What do you think?
Rate this book
Дім солі
Спалахи — катастрофа нез’ясованого характеру, перетворила колись квітучий півострів Кіммерік на випалений степ. Дешт — світ нового порядку. Мешканці землі, яким вдалося вижити, стали засоленими, а з летючої станції «Мати Вітрів» на померлий світ дивляться Старші Брати.
⠀
Талавір, один з них, отримує завдання рослідувати вбивство, а також знайти Золоту Колиску — таємничу зброю, розроблену вченим Мамаєм. Та, ступивши на випалену твердь Дешту, він уже не зможе повернутися. Талавір муситиме пройти випробування нищівною правдою, що виявиться страшнішою за гарячий всезнищенний суєр.
⠀
Солоні гранули на скривавлених пучках древніх богів розкажуть свою історію, історію спопелілого світу…
⠀
Талавір, один з них, отримує завдання рослідувати вбивство, а також знайти Золоту Колиску — таємничу зброю, розроблену вченим Мамаєм. Та, ступивши на випалену твердь Дешту, він уже не зможе повернутися. Талавір муситиме пройти випробування нищівною правдою, що виявиться страшнішою за гарячий всезнищенний суєр.
⠀
Солоні гранули на скривавлених пучках древніх богів розкажуть свою історію, історію спопелілого світу…
560 pages, Hardcover
First published January 1, 2023
72 people are currently reading
1051 people want to read
About the author
Світлана Тараторіна
21 books257 followersАвторка урбан-фенетезі «Лазарус» та постапокаліптичного фантастичного роману «Дім солі».
Роман «Лазарус» здобув премію «ЛітАкцент року — 2018», увійшов до довгого списку «Книги року ВВС», нагороджений спеціальною відзнаку Українського інституту книги на BookForum Best Book у Львові. Роман був названий книгою року за версією фензіну «Світ Фентезі».
Світлана Тараторіна отримала нагороду від Європейського товариства наукової фантастики The CHRYSALIS AWARDS — за найкращий дебют.
Світлана Тараторіна є переможницею конкурсів фантастичних оповідань — від літературного об'єднання «Зоряна фортеця», журналу «Стос», отримала спеціальну відзнаку на фестивалі фантастичних оповідань «Брама».
Є авторкою низки оповідань, художньої біографії Марії Примаченко для дітей — «Оця Марія звірів малювала», мальопису "Звуки миру".
Роман «Лазарус» здобув премію «ЛітАкцент року — 2018», увійшов до довгого списку «Книги року ВВС», нагороджений спеціальною відзнаку Українського інституту книги на BookForum Best Book у Львові. Роман був названий книгою року за версією фензіну «Світ Фентезі».
Світлана Тараторіна отримала нагороду від Європейського товариства наукової фантастики The CHRYSALIS AWARDS — за найкращий дебют.
Світлана Тараторіна є переможницею конкурсів фантастичних оповідань — від літературного об'єднання «Зоряна фортеця», журналу «Стос», отримала спеціальну відзнаку на фестивалі фантастичних оповідань «Брама».
Є авторкою низки оповідань, художньої біографії Марії Примаченко для дітей — «Оця Марія звірів малювала», мальопису "Звуки миру".
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 144 reviews
Read
May 12, 2023Відгук вийшов величенький, тому почну з підсумків, а далі розкажу все детальніше.
Підсумок: фентезі 11/10, атмосфера постапокаліпсису 9/10, наукова фантастика 0/10, любовна лінія 4/10, мотивація персонажів (середнє по палаті) 5/10, паралелі з реальністю ?/10. Як це адекватно усереднити для зірочок я не знаю, тому залишу книжку без оцінки.
Короткий висновок: написано добре, задум дуже масштабний, фентезі чудове, але деякі смисли вийшли сумнівні, історичні паралелі заважали внутрішній логіці роману, а елементи (псевдо)наукової фантастики мене обурили. Утім, подорож цим світом була справді захопливою і мені хотілося дізнатися, що власне у сюжеті відбулося і чим воно все закінчиться.
Занурення в історію найбільше нагадує сон під час лихоманки: химерний та жорстокий світ постапокаліпсису з перших сторінок накриває читачів соляною бурею степу, тож треба одразу включатися та бігти, хай і навколо все видаватиметься незрозумілим та вкрай похмурим… Так, атмосфера та фентезійна складова це те, що мені сподобалося найбільше, як і весь оцей пафосний, але цілком доречниий в рамках вигаданого світу шлейф міркувань навколо солі, крові та дому (впевнена, ви вже купу цитат бачили, вони гарні). Створений фентезійний світ вражає своїм розмахом та деталізацією, а багатошарова суміш міфів та легенд з різних епох змушує абсолютно щиро зняти капелюх перед фантазією авторки та вмінням поєднати всі ці речі в одну історію. Мені подобається, що Світлана Тараторіна так щедро демонструє та переконливо використовує різноманіття легенд півдня сучасної України — потужне джерело натхнення для тих, хто хоче писати фентезі.
Історія побудована доволі складним чином, має три головні лінії та декілька другорядних, але сюжет ніде не провисає і читати цікаво. Найбільше сподобалася лінія дітей, була цікавою лінія Амаги з Таргом, Талавір не зайшов (напевно через те, що був Старшим Братом), а персонажка Ма наче як і непогана в цілому, але має таку кошмарну діру в мотивації, що аж невдобно (я навіть перечитувала розділи з нею, бо думала, що пропустила щось важливе, але ніт). Від розв'язки теж, чесно кажучи, чекала більшого, якось не дотягнула вона по епічності, але загалом всі лінії були об'єднані та доведені до логічного завершення, відповіді на поставлені питання знайшлися, про жодного персонажа не забули, тому вважаю розв'язку хорошою.
З позитивом я завершила, перейду до того, що не сподобалося.
Важливе уточнення: текст роману, використовуючи зокрема справжні історичні події, дозволяє абсолютно однозначно співставити Старших Братів з москалями, а кіммеринців з кримськими татарами. Це не питання асоціацій чи натяків, ці аналогії не можливо не провести, на цім я стоятиму тут і надалі.
На жаль, світу «Дому солі» бракує внутрішньої логіки. На сторінках роману співіснують дві реальності — вигадана та наша з вами — але вони не узгоджені між собою. Де зручно, текст показує голу історію (згадки про НЕП, НКВС, більшовицьку революцію, депортацію) для того, щоби у читача виникли правильні асоціації і не довелося прописувати ту ж мотивацію для Старших Братів. Водночас в інших місцях роман втручається у нашу реальність, змінюючи її деталі, але робить це без пояснень. Наприклад, Старші Брати широко послуговуються поняттями ісламу, (хоча де москалі, а де іслам) і це не мотивується НІЧИМ, воно просто є. І можна було би спробувати натягнути жанр альтернативної реальності на роман, тоді б подібне втручання було виправданим, але це теж не вдається. Текст використав історичний факт, потім вигадав щось відмінне, що мало б хід історії змінити, але ніт, текст знову використовує історичний факт (це добре прослідковується в описі анексії та подій, що за нею послідували).
Поганою є ще інша річ: прив’язка роману до справжньої історії дозволяє асоціаціям не тільки проникати з реальності у фентезійний світ, а й виникати у зворотному напрямку.
Нам пропонується зануритися у жорстокий та кривавий світ постапокаліпсису. І кіммеринці настільки здичавіли, що для них нормальним явищем стало людське жертвоприношення (я не впевнена, до слова, чи воно не було звичним у світі роману і до катастрофи). Більше того, кіммеринці не проти в жертву принести знайому людину, яка поряд з ними жила і нічого поганого не зробила. Жодне фентезі на світі не зможе мене переконати у здатності фентезійних кримських татар на такі вчинки, навіть у якості метафори відчаю та зневіри. Одна справа — зовнішні жахливі мутації, зовсім інша — настільки колосальна внутрішня зміна. Водночас ніби як пропонується засуджувати те, що Старші Брати ставлять експерименти на змінених суєром (зокрема дітях) і не ставляться до них як до людей, але скільки взагалі людського у змінених залишилося? Вони самі до себе як до людей не ставляться, називаючи одне одного м'ясом. Поставлю питання інакше: якщо вимкнути асоціацію з нами, то чи співчували б ми мутантам роману, а не просто відчували відразу практично до всіх персонажів, окрім хіба головних дитячих? Одні експерименти на людях ставлять, інші їх в казанах варять. На мою думку, у погоні за страшною атмосферою було загублено декілька важливих акцентів, без яких історія завертає кудись не туди.
Коротко про любовну лінію: вона присутня, але не сподобалася мені, бо взаємні почуття героїв виникають ледь не просто з першого погляду, тому виглядає неправдоподібно і загалом нецікаво.
Елементи наукової фантастики змусили мене бігати і кричати, бо вистрибнули на мене у другій половині роману як Пилип з конопель: буквально декілька фраз повністю вивели мене з себе і зіпсували все занурення. Одразу зазначу, що я легко приймаю умовність фентезійного світу і мені не заважає ні летючий завдяки магії підводний човен ні все різноманіття мутацій, яке теж лише на магії і тримається. Але коли я бачу наукоподібні пояснення, то у випадку їх абсурдності я буду на це вказувати. Отож відкривайте навстіж вікна, зараз буде душно (ще більше, ніж було до цього, ггг)
У романі є така речовина — суєр — яка з'явилася у Кіммерику після спалахів і яка спричиняє страшні мутації. "Суєр — це нова елементарна частинка. Для себе я називаю її фактором змінності. Найстабільніший прояв частинка має в структурі солі, що випала відразу після спалахів" — ось пояснення, навіть спойлером його не називаю, бо воно смислове навантаження не несе. На перший погляд може і здається науковим, але це не більше, ніж набір розумних слів — якщо знати сенс кожного, то виходить якась маячня. Чому частинку називають фактором? Що мається на увазі під сіллю? Що мається на увазі під стабільністю? Якою взаємодією частинка взаємодіє, щоб бути "стабільною" саме в структурі "солі"? Куди взагалі впихнути нову елементарну частинку в структуру "солі"? Я чесно по-різному намагалася додумати пояснення самостійно, щоби воно хоч якось запрацювало, але воно не тримається купи ВЗАГАЛІ. Враховуючи кількість опрацьованих історичних джерел, відчуваю щиру образу за фізику з хімією.
" — [Він] казав, що різниця між минулим, теперішнім та майбутнім лише стійка ілюзія. Що вони лише точки на безкінечному полотні часу. Розумієте, про що він?/ — Минуле, теперішнє, майбутнє існують одночасно? Теорія Бредфорда Скоу, я згадувала про неї у своїй дисертації". Я вперше почула про цю теорію і пішла гуглити таку чудасію у найщиріших сподіваннях, що авторка її вигадала: з точки зору фізики це абсурд (всі, хто знайомі зі спеціальною та загальною теоріями відносності (СТВ та ЗТВ), я кричу разом з вами), який я б тим не менш залюбки пробачила роману як фентезійну вигадку, бо якщо є можливість кастувати фаєрболи, то і це най буде. АЛЕ Бредфорд Скоу реальна людина і він таке не говорив.
Виявилося, що Бредфорд Скоу це професор філософії в МІТ і предметом його досліджень є онтологія часу. Пан Скоу навіть книжку написав під назвою "Objective becoming", у якій розглянув різні теорії, поміж яких виділив block universe та moving spotlight, надаючи перевагу першій. Чотиривимірний простір-час є основою block universe, і хоч я так і не зрозуміла, наскільки ця теорія детерміністична, але що "полотно часу", що "одночасність минулого, теперішнього та майбутнього" суперечать самому поняттю простору-часу, тому я хз, звідки вони взялися в романі і чому посилаються на Скоу. Але біс навіть із справжністю теорії, Бред Скоу ФІЛОСОФ, а не фізик. Науковці з «Дому Солі» посилаються у своїх трактатах на філософію замість фізики, серйозно? До речі, ще смішне, можна було би мені закинути, що дарма я лізу із СТВ та ЗТВ у роман, бо фізика там очевидно відмінна від нашої (тут не сперечаюся, це справді очевидно), але як цього не робити, коли прізвище Ейнштейна теж згадується в цьому ж розділі: "Вона таємно писала трактат про суєр і почувалася за малим не Ейнштейном нового часу" (цитата неіронічна, якщо що, і мені через це видалася доволі кумедною). Загалом, реальні прізвища, які вочевидь були використані для створення ефекту науковості та компетентності, автоматично притягнули за собою у роман науковий доробок цих людей, який у свою чергу продемонстрував цілковиту безглуздість удаваної науковості. Сво�� обурення вважаю законним, бо роман чудово собі обходився без (псевдо)науки, і якби не ці конкретні моменти, то я би пів слова не сказала про неможливість такої фізики. А так маємо те, що маємо.
"Крим повернеться додому" , але поки лише на обкладинці. Маю припущення, що це написано просто в якості побажання, у яке нам всім дуже хочеться вірити. Також, судячи з передмови та постів авторки в інтернеті, "Дім Солі" свідомо має на меті актуалізувати обговорення Криму, звернути увагу на нього та зробити вклад у процес прийняття історії та культури Криму як частини історії та культури України. Намір безумовно прекрасний, я без жартів усіляко його підтримую, бо мені це теж видається дуже важливим, але фраза на обкладинці, даруйте, скидається на клікбейт, бо до сюжету твору має доволі опосередковане відношення. Мені ще й саме формулювання не до вподоби, але то вже інша історія.
Висновки були на початку, тут бонусно наведу декілька з тих цитат, які мене здивували:
"Друг може помилятися, але на те й дружба, щоб підтримувати навіть у помилці" якийсь дивний погляд на дружбу.
"Якось у ліжку, у момент, коли чоловіки особливо вразливі, а жінки не проти поговорити, він зізнався, що попросився до Кіммерику" поясніть, що то за загадковий момент, а то щось я не пойняла.
"Учитель самого Язика Двобога відкривав наукові станції не тільки в країні Старших Братів, а й на приєднаних територіях" на другий рік повномасштабного вторгнення пора вже перестати юзати москальську пропаганду. Окуповані, захоплені, анексовані, але не ПРИЄДНАНІ (хоча то тільки в одному місці таке є, тому сподіваюся, що це випадковість, яку в наступних виданнях виправлять)
Підсумок: фентезі 11/10, атмосфера постапокаліпсису 9/10, наукова фантастика 0/10, любовна лінія 4/10, мотивація персонажів (середнє по палаті) 5/10, паралелі з реальністю ?/10. Як це адекватно усереднити для зірочок я не знаю, тому залишу книжку без оцінки.
Короткий висновок: написано добре, задум дуже масштабний, фентезі чудове, але деякі смисли вийшли сумнівні, історичні паралелі заважали внутрішній логіці роману, а елементи (псевдо)наукової фантастики мене обурили. Утім, подорож цим світом була справді захопливою і мені хотілося дізнатися, що власне у сюжеті відбулося і чим воно все закінчиться.
Занурення в історію найбільше нагадує сон під час лихоманки: химерний та жорстокий світ постапокаліпсису з перших сторінок накриває читачів соляною бурею степу, тож треба одразу включатися та бігти, хай і навколо все видаватиметься незрозумілим та вкрай похмурим… Так, атмосфера та фентезійна складова це те, що мені сподобалося найбільше, як і весь оцей пафосний, але цілком доречниий в рамках вигаданого світу шлейф міркувань навколо солі, крові та дому (впевнена, ви вже купу цитат бачили, вони гарні). Створений фентезійний світ вражає своїм розмахом та деталізацією, а багатошарова суміш міфів та легенд з різних епох змушує абсолютно щиро зняти капелюх перед фантазією авторки та вмінням поєднати всі ці речі в одну історію. Мені подобається, що Світлана Тараторіна так щедро демонструє та переконливо використовує різноманіття легенд півдня сучасної України — потужне джерело натхнення для тих, хто хоче писати фентезі.
Історія побудована доволі складним чином, має три головні лінії та декілька другорядних, але сюжет ніде не провисає і читати цікаво. Найбільше сподобалася лінія дітей, була цікавою лінія Амаги з Таргом, Талавір не зайшов (напевно через те, що був Старшим Братом), а персонажка Ма наче як і непогана в цілому, але має таку кошмарну діру в мотивації, що аж невдобно (я навіть перечитувала розділи з нею, бо думала, що пропустила щось важливе, але ніт). Від розв'язки теж, чесно кажучи, чекала більшого, якось не дотягнула вона по епічності, але загалом всі лінії були об'єднані та доведені до логічного завершення, відповіді на поставлені питання знайшлися, про жодного персонажа не забули, тому вважаю розв'язку хорошою.
З позитивом я завершила, перейду до того, що не сподобалося.
Важливе уточнення: текст роману, використовуючи зокрема справжні історичні події, дозволяє абсолютно однозначно співставити Старших Братів з москалями, а кіммеринців з кримськими татарами. Це не питання асоціацій чи натяків, ці аналогії не можливо не провести, на цім я стоятиму тут і надалі.
На жаль, світу «Дому солі» бракує внутрішньої логіки. На сторінках роману співіснують дві реальності — вигадана та наша з вами — але вони не узгоджені між собою. Де зручно, текст показує голу історію (згадки про НЕП, НКВС, більшовицьку революцію, депортацію) для того, щоби у читача виникли правильні асоціації і не довелося прописувати ту ж мотивацію для Старших Братів. Водночас в інших місцях роман втручається у нашу реальність, змінюючи її деталі, але робить це без пояснень. Наприклад, Старші Брати широко послуговуються поняттями ісламу, (хоча де москалі, а де іслам) і це не мотивується НІЧИМ, воно просто є. І можна було би спробувати натягнути жанр альтернативної реальності на роман, тоді б подібне втручання було виправданим, але це теж не вдається. Текст використав історичний факт, потім вигадав щось відмінне, що мало б хід історії змінити, але ніт, текст знову використовує історичний факт (це добре прослідковується в описі анексії та подій, що за нею послідували).
Поганою є ще інша річ: прив’язка роману до справжньої історії дозволяє асоціаціям не тільки проникати з реальності у фентезійний світ, а й виникати у зворотному напрямку.
Нам пропонується зануритися у жорстокий та кривавий світ постапокаліпсису. І кіммеринці настільки здичавіли, що для них нормальним явищем стало людське жертвоприношення (я не впевнена, до слова, чи воно не було звичним у світі роману і до катастрофи). Більше того, кіммеринці не проти в жертву принести знайому людину, яка поряд з ними жила і нічого поганого не зробила. Жодне фентезі на світі не зможе мене переконати у здатності фентезійних кримських татар на такі вчинки, навіть у якості метафори відчаю та зневіри. Одна справа — зовнішні жахливі мутації, зовсім інша — настільки колосальна внутрішня зміна. Водночас ніби як пропонується засуджувати те, що Старші Брати ставлять експерименти на змінених суєром (зокрема дітях) і не ставляться до них як до людей, але скільки взагалі людського у змінених залишилося? Вони самі до себе як до людей не ставляться, називаючи одне одного м'ясом. Поставлю питання інакше: якщо вимкнути асоціацію з нами, то чи співчували б ми мутантам роману, а не просто відчували відразу практично до всіх персонажів, окрім хіба головних дитячих? Одні експерименти на людях ставлять, інші їх в казанах варять. На мою думку, у погоні за страшною атмосферою було загублено декілька важливих акцентів, без яких історія завертає кудись не туди.
Коротко про любовну лінію: вона присутня, але не сподобалася мені, бо взаємні почуття героїв виникають ледь не просто з першого погляду, тому виглядає неправдоподібно і загалом нецікаво.
Елементи наукової фантастики змусили мене бігати і кричати, бо вистрибнули на мене у другій половині роману як Пилип з конопель: буквально декілька фраз повністю вивели мене з себе і зіпсували все занурення. Одразу зазначу, що я легко приймаю умовність фентезійного світу і мені не заважає ні летючий завдяки магії підводний човен ні все різноманіття мутацій, яке теж лише на магії і тримається. Але коли я бачу наукоподібні пояснення, то у випадку їх абсурдності я буду на це вказувати. Отож відкривайте навстіж вікна, зараз буде душно (ще більше, ніж було до цього, ггг)
У романі є така речовина — суєр — яка з'явилася у Кіммерику після спалахів і яка спричиняє страшні мутації. "Суєр — це нова елементарна частинка. Для себе я називаю її фактором змінності. Найстабільніший прояв частинка має в структурі солі, що випала відразу після спалахів" — ось пояснення, навіть спойлером його не називаю, бо воно смислове навантаження не несе. На перший погляд може і здається науковим, але це не більше, ніж набір розумних слів — якщо знати сенс кожного, то виходить якась маячня. Чому частинку називають фактором? Що мається на увазі під сіллю? Що мається на увазі під стабільністю? Якою взаємодією частинка взаємодіє, щоб бути "стабільною" саме в структурі "солі"? Куди взагалі впихнути нову елементарну частинку в структуру "солі"? Я чесно по-різному намагалася додумати пояснення самостійно, щоби воно хоч якось запрацювало, але воно не тримається купи ВЗАГАЛІ. Враховуючи кількість опрацьованих історичних джерел, відчуваю щиру образу за фізику з хімією.
" — [Він] казав, що різниця між минулим, теперішнім та майбутнім лише стійка ілюзія. Що вони лише точки на безкінечному полотні часу. Розумієте, про що він?/ — Минуле, теперішнє, майбутнє існують одночасно? Теорія Бредфорда Скоу, я згадувала про неї у своїй дисертації". Я вперше почула про цю теорію і пішла гуглити таку чудасію у найщиріших сподіваннях, що авторка її вигадала: з точки зору фізики це абсурд (всі, хто знайомі зі спеціальною та загальною теоріями відносності (СТВ та ЗТВ), я кричу разом з вами), який я б тим не менш залюбки пробачила роману як фентезійну вигадку, бо якщо є можливість кастувати фаєрболи, то і це най буде. АЛЕ Бредфорд Скоу реальна людина і він таке не говорив.
Виявилося, що Бредфорд Скоу це професор філософії в МІТ і предметом його досліджень є онтологія часу. Пан Скоу навіть книжку написав під назвою "Objective becoming", у якій розглянув різні теорії, поміж яких виділив block universe та moving spotlight, надаючи перевагу першій. Чотиривимірний простір-час є основою block universe, і хоч я так і не зрозуміла, наскільки ця теорія детерміністична, але що "полотно часу", що "одночасність минулого, теперішнього та майбутнього" суперечать самому поняттю простору-часу, тому я хз, звідки вони взялися в романі і чому посилаються на Скоу. Але біс навіть із справжністю теорії, Бред Скоу ФІЛОСОФ, а не фізик. Науковці з «Дому Солі» посилаються у своїх трактатах на філософію замість фізики, серйозно? До речі, ще смішне, можна було би мені закинути, що дарма я лізу із СТВ та ЗТВ у роман, бо фізика там очевидно відмінна від нашої (тут не сперечаюся, це справді очевидно), але як цього не робити, коли прізвище Ейнштейна теж згадується в цьому ж розділі: "Вона таємно писала трактат про суєр і почувалася за малим не Ейнштейном нового часу" (цитата неіронічна, якщо що, і мені через це видалася доволі кумедною). Загалом, реальні прізвища, які вочевидь були використані для створення ефекту науковості та компетентності, автоматично притягнули за собою у роман науковий доробок цих людей, який у свою чергу продемонстрував цілковиту безглуздість удаваної науковості. Сво�� обурення вважаю законним, бо роман чудово собі обходився без (псевдо)науки, і якби не ці конкретні моменти, то я би пів слова не сказала про неможливість такої фізики. А так маємо те, що маємо.
"Крим повернеться додому" , але поки лише на обкладинці. Маю припущення, що це написано просто в якості побажання, у яке нам всім дуже хочеться вірити. Також, судячи з передмови та постів авторки в інтернеті, "Дім Солі" свідомо має на меті актуалізувати обговорення Криму, звернути увагу на нього та зробити вклад у процес прийняття історії та культури Криму як частини історії та культури України. Намір безумовно прекрасний, я без жартів усіляко його підтримую, бо мені це теж видається дуже важливим, але фраза на обкладинці, даруйте, скидається на клікбейт, бо до сюжету твору має доволі опосередковане відношення. Мені ще й саме формулювання не до вподоби, але то вже інша історія.
Висновки були на початку, тут бонусно наведу декілька з тих цитат, які мене здивували:
"Друг може помилятися, але на те й дружба, щоб підтримувати навіть у помилці" якийсь дивний погляд на дружбу.
"Якось у ліжку, у момент, коли чоловіки особливо вразливі, а жінки не проти поговорити, він зізнався, що попросився до Кіммерику" поясніть, що то за загадковий момент, а то щось я не пойняла.
"Учитель самого Язика Двобога відкривав наукові станції не тільки в країні Старших Братів, а й на приєднаних територіях" на другий рік повномасштабного вторгнення пора вже перестати юзати москальську пропаганду. Окуповані, захоплені, анексовані, але не ПРИЄДНАНІ (хоча то тільки в одному місці таке є, тому сподіваюся, що це випадковість, яку в наступних виданнях виправлять)
May 25, 2024
Більше дописів та інфи в моєму авторському блозі - "Ласкаво просимо в Касл-Рок, штат Мен"
«Дім солі» Світлани Тараторіної – це масштабне постапокаліптичне фентезі, яке розкриває історію Криму та нашу з Вами.
Прочитав я цю книгу в рамках підготовки до обговорення книжкового клубу «Що «Є» почитати?», організованого нашою книгарнею.
«Дім солі» - це дуже масштабна історія, яка заледве влазить в книгу об’ємом 560 сторінок. Мені здається, що вона в хорошому сенсі тріщить по швам від деталей, персонажів, звичаїв, наповнення всесвіту – і це ще авторка в своїх інтерв’ю говорить, що частину епізодів вона взагалі змушена була вирізати з кінцевого варіанту.
Рішення цієї проблеми, напевно, лежало на поверхні – поділити оповідь на дві частини. Тут би і видаляти нічого не довелось, і читач не так втомлювався б від такого об’єму інформації. Купа всього в одній книзі – мабуть, єдиний для мене мінус.
Всесвіт змальований дуже детально. Звичаї місцевих мешканців, їх традиції та вірування. Без історичної основи тут теж не обійшлось – згадуються скіфи, греки, татари, українці, кацапи, бо всі ж вони, так чи інакше, вплинули на історію кримської землі. Міфічне переплітається з реальним в міцний взаємопов’язаний світ.
Зовнішній вигляд місцевих просто бум – описи цих мутацій викликали в моїй голові моторошні образи персонажів. Так звані «засолені» настільки страшні, наскільки і прекрасні.
Персонажі – це окрема історія. Кожен може знайти тут не тільки власного фаворита та улюбленця, а й власного головного героя. Талавір, Ма, Бекир, Амага та інші, навіть сам Кіммерик (образ Криму) – вони всі визначні тут. Окрему відзначу силу саме героїнь. Вони тут – двигун всіх змін, всіх рішень, які приймають чоловіки. Хтось скаже, що це фемінізм. Так, але правильний – він не переходить тут в божевілля.
Результат: ця книга – це не лише постапокаліпсис, фентезі чи антиутопія. Тут ми можемо дізнатись про наш Крим більше, побачити його історію і нас самих.
«Дім солі» Світлани Тараторіної – це масштабне постапокаліптичне фентезі, яке розкриває історію Криму та нашу з Вами.
Прочитав я цю книгу в рамках підготовки до обговорення книжкового клубу «Що «Є» почитати?», організованого нашою книгарнею.
«Дім солі» - це дуже масштабна історія, яка заледве влазить в книгу об’ємом 560 сторінок. Мені здається, що вона в хорошому сенсі тріщить по швам від деталей, персонажів, звичаїв, наповнення всесвіту – і це ще авторка в своїх інтерв’ю говорить, що частину епізодів вона взагалі змушена була вирізати з кінцевого варіанту.
Рішення цієї проблеми, напевно, лежало на поверхні – поділити оповідь на дві частини. Тут би і видаляти нічого не довелось, і читач не так втомлювався б від такого об’єму інформації. Купа всього в одній книзі – мабуть, єдиний для мене мінус.
Всесвіт змальований дуже детально. Звичаї місцевих мешканців, їх традиції та вірування. Без історичної основи тут теж не обійшлось – згадуються скіфи, греки, татари, українці, кацапи, бо всі ж вони, так чи інакше, вплинули на історію кримської землі. Міфічне переплітається з реальним в міцний взаємопов’язаний світ.
Зовнішній вигляд місцевих просто бум – описи цих мутацій викликали в моїй голові моторошні образи персонажів. Так звані «засолені» настільки страшні, наскільки і прекрасні.
Персонажі – це окрема історія. Кожен може знайти тут не тільки власного фаворита та улюбленця, а й власного головного героя. Талавір, Ма, Бекир, Амага та інші, навіть сам Кіммерик (образ Криму) – вони всі визначні тут. Окрему відзначу силу саме героїнь. Вони тут – двигун всіх змін, всіх рішень, які приймають чоловіки. Хтось скаже, що це фемінізм. Так, але правильний – він не переходить тут в божевілля.
Результат: ця книга – це не лише постапокаліпсис, фентезі чи антиутопія. Тут ми можемо дізнатись про наш Крим більше, побачити його історію і нас самих.
August 17, 2024
Книга не читалась легко і це може відлякати на початку, але яка ж вона потужна! Особливо після обговорення на книжковому клубі ❤️
Кожен учасник побачив щось своє і так пазлики склались в повнішу картину, сприйняття стало ще обʼємнішим.
Хотілось би мати більшу базу знань кримськотатарської міфології, тоді було б легше, мабуть. Але навіть так, це не завадило розгледіти вартісну книгу.
Кожен учасник побачив щось своє і так пазлики склались в повнішу картину, сприйняття стало ще обʼємнішим.
Хотілось би мати більшу базу знань кримськотатарської міфології, тоді було б легше, мабуть. Але навіть так, це не завадило розгледіти вартісну книгу.
May 5, 2023
Я люблю читати фантастику, антиутопії, постапокаліпсис. Українські автори не завалюють читачів творами цих жанрів, тому "Дім солі" Світлани Тараторіної я дуже чекав. А ще ця прекрасна обкладинка книги з вайбами "Дюни", ммм.
На жаль, не можу похвалитися глибокими знаннями з історії Криму, але мені пощастило трохи повештатися серед його топонімів, які хоч і не тотожні топонімам світу "Дому солі", але могли б, могли, ось, тільки вслухайтеся: Тепе-Кермен, Кара-Меркит, Чуфут-Кале, Манґуп, Дешт, Аю-Даґ, Ак-Шеїх...
Крим тут жодного разу так і не називається, але дуже впізнається і в Кіммерику, і в Дешті. Світ, у якому прокидається читач – а "Дім солі" дуже схожий на химерний, може навіть кошмарний сон – зовсім не затишний, не комфортний і часто – відверто стрьомний. Чого варті лише найрізноманітніші мутації місцевих жителів, викликані особливою речовиною – суєром, котрим Кіммерик заразився після таємничих і руйнівних Спалахів. Всіх, кого торкнулися зміни, називають засоленими. І ніхто з засолених не пам'ятає того, що було до цієї рукотворної катастрофи.
Химерні зміни у Дешті торкнулися не лише людей – всі живі істоти змінилися до невпізнання. Окрім засолених аборигенів, тут також можна зустріти Старших Братів, які хочуть заволодіти Дештом і шукають стародавній могутній артефакт Золоту Колиску, богів – старих і нових, древніх демониць, шайтанів, джинів та іншу потойбічну сволоту.
"Дім солі" – це хоч і жанрова книга, але – не легке читання для розваги, адже в умовах жахіть війни, які нам доводиться проживати в реальності, жодні вигадані жахи не надто лякають.
Постійні паралелі з історичними подіями та відомими постатями нагадують про непросту долю цих країв упродовж тисячоліть, а динамічний фантастичний сюжет тримає в приємній напрузі.
Наприкінці книги стає зрозуміло, що основна боротьба за майбутнє тільки розпочинається, усі перемоги і повернення додому – десь далеко в омріяному попереду, в примарному прийдешньому. І невідомо ще, що відбуватиметься з засоленими, якщо вони вийдуть поза межі куполу з суєру.
Впродовж усього часу читання книги я регулярно ловив у собі голоси та відблиски різноманітних фантастичних книг та фільмів – від "Дюни" Френка Херберта до "Гіперіона" Дена Сіммонса, від "Кін-дза-дза!" до "Шаленого Макса".
"Дім солі" – не та книга, яка сподобається всім, але ця химерна історія посяде особливе місце серед тих творів, котрі аргументовано і послідовно будуть нагадувати нам, чому "Крим – наш!".
На жаль, не можу похвалитися глибокими знаннями з історії Криму, але мені пощастило трохи повештатися серед його топонімів, які хоч і не тотожні топонімам світу "Дому солі", але могли б, могли, ось, тільки вслухайтеся: Тепе-Кермен, Кара-Меркит, Чуфут-Кале, Манґуп, Дешт, Аю-Даґ, Ак-Шеїх...
Крим тут жодного разу так і не називається, але дуже впізнається і в Кіммерику, і в Дешті. Світ, у якому прокидається читач – а "Дім солі" дуже схожий на химерний, може навіть кошмарний сон – зовсім не затишний, не комфортний і часто – відверто стрьомний. Чого варті лише найрізноманітніші мутації місцевих жителів, викликані особливою речовиною – суєром, котрим Кіммерик заразився після таємничих і руйнівних Спалахів. Всіх, кого торкнулися зміни, називають засоленими. І ніхто з засолених не пам'ятає того, що було до цієї рукотворної катастрофи.
Химерні зміни у Дешті торкнулися не лише людей – всі живі істоти змінилися до невпізнання. Окрім засолених аборигенів, тут також можна зустріти Старших Братів, які хочуть заволодіти Дештом і шукають стародавній могутній артефакт Золоту Колиску, богів – старих і нових, древніх демониць, шайтанів, джинів та іншу потойбічну сволоту.
"Дім солі" – це хоч і жанрова книга, але – не легке читання для розваги, адже в умовах жахіть війни, які нам доводиться проживати в реальності, жодні вигадані жахи не надто лякають.
Постійні паралелі з історичними подіями та відомими постатями нагадують про непросту долю цих країв упродовж тисячоліть, а динамічний фантастичний сюжет тримає в приємній напрузі.
Наприкінці книги стає зрозуміло, що основна боротьба за майбутнє тільки розпочинається, усі перемоги і повернення додому – десь далеко в омріяному попереду, в примарному прийдешньому. І невідомо ще, що відбуватиметься з засоленими, якщо вони вийдуть поза межі куполу з суєру.
Впродовж усього часу читання книги я регулярно ловив у собі голоси та відблиски різноманітних фантастичних книг та фільмів – від "Дюни" Френка Херберта до "Гіперіона" Дена Сіммонса, від "Кін-дза-дза!" до "Шаленого Макса".
"Дім солі" – не та книга, яка сподобається всім, але ця химерна історія посяде особливе місце серед тих творів, котрі аргументовано і послідовно будуть нагадувати нам, чому "Крим – наш!".
April 25, 2023
З тих книжок, які після закінчення хочеться перечитати знову.
Read
April 25, 2023На жаль, не склалося у мене любові з цією книжкою, хоч я і дуже на неї чекала і загалом не можу сказати, що вона погана. Просто десь у мене не клікнуло там, де мало, не заіскрилося, і я ніби дивилася на щось, що мало б мені подобатися, але просто не спрацювало для мене особисто. Хоч зараз, уже дочитавши та озираючись назад, мені подобається масштаб історії, яку нам розповіла авторка, я однозначно не шкодую, що витратила свій час на «Дім Солі» і дуже рекомендую почитати всім іншим. Але давайте по порядку.
«Дім Солі» розповідає нам історію півострову Кіммерик, який після незрозумілої катастрофи – Спалахів – перетворився на Дешт – світ з мутаціями та аномаліями, де вцілілі жителі боряться за виживання кожного дня, а з летючою станції «Мати Вітрів» за ними спостерігають Старші Брати.
У цій історії у нас є три центральних персонажі, чиїми очима ми пізнаємо цей світ. Талавір – Старший Брат, який вийшовши з 13-річної коми втратив пам’ять та намагається дізнатися, що сталося в його минулому та посланий у Дешт з місією знайти зниклого вченого Мамая, я��ого підозрюють у причетності до Спалахів. Ма – жителька Дешту, яка майже не пам’ятає свого минулого та основною метою якої є вилікувати свого сина та допомогти йому покинути їхня поселення. Бекир – 13-річний син Ма, дивна мутація якого не дає йому відійти далеко від Ак-Шеїху.
Між їхніми pov-ами ще час від часу є ще вставки від імені інших окремих персонажів, багато з них про події минулого. І саме ті частини, зачасту, були для мене цікавішими, ніж розділи головних героїв.
Я перейду відразу до своїх претензій до цієї історії, щоб можна було закинути на позитиві. Тим більше, в основному все що мені не сподобалося, це в основному через якісь особисті вподобання – я почитала вже багато відгуків по Дому Солі і бачу, що більшості якраз зайшло те, що мені ні і це ок, і прекрасно. Значить воно просто не для мене)
Отже, я буду не перша, хто скаже, що «Дім Солі» - це складний текст. Він не читається легко чи швидко, особливо на початку, коли ти тільки звикаєш до фентезійної термінології + кримськотатарської термінології + намагаєшся читати в покажчику про реальних історичних осіб, які в цій історії відіграють роль як реальні історичні особи або/і потім інші персонажі просто названі в їхню честь. І от для мене особисто, це книжка спрацювала б набагато краще, якби історичних постатей з тексту викинули та замінили фентезійними прототипами з іменами не прив’язаними до історії. Я цілком розумію задум авторки для чого це було зроблено, я його поважаю, але для мене це було занадто. Якби винести в післямову або в зносках, що така історична постать була прототипом для такого персонажа, це було б набагато легше переварити, ніж намагання розібратися про якого з трьох можливих Григоренків зараз іде мова.
Якби моя воля я б взагалі викинула з цього роману всі аспекти сучасної-ish історії, бо саме вони заважали мені повністю зануритися в цей текст. В один момент я читаю про Дешт, його мутованих мешканців, древню царицю та страшну відьму, Армію потвор, летючу станцію, суєр та Золоту Колиску, а буквально в наступному розділі згадки про НЕП та Голодомор. У мене чомусь це в голові зовсім не вкладалося. Я ніби й розумію, що це щось типу альтернативної історії, але наскільки вона альтернативна, якщо в результаті все відбувається буквально, як в нашій реальності, але з додатковим фентезійним елементом?
Ще мені дуже муляло око, що ні в Країни Діви ні в Країни Старших Братів НЕМАЄ НОРМАЛЬНОЇ НАЗВИ. Чому їх було якось не назвати? А ще я зовсім не зрозуміла, чому у Старших Братів – Двобог. Що це мало символізувати? Бо крім руснявої двоголової курки щось нічого іншого в голову навіть не прийшло. (Я все таки думаю, що це дійсно двоголова курка, бо вона там навіть язика показує у них на гербі, звідси і Язик Двобога, fight me on this)
Тепер ми підходимо до моєї основної претензії до цієї історії, до того від чого мені було досить некомфортно моментами. Я не можу розбачити в цій книжці ‘white savior’ trope. Ну тобто, окей ми можемо сперечатися щодо того ким є чи не є Талавір, враховуючи те, що ми дізнаємося наприкінці. Але він не прожив своє життя в Дешті, він буквально вискочив як Пилип з конопель і за декілька тижнів з опресора вирішує стати рятівником затурканих місцевих, які за стільки років боротьби без нього не змогли нічого зробити зі Старшими Братами. Ма – хоч і прожила 13 років в Дешті теж дуже сумнівна особа, враховуючи її минуле ну і загалом – приїжджа, і навіть її мутації описуються як щось привабливе та красиве, величне, тоді як решта місцевих жителів описами своїх викликають огиду. Те саме свого роду можна сказати про Бекира, який хоч і народився та виріс в Дешті, теж постійно виділяється на фоні своїх мутованих односельчан, а сам весь ззовні ідеальний. Ну і Марко Дорош, який [спойлер], але теж типовий білий рятівник. Мені це не подобалося, мені це муляло, а ще мені дуже муляло, якими були представлені нам корінні кіммерійці. Ну тобто окей, в цій історії мало хто хороший, всі персонажі більш менш складні і більшість робить і хороше, і погане. Але от кого ми маємо серед кіммерійців (далі трохи спойлерів): Азіз-баба– зрадник, який продавав дітей Старшим Братам на експерименти, Кемаль-шейх – силою калічив своїх власних людей, змушуючи вживати суєр, теж продава дітей на експерименти; тітка Валька – шпигувала на користь Старших Братів, щоб врятувати власних дочок; Гуль – буквально описана як розумово неповноцінна дівчина, яку підсовують кожному чоловіку, щоб вони спали з нею, Ханум просто божевільна. Навіть Ніязі був часто описаний як боягузливий і такий, що ніби як на прохання діда шпигував за Бекиром. А загалом мешканці Ак-Шеїху представлені нам як спільнота, яка готова приносити дитину в жертву богу. Ми говоримо про людські жертвоприношення! І тільки наші герої Талавір, Бекир та Ма бачать в цьому якусь проблему. Враховуючи, що прототипами кіммерійців виступають кримські татари, то це просто yikes.
Мені ще в одному моменті досить сильно зачепило, коли одна з героїнь згадує захоплення країни Діви Старшими Братами вона описує, що ті майже відразу змусили жінок носити паранджу і почали применшувати їхні права в освіті та роботі. І мені просто дуже цікаво, чому раптом країна Старших Братів, яка дуже явно символізує росію в цій історії раптом почала представлятися нам саме через радикальний ісламізм? Можливо, це я вже накручена і я навіть більш ніж впевнена, що авторка зовсім не це закладала в цю маленьку деталь, але воно мені зчиталося мало не як оті слова Папи Римського що етнічні ‘білі’ росіяни не здатні вчиняти злочини у війні, це переважно роблять російські нац меншини. Ну типу, якщо нам треба показати максимальне зло, то давайте покажемо радикальний іслам. Радикальний іслам – це безумовно зло, але чи був він доречний як приклад саме у цій історії, коли у нас є стільки прикладів від ‘любого’ сусіда, які підійшли б краще?
Окей, з негативом закінчила, тому давайте про те що сподобалося.
Якщо з Талавіром якось не дуже склалося, бо щось я не змогла проникнутися персонажем без передісторії, то з Бекиром у мене була любов з першого розділі. Він моя радість, він моє дитя, я готова битися та нього буквально з усіма в цій історії. Він просто дуже мені припав до душі. І не тільки він, Ніязі та Чорна Корова стали мені не менш дорогі, тому саме оті ‘дитячі’ розділі подобалися мені найбільше. З одного моменту проволала особливо, бо оцей діалог:
- Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! – Ніязі настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком та гралася вогнем.
- Ма жива, я не можу тут залишатися.
- Ти не можеш, - Ніязі зробив акцент на “ти”, - але хочеш, щоб ми всі пішли. Ти сказав, що для Кемаль-шейха Чорна Корова – лише зброя, але й Армія Потвор захоче її використати.
- Раптом що – я не проти повоювати, - подала голос Чорна Корова. Ніязі закотив очі.
Мені чомусь дуже нагадав оцей момент з Over The Garden Wall:
Не питайте чому, просто бо так.
Взагалі, мені ця історія здавалася набагато моторошнішою саме в дитячих розділах, тому моментами хотілося, щоб тільки вони були головними героями.
Ще мені дуже сподобалися саме вставки про Амагу та, як не дивно, Сєрова. Бо хоч Сєров і хуємразь (вибачте мою французьку), але оця тема з прокляттям та Золотою Колискою була просто шикарно прописана. А сцена з розстрілом сім’ї і дівчинкою, яка стала одержимою буде снитися мені в кошмарах. Це було дуже моторошно.
Історія Ма та сама Ма як персонажка теж мені була дуже цікава. Як тільки вона почала повертати свою пам’ять я не могла дочекати її розділів.
Ну і кінцівка мені просто емоційно розмазала.
На моменті де Дата? Вона ж сьогоднішня… і коли поєднуєш з датою якою пані Світлана свій рукопис завершила, дуже хотілося б знати чи зміст останнього послання Мамая відредагували пізніше чи авторка сама трошки відьма-провидиця. Бо від цього моменту у мене мурашки пішли по шкірі. Ну і загалом кінець мені сподобався, бо я люблю обнадійливі кінці, плюс цей просто неможливо не брати до серця. Дуже сподобалося як історія Алмаги та Тарга під кінець вишукано вплелася в решту подій і що саме вони символізували.
Загалом, хоч «Дім Солі» і не сподобався мені так, як я сподівалася, він просто не може залишити нікого байдужим. Можливо, коли в майбутньому я перечитаю цей текст, я буду здатна глянути на нього менш емоційно і це допоможе мені краще сприйняти розказану історію. Історій про Крим, фентезійний Крим, альтернативний Крим нам однозначно треба більше і я дуже рада, що у нас є ця. І я також рада, що вона подобається людям, бо поки що бачу лише позитивні відгуки і це прекрасно. Сподіваюся, що з наступною книжкою пані Світлани я теж потраплю на це свято життя, де мені все сподобалося 😊
Оцінку ставити не буду, бо чесно не знаю, як оцінити – мені сподобалися всі фентезійні елементи (я насправді дуже мало про це сказала, але тут дуже багато крутих штук), а нефентезійні не сподобалися, бо мені хотілося дисоціюватися від реальності, а текст вперто тягнув мені її на сторінки. Це насправді не проблема тексту, а моїх особистих очікувань та потреб. На тому і розійдемося. Читайте «Дім Солі», а Крим обов’язково повернеться додому ❤️.
«Дім Солі» розповідає нам історію півострову Кіммерик, який після незрозумілої катастрофи – Спалахів – перетворився на Дешт – світ з мутаціями та аномаліями, де вцілілі жителі боряться за виживання кожного дня, а з летючою станції «Мати Вітрів» за ними спостерігають Старші Брати.
У цій історії у нас є три центральних персонажі, чиїми очима ми пізнаємо цей світ. Талавір – Старший Брат, який вийшовши з 13-річної коми втратив пам’ять та намагається дізнатися, що сталося в його минулому та посланий у Дешт з місією знайти зниклого вченого Мамая, я��ого підозрюють у причетності до Спалахів. Ма – жителька Дешту, яка майже не пам’ятає свого минулого та основною метою якої є вилікувати свого сина та допомогти йому покинути їхня поселення. Бекир – 13-річний син Ма, дивна мутація якого не дає йому відійти далеко від Ак-Шеїху.
Між їхніми pov-ами ще час від часу є ще вставки від імені інших окремих персонажів, багато з них про події минулого. І саме ті частини, зачасту, були для мене цікавішими, ніж розділи головних героїв.
Я перейду відразу до своїх претензій до цієї історії, щоб можна було закинути на позитиві. Тим більше, в основному все що мені не сподобалося, це в основному через якісь особисті вподобання – я почитала вже багато відгуків по Дому Солі і бачу, що більшості якраз зайшло те, що мені ні і це ок, і прекрасно. Значить воно просто не для мене)
Отже, я буду не перша, хто скаже, що «Дім Солі» - це складний текст. Він не читається легко чи швидко, особливо на початку, коли ти тільки звикаєш до фентезійної термінології + кримськотатарської термінології + намагаєшся читати в покажчику про реальних історичних осіб, які в цій історії відіграють роль як реальні історичні особи або/і потім інші персонажі просто названі в їхню честь. І от для мене особисто, це книжка спрацювала б набагато краще, якби історичних постатей з тексту викинули та замінили фентезійними прототипами з іменами не прив’язаними до історії. Я цілком розумію задум авторки для чого це було зроблено, я його поважаю, але для мене це було занадто. Якби винести в післямову або в зносках, що така історична постать була прототипом для такого персонажа, це було б набагато легше переварити, ніж намагання розібратися про якого з трьох можливих Григоренків зараз іде мова.
Якби моя воля я б взагалі викинула з цього роману всі аспекти сучасної-ish історії, бо саме вони заважали мені повністю зануритися в цей текст. В один момент я читаю про Дешт, його мутованих мешканців, древню царицю та страшну відьму, Армію потвор, летючу станцію, суєр та Золоту Колиску, а буквально в наступному розділі згадки про НЕП та Голодомор. У мене чомусь це в голові зовсім не вкладалося. Я ніби й розумію, що це щось типу альтернативної історії, але наскільки вона альтернативна, якщо в результаті все відбувається буквально, як в нашій реальності, але з додатковим фентезійним елементом?
Ще мені дуже муляло око, що ні в Країни Діви ні в Країни Старших Братів НЕМАЄ НОРМАЛЬНОЇ НАЗВИ. Чому їх було якось не назвати? А ще я зовсім не зрозуміла, чому у Старших Братів – Двобог. Що це мало символізувати? Бо крім руснявої двоголової курки щось нічого іншого в голову навіть не прийшло. (Я все таки думаю, що це дійсно двоголова курка, бо вона там навіть язика показує у них на гербі, звідси і Язик Двобога, fight me on this)
Тепер ми підходимо до моєї основної претензії до цієї історії, до того від чого мені було досить некомфортно моментами. Я не можу розбачити в цій книжці ‘white savior’ trope. Ну тобто, окей ми можемо сперечатися щодо того ким є чи не є Талавір, враховуючи те, що ми дізнаємося наприкінці. Але він не прожив своє життя в Дешті, він буквально вискочив як Пилип з конопель і за декілька тижнів з опресора вирішує стати рятівником затурканих місцевих, які за стільки років боротьби без нього не змогли нічого зробити зі Старшими Братами. Ма – хоч і прожила 13 років в Дешті теж дуже сумнівна особа, враховуючи її минуле ну і загалом – приїжджа, і навіть її мутації описуються як щось привабливе та красиве, величне, тоді як решта місцевих жителів описами своїх викликають огиду. Те саме свого роду можна сказати про Бекира, який хоч і народився та виріс в Дешті, теж постійно виділяється на фоні своїх мутованих односельчан, а сам весь ззовні ідеальний. Ну і Марко Дорош, який [спойлер], але теж типовий білий рятівник. Мені це не подобалося, мені це муляло, а ще мені дуже муляло, якими були представлені нам корінні кіммерійці. Ну тобто окей, в цій історії мало хто хороший, всі персонажі більш менш складні і більшість робить і хороше, і погане. Але от кого ми маємо серед кіммерійців (далі трохи спойлерів): Азіз-баба– зрадник, який продавав дітей Старшим Братам на експерименти, Кемаль-шейх – силою калічив своїх власних людей, змушуючи вживати суєр, теж продава дітей на експерименти; тітка Валька – шпигувала на користь Старших Братів, щоб врятувати власних дочок; Гуль – буквально описана як розумово неповноцінна дівчина, яку підсовують кожному чоловіку, щоб вони спали з нею, Ханум просто божевільна. Навіть Ніязі був часто описаний як боягузливий і такий, що ніби як на прохання діда шпигував за Бекиром. А загалом мешканці Ак-Шеїху представлені нам як спільнота, яка готова приносити дитину в жертву богу. Ми говоримо про людські жертвоприношення! І тільки наші герої Талавір, Бекир та Ма бачать в цьому якусь проблему. Враховуючи, що прототипами кіммерійців виступають кримські татари, то це просто yikes.
Мені ще в одному моменті досить сильно зачепило, коли одна з героїнь згадує захоплення країни Діви Старшими Братами вона описує, що ті майже відразу змусили жінок носити паранджу і почали применшувати їхні права в освіті та роботі. І мені просто дуже цікаво, чому раптом країна Старших Братів, яка дуже явно символізує росію в цій історії раптом почала представлятися нам саме через радикальний ісламізм? Можливо, це я вже накручена і я навіть більш ніж впевнена, що авторка зовсім не це закладала в цю маленьку деталь, але воно мені зчиталося мало не як оті слова Папи Римського що етнічні ‘білі’ росіяни не здатні вчиняти злочини у війні, це переважно роблять російські нац меншини. Ну типу, якщо нам треба показати максимальне зло, то давайте покажемо радикальний іслам. Радикальний іслам – це безумовно зло, але чи був він доречний як приклад саме у цій історії, коли у нас є стільки прикладів від ‘любого’ сусіда, які підійшли б краще?
Окей, з негативом закінчила, тому давайте про те що сподобалося.
Якщо з Талавіром якось не дуже склалося, бо щось я не змогла проникнутися персонажем без передісторії, то з Бекиром у мене була любов з першого розділі. Він моя радість, він моє дитя, я готова битися та нього буквально з усіма в цій історії. Він просто дуже мені припав до душі. І не тільки він, Ніязі та Чорна Корова стали мені не менш дорогі, тому саме оті ‘дитячі’ розділі подобалися мені найбільше. З одного моменту проволала особливо, бо оцей діалог:
- Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! – Ніязі настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком та гралася вогнем.
- Ма жива, я не можу тут залишатися.
- Ти не можеш, - Ніязі зробив акцент на “ти”, - але хочеш, щоб ми всі пішли. Ти сказав, що для Кемаль-шейха Чорна Корова – лише зброя, але й Армія Потвор захоче її використати.
- Раптом що – я не проти повоювати, - подала голос Чорна Корова. Ніязі закотив очі.
Мені чомусь дуже нагадав оцей момент з Over The Garden Wall:
Не питайте чому, просто бо так.
Взагалі, мені ця історія здавалася набагато моторошнішою саме в дитячих розділах, тому моментами хотілося, щоб тільки вони були головними героями.
Ще мені дуже сподобалися саме вставки про Амагу та, як не дивно, Сєрова. Бо хоч Сєров і хуємразь (вибачте мою французьку), але оця тема з прокляттям та Золотою Колискою була просто шикарно прописана. А сцена з розстрілом сім’ї і дівчинкою, яка стала одержимою буде снитися мені в кошмарах. Це було дуже моторошно.
Історія Ма та сама Ма як персонажка теж мені була дуже цікава. Як тільки вона почала повертати свою пам’ять я не могла дочекати її розділів.
Ну і кінцівка мені просто емоційно розмазала.
На моменті де Дата? Вона ж сьогоднішня… і коли поєднуєш з датою якою пані Світлана свій рукопис завершила, дуже хотілося б знати чи зміст останнього послання Мамая відредагували пізніше чи авторка сама трошки відьма-провидиця. Бо від цього моменту у мене мурашки пішли по шкірі. Ну і загалом кінець мені сподобався, бо я люблю обнадійливі кінці, плюс цей просто неможливо не брати до серця. Дуже сподобалося як історія Алмаги та Тарга під кінець вишукано вплелася в решту подій і що саме вони символізували.
Загалом, хоч «Дім Солі» і не сподобався мені так, як я сподівалася, він просто не може залишити нікого байдужим. Можливо, коли в майбутньому я перечитаю цей текст, я буду здатна глянути на нього менш емоційно і це допоможе мені краще сприйняти розказану історію. Історій про Крим, фентезійний Крим, альтернативний Крим нам однозначно треба більше і я дуже рада, що у нас є ця. І я також рада, що вона подобається людям, бо поки що бачу лише позитивні відгуки і це прекрасно. Сподіваюся, що з наступною книжкою пані Світлани я теж потраплю на це свято життя, де мені все сподобалося 😊
Оцінку ставити не буду, бо чесно не знаю, як оцінити – мені сподобалися всі фентезійні елементи (я насправді дуже мало про це сказала, але тут дуже багато крутих штук), а нефентезійні не сподобалися, бо мені хотілося дисоціюватися від реальності, а текст вперто тягнув мені її на сторінки. Це насправді не проблема тексту, а моїх особистих очікувань та потреб. На тому і розійдемося. Читайте «Дім Солі», а Крим обов’язково повернеться додому ❤️.
January 22, 2025
Це було дуже гарно! З першого абзацу авторка захопила своєї історії.
Чи заплутався я у схожих іменах та складних термінах? Ще й як заплутався!
Чи насолоджувався кожним словом в цій книзі? Однозначно так!
Чи заплутався я у схожих іменах та складних термінах? Ще й як заплутався!
Чи насолоджувався кожним словом в цій книзі? Однозначно так!
July 25, 2023
Моє загальне враження - у книзі є класні ідеї, але надто багато намішано жанрово, надто багато героїв, що не виконують якихось функцій, забагато сжетних ліній. Вона досить довга, але при цьому цілі шматки виглядають не як художній текст, а як замальовка чи тези - короткі прості речення, які просто інформують нас, що персонаж пішов туди, зробив те, щось комусь сказав.
Детальніше про те, що сподобалося: Дешт і все у ньому - напіврозвалені будинки, над якими звели юрти, а в підвалах ховаються від бур, власне бурі, змінені рослини і тварини, змінені люди - фізично і соціально. Це дуже гарний образ, і я була б рада побачити його візуальне втілення.
Ще не сподобалося: як писала вище, мені зовсім не зайшла суміш з фольклорно-історичної магії (і дууууже грубі анахронізми у "історичних" частинах, про які я писала у попередньому коментарі), технологічного постапокаліпсису і політичних метафор. Я б голосувала за те, аби лишити частину про Дешт і прикрутить метафори про двобога, старших братів тощо, натомість лишивши або реальну ситуацію, або альтернативний світ.
Частина сюжетних ліній, як мені здалося, не були потрібні і якось нікуди не вели (наприклад, похід Талавіра до Албасти, і загалом Албасти як персонажка. Це цікава постать, але вона діє у книзі зовсім трохи і не дуже розкривається.
Загалом сюжет, як на мене, надто плутаний, а мотивація персонаж_ок неясна - з одного боку, ми так і не розуміємо толком, чого хотів Мамай, чим були Спалахи, навіщо він їх зробив і як (випадково, навмисне тощо), якою була мотивація Марка Дороша і чому він вирішив замість вбити Мамая створити рух опору завойовника, чого хотів Азіз-баба і нащо він послав у пошук за колискою дітей і Талавіра, чи він співпрацював зі Старшими братами, навіщо Белокун шукав Мамая (бо врешті він зациклився саме на його пошуках, а не на пощуках Колиски), і такого прям багато. Хтось ганяється за Золотою колискою, хтось - за Мамаєм, Амага хоче тіло для Тарга, Азіз-баба хоче попередити апокаліпсис, Армія потвор хоче вигнати Старших братів... цого прямо багато, і бракує стрункості і логіки.
З іншого боку, нам сто разів повторюють, що Золота колиска - ключ до влади над Кіммериком, переказують коротку версію історії Мамая, повторюють про те, яка Амага зла на Діву, що заснула - і ці повторення не допомагають розібратися в сюжеті чи зрозуміти персонаж_ок, вони просто зринають, як ритуальні рази чи автоповідомлення - якщо говорить персонаж_ка Х, то має бути сказано таке й таке.
Я знаю, що не можна вимагати від автор_ок писати книжки так, як мені хочеться, але це один з випадків, коли я готова побухтіти про це, бо, повторюся, частина ідей мені прямо дуже сподобалися, і я була б рада побачити їх у дещо іншому виконанні.
Детальніше про те, що сподобалося: Дешт і все у ньому - напіврозвалені будинки, над якими звели юрти, а в підвалах ховаються від бур, власне бурі, змінені рослини і тварини, змінені люди - фізично і соціально. Це дуже гарний образ, і я була б рада побачити його візуальне втілення.
Ще не сподобалося: як писала вище, мені зовсім не зайшла суміш з фольклорно-історичної магії (і дууууже грубі анахронізми у "історичних" частинах, про які я писала у попередньому коментарі), технологічного постапокаліпсису і політичних метафор. Я б голосувала за те, аби лишити частину про Дешт і прикрутить метафори про двобога, старших братів тощо, натомість лишивши або реальну ситуацію, або альтернативний світ.
Частина сюжетних ліній, як мені здалося, не були потрібні і якось нікуди не вели (наприклад, похід Талавіра до Албасти, і загалом Албасти як персонажка. Це цікава постать, але вона діє у книзі зовсім трохи і не дуже розкривається.
Загалом сюжет, як на мене, надто плутаний, а мотивація персонаж_ок неясна - з одного боку, ми так і не розуміємо толком, чого хотів Мамай, чим були Спалахи, навіщо він їх зробив і як (випадково, навмисне тощо), якою була мотивація Марка Дороша і чому він вирішив замість вбити Мамая створити рух опору завойовника, чого хотів Азіз-баба і нащо він послав у пошук за колискою дітей і Талавіра, чи він співпрацював зі Старшими братами, навіщо Белокун шукав Мамая (бо врешті він зациклився саме на його пошуках, а не на пощуках Колиски), і такого прям багато. Хтось ганяється за Золотою колискою, хтось - за Мамаєм, Амага хоче тіло для Тарга, Азіз-баба хоче попередити апокаліпсис, Армія потвор хоче вигнати Старших братів... цого прямо багато, і бракує стрункості і логіки.
З іншого боку, нам сто разів повторюють, що Золота колиска - ключ до влади над Кіммериком, переказують коротку версію історії Мамая, повторюють про те, яка Амага зла на Діву, що заснула - і ці повторення не допомагають розібратися в сюжеті чи зрозуміти персонаж_ок, вони просто зринають, як ритуальні рази чи автоповідомлення - якщо говорить персонаж_ка Х, то має бути сказано таке й таке.
Я знаю, що не можна вимагати від автор_ок писати книжки так, як мені хочеться, але це один з випадків, коли я готова побухтіти про це, бо, повторюся, частина ідей мені прямо дуже сподобалися, і я була б рада побачити їх у дещо іншому виконанні.
December 29, 2023
Я зрозуміла, що книга погана ще на 3 сторінці, але змусила себе дочитати, щоб зрозуміти - наскільки.
І от, тепер я точно знаю - все дуже погано. Книга слабка, важка для прочитання, безглузда, і до того ж непристойно претензійна.
Я проти цензури - кожен може писати, що вважає за потрібне, але ми як читачі маємо робити свій внесок і впливати на літературу через критику.
Тож, що не так з книгою «Дім Солі»:
1. Хайп на темі війни і окупації Криму. На обкладинці книги яскраво виокремлюється обнадійливе «Крим повернеться додому!». В самому романі від першої до останньої сторінки немає жодного звʼязку з лозунгом на обкладинці. Навіть в кінці книги ти не розумієш, як саме ця книга повʼязана з Кримом і Україною.
Взагалі краще не проводити паралелі між реальним і вигаданим, бо виникає більше суперечностей ніж розуміння.
2. Відсутність мотивації. Герої роману як джедаї, у яких немає мети, є тільки шлях. Взагалі немає розуміння хто наші персонажі, для чого вони діють, яка мета кожного з них і всього роману загалом. Навіть фінал книги доводить, що і письменниці і персонажам було абсолютно байдуже і на колиску і на Мамая (хоч якась наскрізна тема).
3. Перенасичення подіями і персонажами. Відкрийте будь яку сторінку книги і читайте зверху вниз. На сторінці ви знайдете згадку про мінімум 5-7 різних персонажів, топонімів, подій, але так нічого і не зрозумієте.
4. Надважкий стиль. Читати цей текст фактично неможливо. На кожній сторінці в тексті переплетені імена і топоніми в тюркському стилі, вигадані назви повтор і предметів побуту, до того ж цього всього настільки багато, що текст постійно балансує між нерозбірливим потоком слів і звуків.
5. Окремої уваги заслуговують імена. Більшість імен мають тюркське походження, як Бекир, Гуль і тд, але деякі персонажі мають звичайні імена як Толік або Тьотя Валя. Крім того, є героїня (очевидно з індіанського племені) з іменем Чорна Корова. Чи грає це хоч якусь роль в сюжеті? Ні. Просто так захотілось письменниці.
6. Постапокаліптичний світ: незграбний і безпощадний. Читати опис світу було просто до сміху неприємно. Для опису світу письменниця надихалася малюнками 3 річних дітей: люди з лисячими хвостами, медвежими головами, крилами на спині, дві дівчинки склеїлися з котом в одне ціле, на голові в жінки блакитне пірʼя. Це не викликає ані захвату, ані страху, ані співчуття. Це - просто сюр. І знову ж таки, це не має жодного значення для сюжету книги! Серед Старших Братів є змінені, а на землі - звичайні люди. Вони абсолютно нормально співіснують, спілкуються, розвиваються.
7. Локалізація чи крадіжка? Дуже багато речей в книзі підозріло нагадують гарно впізнавані елементи успішних західних творів, як Гаррі Поттер, Шалений Макс, Дюна і тд. Неприємно читати і зупиняти себе на думці, що це взято з якоїсь іншої, набагато приємнішої для прочитання книги.
Загалом, читаючи книгу, ви відчуєте себе випадковим гостем на чужій вечірці: люди спілкуються між собою незрозумілою мовою, обговорюють минули пригоди, людей, про яких ви чуєте вперше, бідкаються, сміються, планують щось робити, а ви нічого не розумієте, і хочете, щоб це скінчилося раніше.
Тому висновок: книзі - 1/5, українській літературі - побажання кращого, ніж сумнівна локалізація збірної солянки під хайповою темою війни.
І от, тепер я точно знаю - все дуже погано. Книга слабка, важка для прочитання, безглузда, і до того ж непристойно претензійна.
Я проти цензури - кожен може писати, що вважає за потрібне, але ми як читачі маємо робити свій внесок і впливати на літературу через критику.
Тож, що не так з книгою «Дім Солі»:
1. Хайп на темі війни і окупації Криму. На обкладинці книги яскраво виокремлюється обнадійливе «Крим повернеться додому!». В самому романі від першої до останньої сторінки немає жодного звʼязку з лозунгом на обкладинці. Навіть в кінці книги ти не розумієш, як саме ця книга повʼязана з Кримом і Україною.
Взагалі краще не проводити паралелі між реальним і вигаданим, бо виникає більше суперечностей ніж розуміння.
2. Відсутність мотивації. Герої роману як джедаї, у яких немає мети, є тільки шлях. Взагалі немає розуміння хто наші персонажі, для чого вони діють, яка мета кожного з них і всього роману загалом. Навіть фінал книги доводить, що і письменниці і персонажам було абсолютно байдуже і на колиску і на Мамая (хоч якась наскрізна тема).
3. Перенасичення подіями і персонажами. Відкрийте будь яку сторінку книги і читайте зверху вниз. На сторінці ви знайдете згадку про мінімум 5-7 різних персонажів, топонімів, подій, але так нічого і не зрозумієте.
4. Надважкий стиль. Читати цей текст фактично неможливо. На кожній сторінці в тексті переплетені імена і топоніми в тюркському стилі, вигадані назви повтор і предметів побуту, до того ж цього всього настільки багато, що текст постійно балансує між нерозбірливим потоком слів і звуків.
5. Окремої уваги заслуговують імена. Більшість імен мають тюркське походження, як Бекир, Гуль і тд, але деякі персонажі мають звичайні імена як Толік або Тьотя Валя. Крім того, є героїня (очевидно з індіанського племені) з іменем Чорна Корова. Чи грає це хоч якусь роль в сюжеті? Ні. Просто так захотілось письменниці.
6. Постапокаліптичний світ: незграбний і безпощадний. Читати опис світу було просто до сміху неприємно. Для опису світу письменниця надихалася малюнками 3 річних дітей: люди з лисячими хвостами, медвежими головами, крилами на спині, дві дівчинки склеїлися з котом в одне ціле, на голові в жінки блакитне пірʼя. Це не викликає ані захвату, ані страху, ані співчуття. Це - просто сюр. І знову ж таки, це не має жодного значення для сюжету книги! Серед Старших Братів є змінені, а на землі - звичайні люди. Вони абсолютно нормально співіснують, спілкуються, розвиваються.
7. Локалізація чи крадіжка? Дуже багато речей в книзі підозріло нагадують гарно впізнавані елементи успішних західних творів, як Гаррі Поттер, Шалений Макс, Дюна і тд. Неприємно читати і зупиняти себе на думці, що це взято з якоїсь іншої, набагато приємнішої для прочитання книги.
Загалом, читаючи книгу, ви відчуєте себе випадковим гостем на чужій вечірці: люди спілкуються між собою незрозумілою мовою, обговорюють минули пригоди, людей, про яких ви чуєте вперше, бідкаються, сміються, планують щось робити, а ви нічого не розумієте, і хочете, щоб це скінчилося раніше.
Тому висновок: книзі - 1/5, українській літературі - побажання кращого, ніж сумнівна локалізація збірної солянки під хайповою темою війни.
June 10, 2024
3,75⭐️
У принципі можна читати, хоча книга чекала дня Х аж з квітня 2023. Думав текст буде більш важчим (судячи з різних відгуків), проте все було зрозуміло (читав набагато незрозуміліші сюжетно книги). Не скажу що це вау історія, проте певно має право на існування. Вайб Криму мені відчувався. Дюну сюди б не ліпив, хоча суєр, ракоскорп і інші штуки десь трішки нагадують про неї. Це точно інша історія, і треба її просто читати і не шукати якихось відсилок.
Рішення читати чи ні - приймати лише вам, я радий, що таки прочитав книгу, хоч і читав довго.
У принципі можна читати, хоча книга чекала дня Х аж з квітня 2023. Думав текст буде більш важчим (судячи з різних відгуків), проте все було зрозуміло (читав набагато незрозуміліші сюжетно книги). Не скажу що це вау історія, проте певно має право на існування. Вайб Криму мені відчувався. Дюну сюди б не ліпив, хоча суєр, ракоскорп і інші штуки десь трішки нагадують про неї. Це точно інша історія, і треба її просто читати і не шукати якихось відсилок.
Рішення читати чи ні - приймати лише вам, я радий, що таки прочитав книгу, хоч і читав довго.
Read
May 1, 2023Це було масштабно - дуже детально пропрацьований світ Криму після локального (чи не дуже) апокаліпсису + альт. історія, де більшовики всьо робили на честь Двобога, та й інші боги мають великий вплив на світ. Видно, що за твором стоїть багато опрацьованого матеріалу з історії Криму та різних легенд (довідка наприкінці книжки була дуже помічна, бо я не дуже знаюся на Кримі). За настроєм історія подібна на "Дюну", але на мій смак приємніша (бо нема облизування теми неймовірної й прекрасної аристократії в особах Атрідів). Випалений степ-пустеля Дешт з суворими законами, магічні бурі приносять людям страшні мутації, і півострів наче відмежований від решти світу куполом суєру. У цьому світі важко живеться, аж іноді думаєш "Що за божевілля тут коїться" (і бридишся з описів мутацій й моря кровяшки). Загалом атмосфера твору, оцей простір, що виступає повноцінним персонажем, сподобалися мені найдужче. Знайшлося місце й алюзіям на сьогодення щодо анексії Криму, книга закінчується кількома щемкими фразами, за якими чітко проступає наша реальність.
Загалом твір дуже самобутній, у своєму читацькому запасі укр. фантастики чогось подібного не пригадую.
З того, що не зовсім сподобалося: це стандартні для фантастики відголоски Отця і Сина і Святого Духа, плюс Ма в кінці чиста тобі "не свята" Богоматір. + Фінал, де боги аж занадто оприявнилися.
Що зовсім не сподобалося: оця любовна лінія на рівному місці, і вже через 3 секунди готовий на всьо заради неї, а ще ж суперники наявні, плюс
Загалом твір дуже самобутній, у своєму читацькому запасі укр. фантастики чогось подібного не пригадую.
З того, що не зовсім сподобалося: це стандартні для фантастики відголоски Отця і Сина і Святого Духа, плюс Ма в кінці чиста тобі "не свята" Богоматір. + Фінал, де боги аж занадто оприявнилися.
Що зовсім не сподобалося: оця любовна лінія на рівному місці, і вже через 3 секунди готовий на всьо заради неї, а ще ж суперники наявні, плюс
April 23, 2023
Чудова історія. Поки краща книга року
June 30, 2023
This is Ukrainian fantasy post-apoc novel, published in 2023 and written, according to the note at the end during ‘October 2019 - 24 February 2022’ i.e. finished exactly on the very day of the full-scale Russian aggression. Is it true or one of the mystifications some authors like to add to their texts I’m unsure. Світлана Тараторіна has several books in different genres, including her shorter prose, scripts for comics and children's books. Her only other SFF novel is Лазарус, which I reviewed here and which is quite different.
The English title is House of Salt and there is a line at the bottom, which isn’t a subtitle, but still brings an important message: ‘Crimea will return home’. Another important part is the note before the text – where usually goes a note that This is a work of fiction. Names, characters, places and incidents either are products of the author’s imagination or are used fictitiously. Any resemblance to actual events or locales or persons, living or dead, is entirely coincidental. here we have the opposite - All the names are not accidental. Each of the people who bore them had an impact on the history of Crimea., which reminded me of Robert A. Heinlein’s note before Stranger in a Strange Land…
The novel never uses words ‘Crimea’ or ‘Crimean’. Instead, it tells the story of Desht (Desht-i-Kipchak is Persian for "field of the Kipchaks" and is the ancient name for the steppe stretching from the north of Crimea to the Middle Volga region. It is believed that the Kipchaks became the ethnic basis for the Crimean Tatars, Nogais, Kazakhs and other peoples), which was formerly known as Cimmeric (from the Ancient Greek Kimmerioi. The famous Conan The Cimmerian #1 is from there). It was a fertile verdant peninsula, but some time ago a war come to these lands and a mysterious accident called Flashes/Outbreaks separated them with a dome from the rest of the world and turned the land into a desert, with strange mutagen ‘suer’ (from ‘tuzsuer’ – salt of earth) affecting all living within a sphere that covers the peninsula. It brings not only mutations (fantasy, not SF style, like a second mouth or bodies that clued in together; or turning into a bird) but erasing memories and preventing people from ever leaving – w/o suer they soon die painfully.
Desht is formally controlled by Big (Older) Brothers from the country of Two-God (not too subtle allusion two Russia with its two-headed eagle). They mostly live on a former submarine ‘the Mother of Winds’, which now levitates high in the sky, clear from paths of suer storms. However, afraid of mutations they rarely travel down to the lands of ‘salted’ – mutated population of Cimmerians. The salted degraded to semi-barbarity with superstitions and human sacrifices. Also, the is self-titled Army of Monsters, who fight Big Brothers rule with guerilla actions.
Here readers meet three main characters, from whose point of view the rest of the story is told. First (by order of appearance) is Talavir – a Big Brother, a soldier, who lost his memories and was in coma for the last thirteen years. The head of the station, Gaven Belokun (a mixup of Béla Kun, communist leader and head of the Hungarian Soviet Republic of 1919 and Yuri Gaven, a Latvian, Bolshevik, Chekist, dictator of the Red Crimea in 1921-1924, deputy of Bela Kun) is obsessed with the myth of the Golden Cradle, a powerful artifact of the gods that is supposed to have caused the Outbreaks. Who controls the Cradle controls the Cimmeric. He sends Talavir on a mission to investigate the death of another Big Brother and find the trail of the mythical artifact.
Second is a 13-year-old boy Bekyr. He lives in Desht since his birth and while formally he has no mutations, he is unable to leave the village where he lives with his mother, a local medic – headaches up to falling unconscious stop him. His best friend is Niyazi, half-boy and half-fox. His storyline is possibly the strongest and his character the most fleshed out.
Finally, there is Ma, Bekyr’s mother, who has a shadowy past and ran pregnant from Big Brothers to hide in Desht. Because suer erases memories, even she is unsure of her own past.
Parallel to the main line there are excourses to Crimea's past, from Greek colonies, legends about Amazons to the deportation of Crimean Tatars in 1944 by the Soviets. These stories, while based on our world (or its semi-mythological history in the case of the ancient… like Herodotus’s History) and deeply interwoven with the mythology of the story. They are strong pieces, even if often bloody and cruel.
The novel has great potential but has not always lived up to it. Say, there is a perfectly unnecessary love story or the fact that almost all characters, who really affected the story are non-locals (which some reviewers reminded of a white savior trope). The best part is about Bekyr and his friends.
The English title is House of Salt and there is a line at the bottom, which isn’t a subtitle, but still brings an important message: ‘Crimea will return home’. Another important part is the note before the text – where usually goes a note that This is a work of fiction. Names, characters, places and incidents either are products of the author’s imagination or are used fictitiously. Any resemblance to actual events or locales or persons, living or dead, is entirely coincidental. here we have the opposite - All the names are not accidental. Each of the people who bore them had an impact on the history of Crimea., which reminded me of Robert A. Heinlein’s note before Stranger in a Strange Land…
The novel never uses words ‘Crimea’ or ‘Crimean’. Instead, it tells the story of Desht (Desht-i-Kipchak is Persian for "field of the Kipchaks" and is the ancient name for the steppe stretching from the north of Crimea to the Middle Volga region. It is believed that the Kipchaks became the ethnic basis for the Crimean Tatars, Nogais, Kazakhs and other peoples), which was formerly known as Cimmeric (from the Ancient Greek Kimmerioi. The famous Conan The Cimmerian #1 is from there). It was a fertile verdant peninsula, but some time ago a war come to these lands and a mysterious accident called Flashes/Outbreaks separated them with a dome from the rest of the world and turned the land into a desert, with strange mutagen ‘suer’ (from ‘tuzsuer’ – salt of earth) affecting all living within a sphere that covers the peninsula. It brings not only mutations (fantasy, not SF style, like a second mouth or bodies that clued in together; or turning into a bird) but erasing memories and preventing people from ever leaving – w/o suer they soon die painfully.
Desht is formally controlled by Big (Older) Brothers from the country of Two-God (not too subtle allusion two Russia with its two-headed eagle). They mostly live on a former submarine ‘the Mother of Winds’, which now levitates high in the sky, clear from paths of suer storms. However, afraid of mutations they rarely travel down to the lands of ‘salted’ – mutated population of Cimmerians. The salted degraded to semi-barbarity with superstitions and human sacrifices. Also, the is self-titled Army of Monsters, who fight Big Brothers rule with guerilla actions.
Here readers meet three main characters, from whose point of view the rest of the story is told. First (by order of appearance) is Talavir – a Big Brother, a soldier, who lost his memories and was in coma for the last thirteen years. The head of the station, Gaven Belokun (a mixup of Béla Kun, communist leader and head of the Hungarian Soviet Republic of 1919 and Yuri Gaven, a Latvian, Bolshevik, Chekist, dictator of the Red Crimea in 1921-1924, deputy of Bela Kun) is obsessed with the myth of the Golden Cradle, a powerful artifact of the gods that is supposed to have caused the Outbreaks. Who controls the Cradle controls the Cimmeric. He sends Talavir on a mission to investigate the death of another Big Brother and find the trail of the mythical artifact.
Second is a 13-year-old boy Bekyr. He lives in Desht since his birth and while formally he has no mutations, he is unable to leave the village where he lives with his mother, a local medic – headaches up to falling unconscious stop him. His best friend is Niyazi, half-boy and half-fox. His storyline is possibly the strongest and his character the most fleshed out.
Finally, there is Ma, Bekyr’s mother, who has a shadowy past and ran pregnant from Big Brothers to hide in Desht. Because suer erases memories, even she is unsure of her own past.
Parallel to the main line there are excourses to Crimea's past, from Greek colonies, legends about Amazons to the deportation of Crimean Tatars in 1944 by the Soviets. These stories, while based on our world (or its semi-mythological history in the case of the ancient… like Herodotus’s History) and deeply interwoven with the mythology of the story. They are strong pieces, even if often bloody and cruel.
The novel has great potential but has not always lived up to it. Say, there is a perfectly unnecessary love story or the fact that almost all characters, who really affected the story are non-locals (which some reviewers reminded of a white savior trope). The best part is about Bekyr and his friends.
July 25, 2023
Чудовою книга від чудової авторки! Якщо шукаєте нової апокаліптичної фантастики, якщо полюбляєте сучукрліт та локалізацію літератури, то Дім Солі - та, що треба! А особливо, якщо чекаєте на повернення Криму.
Мені видається, що ця книга і є маніфестом повернення, який тільки натякає, що є і буде важко, проте Крим буде з Україною!
Мені видається, що ця книга і є маніфестом повернення, який тільки натякає, що є і буде важко, проте Крим буде з Україною!
April 25, 2023
Книга дуже сподобалась: складна, глибока, сюжет - заплутаний і цікавий. Для початку трохи складно вникати, але книга швидко захоплює.
Що найбільше сподобалось:
1. Місце: Крим-Кіммерик до Спалахів, він же Дешт - після. Місце стає одним із героїв, у нього своя історія і прямо зримий емоціний зв"зок із авторкою, а через неї - і з читачами (я так точно відчула).
2. Наповненість тексту історичними і літературними алюзіями – їх багато, вони часто багатошарові і як правило красиві.
3. Історичність – історичні лінії переплетені і переплутані,сарматський і грецький, кипчацький і ногайський, ординський і кримськотатарський пласти органічно накладаються і проростають у химерний візерунок. Спалахи переплавили Кіммерик давній, позначений старими курганами, духами із і їхніми страшними і кривавими історіями, із Кримом ХХ ст. і його не менш драматичними сторінками: Перші визвольні, Друга світова, депортації – ці події відчутно поплавлені постапокаліпсисом, але з-під нього цілком впізнаються – як у «засолених»-мутантах риси звичних людей, так і історія Дешту, яким півострів став після катастрофи, проступає під змінами.
4. Заплутаний і складний сюжет. Не хочу спойлерити, скажу лише, що кожен із героїв пройде свою подорож – хтось до себе і свого покликання; хтось – до власної пам’яті і до відповідей, особистих і глобальних; хтось – до спокою і примирення; хтось – до нового ривка і надії.
Ідеально.
Можливо, перечитуючи я знайду якісь слабші і сильніші лінії. Але перше емоційне враження: ідеально
Що найбільше сподобалось:
1. Місце: Крим-Кіммерик до Спалахів, він же Дешт - після. Місце стає одним із героїв, у нього своя історія і прямо зримий емоціний зв"зок із авторкою, а через неї - і з читачами (я так точно відчула).
2. Наповненість тексту історичними і літературними алюзіями – їх багато, вони часто багатошарові і як правило красиві.
3. Історичність – історичні лінії переплетені і переплутані,сарматський і грецький, кипчацький і ногайський, ординський і кримськотатарський пласти органічно накладаються і проростають у химерний візерунок. Спалахи переплавили Кіммерик давній, позначений старими курганами, духами із і їхніми страшними і кривавими історіями, із Кримом ХХ ст. і його не менш драматичними сторінками: Перші визвольні, Друга світова, депортації – ці події відчутно поплавлені постапокаліпсисом, але з-під нього цілком впізнаються – як у «засолених»-мутантах риси звичних людей, так і історія Дешту, яким півострів став після катастрофи, проступає під змінами.
4. Заплутаний і складний сюжет. Не хочу спойлерити, скажу лише, що кожен із героїв пройде свою подорож – хтось до себе і свого покликання; хтось – до власної пам’яті і до відповідей, особистих і глобальних; хтось – до спокою і примирення; хтось – до нового ривка і надії.
Ідеально.
Можливо, перечитуючи я знайду якісь слабші і сильніші лінії. Але перше емоційне враження: ідеально
June 5, 2023
Покладала на цю книгу величезні надії, тож, може, тому розчарування таке сильне.
Ідея прекрасна, але втілення мені взагалі не зайшло (хіба що окрім частин про Амагу — оце дійсно було яскраво й цікаво прописано і максимально занурювало в світ).
Усе якось сумбурно, хаотично, деякі діалоги та епізоди доводилося перечитувати по декілька разів, бо читаєш — кліпнув — і вже нічого не розумієш. Деякі уривки складали враження чорновика із коротким планом і тезами для подальшого розкриття і наповнення, про яке потім забули.
Як на мене, для такого обсягу тут було забагато всього: подій, оцетакповоротів, роялів у кущах і персонажів (вперше в житті я до кінця книжки так і не змогла запам'ятати всіх, хоча читала й епічні цикли зі значно більшою кількістю героїв, та й на пам'ять загалом не скаржуся).
Також я так і не зрозуміла, нащо називати деяких персонажів іменами реальних постатей; що нам дала ця кострубата любовна лінія з нізвідки; в який момент Чорна Корова стала вміти розкидати фаєрболи направо й наліво, хоча до цього постійно описувалося, що дівчинка не може контролювати силу; чому в Евге дотик отруйний, але не отруйний саме тоді, коли потрібно авторці ("здається, вона навчилася контролювати" — це просто_дуже_погане пояснення)?
Коротше, запитань у підсумку в мене лишилося більше, ніж відповідей.
Ідея прекрасна, але втілення мені взагалі не зайшло (хіба що окрім частин про Амагу — оце дійсно було яскраво й цікаво прописано і максимально занурювало в світ).
Усе якось сумбурно, хаотично, деякі діалоги та епізоди доводилося перечитувати по декілька разів, бо читаєш — кліпнув — і вже нічого не розумієш. Деякі уривки складали враження чорновика із коротким планом і тезами для подальшого розкриття і наповнення, про яке потім забули.
Як на мене, для такого обсягу тут було забагато всього: подій, оцетакповоротів, роялів у кущах і персонажів (вперше в житті я до кінця книжки так і не змогла запам'ятати всіх, хоча читала й епічні цикли зі значно більшою кількістю героїв, та й на пам'ять загалом не скаржуся).
Також я так і не зрозуміла, нащо називати деяких персонажів іменами реальних постатей; що нам дала ця кострубата любовна лінія з нізвідки; в який момент Чорна Корова стала вміти розкидати фаєрболи направо й наліво, хоча до цього постійно описувалося, що дівчинка не може контролювати силу; чому в Евге дотик отруйний, але не отруйний саме тоді, коли потрібно авторці ("здається, вона навчилася контролювати" — це просто_дуже_погане пояснення)?
Коротше, запитань у підсумку в мене лишилося більше, ніж відповідей.
This entire review has been hidden because of spoilers.
November 19, 2023
Я не знаю як оцінити книгу.
Задум - неймовірний.
Місце, проблема, образність - химерні й цікаві.
Однак, герої якісь несправжні й в мене відчуття ніби все несеться. Мені було б комфортніше, якби книга була у 2 рази більшою й краще дала змогу зрозуміти персонажів та світ.
Задум - неймовірний.
Місце, проблема, образність - химерні й цікаві.
Однак, герої якісь несправжні й в мене відчуття ніби все несеться. Мені було б комфортніше, якби книга була у 2 рази більшою й краще дала змогу зрозуміти персонажів та світ.
May 30, 2023
Я в захваті.
Правда.
Це досить важке читво, ще й написане так, що по діагоналі не почитати -- в тексті стільки мікрозав'язок, що дуже легко загубитись безповоротно і дууууже довго шукати, де ж була відповідь.
Багато часу пішло на призвичаєння до термінології та таймлайну. Перша є в додатку, а друге, на щастя, маркується в назвах глав.
Щодо таймлайну там буде вкрай умовне постапокаліптичне сьогодення конкретного півострова, часи великих мандрівок дуже давньої Греції, пробігають конники Таврії, стріляють нквдшніки. І це все пов'язане однієї червоною стрічкою: кримсько-татарським мітом про Золоту Колиску. Ну і власне кримськими татарами, які в тексті називаються кіммерійцями.
К чорту міт, мало лі ідей фікс гуляло історією, це просто красива оболонка.
А от з корінним народом Криму все цікаво. Я б залюбки почитала відгуки від них. Бо у авторки є своє певне бачення психологічного портрету пересічного кіммерійця -- про це цікаво в післямові написано. Я не берусь за якісь оцінки прям, бо я ніколи не цікавилась Кримом - ні культурою, ні історією, ні людьми. Думка авторки мені гіпотетично близька як концепція. Зараз поясню.
Що наш Крим що Дешт історії мав дуже насичену історію. Постійно хтось приходив то з континенту то з моря і накладав свої претензії на землі і людей. Постійно хтось рухав кримчан то в Сибір, то в потойбіччя, знищував храми, спалював міста. А тікати з півострову не те шоб сильно було куди. І такого роду половинчаста ізоляція мала накласти свій відбиток на формування особистості. Тому концепція оцієї інфантильності, життя одним днем, а після хоч потоп, егоїзму -- мені особисто дуже заходить, хоча я б не ризикнула називати такими реальних кримчан. Просто так могло б бути в альтернативній історії.
Дуже дискутабельна історія. Дуже за живе.
Із відгуків, які варто б прочитати, ось маю ці:
https://itc.ua/ua/articles/retsenziya...
https://tyktor.media/polytsia/tarator...
Правда.
Це досить важке читво, ще й написане так, що по діагоналі не почитати -- в тексті стільки мікрозав'язок, що дуже легко загубитись безповоротно і дууууже довго шукати, де ж була відповідь.
Багато часу пішло на призвичаєння до термінології та таймлайну. Перша є в додатку, а друге, на щастя, маркується в назвах глав.
Щодо таймлайну там буде вкрай умовне постапокаліптичне сьогодення конкретного півострова, часи великих мандрівок дуже давньої Греції, пробігають конники Таврії, стріляють нквдшніки. І це все пов'язане однієї червоною стрічкою: кримсько-татарським мітом про Золоту Колиску. Ну і власне кримськими татарами, які в тексті називаються кіммерійцями.
К чорту міт, мало лі ідей фікс гуляло історією, це просто красива оболонка.
А от з корінним народом Криму все цікаво. Я б залюбки почитала відгуки від них. Бо у авторки є своє певне бачення психологічного портрету пересічного кіммерійця -- про це цікаво в післямові написано. Я не берусь за якісь оцінки прям, бо я ніколи не цікавилась Кримом - ні культурою, ні історією, ні людьми. Думка авторки мені гіпотетично близька як концепція. Зараз поясню.
Що наш Крим що Дешт історії мав дуже насичену історію. Постійно хтось приходив то з континенту то з моря і накладав свої претензії на землі і людей. Постійно хтось рухав кримчан то в Сибір, то в потойбіччя, знищував храми, спалював міста. А тікати з півострову не те шоб сильно було куди. І такого роду половинчаста ізоляція мала накласти свій відбиток на формування особистості. Тому концепція оцієї інфантильності, життя одним днем, а після хоч потоп, егоїзму -- мені особисто дуже заходить, хоча я б не ризикнула називати такими реальних кримчан. Просто так могло б бути в альтернативній історії.
Дуже дискутабельна історія. Дуже за живе.
Із відгуків, які варто б прочитати, ось маю ці:
https://itc.ua/ua/articles/retsenziya...
https://tyktor.media/polytsia/tarator...
This entire review has been hidden because of spoilers.
May 11, 2023
Ukrainian fantasy? Please double it! Definitely, this book is in my collection!
It was hard to read for me at the beginning because of the many new words (great news that we have a vocabulary at the end of the book). But then everything went so fast and so easy!
Good story. Really happy that Ukraine has such a talented writer like Svitlana.
Hope to read other novels about Crimea by Svitlana. Good luck!
It was hard to read for me at the beginning because of the many new words (great news that we have a vocabulary at the end of the book). But then everything went so fast and so easy!
Good story. Really happy that Ukraine has such a talented writer like Svitlana.
Hope to read other novels about Crimea by Svitlana. Good luck!
March 30, 2024
Масштабна і цікава історія. Детально продуманий світ, який є одним із головних героїв на ряду з істотами, що його наповнюють.
Паралелі і відсилки до історії нашої реальності спонукали глибше ознайомитись з історією та легендами Криму.
Паралелі і відсилки до історії нашої реальності спонукали глибше ознайомитись з історією та легендами Криму.
July 26, 2023
«Дім солі» Світлана Тараторіна
Друга, мною прочитана книга цієї авторки, і знаєте, вона не гірше «Лазарус». Звісно це зовсім різні книги. Але стилістика авторки, викладання інформації просто топ.
«Дім солі» - книга, яку потрібно читати підготовленим або потрапиш у пастку, буде важко зорієнтуватись. В ній саме те, що потрібно для розігріву мізків, важливо вникати в кожне слово, кожну ситуацію. Головне не пропустити якийсь момент, бо книга написана так, що якщо втратиш орієнтацію, то потрібно повертатись назад.
Якщо ви думаєте, що книгу проковтнете за пару днів,то помиляєтесь. В ній дуже багато відсилок, деталізацій та іншого, що в подальшому вас затягне в цей світ.
Хтось вважає цю книгу складною, бо багато персонажів, історій і т.п. Так, ніхто не казав, що її читати буде легко. Це не роман фантазійний про кохання і т.п, де все легко та звичайне. На мою думку серйозна та важлива книга сучасності.
Книга захопила мене з перших сторінок, було б у мене побільше часу, але повірте, вона варта того, щоб її читати довго та насолоджуватись кожною сторінкою.
Раджу
9/10
Друга, мною прочитана книга цієї авторки, і знаєте, вона не гірше «Лазарус». Звісно це зовсім різні книги. Але стилістика авторки, викладання інформації просто топ.
«Дім солі» - книга, яку потрібно читати підготовленим або потрапиш у пастку, буде важко зорієнтуватись. В ній саме те, що потрібно для розігріву мізків, важливо вникати в кожне слово, кожну ситуацію. Головне не пропустити якийсь момент, бо книга написана так, що якщо втратиш орієнтацію, то потрібно повертатись назад.
Якщо ви думаєте, що книгу проковтнете за пару днів,то помиляєтесь. В ній дуже багато відсилок, деталізацій та іншого, що в подальшому вас затягне в цей світ.
Хтось вважає цю книгу складною, бо багато персонажів, історій і т.п. Так, ніхто не казав, що її читати буде легко. Це не роман фантазійний про кохання і т.п, де все легко та звичайне. На мою думку серйозна та важлива книга сучасності.
Книга захопила мене з перших сторінок, було б у мене побільше часу, але повірте, вона варта того, щоб її читати довго та насолоджуватись кожною сторінкою.
Раджу
9/10
July 12, 2023
Оцінила символізм і привʼязку до сучасних подій: Крим і кримські татари, окупація. Атмосфера постапокаліптичного світу трохи нагадує «Дюну». Але загалом - занадто накручено, багато персонажів, подій, назв і імен (замітки в кінці трохи прояснили ситуацію, але враження не покращили). Що дуже не сподобалось - сюжет змінюється різко і без логіки, персонажів в останній момент рятують рандомні події. Було дуже важко слідкувати за подіями і перейматися долею персонажів, так до кінця і не відчула звʼязку з книгою. Шкода.
November 27, 2023
Основна частина несеться і захоплює - те, що кажуть «не відірватись». Але от кінцівка уривчаста і надто «швидка». Можливо це повʼязано з тим, що авторка вказала кінцем написання книги 24.02.2022. Якби не злита кінцівка, я б поставила навіть 5/5, але нажаль 4.
Мотивації персонажів в половині випадків взагалі були мені не зрозумілі. Дуже багато рішень і дій персонажів доводилось приймати «на віру». Тут більше міфологізованого-фантазійного ніж науково-антиутопічного.
Узагальнюючи - книжка, де більше кайфу від самого читання, ніж від сенсів і розвʼязки.
Мотивації персонажів в половині випадків взагалі були мені не зрозумілі. Дуже багато рішень і дій персонажів доводилось приймати «на віру». Тут більше міфологізованого-фантазійного ніж науково-антиутопічного.
Узагальнюючи - книжка, де більше кайфу від самого читання, ніж від сенсів і розвʼязки.
February 26, 2024
відразу роман занурює в атмосферу десь між «Дюною» та «Шаленим Максом»: постапокаліптичний Крим, багато піску, багато деталей у дусі наукової фантастики.
якщо звикнути до неймдропінгу в першій третині книжки, регулярно підглядаючи у словник – Світлана Тараторіна відкриває міцну суміш міфології й історії півострова, яку ви зможете побачити ніби вперше.
екранізацію би..
якщо звикнути до неймдропінгу в першій третині книжки, регулярно підглядаючи у словник – Світлана Тараторіна відкриває міцну суміш міфології й історії півострова, яку ви зможете побачити ніби вперше.
екранізацію би..
December 9, 2024
Мені книга дуже сподобалася, але не можу поставити найвищу оцінку, через постійні алюзії на інші науково-фантастичні твори. З кожної сторінки мені здавалося, що я у всесвіті Дюни, потім ні, - це ж Гіперіон! Місцями наче списане з фільму Шалений Макс. Ось цей весь вінігрет паралелей трошки підпсував враження. Хоча, якщо припустити, що вищеперелічених творів я в очі не бачила, то "Дім солі" виявилась бит чудовою самобутньою книгою. Але вона такою не є, і це трошки засмучує.
Нюанс - читати не просто, перші пів книги я на кожній сторінці зазирала в словник вкінці книги (до речі, словник поділений на три різні частини, між якими ще й кілька сторінок тексту, - це ускладнює пошук слів. Краще один словник зробити в алфавітному порядку). Тому сюжет захоплює, а швидко читати не виходить, бо багато незнайомих слів, імен, які складно запамʼятати і щоб картинка трималася купи в голові, потрібно весь час собі нагадувати хто є хто.
Але ж цікаво. І звісно, паралелі на Московію з двоголовим орлом, і те, як диктатура тримається викючно силою її возвеличення, і колаборанти, і, звісно, Крим... Кімерик, який повернеться до батьківщини-матері, до Діви.
Я б прочитала ще якусь книгу такого штибу, тішуся за українських авторів.
Нюанс - читати не просто, перші пів книги я на кожній сторінці зазирала в словник вкінці книги (до речі, словник поділений на три різні частини, між якими ще й кілька сторінок тексту, - це ускладнює пошук слів. Краще один словник зробити в алфавітному порядку). Тому сюжет захоплює, а швидко читати не виходить, бо багато незнайомих слів, імен, які складно запамʼятати і щоб картинка трималася купи в голові, потрібно весь час собі нагадувати хто є хто.
Але ж цікаво. І звісно, паралелі на Московію з двоголовим орлом, і те, як диктатура тримається викючно силою її возвеличення, і колаборанти, і, звісно, Крим... Кімерик, який повернеться до батьківщини-матері, до Діви.
Я б прочитала ще якусь книгу такого штибу, тішуся за українських авторів.
May 7, 2023
Я обожнюю дивне фентезі, де відбувається незрозуміло що у незрозумілих світах. Але ця книга вперше за дуже довгий час змусила мене дістати блокнот і ручку, щоб візуалізувати зв'язки між персонажами. А після прочитання — повертатися назад, щоб розібратися в суперечностях фантомних спогадів і ненадійних оповідачів (ні, не розібралася). Але давайте по порядку.
Початок, на мій смак, пояснював забагато: надто довгими шматками передісторії, які розривали діалоги і вимагали запам'ятовувати в той час, коли я воліла спостерігати. Перша сотня сторінок не надто дивувала і нагадувала мозаїку з вже бачених раніше постапокаліпсисів. Але далі — скарб!
Ця історія про богів, і весь її масштаб постає перед нами у фіналі першої частини. Загальний задум, світобудова, сюжетні метафори й історичні паралелі — все це на висоті, і від цього я залишилась в захваті. Магічна складова зробила книжку настільки кращою, що врешті спостерігати за нею мені було значно цікавіше, ніж за перипетіями головних героїв у теперішньому часі. Можливо, проблема в самих персонажах — я так і не повірила, що деякі з них живі, а не просто виконують функцію.
Тут відгук без спойлерів закінчується, і якщо ви ще не читали, однозначно раджу — хоч твір і не ідеальний.
Так от, функції. Ось вам порожня коробочка, в яку можна поселити богів. Ось вам Марія, яка раптом змінює життєві пріоритети і вирішує народити лабораторний ембріон, лише щоб стати біблійною алегорією. А ще ці двоє з першого погляду закохуються одне в одного, бо книжці бракувало любовної лінії (ні, не бракувало).
І головне питання. Хто заплутався в Григоренках: я, авторка чи Ма?
Початок, на мій смак, пояснював забагато: надто довгими шматками передісторії, які розривали діалоги і вимагали запам'ятовувати в той час, коли я воліла спостерігати. Перша сотня сторінок не надто дивувала і нагадувала мозаїку з вже бачених раніше постапокаліпсисів. Але далі — скарб!
Ця історія про богів, і весь її масштаб постає перед нами у фіналі першої частини. Загальний задум, світобудова, сюжетні метафори й історичні паралелі — все це на висоті, і від цього я залишилась в захваті. Магічна складова зробила книжку настільки кращою, що врешті спостерігати за нею мені було значно цікавіше, ніж за перипетіями головних героїв у теперішньому часі. Можливо, проблема в самих персонажах — я так і не повірила, що деякі з них живі, а не просто виконують функцію.
Тут відгук без спойлерів закінчується, і якщо ви ще не читали, однозначно раджу — хоч твір і не ідеальний.
Так от, функції. Ось вам порожня коробочка, в яку можна поселити богів. Ось вам Марія, яка раптом змінює життєві пріоритети і вирішує народити лабораторний ембріон, лише щоб стати біблійною алегорією. А ще ці двоє з першого погляду закохуються одне в одного, бо книжці бракувало любовної лінії (ні, не бракувало).
І головне питання. Хто заплутався в Григоренках: я, авторка чи Ма?
November 14, 2023
Мені дуже прикро, але не склалось. Це дуже важко написано. Розумію, мабуть авторка хотіла максимально відобразити всі історичні аналогії, зразу підкріпити обгрунтуванням, вказуючі деталі. Але читати складно.
Я намагалась протриматись перші розділи, розраховуючи що далі стане краще, але краще не стало. Намагалась перенестись у фентезі світ, але Рябови-Серови, як холодний душ, повертають у реальність і нічого не виходить.
Найбільше подобались пахощі кермеку і атмосфера півострова, дуже хотілось ще більше цього. Можливо, цю ідею ще вдасться втілити в іншому творі.
Можливо, якби я читала це на років 10 пізніше, у мене були б інші реакції. Можливо, якби авторка написала це на 10 років пізніше… але як є
Я намагалась протриматись перші розділи, розраховуючи що далі стане краще, але краще не стало. Намагалась перенестись у фентезі світ, але Рябови-Серови, як холодний душ, повертають у реальність і нічого не виходить.
Найбільше подобались пахощі кермеку і атмосфера півострова, дуже хотілось ще більше цього. Можливо, цю ідею ще вдасться втілити в іншому творі.
Можливо, якби я читала це на років 10 пізніше, у мене були б інші реакції. Можливо, якби авторка написала це на 10 років пізніше… але як є
November 23, 2023
Гарна книга - дуже атмосферна і химерна. Спершу нічого не ясно, просто усе несеться, але ниточка за ниточкою розкручується, і суєр дає відповіді. До прочитання я думала, що тут буде більше наукового елементу, насправді це чисте магічне фентезі-постапокаліпсис. Читалося легко і захопливо.
June 9, 2023
Книгу я придбала через анотацію. Мені вона здалася багатообіцяючою. Хотілося чогось масштабного у дусі Гербертової «Дюни» 😁.
Історія починається з постільної сцени. Здається, вже варто скласти топ книг, що з цього починаються, які я встигла прочитати, бо з розгону в ліжко є ще, до прикладу, і у Відьмаку, але про це пізніше, зараз ближче до суті.
Початок дещо дратував засиллям питань поставлених грубо за текстом, наче що б не писалося, а треба ловити читача, але сам каст, ідея та антураж захоплювали. Пустельний Дешт, змінені, літаючий підводний човен Матір вітрів, де часто грав гімн, суєр…
Взагалі Дім солі має дуже багато цікавих назв, які от справді звучать: Андир-Шопай, Кара-Меркит, Атеш, Албасти, Мато Дуковач, Джаніке-ханум, тулпари і т.д. І, якщо вірити авторці, то вони взяті зі справжніх людей, повірʼїв, легенд і мов.
Проте, якщо вертатися до сюжету, то мені особисто все було чудово до моменту потрапляння гг Талавіра у будинок Сєрова.
У героїв була зрозуміла цікава мотивація і взагалі вони поводили себе згідно свого віку, а потім щось поступово почало йти не так.
Талавір лишився добрим, бо він просто добрий і хоче усіх врятувати.
Історія Ма мене мало зачепила, бо ось тут вона робить все мислиме і немислиме, щоб лишитися в науці, а вже в наступному реченні якось зневажливо говорить про те, що має наукові праці, наче то таке.
Невпевнена, місцями як підліток, а не доросла жінка, що виживала у суворому Дешті.
До речі, тема Дешту то не розкрита, хоча ідея цікава, бо він виступає в історії не як просто територія, а як повноцінна розумна істота.
«Дешт любить чесних». Бурі, закономірності, жертвопринесення йому — все вказувало, що має щось бути, але я або не знайшла, або не зрозуміла.
Ідею, що це якесь альтер-его Тарга, вибачте, не прийму, бо хоча б Тарг мав про це знати 🤪
Епізод з амазонкою Гікією тільки ще більше упевнив мене, що щось пішло не так. Була велика бійка, серед усіх союзників є полеглі, там-сям лежать тіла. Те, що два чоловіки якогось милого почали чубитися між собою і налетіли на деякі з них, розізлило амазонку, а потім вітер змінився і вона така — ну, норм, нам однак далі разом воювати.
А ще оце «Я беру!» від Ма 😂😂😂 І крила у неї зʼявилися у найпотрібніший момент. У сюжеті багато подібного.
Якщо з дорослими героями якась трохи біда, на мою субʼєктивну думку, то діти у своїй безпосередньості прекрасні 🥰
Хлопчик-лисеня Ніязі, у якого все пропало, дівчинка Атеш (вона ж Чорна Корова, яка з рук пуляє вогнем) і Бекир, у якого все квітне і росте (син Ма). Тільки я так і не зрозуміла навіщо Бекира спершу зробили лисим, а потім ні.
Головний концепт про богиню Діву і Золоту Колиску… я до кінця чекала чогось вау, але не сталось. Всіх побили, все зрозуміли, кінець. Хлопчик-джадал із солі з декором із колиски для мене не виявився достатнім катарсисом.
Мотивацію його сестри Амаги можна в принципі зрозуміти, бо мотивувала її насамперед вина перед братом, але вона ж мала якось рости, а не лишатися дівчинкою, яку ми спершу зустрічаємо (я не про голі танці, а про її ставлення до світу і того, що її мучило).
Тему колиски я далі не чіпатиму, бо мені вона вийшла дещо неоднозначною.
Попри все вище написане Дім солі читається легко. Мені було цікаво заглиблюватися в його антураж. Зрозуміло, що в ньому багато посилань до Криму і не тільки, але я не настільки експерт, щоб це гідно оцінювати 😁
А ще там були два дуже смішні моменти:
🧐 Коли в сюжеті зʼявився Саша Бідний, то аж війнуло Mad Max. Хто памʼятає головного антагоніста з останнього фільму? Ну, ви зрозуміли.
😂 У книзі є підводний човен Матір вітрів, який почав літати, бо Гавен Белокун якимось своїм генієм змусив піднятися кілька десятків тонн залізяччя в небо. Ніхто не знав як. Тож ви готові? Зізнаюсь, що я чекала якогось артефакту, зміненого з телекінезом у відсіку двигунів чи ще чогось в цьому ж ключі, але… Готові?…
Матір вітрів підіймало в повітря, бо врубали що пару годин гімн Двобогу 👌 тільки збили колонки — вона впала.
Книга на полицю «на всі віки» не потрапила, але враження залишила (оно скільки я понаписувала)))).
Історія починається з постільної сцени. Здається, вже варто скласти топ книг, що з цього починаються, які я встигла прочитати, бо з розгону в ліжко є ще, до прикладу, і у Відьмаку, але про це пізніше, зараз ближче до суті.
Початок дещо дратував засиллям питань поставлених грубо за текстом, наче що б не писалося, а треба ловити читача, але сам каст, ідея та антураж захоплювали. Пустельний Дешт, змінені, літаючий підводний човен Матір вітрів, де часто грав гімн, суєр…
Взагалі Дім солі має дуже багато цікавих назв, які от справді звучать: Андир-Шопай, Кара-Меркит, Атеш, Албасти, Мато Дуковач, Джаніке-ханум, тулпари і т.д. І, якщо вірити авторці, то вони взяті зі справжніх людей, повірʼїв, легенд і мов.
Проте, якщо вертатися до сюжету, то мені особисто все було чудово до моменту потрапляння гг Талавіра у будинок Сєрова.
У героїв була зрозуміла цікава мотивація і взагалі вони поводили себе згідно свого віку, а потім щось поступово почало йти не так.
Талавір лишився добрим, бо він просто добрий і хоче усіх врятувати.
Історія Ма мене мало зачепила, бо ось тут вона робить все мислиме і немислиме, щоб лишитися в науці, а вже в наступному реченні якось зневажливо говорить про те, що має наукові праці, наче то таке.
Невпевнена, місцями як підліток, а не доросла жінка, що виживала у суворому Дешті.
До речі, тема Дешту то не розкрита, хоча ідея цікава, бо він виступає в історії не як просто територія, а як повноцінна розумна істота.
«Дешт любить чесних». Бурі, закономірності, жертвопринесення йому — все вказувало, що має щось бути, але я або не знайшла, або не зрозуміла.
Ідею, що це якесь альтер-его Тарга, вибачте, не прийму, бо хоча б Тарг мав про це знати 🤪
Епізод з амазонкою Гікією тільки ще більше упевнив мене, що щось пішло не так. Була велика бійка, серед усіх союзників є полеглі, там-сям лежать тіла. Те, що два чоловіки якогось милого почали чубитися між собою і налетіли на деякі з них, розізлило амазонку, а потім вітер змінився і вона така — ну, норм, нам однак далі разом воювати.
А ще оце «Я беру!» від Ма 😂😂😂 І крила у неї зʼявилися у найпотрібніший момент. У сюжеті багато подібного.
Якщо з дорослими героями якась трохи біда, на мою субʼєктивну думку, то діти у своїй безпосередньості прекрасні 🥰
Хлопчик-лисеня Ніязі, у якого все пропало, дівчинка Атеш (вона ж Чорна Корова, яка з рук пуляє вогнем) і Бекир, у якого все квітне і росте (син Ма). Тільки я так і не зрозуміла навіщо Бекира спершу зробили лисим, а потім ні.
Головний концепт про богиню Діву і Золоту Колиску… я до кінця чекала чогось вау, але не сталось. Всіх побили, все зрозуміли, кінець. Хлопчик-джадал із солі з декором із колиски для мене не виявився достатнім катарсисом.
Мотивацію його сестри Амаги можна в принципі зрозуміти, бо мотивувала її насамперед вина перед братом, але вона ж мала якось рости, а не лишатися дівчинкою, яку ми спершу зустрічаємо (я не про голі танці, а про її ставлення до світу і того, що її мучило).
Тему колиски я далі не чіпатиму, бо мені вона вийшла дещо неоднозначною.
Попри все вище написане Дім солі читається легко. Мені було цікаво заглиблюватися в його антураж. Зрозуміло, що в ньому багато посилань до Криму і не тільки, але я не настільки експерт, щоб це гідно оцінювати 😁
А ще там були два дуже смішні моменти:
🧐 Коли в сюжеті зʼявився Саша Бідний, то аж війнуло Mad Max. Хто памʼятає головного антагоніста з останнього фільму? Ну, ви зрозуміли.
😂 У книзі є підводний човен Матір вітрів, який почав літати, бо Гавен Белокун якимось своїм генієм змусив піднятися кілька десятків тонн залізяччя в небо. Ніхто не знав як. Тож ви готові? Зізнаюсь, що я чекала якогось артефакту, зміненого з телекінезом у відсіку двигунів чи ще чогось в цьому ж ключі, але… Готові?…
Матір вітрів підіймало в повітря, бо врубали що пару годин гімн Двобогу 👌 тільки збили колонки — вона впала.
Книга на полицю «на всі віки» не потрапила, але враження залишила (оно скільки я понаписувала)))).
This entire review has been hidden because of spoilers.
May 16, 2023
Сам текст на 3/5: масліт з класичним для свого жарну сюжетом, який захоплює, але не напрягає мізки, бо все на поверхні. Тут не треба бути літературознавцем, аби побачити неприховані відсилки)
+1 бал за гіркий післясмак історії окупації
+1 бал за гіркий післясмак історії окупації
Displaying 1 - 30 of 144 reviews