головна героїня дивиться на коханого чоловіка, який схилився перед нею, аби підняти з землі схожий на сонце апельсин, і ще не знає, що цей чоловік – коханий, але вже думає: як би я хотіла зараз торкнутися напівпрозорого, м'якого волосся на його шиї, пестити його пальцями, так легко, що він і не помітив би, що він і не здогадався би про мою ніжність. але не може отак торкатися, бо є щось, через що вона, власне, і стала головною героїнею, і це щось стоїть на заваді пестощам (і це вперше, коли їй усередині стає неймовірно боляче від свого особливого стану).
по-перше, це сама собою була гарнюча сцена. і ще якісь сорок сторінок після неї – тихе прокидання любові, безумно красиве, відчайдушне й безнадійне.
по-друге, у сцені з апельсином і тугою добре видно настрій книжки. коротенькі – іноді на одне речення – розділи такі виразні й візуальні, що створюють враження роману в картинках. мадлена спить (або ні), і все довкола теж сновидне: крилата науковиця, ритуали міських дітей, мандрівний цирк, жінка-скрипка і скрипка з жіночим обличчям; стоячи там, у саду, героїня бачить себе ніби трошечки збоку, її нутро зосереджується на золотих волосинках, і все навколо стає розмите, розфокусоване. ця зустріч – ніби середина розповіді, але водночас тут усе тільки починається, і відчуття початків, спроможних перевернути історію, у книжці мало не постійне.