Книга насамперед особиста історія. І зрозуміло, що в ній багато особистої образи, але чому її не мало б бути? Як правило, таких людей потім звинувачують у тому, що вони просто «ображені», бо ж іншим — «подобається». Хоч, це «подобається» часто є просто наслідком інерції.
В ширшій перспективі книга є доброю ілюстрацією, які девіації можливі, коли в тебе не просто влада, а «духовна» влада. Її носій часто вважає, що є «by default» ретранслятором чогось більшого ніж він сам і має покликання «руководить», тобіш «рукой водить» по життю іншої людини. Не всі такі. Але таких багато, дуже багато.
Один з наслідків цього є атмосфера елегантної, а часом цинічної брехні, і навіть системної брехні; носіння «блаженних» масок, мімікрія. Хто вчився у відповідних закладах — знає... Це навіть заохочується. Найгірше, власне, це відбивається на системі виховання «молодих кадрів». Кожен, хто мав нагоду ближче стикатись із церковною «кухнею» знає, що за «костюмчиками» і зовнішнім етикетом все «по проще». Прості люди зі своїми талантами, чеснотами, комплексами і пристрастями. Нічим не кращі і не гірші від інших. Є свій «професійний жаргон», система існування і пристосування. Костюмчик, це як форма у міліціонера чи військового. Викликає певні почуття у посполитого люду, оскільки асоціюється з певною суспільною «кастою», що користується певним авторитетом. Часом — від‘ємним, часом — позитивним.
Інша площина, яку торкає авторка, це девіації у методології духовного життя. Важко не погодитись, що релігійність, яка вибудовується на шизофренії — постійному страху щось зробити «не так», жорсткій лінії між «світським» і «духовним» здатна сформувати духовних покручів. Це не значить, що крім такої релігійності і духовності немає іншої, результатом якої є вільна і зріла людина. Знову ж таки, є не лише такі девіантні приклади і шляхи.