What do you think?
Kallocain
This is a novel of the future, profoundly sinister in its vision of a drab terror. Ironic and detached, the author shows us the totalitarian World-state through the eyes of a product of that state, scientist Leo Kall. Kall has invented a drug, kallocain, which denies the privacy of thought and is the final step towards the transmutation of the individual human being into a "happy, healthy cell in the state organism." For, says Leo, "from thoughts and feelings, words and actions are born. How then could these thoughts and feelings belong to the individual? Doesn't the whole fellow-soldier belong to the state? To whom should his thoughts and feelings belong then, if not to the state?"
As the first-person record of Leo Kall, scientist, fellow-soldier too late disillusioned to undo his previous actions, Kallocain achieves a chilling power and veracity that place it among the finest novels to emerge from the strife-torn Europe of the twentieth century.
As the first-person record of Leo Kall, scientist, fellow-soldier too late disillusioned to undo his previous actions, Kallocain achieves a chilling power and veracity that place it among the finest novels to emerge from the strife-torn Europe of the twentieth century.
193 pages, Paperback
First published January 1, 1940
About the author
Karin Boye
99 books271 followersKarin Boye was a Swedish poet and novelist.
She is perhaps most famous for her poems, of which the most well-known ought to be "Yes, of course it hurts" (Swedish: "Ja visst gör det ont") and "In motion" (Swedish: "I rörelse"). She also wrote a few novels including "Kallocain". Inspired by the rise of National Socialism in Germany, it was a portrayal of a dystopian society in the vein of Orwell's Nineteen Eighty-Four and Huxley's Brave New World (though written almost a decade before Nineteen Eighty-Four). In the novel, an idealistic scientist named Leo Kall invents Kallocain, a kind of truth serum.
Boye died in an apparent suicide when swallowing sleeping-pills after leaving home on April 23, 1941.
She is perhaps most famous for her poems, of which the most well-known ought to be "Yes, of course it hurts" (Swedish: "Ja visst gör det ont") and "In motion" (Swedish: "I rörelse"). She also wrote a few novels including "Kallocain". Inspired by the rise of National Socialism in Germany, it was a portrayal of a dystopian society in the vein of Orwell's Nineteen Eighty-Four and Huxley's Brave New World (though written almost a decade before Nineteen Eighty-Four). In the novel, an idealistic scientist named Leo Kall invents Kallocain, a kind of truth serum.
Boye died in an apparent suicide when swallowing sleeping-pills after leaving home on April 23, 1941.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 46 reviews
August 21, 2016
коли я вперше прочитала "каллокаїн", то дуже хотіла знайти докази того, що орвел його теж читав. було б гарно: він так розлого висловлюється про те, що гакслі приховує вплив на себе замятіна, а сам ні словом не згадує про карін боє, яка за вісім років до "1984" уже виразно просунулася в бік похмурості антиутопійної держави й розписала механізми стеження за кожною одиницею народонаселення. але ні, навряд, англійською "каллокаїн" переклали тільки в 1966 році, орвел туди зовсім не дожив (як і сама авторка).
ще якісь смішні п'ятдесят років – і опля, у нас є український переклад (і я, приємно вірити, навіть у якийсь спосіб долучилася до такої оперативної його появи).
ще якісь смішні п'ятдесят років – і опля, у нас є український переклад (і я, приємно вірити, навіть у якийсь спосіб долучилася до такої оперативної його появи).
August 13, 2021
Отак живеш живеш до тридцяти років і впевнений, що на світі було лише дві потужні антиутопії: "1984" Орвелла та "О дивний новий світ" Гакслі, а потім трапляється "Ми" Замятіна, а потім і "Каллокаїн" Боє. Вік живи, вік учись і все рівно дурнем помреш))
"Каллокаїн" мені дуже сподобалась в першу чергу м'якою, але концентрованою, манерою оповідання. Просто приємно було читати історію і слідкувати за повільним розгортанням сюжету. Певно звертаю на це увагу, бо від дистопії чекаєш виразної похмурості, тиснучої безнадії, якихось різких рухів, проте тут все доволі м'яко подано і це несподівано приємно потішило. Сподобалось також як Боє прописує еволюцію свідомості ГГ і його стосунки з іншими - якось ніби й не дуже детально, але й не картонно, не викликало спротиву.
То ж, як на мене, це доволі якісна дистопія, яку легко й цікаво читати, і яка нмд цілком заслуговує бути на одному п'ядесталі з метрами цього жанру.
"Каллокаїн" мені дуже сподобалась в першу чергу м'якою, але концентрованою, манерою оповідання. Просто приємно було читати історію і слідкувати за повільним розгортанням сюжету. Певно звертаю на це увагу, бо від дистопії чекаєш виразної похмурості, тиснучої безнадії, якихось різких рухів, проте тут все доволі м'яко подано і це несподівано приємно потішило. Сподобалось також як Боє прописує еволюцію свідомості ГГ і його стосунки з іншими - якось ніби й не дуже детально, але й не картонно, не викликало спротиву.
То ж, як на мене, це доволі якісна дистопія, яку легко й цікаво читати, і яка нмд цілком заслуговує бути на одному п'ядесталі з метрами цього жанру.
Read
March 3, 2025У мене занадто багато думок щодо цього роману, але якщо вам тяжко читати довгі дописи, то от мій короткий висновок : непоганий варіант для книжкового клубу.
А тепер трохи в подробицях.
💉 Імхо, називати Каллокаїн антиутопією = закривати очі на деякі ознаки жанру. Якщо спростити до одного речення, то антиутопію визначає конфлікт - це завжди людина проти тоталітарної системи. Також в будь-якій антиутопії важливою складовою є описи функціонування політичного устрою. Ні першого ні другого в Каллокаїні немає.
🧪 В якийсь момент мені здалось, що Боє писала Каллокаїн з метою (можливо, неусвідомленою) викласти на папері два монологи Лінди, дружини оповідача: перший - про чоловіка й одруження і другий - про дітей і материнство.
💊 Особисто мені сподобалось, що розвиток сюжету доволі непередбачуваний. Починаєш читати про вченого, який розробляє еліксир правди, і у якого вже є рекорд неблагонадійних вчинків, ну і закрадаються думки про те, куди це все приведе. Ні, не приведе. Боє не ігнорує цей факт і прямо прописує страх оповідача, що ці "ліки" можуть бути застосовані проти нього самого, але такої банальщини читач не побачить.
✉️ Для мене це все ж особиста історія. Про сім'ю, про роботу, про заздрість, про страх, про довіру. Так, ця історія розгортається на тлі тоталітарної держави, але якщо помістити її на тло інакше, нічого не зміниться, це все ще буде романом з внутрішнім конфліктом.
🎭 Я згадувала, що Каллокаїн можна обговорити на спільночиті, і тут я в основному мала на увазі оцей дистопійний відголосок: як багато людей живе і працює в репресивних умовах, але притому піддає сумніву ідеологію і правильність усього, що відбувається. Це не спойлер - буквально на перших сторінках за кількістю аплодисментів у врочистій залі можемо почати робити такі висновки.
Більше сподобалось, ніж ні.
А тепер трохи в подробицях.
💉 Імхо, називати Каллокаїн антиутопією = закривати очі на деякі ознаки жанру. Якщо спростити до одного речення, то антиутопію визначає конфлікт - це завжди людина проти тоталітарної системи. Також в будь-якій антиутопії важливою складовою є описи функціонування політичного устрою. Ні першого ні другого в Каллокаїні немає.
🧪 В якийсь момент мені здалось, що Боє писала Каллокаїн з метою (можливо, неусвідомленою) викласти на папері два монологи Лінди, дружини оповідача: перший - про чоловіка й одруження і другий - про дітей і материнство.
💊 Особисто мені сподобалось, що розвиток сюжету доволі непередбачуваний. Починаєш читати про вченого, який розробляє еліксир правди, і у якого вже є рекорд неблагонадійних вчинків, ну і закрадаються думки про те, куди це все приведе. Ні, не приведе. Боє не ігнорує цей факт і прямо прописує страх оповідача, що ці "ліки" можуть бути застосовані проти нього самого, але такої банальщини читач не побачить.
✉️ Для мене це все ж особиста історія. Про сім'ю, про роботу, про заздрість, про страх, про довіру. Так, ця історія розгортається на тлі тоталітарної держави, але якщо помістити її на тло інакше, нічого не зміниться, це все ще буде романом з внутрішнім конфліктом.
🎭 Я згадувала, що Каллокаїн можна обговорити на спільночиті, і тут я в основному мала на увазі оцей дистопійний відголосок: як багато людей живе і працює в репресивних умовах, але притому піддає сумніву ідеологію і правильність усього, що відбувається. Це не спойлер - буквально на перших сторінках за кількістю аплодисментів у врочистій залі можемо почати робити такі висновки.
Більше сподобалось, ніж ні.
January 30, 2023
«Ми відчуваємо над собою дедалі пильніший нагляд, і тому набираємося не впевненості, як хотілося б сподіватись, а боязні. Разом із тим нас опановує бажання завдати удару на випередження.»
Головний герой працює на благо Держави в Місті Хіміків і винаходить сироватку правди – речовину, під дією якої ти не тільки абсолютно чесно відповідаєш на питання, а, наче під дією алкоголю, не контролюєш те, як вибовкуєш усі свої думки. Попереду у нашого науковця випробування дії каллокаїну на людях…
Оповідь – нашарування рефлексій головного героя, діалогів в тексті мало. Дуже сподобався момент під час випробувань ставлять експеримент з тим, що в подружжі один має поділитися зі своєї половинкою, що їм запропонували за винагороду взяти участь у державній зраді, і мають проводити подальші випробування саме на тих, хто вирішив не телефонувати в поліцію і не доносити на своїх чоловіка чи дружину. Дружина донесла на чоловіка, а потім дізналася, що він не планував жодної державної зради, зітхнула з полегшенням, що все гаразд. А от чоловік хоче розлучення і ні ця дружина, ні головний герой, ні навіть він сам точно не розуміють чому.
Звісно ж, за законами антиутопій, ці випробування виводять науковців на групу людей, яка має дивні зустрічі і яких підозрюють у підготовці перевороту проти Держави. Та під дією каллокаїну вони не вибовкують нічого крамольного, розповідають, що люди просто збираються і спілкуються, а це породжує нові роздуми в головах співрозмовників. А ще роблять вправи на довіру. Нічого такого)))
Навіть дивно, що на п’єдесталі класичних антиутопій тільки три почесних місця і жодне з них не виборов «Каллокаїн».
Головний герой працює на благо Держави в Місті Хіміків і винаходить сироватку правди – речовину, під дією якої ти не тільки абсолютно чесно відповідаєш на питання, а, наче під дією алкоголю, не контролюєш те, як вибовкуєш усі свої думки. Попереду у нашого науковця випробування дії каллокаїну на людях…
Оповідь – нашарування рефлексій головного героя, діалогів в тексті мало. Дуже сподобався момент під час випробувань ставлять експеримент з тим, що в подружжі один має поділитися зі своєї половинкою, що їм запропонували за винагороду взяти участь у державній зраді, і мають проводити подальші випробування саме на тих, хто вирішив не телефонувати в поліцію і не доносити на своїх чоловіка чи дружину. Дружина донесла на чоловіка, а потім дізналася, що він не планував жодної державної зради, зітхнула з полегшенням, що все гаразд. А от чоловік хоче розлучення і ні ця дружина, ні головний герой, ні навіть він сам точно не розуміють чому.
Звісно ж, за законами антиутопій, ці випробування виводять науковців на групу людей, яка має дивні зустрічі і яких підозрюють у підготовці перевороту проти Держави. Та під дією каллокаїну вони не вибовкують нічого крамольного, розповідають, що люди просто збираються і спілкуються, а це породжує нові роздуми в головах співрозмовників. А ще роблять вправи на довіру. Нічого такого)))
Навіть дивно, що на п’єдесталі класичних антиутопій тільки три почесних місця і жодне з них не виборов «Каллокаїн».
September 11, 2025
Прочитала книгу, прочитала біографію Карін Боє, і хочу тільки плакати...
Авторка обрала POV чоловіка, але під час читання це викликає дисонанс, бо так би думала, відчувала і діяла жінка. От я думаю, чому вона так зробила? В угоду часу, бо тоді не сприйняли б серйозним роман з POV жінки?🤔
UPD. Прочитала біографію Карін Боє, і все стало на свої місця. Авторка переживала розкол особистості, і не тільки у світогляді, а й в прийнятті власної бісексуальності — навіть намагалася лікувати її у психотерапевтів — вона вважала, що потяг до жінок робить її чоловіком.
Але саме чуттєвість та пристрастність головного героя полонила мене з перших сторінок. Пристрастні натури пристрастність в усьому, і наш головний герой, хімік Лео Калль (так, назва "каллокаїн" утворена від його прізвища) — дуже ідейний громадянин абсолютно тоталітарної Всесвітньої Держави. Він винаходить сироватку правди, і з великим азартом мріє, що її стануть застосовувати буквально на всіх, навіть на ні в чому невинних. Бо, як ми знаємо з тоталітарного минулого нашої країни, "абсолютно невинних людей немає, є ті, хто ще не зізнався".
Випробовування препарату, розмірковування і обговорення його використання, хоч і здобрені сатирою (тоталітаризм у цьому світі на межі абсурду), але лякають і змушують замислитися. Тут спливає одна з моїх улюблених тем для дискусій: чи здали б ви свою близьку людину/члена родини, якби дізналися, що він скоїв злочин? Особливо якщо це злочин проти держави.
Думаю, що стосунки та діалоги головного героя з дружиною — це внутрішні діалоги самої Боє
Зауважу, що книга написана у перший рік Другої світовою, і, думаю, це не просто збіг. У тому, як зображена Всесвітня Держава, її закони та звичаї, методи пропаганди, дуже сильно видно, що авторка взяла за основу срср і першу чергу і трохи тогочасної Німеччини. Вона відвідувала срср наприкінці 1920-х, а також на власні очі бачила становлення фашизму у Німеччині.
Зізнаюся, я завищіла оцінку. Не змогла не поставити 5. Через рік після виходу "Калокаїну" Карін Боє вчинила самогубство... І в книзі дуже відчувається, що її ментальний стан на межі. Авторка дуже поспішала написати книгу, тому вона виглядає місцями недопрацьованою. А ще за кульмінаційну сцену, яка буквально займає всього дві сторінки, я готова пробачити все. У мене був шок і було боляче аж на фізичному рівні...
Авторка обрала POV чоловіка, але під час читання це викликає дисонанс, бо так би думала, відчувала і діяла жінка. От я думаю, чому вона так зробила? В угоду часу, бо тоді не сприйняли б серйозним роман з POV жінки?🤔
UPD. Прочитала біографію Карін Боє, і все стало на свої місця. Авторка переживала розкол особистості, і не тільки у світогляді, а й в прийнятті власної бісексуальності — навіть намагалася лікувати її у психотерапевтів — вона вважала, що потяг до жінок робить її чоловіком.
Але саме чуттєвість та пристрастність головного героя полонила мене з перших сторінок. Пристрастні натури пристрастність в усьому, і наш головний герой, хімік Лео Калль (так, назва "каллокаїн" утворена від його прізвища) — дуже ідейний громадянин абсолютно тоталітарної Всесвітньої Держави. Він винаходить сироватку правди, і з великим азартом мріє, що її стануть застосовувати буквально на всіх, навіть на ні в чому невинних. Бо, як ми знаємо з тоталітарного минулого нашої країни, "абсолютно невинних людей немає, є ті, хто ще не зізнався".
Випробовування препарату, розмірковування і обговорення його використання, хоч і здобрені сатирою (тоталітаризм у цьому світі на межі абсурду), але лякають і змушують замислитися. Тут спливає одна з моїх улюблених тем для дискусій: чи здали б ви свою близьку людину/члена родини, якби дізналися, що він скоїв злочин? Особливо якщо це злочин проти держави.
Думаю, що стосунки та діалоги головного героя з дружиною — це внутрішні діалоги самої Боє
Зауважу, що книга написана у перший рік Другої світовою, і, думаю, це не просто збіг. У тому, як зображена Всесвітня Держава, її закони та звичаї, методи пропаганди, дуже сильно видно, що авторка взяла за основу срср і першу чергу і трохи тогочасної Німеччини. Вона відвідувала срср наприкінці 1920-х, а також на власні очі бачила становлення фашизму у Німеччині.
Зізнаюся, я завищіла оцінку. Не змогла не поставити 5. Через рік після виходу "Калокаїну" Карін Боє вчинила самогубство... І в книзі дуже відчувається, що її ментальний стан на межі. Авторка дуже поспішала написати книгу, тому вона виглядає місцями недопрацьованою. А ще за кульмінаційну сцену, яка буквально займає всього дві сторінки, я готова пробачити все. У мене був шок і було боляче аж на фізичному рівні...
January 17, 2024
"Я дрібний одинокий чоловічок. Створіння, якому відібрали життя... А проте в цю мить я відчуваю, що таки живу. І досі живу, дарма що позбавлений життя."
April 7, 2025
Хороший роман, щоправда, фінал змазаний. Місцями були непропрацьовані деталі, але загальне враження це не зіпсувало. Варто читати хоча б для того, аби бути в контексті світових антиутопій.
February 6, 2024
Це одна з тих класичних антиутопій, як у Гакслі та Орвелла, через що розповідати про сюжет я, чесно кажучи, не бачу сенсу. Як на мене, такі речі треба читати, знаючи лише цей один факт, бо все інше тільки заважатиме сприймати історію.
І, знаєте, мені майже нема чого про неї сказати, окрім хіба того, що в кінці таки стало краще.
Це проста й невибаглива книга до читача: вам не треба бути літературознавцем в сьомому поколінні, аби зрозуміти, що відбувається й чим все закінчиться. Але й поруч з тим під кінець стає не так нудно й авторка таки розіграє один з численних фактів, які вона вкидала у твір і переважно не пояснювала.
І, знаєте, мені майже нема чого про неї сказати, окрім хіба того, що в кінці таки стало краще.
Це проста й невибаглива книга до читача: вам не треба бути літературознавцем в сьомому поколінні, аби зрозуміти, що відбувається й чим все закінчиться. Але й поруч з тим під кінець стає не так нудно й авторка таки розіграє один з численних фактів, які вона вкидала у твір і переважно не пояснювала.
February 22, 2017
з усіх прочитаних класичних антиутопій, ця запам'ятовується найбільше. Очевидно, підкупає емоційність, занурення у переживання головного героя, і ще, може, відчуття емпатії з боку авторки.
цікаво, концентровано, безнадійно.
цікаво, концентровано, безнадійно.
September 23, 2024
Дистопія від шведської авторки і поетеси, яка покінчила життя самогубством всього за рік після публікації.
Як і у випадку з Сильвією Платт, коли поетеса пише прозу - це відчувається, як в «Під скляним ковпаком», так і в цьому романі.
Сам роман є вже класичною в нашому розумінні дистопією, в якій проглядаються риси, притаманні як Радянському Союзу, так і Третьому Рейху.
Головний герой роману Лео Калль - хімік-винахідник, який живе в Місті Хіміків #4 (згадали росіянські міста, названі цифрами?) і він винайшов сироватку правди. Коли про це відкриття дізнається начальник поліції, йому приходить в голову геніальна ідея - проштовхнути закон про «думкозлочин», і виявляти, карати і відправляти на каторгу таким чином всіх підряд.
Ми бачимо тут еволюцію головного героя, який, вважаючи себе лояльним «соратником» (привіт московським «товаріщам»), переживає внутрішню кризу. Його роздирають протиріччя, він боїться стати одним з тих, кому введуть ту саму сироватку правди.
Написано у вигляді щоденника, читається трошки важкувато через викручений на максимум рівень депресії, але прочитання того вартує. Раджу!
Як і у випадку з Сильвією Платт, коли поетеса пише прозу - це відчувається, як в «Під скляним ковпаком», так і в цьому романі.
Сам роман є вже класичною в нашому розумінні дистопією, в якій проглядаються риси, притаманні як Радянському Союзу, так і Третьому Рейху.
Головний герой роману Лео Калль - хімік-винахідник, який живе в Місті Хіміків #4 (згадали росіянські міста, названі цифрами?) і він винайшов сироватку правди. Коли про це відкриття дізнається начальник поліції, йому приходить в голову геніальна ідея - проштовхнути закон про «думкозлочин», і виявляти, карати і відправляти на каторгу таким чином всіх підряд.
Ми бачимо тут еволюцію головного героя, який, вважаючи себе лояльним «соратником» (привіт московським «товаріщам»), переживає внутрішню кризу. Його роздирають протиріччя, він боїться стати одним з тих, кому введуть ту саму сироватку правди.
Написано у вигляді щоденника, читається трошки важкувато через викручений на максимум рівень депресії, але прочитання того вартує. Раджу!
February 25, 2025
Антиутопія. Орвелоподібна (чи навпаки, бо “Каллокаїн” вийшов раніше на 8 років). Не настільки драматична як “1984” або “Ми”. Тобто “антиутопічний” світ не менш жорсткий, але, на відміну Орвела чи Замятіна, Карін Боє не доводить ситуацію до крайньої межі, не намагається досліджувати екстремальні форми в екстремальному сеттінгу. Тому цю книгу майже ніколи не побачиш в списку антиутопій: вона не погана, але нічого нового в ній нема, а те що є розкрите достатньо посередньо.
Єдине що: спіймав себе на думці що тепер при описі тоталітарного суспільства шукаєш не історичні паралелі, а думаєш “цікаво, а наскільки довго від нас до них”, тут скоріше в контексті доведення до абсолюту якихось речей, які суспільство може вважати (і цілком справедливо) корисними чи раціональними. Умовно: попередження злочинності - ніби то і ок, камери відеонагляду на вулиці - ніби то і ок, відеонагляд на підприємствах - ніби то і ок, відеонагляд в домівках - також буває, а тут вже один крок від “буває” до “обовʼязково” і давайте приєднаємо це до центральної поліційної системи, де бравий штучний інтелект.. ups, тоталітарне суспільство :)
Єдине що: спіймав себе на думці що тепер при описі тоталітарного суспільства шукаєш не історичні паралелі, а думаєш “цікаво, а наскільки довго від нас до них”, тут скоріше в контексті доведення до абсолюту якихось речей, які суспільство може вважати (і цілком справедливо) корисними чи раціональними. Умовно: попередження злочинності - ніби то і ок, камери відеонагляду на вулиці - ніби то і ок, відеонагляд на підприємствах - ніби то і ок, відеонагляд в домівках - також буває, а тут вже один крок від “буває” до “обовʼязково” і давайте приєднаємо це до центральної поліційної системи, де бравий штучний інтелект.. ups, тоталітарне суспільство :)
September 19, 2022
Я не могла від неї відірватись.
March 4, 2025
А якщо б сироватка правди розповіла більше, ніж ти хочеш знати?
💊Каллокаїн звучить як назва якихось медичних засобів. Десь так і є, адже саме завдяки цій речовині тоталітарні режими контролювали людей в далекому майбутньому...
📌Цей маловідомий антиутопічний роман шведської письменниці Карін Боє, був написаний в 1940р. Карін відвідувала Радянський Союз, і в 1930х р. жила в Берліні, саме цей життєвий досвід став основою для її книги.
Авторка відкрито заявляла про свою бісексуальність та перебувала під впливом соціалістичних ідей, трагічно обірвала собі життя 🤫 через моральне пригнічення.
Отже, книга у форматі щоденника. Розповідає нам історію життя хіміка. Він перебуває в ув'язненні та пише мемуари.
Людина може з усім змиритись та пристосуватись: погана їжа, однакова уніформа, стандартні квартири, правильні стосунки.
Життя в імперії можна сказати просте та передбачуване: ціль шлюбу - діти, почуття і особисті глибокі переживання недопустимі, це слабкість; няня дітей, пише щотижня звіт про сім'ю в якій працює; міста поділені за фаховою спеціальністю, де кожен житель це солдат, якого вже в 7 років забирають із сім'ї на муштру, культура доносів не викликає навіть запитань.
❕️З думок та почуттів народжуються слова та вчинки. То як вони можуть бути особистою справою кожного?
Каллокаїн мав допомагати правосуддю, щоб легко отримувати зізнання від злочинців, але... як завжди є нюанс..
🔍У світі, де держава контролює кожен твій рух, навіть думки можуть стати злочином. Але чи готове суспільство почути, що приховують його громадяни?
💊Каллокаїн звучить як назва якихось медичних засобів. Десь так і є, адже саме завдяки цій речовині тоталітарні режими контролювали людей в далекому майбутньому...
📌Цей маловідомий антиутопічний роман шведської письменниці Карін Боє, був написаний в 1940р. Карін відвідувала Радянський Союз, і в 1930х р. жила в Берліні, саме цей життєвий досвід став основою для її книги.
Авторка відкрито заявляла про свою бісексуальність та перебувала під впливом соціалістичних ідей, трагічно обірвала собі життя 🤫 через моральне пригнічення.
Отже, книга у форматі щоденника. Розповідає нам історію життя хіміка. Він перебуває в ув'язненні та пише мемуари.
Людина може з усім змиритись та пристосуватись: погана їжа, однакова уніформа, стандартні квартири, правильні стосунки.
Життя в імперії можна сказати просте та передбачуване: ціль шлюбу - діти, почуття і особисті глибокі переживання недопустимі, це слабкість; няня дітей, пише щотижня звіт про сім'ю в якій працює; міста поділені за фаховою спеціальністю, де кожен житель це солдат, якого вже в 7 років забирають із сім'ї на муштру, культура доносів не викликає навіть запитань.
❕️З думок та почуттів народжуються слова та вчинки. То як вони можуть бути особистою справою кожного?
Каллокаїн мав допомагати правосуддю, щоб легко отримувати зізнання від злочинців, але... як завжди є нюанс..
🔍У світі, де держава контролює кожен твій рух, навіть думки можуть стати злочином. Але чи готове суспільство почути, що приховують його громадяни?
November 18, 2023
Каллокаїн це однозначно вартісна книжка до прочитання тим, хто закоханий в дистопічні жанри літератури. В книзі не так багато діалогів, а сам формат являє собою щоденник залишений геніальним хіміком винахідником сироватки правди, для своїх нащадків. Роман, як і більшість дистопічної літератури, про те, що не варто допустити тоталітаризму в країні в будь-якому прояві, та як він власне впливає на психологічний стан простих людей. Людей в котрих забирають амбіції, дітей, вибір та навіть думки.
Хоч і написана 1940-го року, вона в багато чому актуальна й тепер.
Мені перегукнувся ось цей уривок:
Дуже важко не провести паралель з тим, що росія робила на прикордонних територіях для дестабілізації ситуації в Україні, та як вона використала цей фундамент, як плацдарм для повноцінної війни... Не дарма ж левова частка книги відсилає власне до тогочасних реалій СССР (хоч і з домішком реалій Третього Рейху). Там в принципі не багато змінилось з тих років...
Хоч і написана 1940-го року, вона в багато чому актуальна й тепер.
Мені перегукнувся ось цей уривок:
Можете уявити наслідки воєнної сутички за прикордонну територію. Ось ця секта божевільних з усіма їхніми легендами, звичаями та світоглядом може виявитись одним із засобів, якими сусідня держава намагається підірвати нашу безпеку.
Дуже важко не провести паралель з тим, що росія робила на прикордонних територіях для дестабілізації ситуації в Україні, та як вона використала цей фундамент, як плацдарм для повноцінної війни... Не дарма ж левова частка книги відсилає власне до тогочасних реалій СССР (хоч і з домішком реалій Третього Рейху). Там в принципі не багато змінилось з тих років...
July 29, 2025
"Каллокаїн" до рук потрапив випадково. Вартісна антиутопія з точки зору моменту публікації - між "Дивним новим світом" Хакслі та "1984" Орвелла. Цікаво, чи надихалася Карін Боє твором Хакслі, і чи читав Орвелл шведську письменницю? Я би поставила всі три твори на одну полицю за критеріями атмосфери і проблематики.
August 11, 2025
Як на мене дуже недооцінена антиутопія, моє враження від книжки підсилило слово перекладача в кінці та загалом біографія пані Боє, така трагічна та, певна, сповнена таємничої глибини душа. Радила б цю книжку книжковим клубам, адже наразі багато паралелей із сучасними диктатурами можна провести і можна багато чого обговорити.
August 20, 2017
для фанатів антиутопій - мастрід. це книга, що передувала культовій "1984", хоча вона й не така топова. піднята тема чистого сумління в рамках тотального контролю. питання лише в тому чистого перед ким.
August 17, 2018
Якась дуже шаблонна антиутопія. Щойно головний герой з героїнею починають розкриватися, як все різко обривається і закінчується незрозуміло чим. Хотілося більшого.
October 17, 2018
Роман грає в контексті - з часом написання, з мріями про СРСР, з життям самої письменниці.
March 10, 2024
Обожнюю читати антиутопії, бо якщо в повсякденному житті ти думаєш «Куди ще гірше?». То в книзі тобі кажуть «та ось куди»
September 17, 2025
Невелика за обсягом, читається на одному диханні, є над чим замислитись
September 20, 2022
Це антиутопія, про яку нам розповідають від першої особи. Наратор – вчений-хімік Лео Калль. На перших сторінках він стоїть на порозі важливого наукового відкриття: він придумав «сироватку правди». Причому не таку, якою її зазвичай зображують, коли людина під її дією лише на питання відповідає. Якщо вколоти людині каллокаїн та трохи зачекати, вона сама почне розповідати, що в неї на душі. Тобто ми можемо не знати, чи вона вчинила щось погане, – сама розповість.
Також Лео знайомить нас зі світом, в якому живе. Це тоталітаризм у крайньому прояві. Ми не знаємо навіть, як називається країна, в якій живе Лео, тому що офіційно використовується назва Всесвітня Держава, а згадувати географічні назви заборонено – а раптом шпіон почує? В принципі десь є якісь інші держави, але ми не знаємо які, бо залізна завіса дуже щільна. Наприкінці книжки ми дізнаємося, що є ще так звана Світова держава, і вона насправді така сама.
Всесвітня Держава розділена на міста (чи існують села, нам не повідомляють), які жорстко спеціалізовані, вільного пересування та навіть вільного листування між ними не існує. Назви вони мають дуже прості: Місто Хіміків, Місто Взуттєвиків тощо. Суспільство Всесвітньої держави вкрай мілітаризоване: після роботи громадяни («соратники», як вони називають одне одного) ідуть на військову або поліцейську службу; колючий дріт, уніформи (навіть спеціальна уніформа для дозвілля), поліцейські спостережні пристрої всюди, включно зі спальнею. Один із героїв так характеризує почуті пісні: «Дуже дивна музика, не розумію, як під неї марширувати». Діти в дитсадочках грають у війну та знищення ворогів. Люди живуть вкрай бідно, і стан погіршується, однак нарікати на це не можна. Адже людина – ніщо, Держава – все. Почесним є страждати в ім’я Держави, а якщо пощастить заради неї вмерти, так це взагалі круто й тобі всі заздрітимуть. Одна з почесних робіт – у Службі добровільної пожертви, її співробітники працюють піддослідними для різних експериментів (звісно, вони не обирають яких).
Безперечно, як завжди в тоталітарних суспільствах, тут працюють і взаємовиключні параграфи. Так, за Державу начебто треба страждати – але при цьому не можна, власне, страждати. Адже сам факт офірування чогось Державі має викликати лише радість і піднесення. Якщо ти страждаєш, віддаючи щось, ти практично злочинець. Робота в Службі добровільної пожертви почесна, але всі розуміють, що тамтешнім співробітникам рідко вдається одружитися, бо кому вони такі хворі треба, а якщо їх звільнять (чи вони самі звільняться), перспектив не матимуть, бо знов-таки, кому вони тепер треба.
На почуття на кшталт любові чи дружби де-факто накладено заборону, адже вони індивідуалізують життя людини та можуть вступити в протиріччя з інтересами Держави.
І от уявіть собі: в такому суспільстві з’являється каллокаїн. Тепер людині не можна буде мати нічого свого, таємного; всі її думки витягнуть назовні. «Але ж тепер можна буде посадити кожного! Що ж, дві третини населення на каторгу відправити?» - хвилюються деякі персонажі. «А що такого?» - не розуміє очільник поліції.
Як ви вже, мабуть, зрозуміли, нам показують становлення у Всесвітній державі концепту думкозлочину. А заодно демонструють, яке воно – життя, в якому сам факт наявности в тебе внутрішнього світу, почуттів, рефлексій треба приховувати. В Лео наче є любов, але він проживає її настільки хворобливо, що читач в моїй особі не бачить жодного гарного виходу для цього почуття. Бо ж яка може бути любов без взаємодії, без щирости, без довіри? Перед нами проходять і інші персонажі, які намагаються будувати стосунки в цій химерній парадигмі, але в них, звісно, нічого не виходить. А тут ще каллокаїн.
Лео під час твору проходить два взаємовиключні процеси: знелюднення та олюднення. Тоталітарна система, в якій він живе та яку підтримує всім серцем, знелюднює його, натяки на те, що десь існує зовсім інше життя, - намагаються олюднити. Але сили ці нерівноцінні, бо ж у тоталітарної системи більше важелів впливу, тому зрозуміло, що переважає. Тому і сам Лео, і інші персонажі книги мають доволі мало шансів залишитись людьми в цій м'ясорубці.
Гадаю, сучасному українському читачеві ця книжка допоможе знайти відповіді на чимало актуальних питань.
Також Лео знайомить нас зі світом, в якому живе. Це тоталітаризм у крайньому прояві. Ми не знаємо навіть, як називається країна, в якій живе Лео, тому що офіційно використовується назва Всесвітня Держава, а згадувати географічні назви заборонено – а раптом шпіон почує? В принципі десь є якісь інші держави, але ми не знаємо які, бо залізна завіса дуже щільна. Наприкінці книжки ми дізнаємося, що є ще так звана Світова держава, і вона насправді така сама.
Всесвітня Держава розділена на міста (чи існують села, нам не повідомляють), які жорстко спеціалізовані, вільного пересування та навіть вільного листування між ними не існує. Назви вони мають дуже прості: Місто Хіміків, Місто Взуттєвиків тощо. Суспільство Всесвітньої держави вкрай мілітаризоване: після роботи громадяни («соратники», як вони називають одне одного) ідуть на військову або поліцейську службу; колючий дріт, уніформи (навіть спеціальна уніформа для дозвілля), поліцейські спостережні пристрої всюди, включно зі спальнею. Один із героїв так характеризує почуті пісні: «Дуже дивна музика, не розумію, як під неї марширувати». Діти в дитсадочках грають у війну та знищення ворогів. Люди живуть вкрай бідно, і стан погіршується, однак нарікати на це не можна. Адже людина – ніщо, Держава – все. Почесним є страждати в ім’я Держави, а якщо пощастить заради неї вмерти, так це взагалі круто й тобі всі заздрітимуть. Одна з почесних робіт – у Службі добровільної пожертви, її співробітники працюють піддослідними для різних експериментів (звісно, вони не обирають яких).
Безперечно, як завжди в тоталітарних суспільствах, тут працюють і взаємовиключні параграфи. Так, за Державу начебто треба страждати – але при цьому не можна, власне, страждати. Адже сам факт офірування чогось Державі має викликати лише радість і піднесення. Якщо ти страждаєш, віддаючи щось, ти практично злочинець. Робота в Службі добровільної пожертви почесна, але всі розуміють, що тамтешнім співробітникам рідко вдається одружитися, бо кому вони такі хворі треба, а якщо їх звільнять (чи вони самі звільняться), перспектив не матимуть, бо знов-таки, кому вони тепер треба.
На почуття на кшталт любові чи дружби де-факто накладено заборону, адже вони індивідуалізують життя людини та можуть вступити в протиріччя з інтересами Держави.
І от уявіть собі: в такому суспільстві з’являється каллокаїн. Тепер людині не можна буде мати нічого свого, таємного; всі її думки витягнуть назовні. «Але ж тепер можна буде посадити кожного! Що ж, дві третини населення на каторгу відправити?» - хвилюються деякі персонажі. «А що такого?» - не розуміє очільник поліції.
Як ви вже, мабуть, зрозуміли, нам показують становлення у Всесвітній державі концепту думкозлочину. А заодно демонструють, яке воно – життя, в якому сам факт наявности в тебе внутрішнього світу, почуттів, рефлексій треба приховувати. В Лео наче є любов, але він проживає її настільки хворобливо, що читач в моїй особі не бачить жодного гарного виходу для цього почуття. Бо ж яка може бути любов без взаємодії, без щирости, без довіри? Перед нами проходять і інші персонажі, які намагаються будувати стосунки в цій химерній парадигмі, але в них, звісно, нічого не виходить. А тут ще каллокаїн.
Лео під час твору проходить два взаємовиключні процеси: знелюднення та олюднення. Тоталітарна система, в якій він живе та яку підтримує всім серцем, знелюднює його, натяки на те, що десь існує зовсім інше життя, - намагаються олюднити. Але сили ці нерівноцінні, бо ж у тоталітарної системи більше важелів впливу, тому зрозуміло, що переважає. Тому і сам Лео, і інші персонажі книги мають доволі мало шансів залишитись людьми в цій м'ясорубці.
Гадаю, сучасному українському читачеві ця книжка допоможе знайти відповіді на чимало актуальних питань.
January 21, 2025
Текст не має якихось критично неочікуваних поворотів. Принаймні, так здається тоді, коли вже за спиною є багато прочитаних антиутопій, і ти намагаєшся вгадати, що буде далі. Втім книга все одно дивує, викликає емоції, захоплює і викликає бажання прочитати її за день-два. Легка оповідь, гарний переклад з лише декількома випадковими технічними хибодруками сприяє швидкому читанню, сприяє зануренню в текст і глибокому співпереживанню почуттям головного героя.
Монолог Лінди про материнство неперевершений. Хай для мене ця тема поки залишається далекою, ці слова торкнулися якихось захованих глибоко струн душі. Перечитуватиму його знову і знову, можливо навіть на різних етапах життя, щоб глибше зрозуміти цю героїню.
Текст дійсно вартий уваги. Він про справжність, довіру і наївну віру в людство навіть в умовах, коли суха і раціональна історія ризикує зациклитися. Також допомагає зрозуміти дещо холодних, заляканих совітським союзом, можливо, родичів, предків, адже тут чи не найкраще розкривається саме внутрішній світ людини-мешканця тоталітарного суспільства.
Монолог Лінди про материнство неперевершений. Хай для мене ця тема поки залишається далекою, ці слова торкнулися якихось захованих глибоко струн душі. Перечитуватиму його знову і знову, можливо навіть на різних етапах життя, щоб глибше зрозуміти цю героїню.
Текст дійсно вартий уваги. Він про справжність, довіру і наївну віру в людство навіть в умовах, коли суха і раціональна історія ризикує зациклитися. Також допомагає зрозуміти дещо холодних, заляканих совітським союзом, можливо, родичів, предків, адже тут чи не найкраще розкривається саме внутрішній світ людини-мешканця тоталітарного суспільства.
October 1, 2023
Сюжет побудовано у вигляді щоденника зі спогадами. Країна з тоталітарним режимом🙃🙃🙃
Повний контроль над людьми. В кожному домі поліцейські камери і прослуховування. Дітей у 7 років забирають до навчальних таборів. Вони не належать батькам, вони потрібні державі.
Тут, людина не сприймає себе, як особистість. Людина - це лише знаряддя для розвитку держави.
Головний герой Лео Калль описує своє відкриття. Каллокаїн. Простіше - сироватка правди. Щоб забрати у людей останнє. Їхні думки.
Тут поєднані внутрішня боротьба і переворот в свідомості особистості. Лео бореться із почуттями, бо не має права їх відчувати. І наступає момент коли творець починає боятися свого творіння.
⠀
Читається і сприймається легше за Оруелла. Тож, якщо хочеться познайомитися із жанром антиутопії, раджу почати саме з Каллокаїну. Менше описів державного устрою і більше роздумів героя. Текст динамічніший, тому краще сприймається.
Повний контроль над людьми. В кожному домі поліцейські камери і прослуховування. Дітей у 7 років забирають до навчальних таборів. Вони не належать батькам, вони потрібні державі.
Тут, людина не сприймає себе, як особистість. Людина - це лише знаряддя для розвитку держави.
Головний герой Лео Калль описує своє відкриття. Каллокаїн. Простіше - сироватка правди. Щоб забрати у людей останнє. Їхні думки.
Тут поєднані внутрішня боротьба і переворот в свідомості особистості. Лео бореться із почуттями, бо не має права їх відчувати. І наступає момент коли творець починає боятися свого творіння.
⠀
Читається і сприймається легше за Оруелла. Тож, якщо хочеться познайомитися із жанром антиутопії, раджу почати саме з Каллокаїну. Менше описів державного устрою і більше роздумів героя. Текст динамічніший, тому краще сприймається.
December 13, 2024
Чудова книга з жанру антиутопії, легко та швидко читається, нема сильно «перемудрених» думок. Книга написана за 9 років до «1984» Орвела, на самому початку Другої Світової Війни. Авторка брала за прототип німецький третій рейх, що тільки почав набирати силу в Європі. Але суспільні обмеження дуже нагадують ссср. Не дарма кажуть, що всі диктатури схожі між собою.
Це коротка історія про жителя Великої Держави, хіміка, який розробляє «сироватку правди», за допомогою якої можна контролювати думки та карати тих, хто відкрито не виявляє любові та відданості державі, а в душі є «бунтарем».
Доля головного героя - це, мабуть, типова картина життя в режимі: людина системи, що підкоряється та вірить владі, з подавленими сумнівами та атрофованими справжніми емоціями та почуттями. Замість всього живого та людського залишається лише обовʼязок та страх. Саме страх керує всіма, незалежно від рівня достатку та рангу.
Книга хоч трішки легша та простіша за «1984», але варта уваги.
Це коротка історія про жителя Великої Держави, хіміка, який розробляє «сироватку правди», за допомогою якої можна контролювати думки та карати тих, хто відкрито не виявляє любові та відданості державі, а в душі є «бунтарем».
Доля головного героя - це, мабуть, типова картина життя в режимі: людина системи, що підкоряється та вірить владі, з подавленими сумнівами та атрофованими справжніми емоціями та почуттями. Замість всього живого та людського залишається лише обовʼязок та страх. Саме страх керує всіма, незалежно від рівня достатку та рангу.
Книга хоч трішки легша та простіша за «1984», але варта уваги.
April 15, 2024
Ця книга — це перлина жанру антиутопій. Головний герой, хімік Лео Калль, який працює в Місті Хіміків №4 над сироваткою правди. Всю книгу ми споглядаємо за його сумнівами, тривогою та відчаєм, бо він вважає себе благонадійним громадянином Держави, на відміну від тих людей, на яких він випробовує каллокаїн. Ці піддослідні під дією препарату розповідають речі, які звичайні мешканці тоталітарної не говорять в голос, бо їх можуть визнати небезпечними індивідами.
Дуже помітно, що авторка їздила і в СРСР, і в Нацистську Німеччину, в мене трусилися руки, коли я читав про доноси на людей, постійно звертання «соратнику» та інші елементи радянського пиздеця.
Що ж, це точно найкраща антиутопія з тих, які я читав. Звісно, 1984 також тримає тебе в напрузі протягом всього твору. Але пані Карін занурює тебе з головою в тривожність і страх
Дуже помітно, що авторка їздила і в СРСР, і в Нацистську Німеччину, в мене трусилися руки, коли я читав про доноси на людей, постійно звертання «соратнику» та інші елементи радянського пиздеця.
Що ж, це точно найкраща антиутопія з тих, які я читав. Звісно, 1984 також тримає тебе в напрузі протягом всього твору. Але пані Карін занурює тебе з головою в тривожність і страх
July 21, 2023
Не читала ні Орвела, ні Хакслі, але цей роман блискучий і за формою, і за змістом. Чомусь думала, що Боє сучасна письменниця, і здивувалася, наскільки цікаво мені читається класика антиутопічної літератури.
Дуже вразила сповідь дружини героя про своє материнство, про перехід від власницьких почуттів до дитини до розуміння, що від зародження в лоні ця людина формується незалежно від матері, на багато чого немає впливу і ради. Мама у цьому випадку "як галузка, яка нічого не відає про стовбур і коріння". Це неймовірно просто зрозуміти, але вкрай важко усвідомити.
Дуже вразила сповідь дружини героя про своє материнство, про перехід від власницьких почуттів до дитини до розуміння, що від зародження в лоні ця людина формується незалежно від матері, на багато чого немає впливу і ради. Мама у цьому випадку "як галузка, яка нічого не відає про стовбур і коріння". Це неймовірно просто зрозуміти, але вкрай важко усвідомити.
August 30, 2024
А ЩО, ЯК ТОБІ ВКОЛЯТЬ ПРЕПАРАТ КОТРИЙ ПРИМУСИТЬ ТВОЮ ДУШУ ГОВОРИТИ ВСЕ, що ти волів би приховати. За думки можна і треба судити і страчувати. Страх, як основа сильної СВІТОВОЇ ДЕРЖАВИ . Єдине, що зараз потрібно, щоб легалізували закон де можна вводити каллокаїн і стимулювати доноси, і тоді ніхто не зможе обманути ДЕРЖАВУ.
В цій книжці є все : цікавий сюжет, непередбачувана кінцівка і страшні і моторошні істини, як можна знищити індивідуальність і підкорити і змінити цілі покоління . Варта до прочитання, до осмислення, до обговорення.
В цій книжці є все : цікавий сюжет, непередбачувана кінцівка і страшні і моторошні істини, як можна знищити індивідуальність і підкорити і змінити цілі покоління . Варта до прочитання, до осмислення, до обговорення.
March 20, 2023
Антиутопія про сироватку правди.
Світова держава, де судять і страчують за думки.
Книга досить похмура, депресивна, ніби чорно-біла. Місто підземне, географія країни засекречена.
Щось схоже на "1984", "Цей дивний новий світ", але майже без емоцій. Важко знайти собі героя, за якого хочеться переживати. Наче трохи відкрили завісу, а то була не завіса, а якийсь зовнішній панцир, під яким ще два інші.
Книга більше філософська, ніж розповідна.
Але гідна часу та уваги.
Світова держава, де судять і страчують за думки.
Книга досить похмура, депресивна, ніби чорно-біла. Місто підземне, географія країни засекречена.
Щось схоже на "1984", "Цей дивний новий світ", але майже без емоцій. Важко знайти собі героя, за якого хочеться переживати. Наче трохи відкрили завісу, а то була не завіса, а якийсь зовнішній панцир, під яким ще два інші.
Книга більше філософська, ніж розповідна.
Але гідна часу та уваги.
Displaying 1 - 30 of 46 reviews