[Прочитано з дитиною]
Насправді, це доволі проста, і вкрай коротенька книга, яка, по суті, є просто набором жттєвих історій дитини, яка зростає в самотньому хуторі в сільській місцевості. Доволі прикольно побачити сільський побут Швеції нульових (особливо, якщо доповнити їм враження від міського побуту в Швеції дев'яностих, який доволі ретельно зобразив свого часу Стіґ Ларссон у своїй трилогії "Чоловіки, які ненавидять жінок"), але для дорослого, власне на цьому цікавість книжки вичрпується. Сюжетно вона доволі, гм... ніяка. Тобто складена з окремих, де факто, самостійних життєвих історій, кожна з яких трохи цікава, трохи дотепна, але в жодному разі не захоплива і не яскрава. Наскрізного сюжету книга не має, характери героїв доволі натуральні, але спрощені та не дуже глибокі. Це - книжка одного вечора, приємна, але без шансів, що до неї буде цікаво повернутися.
На контрасті згадується славнозвісний "Еміль з Льонеберґи" - теж сільська дитяча побутова історія - але ж яка різниця між цими книгами! Астрід Лідгрен недарма є класиком дитячої книги - ті самі декорації та схожі персонажі, під її пером набувають в рази більшу глибину, сюжет затягує, розвиток та кульмінація відчуваються так, що зводить зуби навіть у дорослого, гумор щирий та захопливий.
Мабуть, саме "Еміль" створив для мене завищені очікування від Гедвіґ. На жаль, вони не справдилися.