С'юзен Зонтаґ ціле життя вела щоденники. Після її смерті увесь її архів перейшов у власність університету і потрапив у відносно відкритий доступ, себто публікація щоденників стала справою часу. Видання врешті підготував її син, який сумнівався у доцільності публікації, але вирішив, що краще вже він, аніж хтось інший. Бозна, що пропущено редакційним відбором, та й відсутність коментарів не тішить, тож, в принципі, caveat lector.
Читво тим часом прецікаве. Перший том, умовно кажучи, документує життя, чи то пак інтелектуальну траєкторію Зонтаґ від 14 до 30 років - від зверхнього, надміру розумного підлітка (не кажіть мені, що в 15 нормально розмірковувати про те, що "Ідеї порушують рівновагу життя", виписувати довгі списки класичної музики на послухати, і почуватися відчуженою від оточення на підставі вищого інтелекту) до молодої жінки, що проблематизує свою орієнтацію ("Моє прагнення писати пов'язане із моєю гомосексуальністю. Ідентичність потрібна мені як зброя, що зрівнялася б зі зброєю, яку суспільство має проти мене"), до, врешті, невдалого шлюбу з професором.
Про те, чим для неї є щоденники: у щоденнику "я не просто висловлюю себе відвертіше, ніж могла б із кимось іншим; я створюю себе. Щоденник - рушій мого відчуття своєї самості."
Дуже дивно, про Зонтаґ у публічному просторі всі-всі-всі пишуть як категоричну й різку людину, яка did not suffer foolishness (і що є дурістю - визначала зі своєї довільної перспективи), а всі щоденники побудовані на дуже болісному намацуванні серединного шляху між ідентичністю як окремішністю й ідентичністю як включеністю ("емоційне життя: діалектика між жагою приватності і потребою розчинитися у пристрасних стосунках з іншим"), на постійному проговорюванні своїх недоліків, серед яких головні - "потреба схвалення іншими. страх іншого", на постійних резолюціях менше говорити, менше посміхатися, приймати душ щодня, мити голову що 10 днів, не намагатися нікого причарувати.
Крім того, там є: списки рідкісних слів і нових для Зонтаґ сленгових виразів, принагідні корінці культурологічних нарисів (про Нью-Йорк - sensuality submerged in sexuality, про моральний вимір хвороб ще задовго до відомого есею), списки подивлених фільмів та інші debris інтелектуального життя.
Просто прикольне: "Ті, хто не відчуває відповідальності за власні вчинки, природньо, ненавидять критику. Такі люди сприймають усі свої вчинки як примус, вони не йдуть від них самих. Отже, критика несправедлива".