Дайте мені ваші вуха і я розкажу вам страшну історію:) Історію, що холодить кров і змушує прислухатись нічних шорохів надворі.
Мемуари полковника Джона Паттерсона «Людожери із Цаво» - це найвизначніші спогади на моїй пам’яті. Але це кажу не я, це американський президент Теодор Рузвельт написав у листі своєму приятелеві. А він дещо знався на пригодах і сам полював на диких звірів. І в принципі я з ним готова погодитись. Бо історія про африканських левів-людожерів, які тероризували будівельників залізничного мосту над річкою Цаво наприкінці дев‘ятнадцятого сторіччя (і не зважаючи на заходи безпеки за короткий проміжок часу вбили 135 людей) вражає і лякає. Адже вона трапилась насправді. І край цьому кривавому розгулу поклала одна людина своєю мужністю і цілеспрямованістю, полковник Джон Паттерсон.
Уявіть, що ви мусите захистити людей, яких щоночі викрадають з ліжок і пожирають леви. Уявіть ці спекотні африканські ночі, сповнені тривоги і страху, згодом чиїмось жахливим лементом та власним ганебним полегшенням, що це - хруст чиїхось чужих кісток. Здається навіть, що це не леви, а демони, їх ніщо не зупиняє: ані вогонь, ані колюча щільна огорожа, ані кулі. Вони чують засідки і обходять їх десятою дорогою. Коли один з левів нарешті потрапляє у спеціально зроблену пастку у вагоні, де за гратами сидять живі приманки - озброєні люди, то ніхто чомусь не може поцілити у хижака і той собі спокійно «тіхо уходіт в лєс», продовжуючи і надалі вбивати людей. А найстрашніше - вони наче висушували тіла, випиваючи з них кров. Леви так не поводяться!
Уявіть, що лише ви можете цьому зарадити, тому ночами наполегливо влаштовуєте засідки на деревах і годинами без сну мокнете під дощем в незручній позі, тримаючи рушницю напоготові. Врешті, прив’язавши козла-приманку, ви сидите в черговій засідці на нашвидкоруч сколоченій високій, та дуже хиткій конструкції і прислухаєтесь.
«Щоб зрозуміти тишу африканських джунглів посеред нічної пітьми її треба пережити: це особливо вражаюче відчуття коли ти ізольований від інших людей сидиш абсолютно сам»
Дерев’яніють ноги, німіють руки, поки я це читала, намагалась не рухатись, аби відчути цю засідку, та не змогла протриматись і півгодини. Окрім того вас хилить у дрімоту, але ціна сну - життя. А зло вже десь причаїлося посеред цілковитої тиші. І полює воно не на прив‘язану жертву, а на вас, зненацька стрибаючи на риштування і розхитуючи його велетенськими могутніми лапами. Мисливець сам перетворюється на дичину. Ви намагаєтесь прицілитись в цей зловісний темний силует внизу, як несподівано отримуєте удар по голові, що паралізує страхом! Це сова переплутала вашу голову з гілкою дерева, звичайна справа у нічних джунглях виявляється.
От скажіть, можна цю книжку просто закрити на таких пригодах, усвідомлюючи що це відбувалось насправді? Ні, і ти сидиш всю ніч читаєш, ледь не згризаючи собі руки по лікоть від нервів)
Маючи потужний сантимент до різних авантюр я багато разів переглядала екранізацію цієї історії, «Привид і темрява» з Велом Кілмером (який власне і грав полковника Паттерсона) та Майклом Дугласом (який грав вигаданого персонажа) в головних ролях. І коли мені трапились мемуари реального полковника я не вагалась анітрохи. Такий скарб: книжка 1928 року з тонесенькими сторінками, розкішно ілюстрована фотографіями самого автора. Я думала, уся вона буде присвячена левам із Цаво, але насправді це лише кілька перших розділів, далі ще багато інших африканських пригод та мисливських анекдотів з життя полковника.
Наприклад, про те, як він зустрівши носорога здуру роздратував його і згодом ховався у високій траві, оглушений власним серцебиттям, втискаючись в землю. Адже в носорога лютий темперамент, поганий зір, а далі - ну ви в курсі, при його вазі це вже не його проблеми. Чи про те, як індійські працівники влаштували заколот зі спробою вбити Паттерсона, імітуючи лева-людожера, а він вже знаючи про це йде просто в натовп злих чоловіків із молотками і несподівано їх роззброює. Знали британці яку людину послати в таке небезпечне місце контролювати будівництво.
Взагалі сторінки цієї книги сповнені такими небезпеками, що мені дивно як у цьому місці люди в принципі змогли щось побудувати і при цьому вижити. Там навіть саме будівництво без води - чистий челендж на виживання. Що вже казати про моменти, коли за вами женеться розлючений слон чи у вагон вдирається черговий лев, хапає в пащеку сонну людину і вистрибує у вікно, завиграшки виламуючи дерев‘яну раму?
В такі моменти особливо дивує витримка Паттерсона, який зберігаючи спокій блискавично прораховує стратегію і прицілюється, усвідомлюючи, що результат залежить від зосередженості.
Це історія з іншої епохи з іншими звичаями та етикою. І хоча я намагаюсь читати без засудження, та все ж деякі розділи неприємно вражали. Наприклад ті, де люди вбивають красивих тварин не задля порятунку людського життя чи для харчування, а просто задля трофеїв, щоб покласти шкуру на підлогу чи повісити голову на стіну, безжально масово винищуючи фауну. Коли ці люди, вважаючи себе цивілізованими на противагу місцевим дикунам, стріляють в живу істоту і милуються її красою, поки вона конає перед ними у судомах. Скажу чесно, в деякі моменти я була цілком на боці лева і сподівалась, що він збере більше трофеїв, ніж мисливці. Та людина в явилась найстрашнішим хижаком.
Тим дивовижніше спостерігати, як еволюціонували британці за якихось сто років від одержимих мисливців до людей на кшталт Девіда Аттенборо, що намагаються зберегти та врятувати наш такий прекрасний і вразливий світ.
І при цьому я б хотіла у небезпечний момент життя мати поруч такого мужнього друга як Джон Паттерсон, з холодною головою та справною рушницею