Вони прийшли до усамітненого та гордого народу глибокої півночі з військами, і після розгромної поразки королева склала зброю та погодилась віддати доньку імператору. Імперія повернулась до своїх теплих країв, а королева народила близнят. Донька стане імператрицею, син стане її тінню, і вдвох вони матимуть одну спробу: вб'ють імператора та загинуть.
Через 18 років вони прибувають до палацу, де заледве застигло імператорське тіло, а на троні вже не той, з ким була укладена угода, а його син. Син кидає один погляд на близнят та каже, сестра хай їде додому, а брата я візьму. Так починається історія молодого імператора та його вбивці.
Оскільки це огляд на третю частину, відповісти на питання "от шоб шо??" та "нахуя??" вже легко. Це не одразу очевидно, бо розповідь від першої особи, і наш герой-асасин не є великим мислителем. Він вміє класно вбивати та ховатися, а ще розмовляє з тваринами, і з їхньою допомогою йому доводиться розбиратися, яким чином краще здійснити це найбільше вбивство його життя, щоб воно принесло найбільше користі. Бо найсильніша частина цієї серії (та причина, чому я читаю її з таким задоволенням) - це абсолютно нормальне розуміння імперства. Громадянам цієї країни подобається, що вони постійно нападають на сусідів, грабують та беруть їх у рабство; вони багаті та горді, їхня армія сильна, і імператор - це одночасно символ, навколо якого вони гуртуються, та гарант того, що все буде продовжуватись в тому ж дусі. Просто вбити його буде дуже приємно, але ми тут хочемо розвалити імперію, а не зробити символічний жест, а для цього недостатньо замінити одного керманича на іншого. Треба мутки, міжусобиця та бажано громадянська війна, і що більша, то краще, і несподіваним союзником асасину в цьому стає сам молодий імператор. Вдвох значно легше грати у подвійну гру та вбивати кого треба. Така от романтика.
Імператора важко зрозуміти, бо він (за усіма стандартами жанру) є відмороженою табуреткою (дуже гарною), і навколо поступового пізнання глибин відмороженості й побудована романтична лінія. Але це така романтична лінія, як подобається таким людям як я, хехе, бо навіть вже закохані вони не можуть, не хочуть та не збираються відступити від своєї місії. На фініші асасин має вбити імператора, вони обоє в курсі, і якщо з часом асасин втрачає бажання вбити, то імператор не втрачає впевненості у необхідність вмерти. Взагалі мені дуже подобається, як почуття імператора грають в цьому сюжеті: він сприймає підісланого до себе вбивцю як подарунок долі та страшенно романтизує його, бо в нього ніколи раніше не було нікого, через ПРИЧИНИ, а тепер є цілий класний асасин, який має абсолютно інопланетний за імперськими стандартами рівень щирості та вбиває з усмішкою та без вагань.
Ще мені подобається, що його ніхто не любить. В імператорському дворі є умовно непогані люди, потенційно симпатичні персонажі, але наші герої використовують їх та збираються спричинити їхні смерті непрямими способами, тож завжди є рівень дискомфорту та нещирості з ними, ну а справжні союзники, ті, які з поневолених народів, самі були б не проти його вбити і в кращому випадку терплять його існування. І все це дуже правильно, по-іншому не може бути, інакше співчувати йому було б абсолютно неможливо. Не від хорошого життя імперська дитина відвертається від родинних цінностей, і його страждання - єдина його виграшна карта в стосунках із читачем (мною). Якби він просто прокинувся вранці та вирішив стати найособливішим хлопчиком, який без причини плює на своє походження, виховання та матеріальні вигоди, я би не повірила такому персонажу. А от такому, який вийшов, то цілком.
Втім, рівень солодкого тут все одно зависокий. От чисто на рівні думок у першій особі: хлопче, ти щось занадто глибоко і драматично закоханий в цього тіпа! Дуже іронічно, бо всі скаржаться, що між героями мало що змінилася за третю книгу, і взагалі в них не так багато взаємодії; а як на мене то її можна було б іще менше, а гумору (чи незгоди) більше. Роментезі, буває, ставиться до себе серйозно, як лоботомія, і це якраз той випадок.