри в ностальгії за тим, що можна було б назвати макроісторією — за планетарною і, потім, космічною історією. Але що б не було сказано про значення цієї ностальгії для повнішого розуміння історії, одне можна сказати з певністю: шанувальники «Планети», Тейяра де Шардена та Леві-Строса не відчувають сартрівської nausee («нудоти») при зіткненні з об'єктами природи; вони не почуваються de trop (зайвими) у цьому світі; коротше кажучи, вони сприймають своє становище в космосі не так, як екзистенціалісти.
Як і будь-яка мода, ці три нові моди поступово втратять свою новизну і з часом зникнуть. Але їхнє істинне значення не знеціниться: популярність журналу «Планета», Тейяра де Шардена та Леві-Строса розкрила для нас деякі підсвідомі або напівсвідомі бажання і ностальгійні прагнення сучасної західної людини."
Далі Еліаде береться аналізувати розквіт окультизму:
"Багато з цих культів і сект ще зазнають докорінних змін або розпадуться і припинять своє існування, можливо, лише для того, щоб на їхнє місце прийшли інші групи. У всякому разі, вони представляють сучасну молодіжну культуру і виражають загальне захоплення окультизмом ясніше і виразніше, ніж інші, більш ранні організації, на кшталт Теософського або Антропософського товариств. Усі вони виявляють низку специфічних рис. Насамперед, усі ці таємні товариства, що вимагають посвячення, заявляють про свою незадоволеність християнством, будь то римо-католицька чи протестантська Церква. У загальніших рисах ідеться про протест проти традиційних західних релігійних установ. Цей бунт не передбачає, взагалі кажучи, теологічної чи філософської критики певних догм і церковних інститутів, а виражає, скоріше, незадоволеність глибшу. Насправді велика частина прихильників нових культів перебуває майже в повному незнанні щодо своєї власної релігійної спадщини, але те, що вони бачили, чули чи читали про християнство, розчарувало їх. Серед молодого покоління є люди, які чекають від Церкви більшого, ніж просто соціальна етика. Багато хто з тих, хто намагався активно брати участь у житті Церкви, шукали там прилучення до таїнства і, особливо, керівництва в тому, що вони досить невизначено називають «гнозисом» або «містицизмом». Зрозуміло, вони були розчаровані. Протягом останніх п'ятдесяти років представники всіх християнських віросповідань дійшли висновку, що найактуальніше завдання Церкви полягає в тому, щоб домогтися якомога більшого соціального впливу. Єдина західна християнська традиція, у якій зберігся у всій своїй повноті ритуал церковної служби, — римо-католицька Церква, — зараз намагається радикально спростити його. Крім того, «гнозис» і гностичні спекуляції від самого початку засуджувалися і переслідувалися церковною владою. А що стосується містики і містичного досвіду, то західна Церква ледь терпіла їх. Можна сказати, що тільки східне ортодоксальне християнство розробило і зберегло багаті традиції церковної служби, а також заохочувало як гностичні спекуляції, так і містичний досвід.
Поспішаю додати, що така незадоволеність християнською традицією не пояснює зростаючий інтерес до окультизму, що виник у шістдесятих роках і підготував ґрунт для вибуху окультизму у сімдесятих. Треба визнати, що в деяких випадках зухвале поширення гностицизму і чорної магії мало також і антиклерикальну спрямованість; у подібних хвалькуватих деклараціях вгадується щось на кшталт спроби помсти з боку жертв переслідування Церквою. Але такі випадки поодинокі. Більш загальним же є заперечення християнської традиції в ім'я нібито ширшого та ефективнішого методу досягнення індивідуального, а заодно і суспільного, оновлення (renovatio). Навіть коли подібні ідеї виражені наївно і сміховинно, у них завжди мовчазно припускається, що існує вихід із хаосу і безглуздості сучасного життя і що цей вихід має на увазі посвячення в стародавні, освячені віками таємниці (а отже, і розкриття їх). Ця приваблива сила особистого посвячення і пояснює, насамперед, загальне захоплення окультизмом. Як відомо, християнство не визнає таємного посвячення у вигляді релігійного таїнства. Християнське «таїнство» відкрите для всіх; воно «проголошувалося у всіх на слуху», а гностики піддавалися гонінням саме через їхні таємні ритуали посвячення. У сучасному вибуху окультизму «посвячення», — який би сенс не вкладався в цей термін, — має вельми важливу функцію: воно надає адепту новий статус; він почувається певним чином «обраним», виділеним з натовпу безіменних і самотніх. Щобільше, у більшості окультних гуртків посвячення має також і надперсональну функцію, бо передбачається, що кожен новий адепт сприяє оновленню (renovatio) світу."
Значна частина книги присвячена сексуальній магії, а особливо ритуалами пов'язаними зі спермою, її поїданням, трансформації та підношенню Богові. Важливим терміном тут є "сперматизація", яка найяскравіше проявляється у вченні ебіонітів:
"Володіючи знанням (gnosis), «духовні» (pneumatikoi) вважають себе вільними від людської форми існування, не підвладними соціальним законам і етичним заборонам, — ситуація, що має паралелі і в інших частинах світу, але особливо в Індії. Дійсно, вільний вибір між аскетизмом і сексуальною розбещеністю у гностиків нагадує нам ріші часів Упанішад і тантристських йогінів. Найбільш вражаючою паралеллю шиваїстських і тантристських сексуальних обрядів, описаних вище, є, звісно, обряди секти ебіонітів. Основне джерело відомостей про цю секту — свідчення Епіфанія, який, будучи молодим чоловіком, часто відвідував зібрання ебіонітів в Олександрії і прочитав кілька їхніх книг. На своїх зібраннях, пише Епіфаній,
«вони подають багате частування, м'ясо і вино, навіть якщо вони бідні. Коли вони наситяться і, так би мовити, наберуться сил, то від надлишку енергії вони переходять до розваг. Чоловік, залишаючи свою дружину, каже їй: «Встань і ляж з братом» («Здійсни agape з братом»). Тоді ці двоє нещасних з'єднуються один з одним, і мені просто соромно сказати, які ганебні речі вони роблять... проте я не посоромлюся говорити про те, що їм не соромно робити, щоб викликати відразу в тих, хто почує про ці богомерзенні справи. Після того, як вони з'єднаються у пристрасті розпусти, вони звертаються з богохульством до неба. Жінка і чоловік беруть у руки рідину з чоловічих виділень, встають, звертаються до неба, з руками, забрудненими в нечистотах, і моляться, як люди, що називаються Стратіотиками (Stratiotokoi) і Гностиками (Gnostikoi), пропонуючи Отцю Всього Сущого те, що у них на руках, і кажуть: «Ми пропонуємо тобі цей дар, тіло Христове». А потім вони поглинають це, свій власний сором, і кажуть: «Це тіло Христове, і це Великоднє ягня, заради якого наші тіла страждають і заради якого мають сповідатися в стражданнях Христових». Так само і з жінкою: якщо вона опиняється в крові, вони збирають менструальну кров у її нечистоті і з'їдають її всі разом, кажучи: "Це кров Христова"».
Такі «дивні і ганебні» обряди пояснюються космогонією і теологією ебіонітів. Згідно з цією космогонією і теологією, Отець (або Первинний Дух) породив Барбело (звану також Прунікос), яка живе у восьмому небі. Барбело народила Ялдаваофа (або Саваофа), творця нижнього світу. Отже, все, що було створено і жило, і перш за все архонти — правителі нижнього світу, мало іскру сили Барбело. Але почувши, як Ялдаваоф каже: «Я — Господь, і немає іншого...» (Іс. 45: 5), — Барбело зрозуміла, що сотворення світу було помилкою, і занурилася у скорботу. Щоб повернути собі якнайбільше втраченої могутності, «вона спокусила архонтів, з'явившись їм у вигляді красуні, викликала у них полюцію і взяла сперму, в якій містилася сила, що спочатку належала їй». Таким чином, з'явилася надія на спасіння в космічному плані. Вже ніколаїти стверджували: «Ми витягуємо силу (dynamis) Прунікос із рідини, що породжує потомство (gone), і менструальної крові» (Panarion 25.3.2). Ебіоніти пішли ще далі:
«...силу, що міститься в менструальній крові та спермі, вони називають душею (psyche), яку збирають і поглинають. І що б ми не їли, м'ясо, овочі чи хліб або щось інше, ми надаємо послугу всім створінням, оскільки з усього цього ми витягуємо душу [...]. І вони кажуть, що це та сама душа, що розчинена у тваринах, рибах, зміях, людях, плодах, деревах і в усьому, що створено» [Panarion 26 9 3–4].
З цієї причини дітонародження, у тлумаченні ебіонітів, є гріхом і злочином; воно знову розділяє душу і продовжує її тимчасове перебування у світі.
Отже, можна сказати, що кінцева мета сексуальних обрядів ебіонітів полягала, з одного боку, у прискоренні процесу відновлення докосмогонічної стадії, тобто «кінця світу», а з іншого боку — у наближенні до Бога за допомогою поступової «сперматизації». Дійсно, сперму не тільки поглинали під час ритуалу, але, згідно з Епіфанієм, приходячи в екстаз під час здійснення обрядів, їхні учасники обмазували свої руки і тіла власними виділеннями і «молилися про те, щоб таким шляхом досягти вільного спілкування з Богом».
Як указував Лейзеґанґ, у Першому Посланні Івана (3:9) можна знайти теологічне виправдання цього: «Жоден чоловік, народжений від Бога, не чинить гріха; бо сім'я Бога перебуває в ньому, і він не може грішити, бо народжений від Бога». Більше того, згідно з ученням стоїків про «сім'яний логос» (logos spermatikos), що розуміється як вогняна «пневма», людське сім'я містить пневму, завдяки якій у зародку утворюється душа. Учення стоїків було логічним наслідком концепції Алкмеона Кротонського про локалізацію сімені в мозку, тобто в тому самому органі, де, як припускалося, містилася душа.
Мірча Еліаде
"У цій праці я хотів би обговорити наступне питання: що може сказати історик релігії про сучасний йому світ? У якому сенсі він може сприяти розумінню літературних чи філософських течій та значних художніх напрямів свого часу? І ба більше: що він може сказати, як історик релігії, з приводу таких проявів духу часу, як популярність тих чи інших філософських і літературних напрямів, так званої моди в культурі? Мені здається, що — принаймні в деяких випадках — його спеціальна підготовка дозволить йому розгадати задуми та ідеї, менш очевидні для інших. Я не кажу зараз про ті випадки, в яких релігійний контекст або релігійний зміст твору більш-менш очевидні, як, наприклад, у картинах Шагала з їхнім величезним «оком Бога», їхніми ангелами, відтятими головами й тілами, що літають догори ногами, — а також його всюдисущим ослом, цією par excellence (переважно) месіанською твариною. Або одна з п’єс Йонеско, «Король помирає» («Le Roi se meurt»), яку неможливо зрозуміти до кінця, якщо не знати Тибетської Книги Мертвих та Упанішад. (Я можу підтвердити, що Йонеско дійсно читав ці тексти; але для нас важливо встановити, що він із них приймав, а що ігнорував чи відкидав. Таким чином, йдеться не про пошук джерел, а про більш захопливе завдання: дослідити становлення творчого всесвіту Йонеско під впливом його знайомства з екзотичним та традиційним релігійними всесвітами.)
Але є такі випадки, коли тільки історик релігій може виявити приховане значення твору культури, як античного, так і сучасного. Наприклад, тільки історик релігій може помітити вражаючу структурну аналогію між «Уліссом» Джеймса Джойса та деякими австралійськими міфами про тотемних героїв. І подібно до того, як нескінченні мандри та випадкові зустрічі австралійських культурних героїв здаються одноманітними тим, хто знайомий з полінезійськими, індоєвропейськими чи північноамериканськими міфологіями, так і мандри Леопольда Блума в «Уліссі» здаються одноманітними шанувальникам Бальзака і Толстого. Але історик релігії знає, що втомливі мандри та подвиги міфічних предків для австралійця являють собою величну історію, до якої він екзистенційно причетний, і те саме можна сказати про мандри Леопольда Блума його рідним містом, що на перший погляд здаються банальними. Знову ж таки, тільки історик релігії зміг би вловити вражаючу подібність між повір’ями австралійців та умоглядами Платона про переселення душ і «пригадування». Для Платона пізнати — означає згадати. Матеріальні об’єкти допомагають душі зануритися в себе і, ніби «повертаючись назад», знову відкрити й знайти первісне знання, яким вона володіла у своєму позаземному стані. А австралієць, який проходить обряд ініціації, виявляє, що він уже бував тут у міфічний час; він був тут в образі свого міфічного предка. За допомогою ініціації він знову вчиться робити те, що вже робив спочатку, коли вперше з’явився у світі в образі міфічної істоти."
В цій книзі Еліаде розбирає популярність хибних ідей: культу Дерев і Матері Злаків Фрейзера, канібалізму з "Тотему і Табу" Фройда, Нілового анекдота про верблюда. Він намагається визначити рушійні сили будь якого звичаю.
Цікаво тут буде навести епізод з верблюдом:
"Дозвольте мені навести ще один приклад могутності та престижу моди в історії релігій. Цього разу йтиметься не про бога чи богиню, матір зерна чи духа рослинності, а про тварину — а саме, про верблюда. Я маю на увазі знамените жертвоприношення верблюда, описане таким собі Нілом, який жив у другій половині IV століття. Коли він був ченцем у монастирі на горі Синай, монастир захопили араби-бедуїни. Тому Ніл мав можливість спостерігати на власні очі життя та вірування бедуїнів, і ці спостереження він описав у своєму «Сказанні про побиття ченців на горі Синайській». Особливо драматичним є його опис принесення верблюда «в жертву Ранковій Зорі». Верблюда, прив’язаного до грубого, складеного з каміння жертовника, учасники церемонії розрізають на шматки й пожирають. Причому пожирають так швидко, додає Ніл, що «в короткий проміжок часу між сходом Ранкової Зорі, який знаменує початок обряду, і тією хвилиною, коли ця зоря зникає в променях сонця, що сходить, увесь верблюд — м’ясо і кістки, шкура, кров і нутрощі — буває повністю з’їдений». Першим це жертвоприношення описав Й.Вельгаузен у своїй праці «Залишки арабського язичництва» (Reste arabischen Heidenthumes, 1887). Але унікальну наукову славу Нілів верблюд здобув завдяки Вільяму Робертсону Сміту, який постійно згадує це жертвоприношення у своїх «Лекціях з релігій семітів» (1889), розглядаючи його як «найдавнішу відому форму арабського жертвоприношення», і говорить про «безпосереднє свідчення Ніла щодо звичаїв арабів Синайської пустелі». Відтоді всі послідовники теорії жертвоприношення Робертсона Сміта — С.Райнах, А.Вендель, А.С.Кук, С.Х.Хук — не втомлювалися посилатися на розповідь Ніла. Та ще цікавіше те, що навіть ті вчені, які не приймали теорію Робертсона Сміта, не могли — або не наважувалися — обговорювати загальну проблему жертвоприношення, не переказавши належним чином історію Ніла. Взагалі ніхто, здавалося, не сумнівався в достовірності свідчення Ніла, навіть попри те, що багато вчених були не згодні з інтерпретацією Робертсона Сміта. Таким чином, до початку нашого століття Нілів верблюд став так дратівливо часто згадуватися в працях істориків релігій, учених, що займаються Старим Заповітом, соціологів та етнологів, що Г.Фукар у своїй книжці «Історія релігій і порівняльний метод» заявив:
«Здається, жоден автор не має більше права займатися історією релігій, не відгукнувшись із повагою про цей анекдот. Бо це не що інше, як просто анекдот…, подробиця, розказана «до речі», а на одиничному факті, та ще й настільки незначному, не можна будувати теорію релігії, що має за��альнолюдське значення».
З великою інтелектуальною мужністю Фукар формулює свою методологічну позицію:
«Що стосується Нілового верблюда, я абсолютно переконаний, що він не заслуговує честі нести на своїй спині обґрунтування цілого розділу в історії релігій».
Фукар мав рацію. Ретельний текстологічний та історичний аналіз засвідчив, що Ніл не був автором «Сказання про побиття ченців на горі Синайській», що насправді цей твір було написано під псевдонімом, імовірно, у IV або V столітті й, що ще важливіше, — текст рясніє літературними кліше, запозиченими з елліністичних романів; наприклад, опис убивства і пожирання верблюда — «відсікання шматків трепетної плоті й пожирання всієї тварини, м’яса і кісток» — не має етнологічної цінності, а лише свідчить про знайомство автора з пишномовно-патетичним стилем цього жанру. Менше з тим, хоча ці факти стали відомі вже невдовзі після Першої світової війни, особливо завдяки скрупульозному аналізу Карла Гейсі, Нілів верблюд усе ще нерідко фігурує в сучасних наукових працях. І не дивно, оскільки цей короткий і барвистий опис імовірної первісної форми жертвоприношення і початкової стадії релігійного спілкування був пристосований для задоволення всіх смаків і схильностей. Ніщо не могло бути більш улесливим для західних інтелігентів, оскільки багато хто з них був переконаний, що доісторична і примітивна людина була подібна до хижої тварини, і тому вважали, що походження релігії має відображати психологію і поведінку печерної людини. Більше того, ритуальне пожирання верблюда не могло не зміцнити багатьох соціологів у думці, що релігія — лише соціальне явище, якщо не просто гіпостатичне відображення самого суспільства. Навіть ті вчені, які називали себе християнами, відчували певне задоволення від розповіді Ніла. Вони охоче вказували на гігантську відстань, що відокремлює з’їдання верблюда цілком — включно з кістками та шкурою — від глибоко одухотворених, якщо не просто символічних, християнських таїнств. Яскраво виражена перевага монотеїзму і особливо християнства над усіма попередніми язичницькими віруваннями не могла б проявитися переконливіше. І, звісно, всі ці вчені, як християни, так і агностики чи атеїсти, були надзвичайно горді й щасливі бути тими, ким вони є: цивілізованими західними людьми і поборниками безмежного прогресу."
Далі він розбирає феномен популярності "Ранку Магів" Берж'є і Повеля і журналу "Планета" екстраполлючи його на успіх Тейяра Де Шардена - спільне у них всіх те, що вони перекидають місток між містикою (вірою) і наукою. Далі до них він додає популярність Леві-Стросса підсумовуючи:
"Таким чином, ми можемо помітити, що всі ці три моди в культурі останнього часу мають спільні риси: рішуче неприйняття екзистенціалізму, байдужість до історії та звеличення матеріальної природи. Звісно, є величезна різниця між частково наївним науковим ентузіазмом журналу «Планета» і містичною любов’ю Тейяра до матерії та життя, а також його вірою в чудеса науки і техніки майбутнього, і ще більша різниця між концепціями людини Тейяра та Леві-Строса. Але в тому, що можна було б назвати їхніми «образами світу», спостерігається певна схожість: у всіх трьох випадках ми стикаємося з чимось на кшталт міфології матерії — або образного, художнього («Планета», Тейяр де Шарден), або структуралістського, алгебраїчного типу (Клод Леві-Строс).
Якщо мої міркування вірні, то й антиекзистенціалізм, і антиісторизм, характерні для цих мод у культурі, а також властиве їм звеличення фізичної природи не можуть не представляти інтересу для історика релігій. Той факт, що сотні тисяч мислячих європейців із захватом читали журнал «Планета» та твори Тейяра де Шардена, має інший сенс для історика релігій, ніж він міг би мати для соціолога культури. Було б спрощенням говорити, що страх перед історією знову стає нестерпним і що ті з європейських інтелігентів, яким не вдається знайти притулку в нігілізмі чи розради в марксизмі, живуть надією на новий — обіцяний наукою — і харизматичний космос. Зрозуміло, не можна зводити значення цих трьох мод у культурі до старого і добре відомого конфлікту між «космосом та історією». Космос, як він представлений у «Планеті» та працях Тейяра де Шардена, сам по собі є продуктом історії, бо це і є космос у науковому розумінні цього слова, космос, який техніка поступово завойовує і перетворює. Але що є специфічним і новим — це майже релігійний інтерес до структур і цінностей світу природи, цієї космічної матерії, — світу, настільки блискучим чином дослідженого наукою і перетвореного технікою. Антиісторизм, відзначений нами у всіх трьох вищеописаних модах у культурі, не є запереченням історії як такої; це швидше протест проти песимізму та нігілізму прихильників історизму останнього часу. Тут навіть можуть виникнути підозри в ностальгії за тим, що можна було б назвати макроісторією — за планетарною і, потім, космічною історією. Але що б не було сказано про значення цієї ностальгії для повнішого розуміння історії, одне можна сказати з певністю: шанувальники «Планети», Тейяра де Шардена та Леві-Строса не відчувають сартрівської nausee («нудоти») при зіткненні з об'єктами природи; вони не почуваються de trop (зайвими) у цьому світі; коротше кажучи, вони сприймають своє становище в космосі не так, як екзистенціалісти.
Як і будь-яка мода, ці три нові моди поступово втратять свою новизну і з часом зникнуть. Але їхнє істинне значення не знеціниться: популярність журналу «Планета», Тейяра де Шардена та Леві-Строса розкрила для нас деякі підсвідомі або напівсвідомі бажання і ностальгійні прагнення сучасної західної людини."
Далі Еліаде береться аналізувати розквіт окультизму:
"Багато з цих культів і сект ще зазнають докорінних змін або розпадуться і припинять своє існування, можливо, лише для того, щоб на їхнє місце прийшли інші групи. У всякому разі, вони представляють сучасну молодіжну культуру і виражають загальне захоплення окультизмом ясніше і виразніше, ніж інші, більш ранні організації, на кшталт Теософського або Антропософського товариств. Усі вони виявляють низку специфічних рис. Насамперед, усі ці таємні товариства, що вимагають посвячення, заявляють про свою незадоволеність християнством, будь то римо-католицька чи протестантська Церква. У загальніших рисах ідеться про протест проти традиційних західних релігійних установ. Цей бунт не передбачає, взагалі кажучи, теологічної чи філософської критики певних догм і церковних інститутів, а виражає, скоріше, незадоволеність глибшу. Насправді велика частина прихильників нових культів перебуває майже в повному незнанні щодо своєї власної релігійної спадщини, але те, що вони бачили, чули чи читали про християнство, розчарувало їх. Серед молодого покоління є люди, які чекають від Церкви більшого, ніж просто соціальна етика. Багато хто з тих, хто намагався активно брати участь у житті Церкви, шукали там прилучення до таїнства і, особливо, керівництва в тому, що вони досить невизначено називають «гнозисом» або «містицизмом». Зрозуміло, вони були розчаровані. Протягом останніх п'ятдесяти років представники всіх християнських віросповідань дійшли висновку, що найактуальніше завдання Церкви полягає в тому, щоб домогтися якомога більшого соціального впливу. Єдина західна християнська традиція, у якій зберігся у всій своїй повноті ритуал церковної служби, — римо-католицька Церква, — зараз намагається радикально спростити його. Крім того, «гнозис» і гностичні спекуляції від самого початку засуджувалися і переслідувалися церковною владою. А що стосується містики і містичного досвіду, то західна Церква ледь терпіла їх. Можна сказати, що тільки східне ортодоксальне християнство розробило і зберегло багаті традиції церковної служби, а також заохочувало як гностичні спекуляції, так і містичний досвід.
Поспішаю додати, що така незадоволеність християнською традицією не пояснює зростаючий інтерес до окультизму, що виник у шістдесятих роках і підготував ґрунт для вибуху окультизму у сімдесятих. Треба визнати, що в деяких випадках зухвале поширення гностицизму і чорної магії мало також і антиклерикальну спрямованість; у подібних хвалькуватих деклараціях вгадується щось на кшталт спроби помсти з боку жертв переслідування Церквою. Але такі випадки поодинокі. Більш загальним же є заперечення християнської традиції в ім'я нібито ширшого та ефективнішого методу досягнення індивідуального, а заодно і суспільного, оновлення (renovatio). Навіть коли подібні ідеї виражені наївно і сміховинно, у них завжди мовчазно припускається, що існує вихід із хаосу і безглуздості сучасного життя і що цей вихід має на увазі посвячення в стародавні, освячені віками таємниці (а отже, і розкриття їх). Ця приваблива сила особистого посвячення і пояснює, насамперед, загальне захоплення окультизмом. Як відомо, християнство не визнає таємного посвячення у вигляді релігійного таїнства. Християнське «таїнство» відкрите для всіх; воно «проголошувалося у всіх на слуху», а гностики піддавалися гонінням саме через їхні таємні ритуали посвячення. У сучасному вибуху окультизму «посвячення», — який би сенс не вкладався в цей термін, — має вельми важливу функцію: воно надає адепту новий статус; він почувається певним чином «обраним», виділеним з натовпу безіменних і самотніх. Щобільше, у більшості окультних гуртків посвячення має також і надперсональну функцію, бо передбачається, що кожен новий адепт сприяє оновленню (renovatio) світу."
Значна частина книги присвячена сексуальній магії, а особливо ритуалами пов'язаними зі спермою, її поїданням, трансформації та підношенню Богові. Важливим терміном тут є "сперматизація", яка найяскравіше проявляється у вченні ебіонітів:
"Володіючи знанням (gnosis), «духовні» (pneumatikoi) вважають себе вільними від людської форми існування, не підвладними соціальним законам і етичним заборонам, — ситуація, що має паралелі і в інших частинах світу, але особливо в Індії. Дійсно, вільний вибір між аскетизмом і сексуальною розбещеністю у гностиків нагадує нам ріші часів Упанішад і тантристських йогінів. Найбільш вражаючою паралеллю шиваїстських і тантристських сексуальних обрядів, описаних вище, є, звісно, обряди секти ебіонітів. Основне джерело відомостей про цю секту — свідчення Епіфанія, який, будучи молодим чоловіком, часто відвідував зібрання ебіонітів в Олександрії і прочитав кілька їхніх книг. На своїх зібраннях, пише Епіфаній,
«вони подають багате частування, м'ясо і вино, навіть якщо вони бідні. Коли вони наситяться і, так би мовити, наберуться сил, то від надлишку енергії вони переходять до розваг. Чоловік, залишаючи свою дружину, каже їй: «Встань і ляж з братом» («Здійсни agape з братом»). Тоді ці двоє нещасних з'єднуються один з одним, і мені просто соромно сказати, які ганебні речі вони роблять... проте я не посоромлюся говорити про те, що їм не соромно робити, щоб викликати відразу в тих, хто почує про ці богомерзенні справи. Після того, як вони з'єднаються у пристрасті розпусти, вони звертаються з богохульством до неба. Жінка і чоловік беруть у руки рідину з чоловічих виділень, встають, звертаються до неба, з руками, забрудненими в нечистотах, і моляться, як люди, що називаються Стратіотиками (Stratiotokoi) і Гностиками (Gnostikoi), пропонуючи Отцю Всього Сущого те, що у них на руках, і кажуть: «Ми пропонуємо тобі цей дар, тіло Христове». А потім вони поглинають це, свій власний сором, і кажуть: «Це тіло Христове, і це Великоднє ягня, заради якого наші тіла страждають і заради якого мають сповідатися в стражданнях Христових». Так само і з жінкою: якщо вона опиняється в крові, вони збирають менструальну кров у її нечистоті і з'їдають її всі разом, кажучи: "Це кров Христова"».
Такі «дивні і ганебні» обряди пояснюються космогонією і теологією ебіонітів. Згідно з цією космогонією і теологією, Отець (або Первинний Дух) породив Барбело (звану також Прунікос), яка живе у восьмому небі. Барбело народила Ялдаваофа (або Саваофа), творця нижнього світу. Отже, все, що було створено і жило, і перш за все архонти — правителі нижнього світу, мало іскру сили Барбело. Але почувши, як Ялдаваоф каже: «Я — Господь, і немає іншого...» (Іс. 45: 5), — Барбело зрозуміла, що сотворення світу було помилкою, і занурилася у скорботу. Щоб повернути собі якнайбільше втраченої могутності, «вона спокусила архонтів, з'явившись їм у вигляді красуні, викликала у них полюцію і взяла сперму, в якій містилася сила, що спочатку належала їй». Таким чином, з'явилася надія на спасіння в космічному плані. Вже ніколаїти стверджували: «Ми витягуємо силу (dynamis) Прунікос із рідини, що породжує потомство (gone), і менструальної крові» (Panarion 25.3.2). Ебіоніти пішли ще далі:
«...силу, що міститься в менструальній крові та спермі, вони називають душею (psyche), яку збирають і поглинають. І що б ми не їли, м'ясо, овочі чи хліб або щось інше, ми надаємо послугу всім створінням, оскільки з усього цього ми витягуємо душу [...]. І вони кажуть, що це та сама душа, що розчинена у тваринах, рибах, зміях, людях, плодах, деревах і в усьому, що створено» [Panarion 26 9 3–4].
З цієї причини дітонародження, у тлумаченні ебіонітів, є гріхом і злочином; воно знову розділяє душу і продовжує її тимчасове перебування у світі.
Отже, можна сказати, що кінцева мета сексуальних обрядів ебіонітів полягала, з одного боку, у прискоренні процесу відновлення докосмогонічної стадії, тобто «кінця світу», а з іншого боку — у наближенні до Бога за допомогою поступової «сперматизації». Дійсно, сперму не тільки поглинали під час ритуалу, але, згідно з Епіфанієм, приходячи в екстаз під час здійснення обрядів, їхні учасники обмазували свої руки і тіла власними виділеннями і «молилися про те, щоб таким шляхом досягти вільного спілкування з Богом».
Як указував Лейзеґанґ, у Першому Посланні Івана (3:9) можна знайти теологічне виправдання цього: «Жоден чоловік, народжений від Бога, не чинить гріха; бо сім'я Бога перебуває в ньому, і він не може грішити, бо народжений від Бога». Більше того, згідно з ученням стоїків про «сім'яний логос» (logos spermatikos), що розуміється як вогняна «пневма», людське сім'я містить пневму, завдяки якій у зародку утворюється душа. Учення стоїків було логічним наслідком концепції Алкмеона Кротонського про локалізацію сімені в мозку, тобто в тому самому органі, де, як припускалося, містилася душа.
July 13, 2014
A collection of 6 essays written by one of the 20th century's most noted scholar of the history of religions. Eliade sheds some interesting opinions on these topics.
The only problem is that only 3 of the essays really deal with what the book purports to be about.
The other 3 essays, though interesting (especially the essay on death!), don't deal directly with the occult or witchcraft.
I think they were thrown in to make this publication book length.
The writing is scholarly, but readable to the educated layperson.
The only problem is that only 3 of the essays really deal with what the book purports to be about.
The other 3 essays, though interesting (especially the essay on death!), don't deal directly with the occult or witchcraft.
I think they were thrown in to make this publication book length.
The writing is scholarly, but readable to the educated layperson.
July 27, 2011
Ocultismo, brujería y modas culturales es una compilación de articulos escritos a partir de notas preparadas para conferencias a lo largo de la vida del autor. Esta particuliradad le da al conjunto del libro un estilo literario diferente, mucho más "oral" que otros textos de Eliade o sus contemporáneos, lo cual puede ser de agradecer, a pesar de que la tendencia a utilizar lenguaje siempre técnico, como profesor universitario, siempre estará presente.
Aunque hay que "perdonarle" el ser una obra antigua (las conferencias a las que se refiere fueron dadas entre 1950 y 1970) hay que reconocerle un valor intrínseco como recuperación de un material que hubiera de otro modo sido perdido. Son de especial interés los capítulos 1, 4 y 5, que precisamente son lo más centrados en la temática del título, y que desarrollan razones ulteriores al pasado boom ocultista y de nacimiento de los "nuevos movimientos religiosos" de los años 70. Si no todo el libro, al menos recomendaría a todo interesado en las religiosidades y en el esoterismo que se repasase estos capítulos, que pueden dar pie a reflexiones no poco interesantes sobre los propios caminos del ser humano postmoderno.
Aunque hay que "perdonarle" el ser una obra antigua (las conferencias a las que se refiere fueron dadas entre 1950 y 1970) hay que reconocerle un valor intrínseco como recuperación de un material que hubiera de otro modo sido perdido. Son de especial interés los capítulos 1, 4 y 5, que precisamente son lo más centrados en la temática del título, y que desarrollan razones ulteriores al pasado boom ocultista y de nacimiento de los "nuevos movimientos religiosos" de los años 70. Si no todo el libro, al menos recomendaría a todo interesado en las religiosidades y en el esoterismo que se repasase estos capítulos, que pueden dar pie a reflexiones no poco interesantes sobre los propios caminos del ser humano postmoderno.
February 9, 2017
2016: Although well worth a second read, I liked Eliade's essays a little less the second time around. Perhaps it was the very density and erudition that put me off this time.
2012: This small collection of dense and erudite essays is quite fascinating. My own lack of familiarity in the esoteric terms sent me to the dictionary multiple times, making the reading all the more interesting. I must take issue with the final essay, however, for Eliade's use of terms from Hindu/Indian/Iranian/etc culture which confused and distracted me. The bizarre sexual practices in this one was annoying but hardly the author's fault.
2012: This small collection of dense and erudite essays is quite fascinating. My own lack of familiarity in the esoteric terms sent me to the dictionary multiple times, making the reading all the more interesting. I must take issue with the final essay, however, for Eliade's use of terms from Hindu/Indian/Iranian/etc culture which confused and distracted me. The bizarre sexual practices in this one was annoying but hardly the author's fault.
October 24, 2013
Adevărul e că din cel de-al șaselea eseu de religie comparată din cartea asta n-am înțeles mai nimic, nici măcar numele oamenilor despre care era vorba. Din celelalte eseuri în care era vorba despre chestii din Germania, Franța, România (deci Europa) am înțeles cam tot, însă al șaselea m-a băgat în ceață complet. Somehow, cunoștințele mele despre Budism sunt undeva la 0%. Totuși, l-am citit și pe ăla, buchisind cuvintele indiene ca în clasa întâi. Might be useful one day. (pe spatele cărții scrie că al șaselea eseu a fost scris pentru o revistă de specialitate, însă eu m-am supraestimat din nou)
September 14, 2008
I was very much into reading Eliade during this height of my "comparative religion studies" era. His work seemed nuanced and more carefully researched than Campbell's, but just as accessible.
November 3, 2025
heyyy this guy seems pretty smart, idk tho
Read
January 12, 2024"Gayet iyi bilindiği gibi, insanın tanrısal bir buyruğu ihmal etmesi sonucu ölümün dünyaya geldiği açıklamasına yalnızca birkaç mitte rastlarız. Ölümü şeytani bir varlığın zalim ve keyfi edimine bağlayan mitlerse daha yaygındır."
akademik bir kitabı duygusal yorumlamak istemiyordum ama mircea eliade'nin kalemi bana dokunuyor. ölüm gerçeği, hayatın akışında bir anda duraklayıp kanımızı donduran ve bununla nasıl başa çıkabileceğimizi bilemediğimiz bir fenomen oldu. neden geldiğimizi artık düşünmeyi bırakmışken -çünkü çok havalı kuzey martıları var- şimdi nereye gideceğiz-neye dönüşeceğiz- bulantısı sardı uzayı. aslında temel sorusu bu olmasaydı o da din tarihçisi olmazdı diye düşünüyorum.
saçma ve anlamsız bir dünyaya fırlatılmış olmak bizi bir 0 noktası arayışı içerisine soktu, temel korkularımız bizi yaratıcı olmaya itti. hayal gücümüz bu yüzden çok büyüleyici. ölümden sonraki hayat için birsürü hayalimiz varmış mesela. sonrasını bilemiyor olmanın yarattığı buhranı kökenine inmekten keyif almaya çevirdim ve bunun hayatımda yarattığı değişimi anlatabilmem mümkün değil. işte bu yüzden aslında benim için özel bir yazar kendisi. keşke yaşıyor olsaydı ona ulaşmak için her şeyi yapardım. yuh bir de ağlasaydım:(
akademik bir kitabı duygusal yorumlamak istemiyordum ama mircea eliade'nin kalemi bana dokunuyor. ölüm gerçeği, hayatın akışında bir anda duraklayıp kanımızı donduran ve bununla nasıl başa çıkabileceğimizi bilemediğimiz bir fenomen oldu. neden geldiğimizi artık düşünmeyi bırakmışken -çünkü çok havalı kuzey martıları var- şimdi nereye gideceğiz-neye dönüşeceğiz- bulantısı sardı uzayı. aslında temel sorusu bu olmasaydı o da din tarihçisi olmazdı diye düşünüyorum.
saçma ve anlamsız bir dünyaya fırlatılmış olmak bizi bir 0 noktası arayışı içerisine soktu, temel korkularımız bizi yaratıcı olmaya itti. hayal gücümüz bu yüzden çok büyüleyici. ölümden sonraki hayat için birsürü hayalimiz varmış mesela. sonrasını bilemiyor olmanın yarattığı buhranı kökenine inmekten keyif almaya çevirdim ve bunun hayatımda yarattığı değişimi anlatabilmem mümkün değil. işte bu yüzden aslında benim için özel bir yazar kendisi. keşke yaşıyor olsaydı ona ulaşmak için her şeyi yapardım. yuh bir de ağlasaydım:(
June 30, 2023
Pe Mircea Eliade l-am descoperit în liceu prin intermediul „Romanului adolescentului miop”, dar și al operelor precum „Domnișoara Christina”, „Nuntă în cer”, „Maitreyi”, „La Țigănci” și lista poate continua.
Deși în școlile din Romania romanele sale de beletristică au mai multă popularitate, acest lucru nu a constituit punctul culminant al activității sale literare.
Popularitatea sa internațională este și a fost motivată de activitatea ca profesor de istorie al religiilor începută în anul 1957, din cadrul Universității din Chicago, și de cercetările și publicațiile, extrem de bine documentate, având ca obiect același subiect.
„Ocultism, vrăjitorie și mode culturale” poate fi văzută ca o inițiere în istoria religiei, iar dacă vă interesează subiectul vă recomand să continuați cu „Istoria credințelor si ideilor religioase”.
https://andreeajuvina.ro/ocultism-vra...
Deși în școlile din Romania romanele sale de beletristică au mai multă popularitate, acest lucru nu a constituit punctul culminant al activității sale literare.
Popularitatea sa internațională este și a fost motivată de activitatea ca profesor de istorie al religiilor începută în anul 1957, din cadrul Universității din Chicago, și de cercetările și publicațiile, extrem de bine documentate, având ca obiect același subiect.
„Ocultism, vrăjitorie și mode culturale” poate fi văzută ca o inițiere în istoria religiei, iar dacă vă interesează subiectul vă recomand să continuați cu „Istoria credințelor si ideilor religioase”.
https://andreeajuvina.ro/ocultism-vra...
July 9, 2013
¡¡MAGNIFICO!!
Escrito de forma sencilla (para un hombre de su bagaje cultural que leía 5 idiomas, entre ellos el sancrito, y hablaba tres), asequible a todos,extremadamente interesante. Un clásico imprescindible para los que estudiamos Historia de las Religiones.
Escrito de forma sencilla (para un hombre de su bagaje cultural que leía 5 idiomas, entre ellos el sancrito, y hablaba tres), asequible a todos,extremadamente interesante. Un clásico imprescindible para los que estudiamos Historia de las Religiones.
March 9, 2015
Очень много самоцитирования. Но Элиаде по-прежнему свет очей моих. Надо миф о вечном возвращении перечитать.
May 6, 2016
See later review of May 2016
January 3, 2023
By the 1970s, the most important original work of the historian of religions Mircea Eliade –
his studies of alchemy, initiation, shamanism, yoga, his explorations of cyclical time (The Myth of the Eternal Return or, Cosmos and History) and the Sacred and the Profane – were behind him. Much of the monumental History of Religious Ideas, which he published in this decade, was a summary of topics he had discussed in more detail in his earlier works and, to some degree, a chronological counterpart to his Patterns in Comparative Religion.
But this little gem of a book, a collection of essays and lectures, published in 1976, stands out for me, personally, because it was the first book of Eliade’s that I ever read – after being turned on to it by a friend who was studying anthropology – and it led me to seek out everything he had published in English, before taking on those works (mainly fiction) only available in French translation (my Romanian is a bit rusty).
If it was my introduction to Eliade, it should also function as a gateway for anyone wishing to enter his world of myth and symbol, not least because it contains some of his most accessible, least academic, but always scholarly, writing – and also because the topics he covers (especially the modern craze for the occult and esoteric) are still enormously popular (as Mind, Body and Spirit), though often for all the wrong reasons.
In the opening chapter, Eliade attempts to explain the phenomenal success of the book The Morning of the Magicians (1960) and the magazine which one of its authors launched from the proceeds of the bestseller. He contrasts the dreariness of an intellectual milieu dominated by Marxism and Existentialism, with the escape from history offered by an “optimistic and holistic outlook which coupled science with esotericism”.
A similar exaltation of nature and life over our historical condition, Eliade considers, explains the popularity of Teilhard de Chardin. My only encounter with the vogue of Teilhard came when I was a schoolboy in the Sixties and two of his disciples came to my Catholic Grammar School to give a talk about him. Most of it was, and remains, over my head. But I do remember a pithy saying: “What is matter? Never mind. What is mind? No matter.” You could go mad pondering that one!
But frankly, it was the chapters on Nazi occultism in The Morning of the Magicians which really got me going when I first read it (in the Valley of the Mzab in Algeria in the late Seventies, as it happens). Nevertheless, I think Eliade was on the right track when he said that what that book and those of Teilhard – along with Levi-Strauss, whose structural anthropology led me on to Eliade in the first place – have in common, is that they present us with a mythology of matter which points hopefully to a “charismatic cosmos” – and that must be a good thing, surely!
In complete contrast with the optimism of those writers is the cosmological pessimism of the metaphysician René Guénon, whom Eliade discusses in his lecture on ‘The Occult and the Modern World.’ To Guénon, we are living in the final days of the Kali Yuga, the Iron Age, which explains “the irremediable decadence of the Western world … there is no hope for a cosmic or social renovatio. A new cycle will begin only after the total destruction of the present one.” Great! Although I must admit that, by the Eighties, when I first read Eliade, my own Seventies optimism had given way to nuclear and environmental apocalypticism.
This was also my first introduction to Guénon, whose books were then difficult to obtain. I was later given a copy of Lord Of The World, in which Guénon explores the Hyperborean mythology which influenced much of the nonsense about the underground realm of Agarttha found in books like The Morning of the Magicians – a circle seemed to be closing. But it was only when I read Eliade’s journals that I realised how big an influence Guénon had been on the young Romanian – and to what extent Eliade’s later scholarship was a reaction against the ‘dilettantism’ of the Guénonians, with their ‘unhistorical’ talk of a lost Primordial Tradition.
Eliade preferred the more ‘scientific’ method of cross-cultural comparison of related myths in order to reveal their underlying structure, which required no assumptions about lost prehistoric civilisations or geographical ‘sacred centres.’ And this methodology is on display in his essays on the mythologies of Death and Light, where he travels from hunter-gatherer religions to monotheism and dualism, always celebrating “the creativity of the human mind.”
In an essay entitled ‘The World, the City, the House,’ Eliade also has an important message for architects and town-planners: “The house is not an object, a ‘machine to live in’; it is the universe that man constructs for himself by imitating the paradigmatic creation of the gods, the cosmogony. Every construction and every inauguration of a new building are in some measure equivalent to a new beginning, a new life. And every beginning repeats the primordial beginning…”
It is this drive to recover the primordial beginning that he sees as underlying the “religious pattern” disclosed by “the real or imaginary orgiastic practices of European witches”, in a lecture in which he draws on little-known Romanian folklore to bolster the case for pagan survivals. The “religious nostalgia” to which such practices bear witness was also evident to him in the rebellious youth culture of the Seventies, with its “rediscovery of ‘cosmic religion’ and the sacramental dimension of human existence”; its re-animation of alchemy, astrology, gnosis and magic; and its cultivation of oriental “methods of salvation”. All these, Eliade affirms, express the drive “to recover the lost significance and beatitude of the ‘beginnings’ and thereby the hope of discovering a new and creative mode of existing in the world.”
There is more on Eliade and religious symbolism in my Goodreads blog: Myth Dancing (Incorporating the Twenty Third Letter). A series of posts on Eliade begins here: https://www.goodreads.com/author_blog...
his studies of alchemy, initiation, shamanism, yoga, his explorations of cyclical time (The Myth of the Eternal Return or, Cosmos and History) and the Sacred and the Profane – were behind him. Much of the monumental History of Religious Ideas, which he published in this decade, was a summary of topics he had discussed in more detail in his earlier works and, to some degree, a chronological counterpart to his Patterns in Comparative Religion.
But this little gem of a book, a collection of essays and lectures, published in 1976, stands out for me, personally, because it was the first book of Eliade’s that I ever read – after being turned on to it by a friend who was studying anthropology – and it led me to seek out everything he had published in English, before taking on those works (mainly fiction) only available in French translation (my Romanian is a bit rusty).
If it was my introduction to Eliade, it should also function as a gateway for anyone wishing to enter his world of myth and symbol, not least because it contains some of his most accessible, least academic, but always scholarly, writing – and also because the topics he covers (especially the modern craze for the occult and esoteric) are still enormously popular (as Mind, Body and Spirit), though often for all the wrong reasons.
In the opening chapter, Eliade attempts to explain the phenomenal success of the book The Morning of the Magicians (1960) and the magazine which one of its authors launched from the proceeds of the bestseller. He contrasts the dreariness of an intellectual milieu dominated by Marxism and Existentialism, with the escape from history offered by an “optimistic and holistic outlook which coupled science with esotericism”.
A similar exaltation of nature and life over our historical condition, Eliade considers, explains the popularity of Teilhard de Chardin. My only encounter with the vogue of Teilhard came when I was a schoolboy in the Sixties and two of his disciples came to my Catholic Grammar School to give a talk about him. Most of it was, and remains, over my head. But I do remember a pithy saying: “What is matter? Never mind. What is mind? No matter.” You could go mad pondering that one!
But frankly, it was the chapters on Nazi occultism in The Morning of the Magicians which really got me going when I first read it (in the Valley of the Mzab in Algeria in the late Seventies, as it happens). Nevertheless, I think Eliade was on the right track when he said that what that book and those of Teilhard – along with Levi-Strauss, whose structural anthropology led me on to Eliade in the first place – have in common, is that they present us with a mythology of matter which points hopefully to a “charismatic cosmos” – and that must be a good thing, surely!
In complete contrast with the optimism of those writers is the cosmological pessimism of the metaphysician René Guénon, whom Eliade discusses in his lecture on ‘The Occult and the Modern World.’ To Guénon, we are living in the final days of the Kali Yuga, the Iron Age, which explains “the irremediable decadence of the Western world … there is no hope for a cosmic or social renovatio. A new cycle will begin only after the total destruction of the present one.” Great! Although I must admit that, by the Eighties, when I first read Eliade, my own Seventies optimism had given way to nuclear and environmental apocalypticism.
This was also my first introduction to Guénon, whose books were then difficult to obtain. I was later given a copy of Lord Of The World, in which Guénon explores the Hyperborean mythology which influenced much of the nonsense about the underground realm of Agarttha found in books like The Morning of the Magicians – a circle seemed to be closing. But it was only when I read Eliade’s journals that I realised how big an influence Guénon had been on the young Romanian – and to what extent Eliade’s later scholarship was a reaction against the ‘dilettantism’ of the Guénonians, with their ‘unhistorical’ talk of a lost Primordial Tradition.
Eliade preferred the more ‘scientific’ method of cross-cultural comparison of related myths in order to reveal their underlying structure, which required no assumptions about lost prehistoric civilisations or geographical ‘sacred centres.’ And this methodology is on display in his essays on the mythologies of Death and Light, where he travels from hunter-gatherer religions to monotheism and dualism, always celebrating “the creativity of the human mind.”
In an essay entitled ‘The World, the City, the House,’ Eliade also has an important message for architects and town-planners: “The house is not an object, a ‘machine to live in’; it is the universe that man constructs for himself by imitating the paradigmatic creation of the gods, the cosmogony. Every construction and every inauguration of a new building are in some measure equivalent to a new beginning, a new life. And every beginning repeats the primordial beginning…”
It is this drive to recover the primordial beginning that he sees as underlying the “religious pattern” disclosed by “the real or imaginary orgiastic practices of European witches”, in a lecture in which he draws on little-known Romanian folklore to bolster the case for pagan survivals. The “religious nostalgia” to which such practices bear witness was also evident to him in the rebellious youth culture of the Seventies, with its “rediscovery of ‘cosmic religion’ and the sacramental dimension of human existence”; its re-animation of alchemy, astrology, gnosis and magic; and its cultivation of oriental “methods of salvation”. All these, Eliade affirms, express the drive “to recover the lost significance and beatitude of the ‘beginnings’ and thereby the hope of discovering a new and creative mode of existing in the world.”
There is more on Eliade and religious symbolism in my Goodreads blog: Myth Dancing (Incorporating the Twenty Third Letter). A series of posts on Eliade begins here: https://www.goodreads.com/author_blog...
February 28, 2022
Il libro riporta sei saggi di Mircea Eliade, trascrizioni di letture universitarie e pubblicati su riviste scientifiche del settore, tra Chicago e Filadelfia. Il più datato risale al 1965 ed il più recente al 1975. Gli argomenti affrontati vanno invece ben più indietro nel tempo: alcuni riguardano gli ultimi secoli, altri si fondono nell’incertezza storica di tradizioni primordiali e miti cosmogonici.
La parte che mi ha più colpito si trova nel saggio scritto nel 1974 “L’occulto e il mondo moderno”; è dedicata agli scrittori francesi del diciannovesimo secolo ed il loro interesse per l’occulto.
Sono menzionate, tra le altre, le figure cardine di Eliphas Lévi, Martinez de Pasqually, Stanislao De Guaita, per poi arrivare ai successivi poeti ispiratori di grandi movimenti di pensiero “da Baudelaire a Verlaine, da Lautreamont e Rimbaud ai nostri contemporanei, Andre Breton e i suoi discepoli”.
Un intero sottocapitolo è dedicato alla figura di René Guénon, che con la sua conoscenza elitaria tradizionalista rettifica gli “errori spirituali” commessi da vari autori e movimenti protagonisti del “revival dell’occulto” tra cui in primis la teosofia di Madame Blavatsky e L’antroposofia di Rudolf Steiner, fino a smontare le diverse logge neospiritualiste e pseudo-rosacrociane. Guénon negava la capacità dell’uomo occidentale di entrare in contatto con organizzazioni esoteriche valide.
Nello stesso capitolo viene ancora trattato il boom dell’astrologia a partire da inizio ‘900 in America, con interessanti dati statistici sulla sua ampia diffusione tramite televisione e riviste specializzate.
Un altro capitolo che ho molto apprezzato, Alcune osservazioni sulla stregoneria in Europa, discrimina tra le forme del paganesimo dell’Europa occidentale precristiana di cui rimane traccia. Dalla tradizione celtica in Inghilterra agli stregoni beneandanti del nord Italia, a fate e Călușari romeni.
Il professore filosofo Mircea Eliade, da molti considerato massima autorità tra i moderni storici delle religioni, ci fornisce la spiegazione di fenomeni del mondo attuale di cui raramente indaghiamo l’origine profonda, sia perché diamo per scontato di sapere quel che serve sapere, sia perché mancano gli strumenti intellettuali per collegare i punti.
I saggi contenuti in questo libro mi hanno aperto un varco visivo su epoche lontane, antiche usanze e discipline, ma hanno anche contribuito a farmi meglio comprendere i movimenti letterari o filosofici, le principali correnti artistiche del ‘900 e le cosiddette mode culturali.
citazione :
" Il manifestarsi del sacro crea ontologicamente il mondo. […] qualsiasi orientamento implica l’acquisizione di un punto fisso. […] Ogni nuova città rappresenta un nuovo inizio del mondo. "
Titolo originale : Occultism, Witchcraft, and Cultural Fashions
Edizione letta : Lindau ; 2018
La parte che mi ha più colpito si trova nel saggio scritto nel 1974 “L’occulto e il mondo moderno”; è dedicata agli scrittori francesi del diciannovesimo secolo ed il loro interesse per l’occulto.
Sono menzionate, tra le altre, le figure cardine di Eliphas Lévi, Martinez de Pasqually, Stanislao De Guaita, per poi arrivare ai successivi poeti ispiratori di grandi movimenti di pensiero “da Baudelaire a Verlaine, da Lautreamont e Rimbaud ai nostri contemporanei, Andre Breton e i suoi discepoli”.
Un intero sottocapitolo è dedicato alla figura di René Guénon, che con la sua conoscenza elitaria tradizionalista rettifica gli “errori spirituali” commessi da vari autori e movimenti protagonisti del “revival dell’occulto” tra cui in primis la teosofia di Madame Blavatsky e L’antroposofia di Rudolf Steiner, fino a smontare le diverse logge neospiritualiste e pseudo-rosacrociane. Guénon negava la capacità dell’uomo occidentale di entrare in contatto con organizzazioni esoteriche valide.
Nello stesso capitolo viene ancora trattato il boom dell’astrologia a partire da inizio ‘900 in America, con interessanti dati statistici sulla sua ampia diffusione tramite televisione e riviste specializzate.
Un altro capitolo che ho molto apprezzato, Alcune osservazioni sulla stregoneria in Europa, discrimina tra le forme del paganesimo dell’Europa occidentale precristiana di cui rimane traccia. Dalla tradizione celtica in Inghilterra agli stregoni beneandanti del nord Italia, a fate e Călușari romeni.
Il professore filosofo Mircea Eliade, da molti considerato massima autorità tra i moderni storici delle religioni, ci fornisce la spiegazione di fenomeni del mondo attuale di cui raramente indaghiamo l’origine profonda, sia perché diamo per scontato di sapere quel che serve sapere, sia perché mancano gli strumenti intellettuali per collegare i punti.
I saggi contenuti in questo libro mi hanno aperto un varco visivo su epoche lontane, antiche usanze e discipline, ma hanno anche contribuito a farmi meglio comprendere i movimenti letterari o filosofici, le principali correnti artistiche del ‘900 e le cosiddette mode culturali.
citazione :
" Il manifestarsi del sacro crea ontologicamente il mondo. […] qualsiasi orientamento implica l’acquisizione di un punto fisso. […] Ogni nuova città rappresenta un nuovo inizio del mondo. "
Titolo originale : Occultism, Witchcraft, and Cultural Fashions
Edizione letta : Lindau ; 2018
August 2, 2022
Es un libro lleno de erudición. Cuando pasaba las páginas no dejaba de pensar en el estructuralismo de Lévi-Strauss, así que fui a la biografía de ambos y, evidentemente, a pesar de los paralelismos teóricos no hay posibilidad de influencia mutua puesto qua Eliade es un poco anterior al estructuralismo de Lévi-Strauss, aunque las clasificaciones y universalismos recuerdan al francés. La gran diferencia es que Lévi-Strauss es partidario de la diversidad cultural y Eliade tiene una influencia marcada de ideologías conservadoras y evolucionistas. Un gran libro lleno de datos, historias, análisis minuciosos y mucho conocimiento. 100% recomendable.
August 15, 2019
From fashion trends to serious scholarship
Mircea Eliade makes the claim that a historian of religion, such as himself, has a lot to offer to the understanding (or current lack there of) of the various spiritual trends that were already present during his time, half a century ago. From Indian gurus to Star signs, the rise in such phenomena might betray more than just ignorance, it might betray the inner state of mind that modern man has found himself in, and is perhaps trying to get out from.
Mircea Eliade makes the claim that a historian of religion, such as himself, has a lot to offer to the understanding (or current lack there of) of the various spiritual trends that were already present during his time, half a century ago. From Indian gurus to Star signs, the rise in such phenomena might betray more than just ignorance, it might betray the inner state of mind that modern man has found himself in, and is perhaps trying to get out from.
April 1, 2019
Just when I think my admiration for Eliade ran its course, I find something like this.
It would be great if this was 700 pages.
But great info on what a Half bright twat Rene Guenon was, and lots of good stuff about semen and the spirit.
It would be great if this was 700 pages.
But great info on what a Half bright twat Rene Guenon was, and lots of good stuff about semen and the spirit.
October 18, 2020
Bundan sonraki okumalara da şahane bir rehber ve temel. Her şeyi burada bulmayı beklemeyin, zaten fazla fazla farklı kültüre dair bilgi var. Araştırma iştahını kabartan bir kitap.
February 26, 2022
Affascinante, anche se quando l’ho preso pensavo affrontasse l’argomento diversamente.
January 11, 2023
伊利亚德对光、死亡、空间等重要概念的神话学解读和历史溯源，很有价值。
January 31, 2023
zasięganie perspektywy religioznawczej (choć są tu częste wybiegi w antropologię) - czemu nie, zawsze warto
June 15, 2023
I read this book as fast as I could and took lots of notes and quotes from it. The essays were relevant to some of my areas of interests and I found here many ideas to work on.
November 1, 2025
Bilgi aşırıyüklemesi yaşamanız garanti çünkü Mircea Eliade. Ancak epey ilginç bilgi ve tahliller yer alıyor. Bitirince detayını hatırlamayacağınız bir çok bakış açısını ediniyorsunuz.
March 15, 2026
It is a book on cultural fashions and the history of religions, on the mythologies of death, on the occult and the modern world, on European witchcraft and on spirit, light, and seed, that is, semen. The reason I am not giving it 5 stars is because I could not find anything specific in the book that I can relate to. Generally, the idea of occultism is important, however specifically this book did not gave anything that I can save for later. There are a few things I remember from the book, the most important thing being that there are people in the world, like Kurds or Malagasy people that used orgies as a cultural phenomenon in their religious experiences. They did not enjoy the sex as much but they thought this is a magical experience that can lift their condition.
December 14, 2018
Kaosda yaşamak , insanın merkezini yitirmesi ile yani kutsal ile profan arasındaki iletişimin kopmasıyla varoluşunun artık imkansız hale gelmesidir. Merkezini yitiren insan kendini ölüme bırakır. Tufan da kutsal varlıktan kopuştan ve merkezini yitirmekten başka bir şey değildir.Kitapta her türlü mimari yapı merkez simgeciliği ile açıklanmış, insanın içinde yaşadığı evinin evrenin bir imgesi olduğu vurgulanmış ancak kanımca insanın evi fiziksel evinin yanında aynı zamanda ruhudur. En kaçınılmaz ölüm de ruhun yitimidir.
Displaying 1 - 28 of 28 reviews