Либонь, я не надто вдало вибрала час для цієї книги; вона за настроєм дуже осіння, повільна, присмеркова.
Це автобіографічна оповідь народженого на початку 50-х Гюґо Гамільтона, справжнє — ірландське — ім'я якого підкаже нам про його походження: Йоганнес О'Гурмолтай. Німецьке ім'я й складне ірландське прізвище. Ні того, ні іншого ти не хотів би мати, коли б зростав в провінційній повоєнній Ірландії, де всі шукають цапа-відбувайла, на якого можна звалити провину за бідність і скруту.
Мама-німкеня нашого автора, приїхавши в паломництво до Ірландії, зустріла свого майбутнього чоловіка і там залишилася. Ця бідолашна жінка вже встигла зазнати чимало лиха до, під час і після війни, втративши батьків і ставши нікому не потрібною сиротою. Але вона зуміла не озлобитися в часи, сповнені гніву по вінця. В історіях з цієї книжки вона наче добрий янгол дому, завжди спокійна і любляча, і легко повірити в те, що сім'я похолола від жаху, коли одного разу вирішила, що мама пішла назавжди. Але довгими вечорами вона вистукує на друкарській машинці оповідь про найтемніші події в своєму житті, що про них поки не готова розповісти своїм малим дітям, але які не дають їй спокою.
"Вона іноді не розуміє ірландців, бо вони люблять дивні речі, на кшалт рожевих тістечок, м'якого морозива, солі й оцту. Вони витрачають всі свої гроші на Перше Причастя. Вони не люблять бути чемними, і так само не люблять черг, бо коли підходить автобус, то забувають усілякі правила й кидаються до дверей. Водії автобусів в Ірландії сліпі, а власники крамниць не хочуть продавати свого товару. М'ясник тримає в роті цигарку, рубаючи м'ясо, і ніхто не вміє казати ні. В Ірландії кивають, якщо хочуть сказати ні, і хитають головами, якщо погоджуються з вами."
Татко пана Гамільтона — взірцевий ірландський націоналіст. Доходить до того, що він відмовляється приймати пошту, яка адресована на його занглізоване ім'я — Гамільтон, заявляючи, що це інша особа. Палкі промови і полум'яні статті — все життя заради праведної справи. Доходить до того, що він з диктаторськими замашками забороняє дітям бавитися будь-якою іншою (читай: англійською) мовою, лише по-ірландськи. Боже збав, щоб зізнатися, що тобі подобається якась англійська пісня, чи твій найліпший друг не знає ні слова ґельською. Часом це має майже комічний ефект: складається враження, що його мета привести в світ якомога більше ірландомовних нащадків. Але поставте себе на місце його дітей. Тих дітей, яких і так усе життя цькують, обзиваючи нациками, лупцюючи і репетуючи "забирайтеся туди, звідки приїхали" (усі вони народилися в Ірландії). І от вони подвійні аутсайдери: як "німці" і як ірландомовні. Неважко здогадатися, що підрісши вони починають обманювати свого суворого ірландського батька, і у формі такого собі протесту все більше використовують ненависну англійську.
"Є деякі речі, які я успадкував від батька, не форму чола, усмішку чи кульгавість, а інші речі — смуток, голод і біль. Ти можеш успадкувати такі спогади, про які краще забути. Такі речі, які передаються до тебе ще дитиною, як безпорадний гнів. Усе це відчувається в голосі, в голосі твого батька, так ніби він народився з каменем у руці."
Це досить сумна оповідь про дитинство на фоні повоєнних злиднів. Батьки, які постійно хапаються то за одну, то за іншу ідею, аби заробити трохи грошей, і не хочуть зрозуміти, що ніхто нічого не купує, бо всі надто бідні. Це так нагадує сторінки з "Хлопчика Мотла" нашого Шолома-Алейхема, де йдеться про таку ж самісіньку ситуацію. Так іронічно, що батько пана автора зрештою помер внаслідок однієї зі своїх шалених ідей, і це була вкрай незвичайна смерть.
"В Манстері, звідки родом мій батько, багато поетів, які розмовляли й писали рідною мовою. Але то було дуже давно, коли всі люди ще говорили ірландською, а поети були дорогими гостями в кожному домі, де їх приймали, як королів. Якщо поет наближався до дверей великого будинку, де жила шляхта, його запрошували пообідати й переночувати. Якщо до нього поставилися добре, влаштували на його честь свято і виявили належну гостинність, він писав довгу поему, в якій усьому світові розповідалось, якими шляхетними і культурними були господарі. Але якщо хтось виявлявся нечемним, зачинив перед ним двері, про того писали погану поему, щоб присоромити його. Вони називалися бардами, і настав час, коли ті, хто опікувалися поетами, графи та інші шляхетні люди, програли війну британцям і були змушені облишити свої будинки й тікати до Франції. Поетам вже не було, куди йти, тож вони також позникали, й Ірландія на деякий час лишилась без поезії.
Після то��о ірландський народ більше не знав, куди йому йти, бо назви вулиць і селищ перейменували по-англійськи. Люди збилися з пуття, бо не впізнавали місцевості на своєму шляху. Лім Ї Донневан став Ліп. Ґленн д'Ойр став Ґлендор. А Кйон т Сяль ставв Кинсейл. Імена людей також змінились. ОʼМатуна став ОʼМейхоні, а ОʼГурмолтай став Гамільтоном. Батько каже, що всі ірландці були приголомшені, не знаючи, хто вони, хто з ними розмовляє. Вони не могли знайти дороги додому. А це найгірший біль у світі бути загубленим, присоромленим, бездомним."