Barbarzyńca w ogrodzie

Essays Collections by Zbigniew Herbert

by Zbigniew Herbert

Ten lyrical and passionate essays on the culture, art, and history of Western Europe written from the perspective of the post-Stalinist thaw of the 1960s.

Genres: Polish Literature, Nonfiction, Art, Essays, History, Poetry, Poland

226 pages, Paperback

First published January 1, 1962

About the author

Zbigniew Herbert was a Polish poet, essayist, drama writer, author of plays, and moralist. He was also a member of the Polish resistance movement. Herbert is one of the best known and the most translated post-war Polish writers, and has been nominated several times for the Nobel Prize in literature.

Reviews

[Steven Godin · Rating 5 out of 5]

When the word 'history' was mentioned in the brief description of this book I had no idea we would be going way way back in time; all the way back to the knights templar in fact. This is the sort of book an historian like Umberto Eco for example would have been proud of. And if he didn't write it, them I'm sure as hell he would have loved reading it. Maybe he did.

The Polish poet Zbigniew Herbert; of which I'd only read his poetry before this, is a quite remarkable essayist too. He begins this collection of essays by writing about a trip he made to the Lascaux cave system in southwestern France which is home to some pretty old wall paintings. Not only is there doubt as to how they were first discovered: maybe a dog, maybe some kids, but are they in fact as authentic as one is led to believe? Some guy even rubbed one of them, feeling it looked far too colourful to be as old as it is, and paint came off on his finger. But this could simply be down to the fact that the level of salt in the caves kept the paintings intact all of this time, by creating a sort of protective layer over them. Until some silly fool decided to scrape away at one.

Other essays that follow focus on the Dorians of ancient Greece, the city of Arles; famed for inspiring the paintings of Van Gogh, the city of Orvieto; from the middle ages to the post-Roman era, the city of Siena; from its architecture to its painters, Parisian Cathedrals and their construction, the Albigensian Crusade of the 13th century, the defence of the Templars, the Italian painter Piero della Francesca, and the House of Valois.

All in all this was a fascinating read. And I don't normally do history this far back, as in the past its tended to bore me. Not here though. Also; but I might be wrong, the title of Barbarian in the Garden I think comes from one of Herbert's poems about the invasion of Poland.

[Tijana]

Već danima idem naokolo i pričam ljudima kako bi ove eseje trebalo staviti u obaveznu literaturu na istoriji umetnosti. Ako može, uglaviti neki odlomak u srednjoškolske udžbenike.
Jer, Herbert piše divno i opojno, njegovim esejima o sijenskim slikarima ili Pjeru dela Frančeska ilustracije bi samo smetale. Tek pred kraj knjige sam iz police izvukla i debeli stručni tom o italijanskom slikarstvu i, kako to već biva, shvatila da sam iole ispravno zamišljala samo slike koje sam već ranije videla.
Ovo, naime, nije ni turistički vodič ni skripta za ispit već niz tekstova o tome kako jedna konkretna osoba, nazovimo je Zbignjev, ganja umetnička dela po Evropi (uz vrlo ograničen budžet dostupan omlađem poljskom piscu krajem pedesetih godina) i kako ih onda doživljava. Divni su. Herbert je pronicljiv, obavešten ali nikad suvoparan, zajedljiv ali ne i gadno ciničan, i pre svega osetljiv i tanan posmatrač koji i nama otvara nove načine gledanja. Utisci o Duču i Martiniju mešaju se s živo predstavljenim istorijskim kontekstom nastanka njihovih dela, ali i s pričom o tome šta se u Sijeni može pojesti i popiti (za čitaoce toga doba dodato je i lepo objašnjenje šta je pica ali i dirljivo priznanje da je popio jedan kampari, "crveni napitak s pelenastim ukusom, napitak od koga se koči jezik i gori grlo. Da nije bio tako skup, popio bih još jedan.") Živost boja u pećini Lasko dočarava nam anegdotom o tome kako je Breton kao pravi huligan protrljao sliku prstom pa se boja malo otrla: "metod provere prstom nije ušao u arsenal naučno opunomoćenih metoda u oblasti proučavanja preistorijske umetnosti". I sve tako.
Naravno da počasno mesto u zbirci zauzimaju dva velika istorijska eseja: jedan o zatiranju katarske jeresi, a drugi o zatiranju templarskog reda, i svakako, iza povesti o inkviziciji, progonima i pogromima srednjeg veka pomalja se slika sadašnjice, današnjih potkazivača, inkvizitora i njihovih žrtava. Ne da je to ijednom rečju nagovešteno, prosto zrači iz teksta.
Sve zajedno 10/10, čitala bih opet, i ako je moguće - svaki esej na odgovarajućem licu mesta.

[Данило Судин · Rating 5 out of 5]

Три рівні Варвара у саду

Поверхня. Подорожні нотатки
Збіґнєв Герберт протягом 1958-60 рр. мандрує Францією та Італією. І зі своїх подорожніх нотаток складає збірку есеїв, які публікує 1962 року.
І в передмові щиро зізнається:

Чим є ця книга в моїм розумінні? Збіркою нарисів. Звітом про мандри. Перша мандрівка реальна - містами, музеями та руїнами. Друга - книгами, присвяченими побаченим місцям. Ці два бачення, або два методи, переплітаються між собою.

Дві подорожі, не те, що взаємно накладаються, - повністю співпадають. Одна розгортається в просторі: Ляско, Сицилія (У дорійців), Арль, Орвієто (Il Duomo), Сієна, Північна Італія (П’єро делла Франческа), Париж та околиці (Спогади з Валуа). Інша - немов тінь першої - в історії мистецтва: від наскельних малюнків кам’яного віку до французьких парків XVIII ст.

Все напозір просто. Навіть банально. Історія величі людського духу. Від перших кроків у мистецтві - і до нових та нових вершин.

Найгіше в цьому прочитанні - нотатки Герберта є надто сумбурними, надто еклектичними, щоб бути цікавими. Майже в кожній ми маятником хитаємося від "блогінгу", коли Герберт пише про тратторії чи бістро з їхніми офіціант(к)ами, меню та стравами, до енциклопедичних довідок про музеї та їхні експонати.
Що ж це ми читаємо? Особисті враження чи переказ інформаційих довідок в музеї? Таке враження, наче сам Герберт не міг вирішити, що ж хоче сказати, а тому просто "накидав" в текст і одного, й іншого жанрів.

Ця простота оманлива. Герберт був майстром слова. Його номінували на Нобелівську премію. І він був лауреатом більш, ніж дюжини поетичних премій. Невже він не міг написати більш цілісного тексту?

Придивіться уважніше до структури збірки. В ній є декілька аномалій.

По-перше, географічно все не так лінійно. Арль знаходиться не на своєму місці - між Сицилією та Орвієто. Якщо слідувати маршруту подорожі, то він мав бути після Ляско чи перед Парижем.

По-друге, в цій історії подорожі є дві розлогі історичні довідки. Одна про альбігойські війни ХІІІ ст. Інша - про процес над тамплієрами XIV ст. Першу ще можна сприймати як контекст до історії мистецтва. Врешті-решт, трубадури та катари були пов’язаними. Але тамплієри?! Це чисто політичний процес. І жодного стосунку до живопису чи літератури. Хіба вас звуть Умберто Еко і ви пишете Foucault's Pendulum. Але це відбудеться через два десятиліття.

По-третє, придивіться уважніше до Арля. Історія розпочинається з пошуків Ван Гога, а точніше - тих, хто його бачив на власні очі. Далі ми читаємо розлогу довідку про історію Арля - від Античності до кінця Середньовіччя. І завершується все Містралем та боротьбою за прованську ідентичність. Жодної логіки, жодної хронології, жодної спільної тематики. Навіщо це есе?

Якщо ми спробуємо збагнути, чому Герберт саме так скомпонував свою збірку, то нам відкриється...

Безодня. Мандри темним континентом
Історик Марк Мазовер свою історію Європи ХХ ст. так і назвав - Dark Continent: Europe's Twentieth Century. Неочікувано читати про Європу як серце пітьми. Але нацизм, сталінізм та Друга світова війна продемонстрували глибини варварства, куди людство провалилося з несподіваною легкістю.

Це майстерно підмітила Ярослава Стріха в рецензії для Літакценту:

У книжці трапляються моменти, де історичний час бере гору. Й ось на середньовічній фресці «оголені тіла щільно напаковані, як у пивниці під час бомбардування». Навіть чудом зацілілі пам’ятки — там, де не конче заціліли люди, — відлунюють загрозою: «Поки що “Страшний Суд” замкнутий під склепінням каплиці Сан Бріціо і не чиниться над містом. У медовому повітрі Орвієто спить спокійно, мов ящірка».

До речі, порівняння з підвалами, напакованими людьми, не метафора. Збіґнєв Герберт пережив такий травматичний досвід - у Львові під час Другої світової. Цьому ж присвячено і його вірш Дві краплі.

Але найбільш гостро криваве ХХ століття відчувається в есе про альбігойців та інквізицію, а також про тамплієрів. У першому Герберт описує діяльність інквізиції так, що здається, наче він пише про НКВД. І це не хибне враження. Пишучи про тамплієрів, Герберт раптом каже: процес проти тамплієрів мав репетицію - репресії на євреїв. Прозорішого натяку на salami slicing tactics європейських тоталітаризмів годі уявити! І, щоб в нас не залишалося сумнівів, Герберт завершує це есе словами

В історії нічого не закривається назавше. Методи, вжиті в боротьбі з тамплієрами, ввійшли до репертуару влади. Тому ми не можемо полишити тієї давньої скандальної справи блідим пальцям архівістів.

І тут я не згоден з висновком Ярослави:

У Європі ще свіжі шрами Другої світової. Літератор із маргінесів західноєвропейської цивілізації рушає до її центру, намагаючись зашити рани пошматованого континенту вутлими нитками культури довгої тяглості. Замість реальної Європи як місця свіжих жахіть — Європа, профільтрована мистецтвом...

Герберт описує альбігойські війни, процес тамплієрів, громадянські війни в Італії для того, щоб підвести нас до висновку: Європа - це місце жахіть. ХХ століття є найжахливішим, але воно не є унікальним.

Саме тому останнє есе - про XVIII ст. Епоху Розуму, серцем якого стала Франція. Герберт описує історію паркового мистецтва, але нам незрозуміло: навіщо він це робить? До того була Античність та Середньовіччя. А далі провалля, після якого ми натрапляємо на есе про... парки. І воно є фінальним. Навіщо? Розгадка криється в епізоді, яким стає непомітним і незрозумілим людям ХХІ ст. Їдучи автобусом по Франції, Герберт бачить солдата та дівчину, які палко цілуються. Біда в тому, що солдат - пасажир автобуса, а тому затримує всіх. Вони все цілуються і цілуються, тому врешті автобус рушає, але пригальмовує на повороті, щоб солдат застрибнув в автобус. А далі Герберт пише:

Я знову в русі. Я поспішаю назустріч смерті. Перед очима Париж - галас вогнів.

Це останнє речення есе. Це останнє речення збірки. Воно моторошне, хоча йдеться всього лише про автобус, що відстав до графіку і їде в Париж...

Я на початку не даремно писав, що есе Герберт написано 1958-60 рр. Він перебуває у Франції. А Франція... Франція перебуває у війні. 1954 р. почалася війна в Алжирі, яка досягла свого піку 1956 р. Найбільш інтенсивні бойові дії припадають на 1956-58 рр. Через Алжир пройшло 2 млн. французьких солдатів. А тактика бойових дій ідентична тому, що буде через кілька років у В'єтнамі: напалм, депортації місцевого населення, блокпости та репресії. В Алжирі загинуло від 350 тисяч до 1 млн жителів.

І тепер французький солдат, який так палко цілується, вже не просто солдат, що їде в казарми. Це солдат, що поїде на фронт. Кривавий і нещадний фронт. А всього десять років тому завершилася Друга світова війна.

Європа - це континент жахіть.
Цей жах, ця гнітюча неминучість руйнування присутня в перших збірках Герберта - Струна світла (1956), Гермес, пес і зірка (1957). Мистецтво і жахлива дійсність ХХ століття. Мистецтво і жахлива сутність людської природи.

є в мені пломінь що мислить
і вітер для вітрил і пожежі

Герберт намагається дати раду питанню: Чи можлива поезія після Аушвіца? І він у всій людській історії бачить Аушвіц... Від Альтаміри і до Алжиру.

І тут ми ризикуємо проґавити третій рівень - проміжний.

Товща води. Пошук мистецтва
Насправді, основна ідея книги Герберта: мистецтво та суспільство. Це дуже спрощено, але десь в таких координатах і пропонує міркувати Герберт. Ляско - це мистецтво, але воно мало ритуальний характер. Як і давньогрецькі храми. Герберт навіть іронізує над туристами:

Коли б відвідувачі мали більше уяви, ніж клацати кодаками, привели б бика і вбили перед вівтарем.

Чи готичні собори, де

вітражі не лише оспівували житія святих, але ... виконували функції неонових реклам сукнарів, теслярів чи шевців. Адже відомо, яка запекла боротьба точилася за найвигідніше розташування фондованих вітражів.

І так далі... Те мистецтво, яке ми сприймаємо як високе (готика) чи класичне (Античність), насправді не було мистецтвом як таким.

Але тут є й другий вимір: кого суспільство вважає за митця?
Герберт, міркуючи про П'єро делла Франческа, каже:

Якщо він і живе далі, то не завдяки анекдотам про злигодні свого життя, божевілля, падіння та злети. Його цілковито поглинула творчість.

Але є й інші. Вони увійшли до історії, до канону - не через свої твори. Завдяки анекдотам про своє життя.
Нерозв'язна дилема.

Саме вона розкриває призначення розділу про Арль. Два митці, які символізують цей розрив. Ван Гог, якого не зрозуміли арльці. Які закидували його камінням! І Містраль, який творить поезію, але й спільноту та ідентичність фелібрів.
Дві сторони мистецтва - від утилітаризму до повного нерозуміння.

Варвар у саду - троякий образ.
Поляк, що приїхав до культурного серця Європи.
Житель ХХ століття, який споглядає класичне мистецтво.
Людина, що намагається збагнути мистецтво.

Перші рівні використовують "верхнє" значення варварства, тобто брак культури. Останній - вже про "первинне" значення: людини, що незрозуміло говорить.
І їй бракує мови - у вузькому та широкому сенсах.

Що ми взагалі знаємо про мистецтво? Ми чуємо якісь звуки, а далі намагаємося зрозуміти.

Чи йдеться про четвертий вимір: митця, що намагається збагнути світ - своїми недосконалими знаряддями...

[Ярослава]

(копіюю давній відгук з ЛітАкценту)

Кінець 1950-х — початок 1960-х. Збіґнєв Герберт, один із найвидатніших польських поетів ХХ століття, подорожує Францією й Італією і пише принагідні дорожні нотатки: про маленькі середньовічні містечка, що історія «мешкала у [їхніх] мурах кілька століть, а потім пішла собі геть», про спадщину античності й давні путівники, які документують мінливі пріоритети мандрівників Європою. На перший погляд — така собі безподієва суміш особистого мистецького канону (Герберт надає перевагу мистецтву до Ренесансу, погідному безособистісному живопису, який іще «уникає дешевого психологізму, що перетворює малярство на театр жестів і гримас») і мистецтвознавчого огляду «знизу», з мурашиної перспективи маленької людини, а не доленосних історичних подій. Скажімо, анітрохи не менше, ніж естетичний внесок тих же готичних соборів, Герберта цікавить матеріальна історія їхнього постання: як прості каменярі викресували у глибинах брили на будівництво, створюючи під землею порожні негативи шпилів; як дорожчало будівництво з кожним кілометром відстані від копалень до міста — через вартість доставки. Насамкінець ця доволі еклектична колекція приправлена есеями про «шаленство епохи»: скажімо, про брутальне знищення прованської цивілізації. Її поєднання палкої любовної поезії трубадурів і аскетичної церкви катарів, її прото-демократичний устрій і прото-мультикультуралізм (де арабських лікарів шанували, а євреї часто входили до міської влади) згоріли на багаттях інквізиції.

Тільки одне запитання лишається відкритим: шаленство якої саме епохи болить авторові?

Попри буцімто еклектизм збірки (набір тем продиктований маршрутом конкретних подорожей і не покликаний створити певної цілісної чи вичерпної візії), у всіх у них є наскрізний стрижень, просто не зовсім очевидний на перший погляд. Пробиваючись крізь чулі описи завулочків, де пахне котами й непорушною, застояною вічністю, і порад, де й чим краще почастуватися в тіні архітектурних пам’яток, у книжці трапляються моменти, де історичний час бере гору. Й ось на середньовічній фресці «оголені тіла щільно напаковані, як у пивниці під час бомбардування». Навіть чудом зацілілі пам’ятки — там, де не конче заціліли люди, — відлунюють загрозою: «Поки що “Страшний Суд” замкнутий під склепінням каплиці Сан Бріціо і не чиниться над містом. У медовому повітрі Орвієто спить спокійно, мов ящірка».

Отже, маємо справу не тільки (чи не стільки) особистими розповідями про улюблені твори мистецтва. Робота над збіркою триває в роки, коли в Польщі щойно відшумів її короткий період прескриптивного соцреалізму; поколіннєва спільність досі відмірюється не хронологічними рамками чи культурними маркерами, а тим, хто яку війну пам’ятає; у Європі ще свіжі шрами Другої світової. Літератор із маргінесів західноєвропейської цивілізації рушає до її центру, намагаючись зашити рани пошматованого континенту вутлими нитками культури довгої тяглості. Замість реальної Європи як місця свіжих жахіть — Європа, профільтрована мистецтвом, де навіть тополі, коли дме вітер, «виглядають як ангели Тінторетто».

Європа культури, відділена від Європи трагедій, — це, звісно, Європа, якої ніколи не існувало. Про це свідчать і прикінцеві есеї про «шаленство епохи» — нагадування, що геноциди не є для цієї культури чимось новим. Але якщо тієї піднесеної Європи культури, не заплямованої кров’ю, й не існувало ніколи, то що з того? Мандри цінні незалежно від того, чи існує реальна точка призначення. Зрештою, «Ітака дала тобі ці прекрасні блукання. / Без неї сам ти ніколи б не вирушив у дорогу. / Але більше ніякого дарунку дати вона неспроможна. / І коли ти знайдеш її вбогою, не ошукала тебе Ітака. / Озброєний досвідом, мудрістю всією, / допіру тоді зрозумієш, чим є для тебе Ітака» (Константінос Кавафіс у перекладі Григорія Кочура).

І дві слові про переклад: в українському перекладі «Варвара у саду» є низка доволі непередбачуваних пропусків — якраз тих речей, які перекидають місток між середньовіччям (експліцитною темою книжки) і сьогоденням (темою імпліцитною). Скажімо, зникає абзац про контроверсійну страту Чессмана, що і датує події, і водночас показує знечулення автора на насильство. Зникає й пасаж, де оповідач, хильнувши в ресторані зайвого, хоче попросити французьку співачку заспівати «Червоні маки над Монте-Кассіно» — вона, мовляв, напевно мусить знати цю популярну патріотичну польську пісню про штурм монастиря Монте-Кассіно під час Другої світової силами Другого польського корпусу. Можливо, є й інші незрозумілі лакуни.

[Andrew]

The musings of a charming nostalgic as he explores events in European history from Lascaux forward, at a time when the notion of a grand-bourgeois sort of "Western civilization" was still alive, if barely, and there was still, among the upper crust, an expectation that familiarity with Greece and Rome would form the foundation for a certain sensibility, the sensibility of a Stefan Zweig novel, which was already in its dying throes. There are touches of Patrick Leigh Fermor's travelogues, I suppose, but uncouth American that I am, my main thought was that his tone was like that of a bowtied gentleman in one of the 1960s filmstrips still in routine use at my middle-American high school in the 2000s (including, as I recall, Peter Ustinov, another one of the last men of Herbert's ilk). This is hardly trendy reading in the era of coronavirus, but there's a vaguely Wes Anderson sort of nostalgia to reading a Polish dissident's musings about the Albigensian Crusade.

[verbava · Rating 4 out of 5]

збіґнєв герберт мандрує європою і пречудово бурчить із найрізноманітніших приводів:

Єдиний ресторан, звідки видно кафедральний собор, належно дорогий, як і все, що сусідить із пам’ятками, оскільки за тінь шедеврів на макаронах треба платити подвійну ціну.

***

Вийшовши на сходи, я машинально потрапив у залу, яку називають Монументальною. Назва цілком слушна, бо стіни спаскуджені монументальним кічем із зображеннями Віктора Еммануїла у різних позах. Офіційне малярство XIX століття повсюди однаково огидне.

***

Спітнілі фермери з далекого краю фільмують кожен шматок муру, який їм показує оповідач, і слухняно впадають в екстаз, торкаючись кількосотлітнього каміння. Їм геть бракує часу на оглядини, настільки вони поглинуті фабрикуванням копії. Італію вони побачать тоді, коли опиняться вдома, оглядаючи кольорові, рухливі образи, які ні в чому не відповідатимуть дійсності. Нікому вже не хочеться безпосередньо вивчати речі. Механічне око невтомно плодить тонкі, наче мембрана, почуття.

***

Храм Філософів (присвячений Монтеневі і свідомо не добудований) не збуджує загаданих рефлексій, хіба що — не варто свідомо споруджувати руїн. Історія сама спроможна продукувати їх понад усяку міру.

[Gail Pool · Rating 5 out of 5]

In Barbarian in the Garden, Zbigniew Herbert creates his own idiosyncratic Grand Tour. In Lascaux, Arles, and Albi, in Siena, Orvieto, Arezzo and San Sepolcro, the Polish poet, an Eastern European, seeks to apprehend the origins of Western culture.

Herbert’s journey, he observes, was twofold. The first “was real—a journey through towns, museums and ruins. The second—through books about the places I visited.” In these ten essays, he gives readers both the experience of being there, in the present, and a historical perspective on what we encounter.

Herbert, the consummate traveler, is alive to everything around him—the people, the landscape, and the food, the architecture and the art. He is not one of those tourists he comes across in Siena, so busy photographing, “so absorbed with producing copies that they have absolutely no time to see.” He is determined not just to see, but to see things new, to find his own viewpoint and reach his own judgments.

In Chartres, “instead of writing about stained glass modulating light as Gregorian chant modulates silence,” he writes about the cathedral’s construction, about stone, “an accountant’s view of the Gothic.” Among painters, he chooses as his favorite Piero della Francesca, “one of the most impersonal, supra-individual artists in history.” This artist, he writes: “hides so thoroughly behind his paintings and frescoes that one cannot invent his private life, his loves and friendships, his ambitions, his passion and grief…His entire being is in his oeuvre.”

Herbert’s private life is absent too in these essays. And yet they feel intensely personal, a quest revealing the mind and morals of the man: His love for the harmony of Dorian architecture. His scorn for the townspeople of Arles who petitioned to lock away the “madman” Van Gogh, and refused to buy his paintings. And, in two powerful narratives, his hatred of the police-state tactics that crushed the Albigensians and the Templars—tactics he knew firsthand as a resistance fighter in World War II and later in post-war Poland.

For Herbert, travel is an historical endeavor: the past is as living as the present. These essays, demanding and wonderful, convey a deep sense of places and the people who have inhabited them, what they have created and what they have destroyed.

[Paweł · Rating 5 out of 5]

Cudowne uczucie móc poznać refleksje takiego erudyty jak Herbert na temat sztuki. Te eseje udowadniają, że podróż jest okazją na doznania innego rodzaju niż uchwycenie instagramowych "spotów" na kolejnym identycznym zdjęciu. Perełki krótkiej formy literackiej, niby znane, ale mam wrażenie, że ciągle zbyt mało popularne. A rzeczy piękne nie powinny być niszą, bo czynią nas lepszymi.

[malgosia]

po przeczytaniu obrony templariuszy nie wiem czy dałabym herbertowi reprezentować się w sądzie

[diesirae · Rating 1 out of 5]

czytanie wikipedii be like:

[Yoanna · Rating 5 out of 5]

Razem z inna ksiaza Herberta: Martwa natura z wedzidlem -jedna z najwazniejszych ksiazek w mojej prywatnej kulturalnej edukacji. Te dwa zbiory otworzyly mi oczy na inne sciezki, ktorymi odtad zawsze juz podazam z zamilowaniem.

[Monika · Rating 4 out of 5]

Przepiękne eseje o sztuce, napisane wybornym, poetyckim językiem. Teksty o sztuce włoskiej i francuskiej połączone z notatkami z podróży, które w plastyczny sposób oddawały widoki, smaki i zapachy doświadczane przez autora. Cymes!

[Antoni · Rating 5 out of 5]

herbert jest wspaniałym podróżnikiem. wiele miejsca jest poświęcone opiniom herberta na temat widzianych przez siebie obrazów co może być wielkim plusem lub grzezawiskiem, gdy tak jak ja nie zobaczyło się ich chociaż w internecie, żeby wiedzieć jak wygląda beznamiętna twarz madonny którą autor się zachwyca a jak żałosne ryciny. w każdym razie pierwsza część książki to wybitny przewodnik po śródziemnomorskiej kulturze a druga część to raczej notatki historyka sztuki

[ballada.slow · Rating 4 out of 5]

przystępna forma, ciekawa treść, ładne słowa - wszystko tak jak powinno być

[Paula · Rating 1 out of 5]

1.5/5
czuję się jakbym znowu przygotowywała się do matury z historii

[Urszula Sarnowska · Rating 2 out of 5]

Spoczko
Czuję wakacyjny vibe
Ale z własnej woli przeczytałabym tylko pierwszy esej

[I · Rating 4 out of 5]

Кніга стала сапраўдным адкрыцьцём для мяне. Ня надта шмат я ведаў пра Герберта перад чытаньнем. Пачынаў чытаць як складанку эсэ польскага паэта, а атрымалася падарожжа па эўрапейскай культуры з надзвычай абазнаным гідам, які ўспрымае гэтую культуру так тонка і далікатна, як гэта можа толькі паэт. Асалода.

[Graychin · Rating 4 out of 5]

Zbigniew Herbert was a Polish poet of the twentieth century. I’ve never read his poems. It feels somehow like a trespass to read poetry in translation. His essays, however, came recommended by Patrick Kurp – a book blogger I’ve “known” for many years and who has never led me astray. Barbarian in the Garden is a collection of essays on art and history, written while Herbert was traveling through southern France and Italy during a temporary thaw of the Cold War. This is a wonderful book, which I’m not sure how to categorize. There’s a little bit of Guy Davenport and Paddy Fermor, maybe a little of Hugh Trevor-Roper; but I tend to doubt that Herbert had read them. The tour begins with the cave paintings in Lascaux and reaches its peak, I think, with a vivid history of the Albigensian Crusade and a defense of the Knights Templar. An admirable book by a sane, civilized, and sympathetic writer. I look forward to reading more Herbert.

[Jeff · Rating 4 out of 5]

A beautiful, strange walk through European history and art, from the cave paintings at Lascaux to a staunch defense of the Knights of the Templar. That Herbert, to my mind one of the great cynics of the the 20th century, was still capable of the astonishment and awe conveyed in this book bespeaks the true depth of his humanness. My only complaint is that there are swaths of this book that are in French, Italian, German, and others that are not translated--even a footnote would have been appreciated. But this is a small complaint, and in a way, creates an even more impressionistic journey.

[Kasia Kopycińska · Rating 4 out of 5]

Książka z tych, które sprawiają, że chce się być lepszym człowiekiem, albo przynajmniej mądrzejszym człowiekiem.

[Patricia G. · Rating 4 out of 5]

Cuatro estrellas para Herbert. Si te gusta la Historia del Arte, te encantará este libro. Como amante del arte rupestre, ese primer capítulo dedicado a la cueva de Lascaux me conquistó y me pareció una maravilla. Pero es que el libro se crece y los capítulos que siguen son aún mejores. No olvidaré las descripciones de las catedrales, las referencias a Dante ni el capítulo dedicado a Siena, ciudad que me enamoró desde que la visité en el viaje de estudios. Muy recomendable.

[Uriah O'Terry · Rating 5 out of 5]

Polish poet and essayist Zbigniew Herbert has an incredible head for history and an refined eye for detail. This collection of essays goes from whimsically informative travel journal to riveting historical treatise to enthusiastic art criticism, every word a delicacy.

[Michał Stanek · Rating 4 out of 5]

Nie dzielę z Autorem zachwytu sztuką i architekturą sakralną, więc "Labirynt..." bardziej do mnie przemawiał niż "Barbarzyńca". Tu najciekawsze są teksty o albigensach i templariuszach. Niemniej doceniam erudycję, wybitnej urody polszczyznę i bliską sercu memu zadumę nad ulotnością wszech rzeczy.

[Adrianna · Rating 5 out of 5]

Bardzo przypadło mi do gustu budowanie zdań u Herberta.

[zofia · Rating 3 out of 5]

2,5
Ta książka akurat nie za bardzo mi się spodobała, bo było w niej po prostu zbyt dużo historii i głownie skupiała się ona właśnie na niej, a ja za historią nie za bardzo przepadam

[Wojtek Zmysłowski · Rating 5 out of 5]

Fantastyczny przewodnik po głównie średniowiecznych zabytkach wybranych włoskich i francuskich miast.

[Ola Podgórna · Rating 4 out of 5]

Momentami (głównie historycznymi) byłam znudzona, ale jest to warte wejścia do świata Herberta

[Hubert · Rating 3 out of 5]

3,5

[Filip · Rating 3 out of 5]

Kilka fantastycznych esejów: Siena, Kamień z katedry, O albigensach, inkwizytorach i trubadurach, Obrona Templariuszy, ale reszta to spora zamuła, zwłaszcza jak nie ma się kontekstu; mimo to czuć rękę mistrza.

[forget_me_not · Rating 5 out of 5]

Ze wzlotami i upadkami ale jednak, Wysoki Trybunał został przekonany Panie Herbercie