What do you think?
Rate this book
Pyongyang: A Journey in North Korea
Famously referred to as one of the "Axis of Evil" countries, North Korea remains one of the most secretive and mysterious nations in the world today. In early 2001 cartoonist Guy Delisle became one of the few Westerners to be allowed access to the fortress-like country. While living in the nation's capital for two months on a work visa for a French film animation company, Delisle observed what he was allowed to see of the culture and lives of the few North Koreans he encountered; his findings form the basis of this graphic novel.
Guy Delisle was born in Quebec City in 1966 and has spent the last decade living and working in the South of France with his wife and son. Delisle has spent ten years, mostly in Europe, working in animation, an experience that taught him about movement and drawing. He is now currently focusing on his cartooning. Delisle has written and drawn six graphic novels, including "Pyongyang," his first graphic novel in English.
Guy Delisle was born in Quebec City in 1966 and has spent the last decade living and working in the South of France with his wife and son. Delisle has spent ten years, mostly in Europe, working in animation, an experience that taught him about movement and drawing. He is now currently focusing on his cartooning. Delisle has written and drawn six graphic novels, including "Pyongyang," his first graphic novel in English.
192 pages, Paperback
First published May 1, 2003
About the author
Guy Delisle
46 books1,868 followersBorn in Quebec, Canada, Guy Delisle studied animation at Sheridan College. Delisle has worked for numerous animation studios around the world, including CinéGroupe in Montreal.
Drawing from his experience at animation studios in China and North Korea, Delisle's graphic novels Shenzen and Pyongyang depict these two countries from a Westerner's perspective. A third graphic novel, Chroniques Birmanes, recounts his time spent in Myanmar with his wife, a Médecins Sans Frontières administrator.
Drawing from his experience at animation studios in China and North Korea, Delisle's graphic novels Shenzen and Pyongyang depict these two countries from a Westerner's perspective. A third graphic novel, Chroniques Birmanes, recounts his time spent in Myanmar with his wife, a Médecins Sans Frontières administrator.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 28 of 28 reviews
July 1, 2020
Якщо ви цікавитесь тоталітаризмом, абсурдом і взагалі іншими позаземними життями - вам сюди. Ґі Деліль зумів передати усі видими й невидимі аспекти ідеологічного дискурсу Північної Кореї, транслюючи їх крізь призму власного біографічного досвіду. Формат мальованої історії просто ідеально пасує для цього, адже Деліль часто перемикає візуальні регістри для того, щоб ще більше загострити, підкреслити усю неможливість свого перебування у цій країні. Неможливо, але факт: Делілю вдалося зафіксувати ключові аспекти життя у Північній Кореї, зберігаючи здоровий глузд і спроможність передати власний досвід усьому світові.
Головний герой, тобто сам Ґі Деліль, потрапляє у соціалістичний рай для завершення мультиплікаційного проєкту, до якого залучені більшою мірою корейці. Його поселяють у величному (тут усе величне як і в кожній тоталітарній державі) готелі, де з кожного кутка лунає хвалебна ода або Кім Ір Сену, або Кім Чен Іру. Утім, тут нема "або", бо ці дві божественні особи сприймаються як єдине ціле в колективній свідомості. Вони ж дивляться на тебе зі значків, портретів, серіялів, кінофільмів, плакатів, утворюючи типовий паноптикон у дусі Мішеля Фуко, тобто всеприсутність влади для кожного живого тіла, щоб навчити послушності й покірності. Деліль щоразу фіксує абсурдність і фантастичність усієї соціокультурної ситуації, у якій йому доводиться опинятись віж епізоду до епізоду: ось вимкнене світло в усьому готелі, адже влада немає коштів і потреб для таких витрат; ось вам однакове взуття у магазині, тобто типова відсутність вибору, позаяк нагромадження однакових речей справді нагадує інсталяцію із тиражованими предметами у сучасних музеях; ось "волонтери", які серпом рівняють травичку чи метуть віниками на автостраді посеред пустелі; ось ще одні "волонтери", які фарбують міст у кольори північно-корейського прапору, і тут же його полишають, дозволяють символічно пробитись іржі крізь дешеву фарбу.
Відчуття безглуздості, якоїсь безвиходної екзистенційної бентеги не полишає жодну секунду, нависає від однієї сірої панелі до іншої. Чи не вперше зловив себе на думці, що ця лаконічність сірих панелей не тільки пасує історії, але й задає настрій безвиході, якоїсь позачасової міфологічної порожнечі, де існують лики двох святих і мовчазна згода усіх інших, знеособлена й деіндивідуалізована. Видається, що це насправді страшна й моторошна історія, але Ґі Деліль не обирає такий фокус зумисне, а часто подає усе із гумором і наївним спостереженням (цим нагадує «Персеполіс», ще одне сатиричне висловлювання завдяки коміксу). Тут не йдеться про якусь антиімперську стратегію, адже в країні із покроковим нівелюванням людських прав це виглядатиме як лицемірна підміна понять, а швидше про елементарне намагання зрозуміти як взагалі це все працює і чи справді північні корейці та кореянки вірять в увесь цей фантасмагоричний спектакль.
Усе ж, є деякі епізоди, які справді викликають тривогу, і обидва стосуються дітей. Перший зовсім невеликий, який лише на одній панелі показує малюків, які відрами носять воду, щоб підлити газон. Система називає це забавою, але з боку це примусова експлуатація дитячої сили. Другий дещо більший. Він фокусується на дівчатах, які грають на акордеонах. Вони широко посміхаються, механічно виконуючи однакові жести в однакових сукнях на великій сцені. Ця моторошна гримаса також підкреслює жорстокість, байдужість тоталітаризму до живого як такого, яке є черговим матеріалом для підживлення міфологеми безсмертних вождів. Єдина панель із "щасливими" акордеоністками запам'ятається вам надовго.
Звісно, що для свідомого українського читача історія Деліля сильно резонуватиме в контексті привиду сталінізму, який так чи так дає про себе знати у наших реаліях. Монументальні споруди, пам'ятники, монолітна ідентичність радянського чєловєка -- усе це про нас, а не Північну Корею. Водночас усе це про те, як штучно створена ідеї величі окремої людини (а чи людини взагалі?) позбавляє критичності, адекватності, множинності точок зору, поваги й, основне, свободи. Робота Деліля -- це тонкий візуальний скальпель, який так чи так торкається колективних травм будь-яких тоталітарних чи посттоталітарних суспільств, змушуючи озирнутись і придивитись: а чи не пильнує тебе великий вождь?
Головний герой, тобто сам Ґі Деліль, потрапляє у соціалістичний рай для завершення мультиплікаційного проєкту, до якого залучені більшою мірою корейці. Його поселяють у величному (тут усе величне як і в кожній тоталітарній державі) готелі, де з кожного кутка лунає хвалебна ода або Кім Ір Сену, або Кім Чен Іру. Утім, тут нема "або", бо ці дві божественні особи сприймаються як єдине ціле в колективній свідомості. Вони ж дивляться на тебе зі значків, портретів, серіялів, кінофільмів, плакатів, утворюючи типовий паноптикон у дусі Мішеля Фуко, тобто всеприсутність влади для кожного живого тіла, щоб навчити послушності й покірності. Деліль щоразу фіксує абсурдність і фантастичність усієї соціокультурної ситуації, у якій йому доводиться опинятись віж епізоду до епізоду: ось вимкнене світло в усьому готелі, адже влада немає коштів і потреб для таких витрат; ось вам однакове взуття у магазині, тобто типова відсутність вибору, позаяк нагромадження однакових речей справді нагадує інсталяцію із тиражованими предметами у сучасних музеях; ось "волонтери", які серпом рівняють травичку чи метуть віниками на автостраді посеред пустелі; ось ще одні "волонтери", які фарбують міст у кольори північно-корейського прапору, і тут же його полишають, дозволяють символічно пробитись іржі крізь дешеву фарбу.
Відчуття безглуздості, якоїсь безвиходної екзистенційної бентеги не полишає жодну секунду, нависає від однієї сірої панелі до іншої. Чи не вперше зловив себе на думці, що ця лаконічність сірих панелей не тільки пасує історії, але й задає настрій безвиході, якоїсь позачасової міфологічної порожнечі, де існують лики двох святих і мовчазна згода усіх інших, знеособлена й деіндивідуалізована. Видається, що це насправді страшна й моторошна історія, але Ґі Деліль не обирає такий фокус зумисне, а часто подає усе із гумором і наївним спостереженням (цим нагадує «Персеполіс», ще одне сатиричне висловлювання завдяки коміксу). Тут не йдеться про якусь антиімперську стратегію, адже в країні із покроковим нівелюванням людських прав це виглядатиме як лицемірна підміна понять, а швидше про елементарне намагання зрозуміти як взагалі це все працює і чи справді північні корейці та кореянки вірять в увесь цей фантасмагоричний спектакль.
Усе ж, є деякі епізоди, які справді викликають тривогу, і обидва стосуються дітей. Перший зовсім невеликий, який лише на одній панелі показує малюків, які відрами носять воду, щоб підлити газон. Система називає це забавою, але з боку це примусова експлуатація дитячої сили. Другий дещо більший. Він фокусується на дівчатах, які грають на акордеонах. Вони широко посміхаються, механічно виконуючи однакові жести в однакових сукнях на великій сцені. Ця моторошна гримаса також підкреслює жорстокість, байдужість тоталітаризму до живого як такого, яке є черговим матеріалом для підживлення міфологеми безсмертних вождів. Єдина панель із "щасливими" акордеоністками запам'ятається вам надовго.
Звісно, що для свідомого українського читача історія Деліля сильно резонуватиме в контексті привиду сталінізму, який так чи так дає про себе знати у наших реаліях. Монументальні споруди, пам'ятники, монолітна ідентичність радянського чєловєка -- усе це про нас, а не Північну Корею. Водночас усе це про те, як штучно створена ідеї величі окремої людини (а чи людини взагалі?) позбавляє критичності, адекватності, множинності точок зору, поваги й, основне, свободи. Робота Деліля -- це тонкий візуальний скальпель, який так чи так торкається колективних травм будь-яких тоталітарних чи посттоталітарних суспільств, змушуючи озирнутись і придивитись: а чи не пильнує тебе великий вождь?
June 30, 2021
«- Чому США можна робити маріонеткові уряди в чужих країнах, а СРСР ніззя?
– Тому що в США виходить Південна, а в СРСР – Північна Корея»
Дуже-дуже старий анекдот
Якби я прочитала цей мальопис до книги Хардена Блейна «Escape from Camp 14: One Man's Remarkable Odyssey from North Korea to Freedom in the West», або хоча б до історії із Отто Уормбіром, я б, можливо, навіть здивувалась. «Тю, ну трішки йобнута країна? Чого її так обструкції-то піддають?»
Але на щастя, на відміну від самого автора, який провів у Північній Кореї кілька місяців, я далека від «щирого зачудовування життям» цієї дивної країни, яку, по суті, і країною назвати важко. Так, жертва абортивного розділу за принципом «мені вершки, тобі корінці». Викидень, життя якого, виявляється, дуже вигідно підтримувати всім.
Спитайте себе, що робив Гі Деліль, мультиплікатор-канадієць, у нещасній Північній Кореї? І з подивом дізнайтесь, що він там керував роботою нещасних мультиплікаторів-північнокорейців, які малювали мультики для західного споживача. Да-да, гроші.
«Китай мусив би занервувати, коли майже всі європейські студії відкрили офіси у Північній Кореї. Просто це дешевше – малюєш у Франції перший і останній кадр анімації, а решту 6, що мають бути посередині, на студії НОК у Північній Кореї. Ви погано передали ось цей типово французький жест – треба перемалювати останні 2 серії».
Вервечка сірих хмурих одноманітних (як ззовні за одягом, так і внутрішню – у своїй безнадії та страху) людей сидить і ретельно малює яскравий повний барв мультик для європейських дітей. Сила фантазії в них має бути просто шокуюча: малювати те, що ніколи не бачили, не відчували, не розуміють. Да і взагалі – їм щодня з усіх сковорідок розказують, що західний світ прогнив і ось-ось паде від власної бідності та безкультур’я, а вони мають малювати щасливі безтурботні мультики, засновані на тій самій начебто прогнилій культурі. Що може бути абсурднішим? Хіба що ціла сцена сірих одноманітних дівчаток із баянами, які старанно розтягують губи у посмішці, показуючи західному гостю, які вони щасливі бути народжені у Північній Кореї, де мудрість безсмертних вождів освітлює їх шлях у безпечне майбутнє.
Деліль жив у Північній Кореї кілька місяців. Гуляв чітко дозволеними місцями під ретельним наглядом своїх няньок – гіда та перекладача. Їв у чітко дозволених ресторанах (один з яких знаходився на єдиному на весь готель поверсі із освітленням). Відвідував (примусово) музеї слави вождів, де мав залишити хвалебні оди у журналі відвідувачів. Так, він помічає дивних «волонтерів» - людей, які виконують глупу неоплачувану роботу, як то підмітають шосе у пустелі, або фарбують міст поганою фарбою, якої по-перше не вистачило на весь міст, а по-друге, іржа починає проступати крізь неї вже через тиждень. Помічає, що світло є тільки на статуї вождю і на єдиному поверсі, де годують іноземців, наявність яких начебто має демонструвати відкритість того суцільного концтабіра світові. Помічає, що скрізь – буквально – розставлені гучномовці, через які лунає кондова пропаганда. Помічає асортимент у магазині, який і асортиментом по суті назвати важко, так, лише два тайтла на всі категорії. І помічає, що навіть дику місцину все одно попсували величезним малюнком вождів, що «прикрашав» скелю десь у непролазних хащах.
І тут же розповідає про вечірки, що їх регулярно закочували іноземці. Розповідає, що погладшав на тій їжі, що подають йому у ресторанах. І навіть не дивується, що інколи люди, що працювали поруч з ним, кудись щезають, як їх і не було.
Навіть не знаю, чого саме я хотіла саме від цього мальопису. Гостроти? Більшої правди? Відвертості? Откровень?
Але я все одно рада, що читогляднула його. Звісно я знала, що Китай підтримує «дзвінкою монетою» режим чучхе задля власних інтересів. Але чесно скажу, роль Франції у підживленні цього монстра стала для мене новиною.
Вкотре ДЯКУЮ «Видавництву» за можливість читати такі штуки українською.
– Тому що в США виходить Південна, а в СРСР – Північна Корея»
Дуже-дуже старий анекдот
Якби я прочитала цей мальопис до книги Хардена Блейна «Escape from Camp 14: One Man's Remarkable Odyssey from North Korea to Freedom in the West», або хоча б до історії із Отто Уормбіром, я б, можливо, навіть здивувалась. «Тю, ну трішки йобнута країна? Чого її так обструкції-то піддають?»
Але на щастя, на відміну від самого автора, який провів у Північній Кореї кілька місяців, я далека від «щирого зачудовування життям» цієї дивної країни, яку, по суті, і країною назвати важко. Так, жертва абортивного розділу за принципом «мені вершки, тобі корінці». Викидень, життя якого, виявляється, дуже вигідно підтримувати всім.
Спитайте себе, що робив Гі Деліль, мультиплікатор-канадієць, у нещасній Північній Кореї? І з подивом дізнайтесь, що він там керував роботою нещасних мультиплікаторів-північнокорейців, які малювали мультики для західного споживача. Да-да, гроші.
«Китай мусив би занервувати, коли майже всі європейські студії відкрили офіси у Північній Кореї. Просто це дешевше – малюєш у Франції перший і останній кадр анімації, а решту 6, що мають бути посередині, на студії НОК у Північній Кореї. Ви погано передали ось цей типово французький жест – треба перемалювати останні 2 серії».
Вервечка сірих хмурих одноманітних (як ззовні за одягом, так і внутрішню – у своїй безнадії та страху) людей сидить і ретельно малює яскравий повний барв мультик для європейських дітей. Сила фантазії в них має бути просто шокуюча: малювати те, що ніколи не бачили, не відчували, не розуміють. Да і взагалі – їм щодня з усіх сковорідок розказують, що західний світ прогнив і ось-ось паде від власної бідності та безкультур’я, а вони мають малювати щасливі безтурботні мультики, засновані на тій самій начебто прогнилій культурі. Що може бути абсурднішим? Хіба що ціла сцена сірих одноманітних дівчаток із баянами, які старанно розтягують губи у посмішці, показуючи західному гостю, які вони щасливі бути народжені у Північній Кореї, де мудрість безсмертних вождів освітлює їх шлях у безпечне майбутнє.
Деліль жив у Північній Кореї кілька місяців. Гуляв чітко дозволеними місцями під ретельним наглядом своїх няньок – гіда та перекладача. Їв у чітко дозволених ресторанах (один з яких знаходився на єдиному на весь готель поверсі із освітленням). Відвідував (примусово) музеї слави вождів, де мав залишити хвалебні оди у журналі відвідувачів. Так, він помічає дивних «волонтерів» - людей, які виконують глупу неоплачувану роботу, як то підмітають шосе у пустелі, або фарбують міст поганою фарбою, якої по-перше не вистачило на весь міст, а по-друге, іржа починає проступати крізь неї вже через тиждень. Помічає, що світло є тільки на статуї вождю і на єдиному поверсі, де годують іноземців, наявність яких начебто має демонструвати відкритість того суцільного концтабіра світові. Помічає, що скрізь – буквально – розставлені гучномовці, через які лунає кондова пропаганда. Помічає асортимент у магазині, який і асортиментом по суті назвати важко, так, лише два тайтла на всі категорії. І помічає, що навіть дику місцину все одно попсували величезним малюнком вождів, що «прикрашав» скелю десь у непролазних хащах.
І тут же розповідає про вечірки, що їх регулярно закочували іноземці. Розповідає, що погладшав на тій їжі, що подають йому у ресторанах. І навіть не дивується, що інколи люди, що працювали поруч з ним, кудись щезають, як їх і не було.
Навіть не знаю, чого саме я хотіла саме від цього мальопису. Гостроти? Більшої правди? Відвертості? Откровень?
Але я все одно рада, що читогляднула його. Звісно я знала, що Китай підтримує «дзвінкою монетою» режим чучхе задля власних інтересів. Але чесно скажу, роль Франції у підживленні цього монстра стала для мене новиною.
Вкотре ДЯКУЮ «Видавництву» за можливість читати такі штуки українською.
May 21, 2021
приїздить ґі деліль у північну корею — а він і там ґі деліль.
анотація від «видавництва» крутіша й атмосферніша за комікс. я би радо почитала щось ото таке, як у цій анотації.
анотація від «видавництва» крутіша й атмосферніша за комікс. я би радо почитала щось ото таке, як у цій анотації.
September 18, 2020
Комікс про Північну Корею очима іноземця, людини, що потрапляє в абсурдну країну і 2 місяці живе і працює за абсурдними правилами.
Дотепно і трохи страшно. Сірість малюнку підкреслює сірість тих буднів. Як сказав автор: "Перевага отаких вихідних у тому, що в понеділок на роботу ти йдеш із радістю". А їдеш з країни, мабуть, із ще більшою радістю.
Дотепно і трохи страшно. Сірість малюнку підкреслює сірість тих буднів. Як сказав автор: "Перевага отаких вихідних у тому, що в понеділок на роботу ти йдеш із радістю". А їдеш з країни, мабуть, із ще більшою радістю.
June 28, 2020
Приємна книжка, один з небагатьох коміксів, які я взагалі читала:) Подекуди тон автора видавався зверхнім, тож не дивуюся читачам, які обурено поставили книжці одну зірочку) Але розглядати було цікаво.
October 13, 2020
5 Кімів з 5
У Лесі Українки в одному з її віршів є слова, які "у народі" асоціюються з радянськими часами: "Щоб не плакать, я сміялась"... Ми 70 років сміялися так, як тепер "сміються" північні корейці. Хоча, якщо порівнювати, то СРСР видається демократичною та ліберальною.
Аніматор Guy Delisle перебував два місяці у Північній Кореї з робочою поїздкою. Увесь абсурд та дикість тутешніх реалій, які йому вдалося підгледіти через віконечко автомобіля та готеля, Деліль намалював у своєму щоденнику-коміксу. Розваг у нього було не багато, він відверто нудився: "Перевага отаких вихідних у тому, що в понеділок на роботу ти йдеш із радістю". Тож, коли Ґі випадала можливість дослідити щось нове, навіть, якщо це "туристичне місце, створене для демонстрації іноземцям", він їхав туди у супроводі перекладача та гіда. До речі, останні його супроводжували майже весь час та інформували про безглузді приписи та закони (наприклад, іноземці не мають права їздити у таксі без гіда). Cвої враження від перебування "у паралельній реальності" він намалював та супроводив іронічними коментарями та історичним контекстом. Та... як він не намагається бути відстороненим та саркастичним спостерігачем, все ж визнає: "Від цього віє холодом... І сумом... Аж плакати хочеться". І щоб не плакать - ми сміємось. Бо Пхеньян Ґі видався дуже комічний!
P.S.: До речі, планувався фільм за книжкою, але його виробництво завернули після того, як північнокорейські спецслужби організували кібератаку на Sony Pictures Entertainment. І не кажіть, що терор не працює!
У Лесі Українки в одному з її віршів є слова, які "у народі" асоціюються з радянськими часами: "Щоб не плакать, я сміялась"... Ми 70 років сміялися так, як тепер "сміються" північні корейці. Хоча, якщо порівнювати, то СРСР видається демократичною та ліберальною.
Аніматор Guy Delisle перебував два місяці у Північній Кореї з робочою поїздкою. Увесь абсурд та дикість тутешніх реалій, які йому вдалося підгледіти через віконечко автомобіля та готеля, Деліль намалював у своєму щоденнику-коміксу. Розваг у нього було не багато, він відверто нудився: "Перевага отаких вихідних у тому, що в понеділок на роботу ти йдеш із радістю". Тож, коли Ґі випадала можливість дослідити щось нове, навіть, якщо це "туристичне місце, створене для демонстрації іноземцям", він їхав туди у супроводі перекладача та гіда. До речі, останні його супроводжували майже весь час та інформували про безглузді приписи та закони (наприклад, іноземці не мають права їздити у таксі без гіда). Cвої враження від перебування "у паралельній реальності" він намалював та супроводив іронічними коментарями та історичним контекстом. Та... як він не намагається бути відстороненим та саркастичним спостерігачем, все ж визнає: "Від цього віє холодом... І сумом... Аж плакати хочеться". І щоб не плакать - ми сміємось. Бо Пхеньян Ґі видався дуже комічний!
P.S.: До речі, планувався фільм за книжкою, але його виробництво завернули після того, як північнокорейські спецслужби організували кібератаку на Sony Pictures Entertainment. І не кажіть, що терор не працює!
July 10, 2020
Цікава перспектива іноземця і інсайдерський погляд на життя у Північній Кореї. Читається легко, покриває багато тем, але якось не знаєш потім, що з цією бентегою робити.
December 4, 2020
Читати було цікаво, але от сама особистість ГГ і його зверхнє ставлення до того, що він бачить напрягає.
Спочатку, я подумала що це такий стиль оповіді, ну бо патетично розказувати як все погано теж не варіант, але потім він відверто тролить корейців. Ба більше, впихає перекладачу Орвела, щоб відкрити тому очі. Постійно перебуваючи у захисній бульбашці іноземця, якому нічого не буде, він поводиться як вередлива дитина. Йому смішно як люди у вихідні підрізають серпом траву на узбіччі (рази три він підколює гіда, питаючи чи це "волонтери"), садять рис з портативним грамофоном пропаганди, смішно з трьох пісень, написаних Кім Ір Сеном, які постійно крутять на радіо, смішно як всі кланяються восковій фігурі вождя і як вірять що американці-капіталісти на дозвіллі тільки те й роблять, що катують корейських дітей.
Він щиро дивується як це вони всі ще не зрозуміли, що світ насправді не такий як вони собі уявляють, при цьому згадує що від столиці є одна дорога – до музею для іноземців, десь далеко видно села, але до них доріг нема, навіть щоб виїхати в інші села деколи треба спеціальна віза. Так ніби, щоб відкрити очі, північним корейцям треба просто докласти більше зусиль, а вони самі вибирають собі шлях невідання.
Дуже безвідповідально з його боку втікати від гіда, знаючи, що гіда можуть покарати за те, що іноземець побачить щось не те, або сфотографує. І не тільки його, а і його сім'ю.
Ну або ж це все просто вдалий прийом автора і введення головного героя-мудака в комікс. Ну тоді браво.
Спочатку, я подумала що це такий стиль оповіді, ну бо патетично розказувати як все погано теж не варіант, але потім він відверто тролить корейців. Ба більше, впихає перекладачу Орвела, щоб відкрити тому очі. Постійно перебуваючи у захисній бульбашці іноземця, якому нічого не буде, він поводиться як вередлива дитина. Йому смішно як люди у вихідні підрізають серпом траву на узбіччі (рази три він підколює гіда, питаючи чи це "волонтери"), садять рис з портативним грамофоном пропаганди, смішно з трьох пісень, написаних Кім Ір Сеном, які постійно крутять на радіо, смішно як всі кланяються восковій фігурі вождя і як вірять що американці-капіталісти на дозвіллі тільки те й роблять, що катують корейських дітей.
Він щиро дивується як це вони всі ще не зрозуміли, що світ насправді не такий як вони собі уявляють, при цьому згадує що від столиці є одна дорога – до музею для іноземців, десь далеко видно села, але до них доріг нема, навіть щоб виїхати в інші села деколи треба спеціальна віза. Так ніби, щоб відкрити очі, північним корейцям треба просто докласти більше зусиль, а вони самі вибирають собі шлях невідання.
Дуже безвідповідально з його боку втікати від гіда, знаючи, що гіда можуть покарати за те, що іноземець побачить щось не те, або сфотографує. І не тільки його, а і його сім'ю.
Ну або ж це все просто вдалий прийом автора і введення головного героя-мудака в комікс. Ну тоді браво.
November 14, 2020
Цікава історія, тревел блог у формі комікса. Іноді жахає, але здебільшого дивувало, як іноземні компанії співробітничають з людьми з такої держави.
August 16, 2020
«Північна Корея — найзакритіша країна світу. Іноземців можна на пальцях перелічити. Там немає інтернету, немає кави… Словом, жодних розваг. Складно покинути готель, а зустріти корейця — практично неможливо.»
Що я знав про Північну Корею до прочитання мальопису «Пхеньян»? Це країна Східної Азії, яка розташована на півночі Корейського півострова зі столицею в місті Пхеньян. Вона з’явилася після капітуляції Японії в Другій світовій війні, коли Корея розвалилася на Північну та Південну. Також вони розділені демілітаризованою зоною. Ця ситуація виникла через те, що північ півострова окупувала Росія, а південь — США. Повертаючись до наших днів, Південна Корея тепер є розвиненою країною, а Північну Корею натомість можна описати, як країну-абсурду із соціалістичним тоталітарним режимом. Звісно, що я бачив багато відео, де ця абсурдність виглядає часом смішно, а часом дуже сумно. Тому було цікаво, що ж нового покаже мальопис Ґі Деліля від видавництва «Видавництво».
Головним героєм є канадець Ґі Деліль, автор та художник цього мальопису. Він потрапляє в цю, до останньої дрібниці, соціалістичну країну не через власне бажання, а через відрядження, у якому потрібно завершити мультиплікаційний проект. І тут відразу виникає питання, нащо узагалі переносити будь-яке виробництво в Північну Корею. Тут можна знайти два аспекти. Першим є фінансова сторона, адже робоча сила в Пхеньяні є в рази дешевша. Другим — це те, що будь-який соціалістичний режим хоче показати відкритість своєї країни для всього світу та безумовне щастя народу.
Ґі Деліля поселяють в один із трьох величезних готелів, які спеціально призначені для різних типів резидентів країни: бізнесмени, туристи, дипломатичні делегації чи благодійні організації. До окремої людини чи групи людей без виключень призначається гід та перекладач для кількох речей: допомоги в орієнтуванні у Пхеньяні, формування враження процвітання держави та контролю, щоб ніхто не пхав носа туди, де не потрібно. Кожного громадянина Північної Кореї оточують особистості Кім Ір Сена (батько) та Кім Чен Іра (син). Вони для суспільства сприймаються не, як окремі люди, а одна божественна особа, вождь нації, який уособлює віру народу в краще майбутнє. Для досягнення цього ефекту із портрету батька забрали сиве волосся та пухлину, яка деформувала його обличчя, а в сина зняли окуляри й забрали щоки (фотошоп робить дива). У результаті ми отримали одну й ту саму людину: однакового зросту, віку та костюмом, що для суспільства формує думку безсмертності їхнього вождя.
Обличчя цих двох вождів нації дивляться на всіх із портретів, значків у держслужбовців та плакатів на вулиці, що створює справжній ефект контролю за кожним кроком громадянина. Адже покірність режиму захистить тебе від смерті чи страждань, просто ти будеш тільки існувати у цьому світі. А ось кінематограф призначений для одного, показати, який західний капіталістичний світ гнилий та жорстокий до них, тим самим, прославляючи соціалістичний напрямок Пхеньяну для блага нації.
Ґі Деліль має нестримне бажання дізнатися більше про різні деталі цієї північнокорейської культури. Його гіди постійно контролюють кожен крок, але він усе ж знаходить можливість розвідати те, що приховують за ширмою ідеальної держави. І кожна нова деталь його дивує, шокує чи веселить. Та й сам Деліль намагається з гумором передати ті чи інші моменти за допомогою малюнку, діалогів чи своїх думок. Хоча більшість усього викликає сум чи співчуття, і направду можна легко дорікнути автору, що тут зовсім не до гумору. Але через абсурдність окремих ситуацій виникає ефект несприйняття побаченого або банально сміху.
Безглуздість і абсурдність усього навколо Ґі Деліль помічає на кожному кроці. У приміщеннях, дзеркала на столах стоять під таким кутом, що людина, яка дивиться в нього, не побачить своє відображення, а побачить обличчя Кім Чен Іра. Чи довга автострада із трьома смугами в одну сторону, яка немає ніяких з’їздів та веде прямо до масштабного музею витесаного в скелі. Саму автостраду жінки замітають віниками та серпами зрізають травинки, які зазіхають на чистоту цього сірого полотна. На питання аніматора, хто такі ці жінки, гід відповідає, що це просто волонтери, які допомагають на благо соціалізму. Музей наприкінці автостради наповнений подарунками від світових лідерів, чим зі слів гіда вони виказують подяку величному Кім Чен Іру. Там навіть є стіна із вирізками з капіталістичних газет і журналів про керівника їхньої країни, які частенько замовляла влада Пхеньяну у світовому медіа. І це тільки маленька частинка речей, на які постійно натикається примусово чи випадково головний герой та й сам читач у мальописі.
Українці також мають свій власний досвід життя в процвітаючій соціалістичній країні. Деякі, бо самі жили в Радянському Союзі. А інші зі слів своїх батьків, які розповідали про однаковий одяг, речі побуту в крамницях чи обмежений вибір продуктів для харчування. І, оглядаючись навколо, важко собі уявити стільки обмежень та бідності вибору в сучасній Україні. Дякуючи Ґі Делілю, ми змогли, хоч трішки доторкнутися до багатьох аспектів побуту простих людей Північної Кореї, які живуть поміж красивої природи та захоплюючих краєвидів. Але через сіру буденність, тотальний контроль та покірність режиму не помічають краси світу навколо. Адже за стінами стерильності Пхеньяну для дипломатів, бізнесменів та поодиноких туристів, страждає ціла нація, у безвиході й голоді. І ти, справді, не розумієш, як так можна жити? Чи, справді, ці нещасні люди вірять у свій уряд і щиро підтримують його? А, може, вони настільки залякані концтаборами, де працюють і гинуть противники режиму? Або просто бажанням не вмерти з голоду, бо все ж таки, соціалізм дбає про своїх громадян і дає дрібку їжі, яка дає надію, хоч на якесь існування в цьому світі.
Видавництво «Видавництво» добре попрацювало над самою книгою, яка вийшла друком у збільшеному форматі та палітурці. Тому, крім емоційного сприйняття цієї історії також отримаєте естетичне задоволення під час гортання сторінок цього мальопису. Вважаю, що «Пхеньян» Ґі Деліля вартує прочитати не тільки поціновувачам мальописів, а й тим, які твердо вірять, що література найкраще, що могло статися в їхньому житті. Надіюся ви також отримаєте такий вир різноманітних емоцій під час читання, як і я. А ще, як ви здогадалися, можете багато дізнатися про квітучу країну Північну Корею із найкращою столицею світу Пхеньяном та батька нації Кім Чен Іра.
Батько нації Кім Чен Ір.
Що я знав про Північну Корею до прочитання мальопису «Пхеньян»? Це країна Східної Азії, яка розташована на півночі Корейського півострова зі столицею в місті Пхеньян. Вона з’явилася після капітуляції Японії в Другій світовій війні, коли Корея розвалилася на Північну та Південну. Також вони розділені демілітаризованою зоною. Ця ситуація виникла через те, що північ півострова окупувала Росія, а південь — США. Повертаючись до наших днів, Південна Корея тепер є розвиненою країною, а Північну Корею натомість можна описати, як країну-абсурду із соціалістичним тоталітарним режимом. Звісно, що я бачив багато відео, де ця абсурдність виглядає часом смішно, а часом дуже сумно. Тому було цікаво, що ж нового покаже мальопис Ґі Деліля від видавництва «Видавництво».
Головним героєм є канадець Ґі Деліль, автор та художник цього мальопису. Він потрапляє в цю, до останньої дрібниці, соціалістичну країну не через власне бажання, а через відрядження, у якому потрібно завершити мультиплікаційний проект. І тут відразу виникає питання, нащо узагалі переносити будь-яке виробництво в Північну Корею. Тут можна знайти два аспекти. Першим є фінансова сторона, адже робоча сила в Пхеньяні є в рази дешевша. Другим — це те, що будь-який соціалістичний режим хоче показати відкритість своєї країни для всього світу та безумовне щастя народу.
Ґі Деліля поселяють в один із трьох величезних готелів, які спеціально призначені для різних типів резидентів країни: бізнесмени, туристи, дипломатичні делегації чи благодійні організації. До окремої людини чи групи людей без виключень призначається гід та перекладач для кількох речей: допомоги в орієнтуванні у Пхеньяні, формування враження процвітання держави та контролю, щоб ніхто не пхав носа туди, де не потрібно. Кожного громадянина Північної Кореї оточують особистості Кім Ір Сена (батько) та Кім Чен Іра (син). Вони для суспільства сприймаються не, як окремі люди, а одна божественна особа, вождь нації, який уособлює віру народу в краще майбутнє. Для досягнення цього ефекту із портрету батька забрали сиве волосся та пухлину, яка деформувала його обличчя, а в сина зняли окуляри й забрали щоки (фотошоп робить дива). У результаті ми отримали одну й ту саму людину: однакового зросту, віку та костюмом, що для суспільства формує думку безсмертності їхнього вождя.
Обличчя цих двох вождів нації дивляться на всіх із портретів, значків у держслужбовців та плакатів на вулиці, що створює справжній ефект контролю за кожним кроком громадянина. Адже покірність режиму захистить тебе від смерті чи страждань, просто ти будеш тільки існувати у цьому світі. А ось кінематограф призначений для одного, показати, який західний капіталістичний світ гнилий та жорстокий до них, тим самим, прославляючи соціалістичний напрямок Пхеньяну для блага нації.
Ґі Деліль має нестримне бажання дізнатися більше про різні деталі цієї північнокорейської культури. Його гіди постійно контролюють кожен крок, але він усе ж знаходить можливість розвідати те, що приховують за ширмою ідеальної держави. І кожна нова деталь його дивує, шокує чи веселить. Та й сам Деліль намагається з гумором передати ті чи інші моменти за допомогою малюнку, діалогів чи своїх думок. Хоча більшість усього викликає сум чи співчуття, і направду можна легко дорікнути автору, що тут зовсім не до гумору. Але через абсурдність окремих ситуацій виникає ефект несприйняття побаченого або банально сміху.
Безглуздість і абсурдність усього навколо Ґі Деліль помічає на кожному кроці. У приміщеннях, дзеркала на столах стоять під таким кутом, що людина, яка дивиться в нього, не побачить своє відображення, а побачить обличчя Кім Чен Іра. Чи довга автострада із трьома смугами в одну сторону, яка немає ніяких з’їздів та веде прямо до масштабного музею витесаного в скелі. Саму автостраду жінки замітають віниками та серпами зрізають травинки, які зазіхають на чистоту цього сірого полотна. На питання аніматора, хто такі ці жінки, гід відповідає, що це просто волонтери, які допомагають на благо соціалізму. Музей наприкінці автостради наповнений подарунками від світових лідерів, чим зі слів гіда вони виказують подяку величному Кім Чен Іру. Там навіть є стіна із вирізками з капіталістичних газет і журналів про керівника їхньої країни, які частенько замовляла влада Пхеньяну у світовому медіа. І це тільки маленька частинка речей, на які постійно натикається примусово чи випадково головний герой та й сам читач у мальописі.
Українці також мають свій власний досвід життя в процвітаючій соціалістичній країні. Деякі, бо самі жили в Радянському Союзі. А інші зі слів своїх батьків, які розповідали про однаковий одяг, речі побуту в крамницях чи обмежений вибір продуктів для харчування. І, оглядаючись навколо, важко собі уявити стільки обмежень та бідності вибору в сучасній Україні. Дякуючи Ґі Делілю, ми змогли, хоч трішки доторкнутися до багатьох аспектів побуту простих людей Північної Кореї, які живуть поміж красивої природи та захоплюючих краєвидів. Але через сіру буденність, тотальний контроль та покірність режиму не помічають краси світу навколо. Адже за стінами стерильності Пхеньяну для дипломатів, бізнесменів та поодиноких туристів, страждає ціла нація, у безвиході й голоді. І ти, справді, не розумієш, як так можна жити? Чи, справді, ці нещасні люди вірять у свій уряд і щиро підтримують його? А, може, вони настільки залякані концтаборами, де працюють і гинуть противники режиму? Або просто бажанням не вмерти з голоду, бо все ж таки, соціалізм дбає про своїх громадян і дає дрібку їжі, яка дає надію, хоч на якесь існування в цьому світі.
Видавництво «Видавництво» добре попрацювало над самою книгою, яка вийшла друком у збільшеному форматі та палітурці. Тому, крім емоційного сприйняття цієї історії також отримаєте естетичне задоволення під час гортання сторінок цього мальопису. Вважаю, що «Пхеньян» Ґі Деліля вартує прочитати не тільки поціновувачам мальописів, а й тим, які твердо вірять, що література найкраще, що могло статися в їхньому житті. Надіюся ви також отримаєте такий вир різноманітних емоцій під час читання, як і я. А ще, як ви здогадалися, можете багато дізнатися про квітучу країну Північну Корею із найкращою столицею світу Пхеньяном та батька нації Кім Чен Іра.
Батько нації Кім Чен Ір.
July 2, 2020
Абсолютно захоплива книга. Не молга відірватися, але розтягуючи насолоду, прочитала за три вечори. Про Північну Корею взагалі мені дуже цікаво, бо інформації мало, а те, що просочується, нагдує водночас якийсь дивний музей поза часом і надто знайоме недавнє власне минуле. Автор - французський мультиплікатор, який на 2 міс приїхав до П.Кореї, бо туди винесли частину виробництва (взагалі цього не знала, але навіть у закриті країній дешевше. очевидно, робити якісь речі). Автор малював і картинки і текст писав. Мова добра, просто, але дуже дотепна і з не тонкою іронією. Нічого політичного, просто враження людини, яка взагалі не в темі, від всього, що відбувається.
July 16, 2020
сподобалося.
December 25, 2025
Історія з серії "кто в армии служил, тот в цирке не смеется". Тобто народженим в СРСР нема чому дивуватися. А от молодшому поколінню можна показати атмосферу, в якій досягається стерильна чистота вулиць і відсутність інвалідів..
December 27, 2020
Блискучий гумор від франко-канадського автора( канадська доброта і французький шарм). Щоправда книга в українському перекладі запізнилася років так на 10. Правила в'їзду та перебування в Північній Кореї трохи змінилися.
September 1, 2020
Третій прочитаний мальопис Ґі Деліля.
Каюся, прочитав російською. Але я зробив це свідомо. Давно вже був примірник і хотілося його якось "вжити", щоб книга виконала свою функцію. Для контрасту прочитаю українське видання і порівняю на наявність цензури. Бо відчуваю, що десь тут щось зарито.
Чув багато коментарів, мовляв автор коментує буття північних корейців так, ніби ставиться до них наче до тварин та взагалі дуже неприємно про них пише. Абсолютно не згоден з цією думкою. Перш за все, автор виніс зі свого візиту найбільш важливі моменти, що він занотував в себе в голові і на основі цих моментів робить твердження. Тобто він не упереджений. Він реагує на те, що бачить. І я готовий віддати все, щоб побачити людину, котра на побут КНДР скаже "Ок, норм". От просто цікаво, що скажуть ці критикани?!
Ще чув думку, наче цей мальопис не показує зовсім нічого нового для навіть непідготовлених читачів про життя всередині самої країни. Теж абсолютно не згоден. Треба розуміти епоху, коли була намальована ця мальована історя - початок 2000-их. Тобто період, коли КНДР тільки-но послабила свій залізний занавіс і люди нарешті змогли своїми очами побачити країну. Звісно не всі. Ті, хто має бажання і ті, кому випала нагода. До цього було відомо лише про голод на початку 90-их, через що країна стала найбільшими приймальником гуманітарної допомоги в усьому світі. Тут є цікаві речі. Не буду наводити приклад, але, як мені здається, це кумедні нотатки самого Деліля на туристичному маршруті в місця культу чучхе та самої династії Кімів. Тут є над чим подумати.
Мені сподобалась легкість читання цього мальопису та іронія, котру автор доречно вкрапляє у свою оповідь. Це треба цінити, якщо дивитися на основну тему цієї історії.
Обов'язково перечитаю мальопис українською та порівняю два видання, що в мене будуть. Думаю, що відмінностей буде достатньо. Бо усі ми знаємо, яка країна позиціонує себе як "старшого брата" по-відношенню до всього світу. Не вірю, що тут не було місця цензурі. Тому зі слинкою дивлюся на українське видання.
Каюся, прочитав російською. Але я зробив це свідомо. Давно вже був примірник і хотілося його якось "вжити", щоб книга виконала свою функцію. Для контрасту прочитаю українське видання і порівняю на наявність цензури. Бо відчуваю, що десь тут щось зарито.
Чув багато коментарів, мовляв автор коментує буття північних корейців так, ніби ставиться до них наче до тварин та взагалі дуже неприємно про них пише. Абсолютно не згоден з цією думкою. Перш за все, автор виніс зі свого візиту найбільш важливі моменти, що він занотував в себе в голові і на основі цих моментів робить твердження. Тобто він не упереджений. Він реагує на те, що бачить. І я готовий віддати все, щоб побачити людину, котра на побут КНДР скаже "Ок, норм". От просто цікаво, що скажуть ці критикани?!
Ще чув думку, наче цей мальопис не показує зовсім нічого нового для навіть непідготовлених читачів про життя всередині самої країни. Теж абсолютно не згоден. Треба розуміти епоху, коли була намальована ця мальована історя - початок 2000-их. Тобто період, коли КНДР тільки-но послабила свій залізний занавіс і люди нарешті змогли своїми очами побачити країну. Звісно не всі. Ті, хто має бажання і ті, кому випала нагода. До цього було відомо лише про голод на початку 90-их, через що країна стала найбільшими приймальником гуманітарної допомоги в усьому світі. Тут є цікаві речі. Не буду наводити приклад, але, як мені здається, це кумедні нотатки самого Деліля на туристичному маршруті в місця культу чучхе та самої династії Кімів. Тут є над чим подумати.
Мені сподобалась легкість читання цього мальопису та іронія, котру автор доречно вкрапляє у свою оповідь. Це треба цінити, якщо дивитися на основну тему цієї історії.
Обов'язково перечитаю мальопис українською та порівняю два видання, що в мене будуть. Думаю, що відмінностей буде достатньо. Бо усі ми знаємо, яка країна позиціонує себе як "старшого брата" по-відношенню до всього світу. Не вірю, що тут не було місця цензурі. Тому зі слинкою дивлюся на українське видання.
June 21, 2022
Взірцевий художній репортаж у мальописному форматі, якщо дуже коротко
Хотів би чогось ще від Деліля, а від репортажистів умовного "Самовидця" - натхнення Делілем
Хотів би чогось ще від Деліля, а від репортажистів умовного "Самовидця" - натхнення Делілем
December 3, 2020
Про Пн Корею цікаво, про будні аніматорів - ні.
December 15, 2020
БОМБОВА річ. Дуже рекомендую, особливо зайде тим, кому сподобалось "1984". Радий, що такий комікс є українською.
July 26, 2021
Маю теорію, що деякі твори, попри класнючу тему, нецікаво читати, тому що авторам було нецікаво писати (чи малювати). Пхеньян як мальопис нагадує Пхеньян як зображене в цьому мальопису місто: вичищене від бруду та будь-яких думок.
September 12, 2022
Це легкий симулятор занурення у світ Орвелла.
Уявіть що ви ілюстратор, який поїхав у відрядження до Північної Кореї на пару місяців. І у вас не стоїть цілі повалення режиму, змінення свідомості корейців, у донесенні їм правди чи можливо у висвітленні злочинів проти людяності у царстві Ким Чен Ина.
Деліль у максимально простій формі зміг передати атмосферу Пхеньяна, якою її бачить іноземець. Історія повністю позбавлена рефлексій, аналізу чи оцінок автора. Ви просто дивитесь замальовку і вже самостійно приймаєте рішення як до цього ставитися.
Коли ж мені ставало дещо нудно, то я згадувала що це не художня вигадка, а буденність у Пхеньяні. Нудьгу знімало як рукою.
Якщо ви вже цікавилися раніше КНДР, то комікс лише трішечки доповнить ваші знання і лише проілюструє те що ви вже чули про цю країну. Не більше. Ви не дізнаєтесь що таке демілітаризова зона, чи вчення Чучхе, скільки померло чи скільки людей взагалі перебувають у виправних таборах, чи навіть що самі корейці думають про свій режим. Просто тому що немає доступу іноземцю, який просто приїджає у відрядження, до цієї інформації.)
Загалом Деліль ходив у пропагандистські музеї, на роботу і шукав як розважитися там де все заборонено. Тому в якийсь момент я подумала що це розповідь про те, як знайти компанію щоб побухати навіть у Північній Кореї.
Але насправді, автор зробив більше. Якщо ви задаєтесь питанням як той режим може існувати і як у ньому взагалі можна жити.. Деліль відповідає своїм коміксом - елементарно.
Доречі саме видання від Видавництва просто вогонь. Естетичний кайф.
Уявіть що ви ілюстратор, який поїхав у відрядження до Північної Кореї на пару місяців. І у вас не стоїть цілі повалення режиму, змінення свідомості корейців, у донесенні їм правди чи можливо у висвітленні злочинів проти людяності у царстві Ким Чен Ина.
Деліль у максимально простій формі зміг передати атмосферу Пхеньяна, якою її бачить іноземець. Історія повністю позбавлена рефлексій, аналізу чи оцінок автора. Ви просто дивитесь замальовку і вже самостійно приймаєте рішення як до цього ставитися.
Коли ж мені ставало дещо нудно, то я згадувала що це не художня вигадка, а буденність у Пхеньяні. Нудьгу знімало як рукою.
Якщо ви вже цікавилися раніше КНДР, то комікс лише трішечки доповнить ваші знання і лише проілюструє те що ви вже чули про цю країну. Не більше. Ви не дізнаєтесь що таке демілітаризова зона, чи вчення Чучхе, скільки померло чи скільки людей взагалі перебувають у виправних таборах, чи навіть що самі корейці думають про свій режим. Просто тому що немає доступу іноземцю, який просто приїджає у відрядження, до цієї інформації.)
Загалом Деліль ходив у пропагандистські музеї, на роботу і шукав як розважитися там де все заборонено. Тому в якийсь момент я подумала що це розповідь про те, як знайти компанію щоб побухати навіть у Північній Кореї.
Але насправді, автор зробив більше. Якщо ви задаєтесь питанням як той режим може існувати і як у ньому взагалі можна жити.. Деліль відповідає своїм коміксом - елементарно.
Доречі саме видання від Видавництва просто вогонь. Естетичний кайф.
August 27, 2020
Нарешті приїхав мені «Пхеньян» Ґі Деліля від Видавництво «Видавництво». Цей мальопис був намальованим французьким мультиплікатором після робочої поїздки в Північну Корею.
Після багатьох хвалебних відгуків я очікував щось справді цікаве та захоплююче, але вийшло щось середнє. Автор явно не ставив собі початково за мету дослідити життя в КНДР та максимально його висвітлити. Він просто робив там свою роботу мультиплікатора й не дуже парився щодо того, щоб отримати побільше інформації для висвітлення. Тому історія схожа на розповідь друга в гостях за пивом. Це цікаво, але треба мати певний настрій, інакше ризикуєш знудитися вже на перших сторінках. Комікс часто ганять за упередженість автора щодо корейців і це чиста правда. Він описує цю країну та її жителів, ніби якийсь похід в екзотичний зоопарк й робить це підсвідомо. Він явно навіть не задумувався під час написання про такий бік своєї оповіді. З усім тим, тут можна зустріти багато справді цікавих речей, які свого часу були справжньою інформаційною бомбою. Є кілька цікавих моментів по яких видно, що там такі ж люди, як і ми – живі, з емоціями, власними мріями та переживаннями.
Малюнок чорно-білий, навіть сірий, я б сказав. Чудово передає загальну атмосферу. Панелі коміксу з «брудним» сірим фоном виглядають ніби клітка, якою КНДР і є, за великим рахунком. Іноді автор акцентує увагу на свої професії мультиплікатора й це яскраво відчувається протягом усього сюжету, навіть тоді, коли Деліль нам про це прямо не каже.
Загалом мальопис вийшов нерівномірним як сюжетно, так і емоційно. Іноді ти буквально вгризаєшся в сторінку настільки цікаво, а іноді хочеться пошвидше перегорнути. Іноді ти думаєш: «Крутяк!», а іноді: «Що за хуйня?»
Ознайомитися однозначно варто, але варто розуміти, що це скоріше документалістика, ніж художка. Якщо вас таке цікавить, то можна пробувати.
Сюжет: 5/10
Малюнок: 7/10
Оцінка: 6/10
#ррцз #безцензури #комікс #коміксрецензія #мемуари #документалістика
Після багатьох хвалебних відгуків я очікував щось справді цікаве та захоплююче, але вийшло щось середнє. Автор явно не ставив собі початково за мету дослідити життя в КНДР та максимально його висвітлити. Він просто робив там свою роботу мультиплікатора й не дуже парився щодо того, щоб отримати побільше інформації для висвітлення. Тому історія схожа на розповідь друга в гостях за пивом. Це цікаво, але треба мати певний настрій, інакше ризикуєш знудитися вже на перших сторінках. Комікс часто ганять за упередженість автора щодо корейців і це чиста правда. Він описує цю країну та її жителів, ніби якийсь похід в екзотичний зоопарк й робить це підсвідомо. Він явно навіть не задумувався під час написання про такий бік своєї оповіді. З усім тим, тут можна зустріти багато справді цікавих речей, які свого часу були справжньою інформаційною бомбою. Є кілька цікавих моментів по яких видно, що там такі ж люди, як і ми – живі, з емоціями, власними мріями та переживаннями.
Малюнок чорно-білий, навіть сірий, я б сказав. Чудово передає загальну атмосферу. Панелі коміксу з «брудним» сірим фоном виглядають ніби клітка, якою КНДР і є, за великим рахунком. Іноді автор акцентує увагу на свої професії мультиплікатора й це яскраво відчувається протягом усього сюжету, навіть тоді, коли Деліль нам про це прямо не каже.
Загалом мальопис вийшов нерівномірним як сюжетно, так і емоційно. Іноді ти буквально вгризаєшся в сторінку настільки цікаво, а іноді хочеться пошвидше перегорнути. Іноді ти думаєш: «Крутяк!», а іноді: «Що за хуйня?»
Ознайомитися однозначно варто, але варто розуміти, що це скоріше документалістика, ніж художка. Якщо вас таке цікавить, то можна пробувати.
Сюжет: 5/10
Малюнок: 7/10
Оцінка: 6/10
#ррцз #безцензури #комікс #коміксрецензія #мемуари #документалістика
March 1, 2021
Мальований щоденник, комікс чи проза в малюнках. Як не назвіть але це було цікаво.
Що ми знаємо про Північну Корею? Та майже нічого, окрім якихось окремих шматочків інформації і того, що там і досі панує комунізм, культ особистості і закритість від світу.
Та завдяки Ґі Делілю, ми маємо можливість побувати там, і його очима подивитися на цей дивний світ.
На стерильність вулиць, на ієрархічні порядки де є рівні і рівніші, на культ "народу переможця", пропаганду яка л'ється з плакатів та гучномовців, та на систему доносів, що допомагає кар'єрному росту...
(Листайте світлини, там є кілька цікавих замальовок)
P.S. читаючи, постійно ловив флешбеки пов'язані зі знайомими, що люблять згадувати "як добре було раніше в СССР"
Що ми знаємо про Північну Корею? Та майже нічого, окрім якихось окремих шматочків інформації і того, що там і досі панує комунізм, культ особистості і закритість від світу.
Та завдяки Ґі Делілю, ми маємо можливість побувати там, і його очима подивитися на цей дивний світ.
На стерильність вулиць, на ієрархічні порядки де є рівні і рівніші, на культ "народу переможця", пропаганду яка л'ється з плакатів та гучномовців, та на систему доносів, що допомагає кар'єрному росту...
(Листайте світлини, там є кілька цікавих замальовок)
P.S. читаючи, постійно ловив флешбеки пов'язані зі знайомими, що люблять згадувати "як добре було раніше в СССР"
July 16, 2020
Дивовижна репортаж із Північної Кореї – чесний, відвертий і щирий. Розвінчує багато міфів і, як будь-який хороший комікс, купу міфів створює.
Гірше Деліль – ідеальний провідник у світ розрухи та смутку. Бо він достатньо кмітливий, щоб не провокувати та не рівнятися за емоційним станом з персонажами коміксу.
Дуже крутий slice of life Пхеньяну, який чудово замінює більшість документалок про Корею. Можна дивитися в парі з фільмом Віталія Манського. Такий Double Feature не створить double trouble.
Гірше Деліль – ідеальний провідник у світ розрухи та смутку. Бо він достатньо кмітливий, щоб не провокувати та не рівнятися за емоційним станом з персонажами коміксу.
Дуже крутий slice of life Пхеньяну, який чудово замінює більшість документалок про Корею. Можна дивитися в парі з фільмом Віталія Манського. Такий Double Feature не створить double trouble.
January 13, 2021
у 2000-х французький аніматор Ґі Деліль їде в Північну Корею для кураторства на виробництві. впродовж 2-місячної поїздки він веде хроніку буднів тоталітаризму. це стає іронічним коміксом про одну з найзакритіших країн і трошки про анімацію
December 12, 2020
Мій перший комікс і я вже можу сказати, що далеко не останній)).
І ця історія могла б бути дуже смішною, якби не такою печальною, тому що все це відбувається у реальному світі.
І ця історія могла б бути дуже смішною, якби не такою печальною, тому що все це відбувається у реальному світі.
September 23, 2021
Це весело :) Чудова книга.
У картинках про Північну Корею.
У картинках про Північну Корею.
January 19, 2026
Сподобалася іронія і паузи у коміксі, але хотілося б більше досвіду і інформації
July 17, 2023
Навіть розповідаючи про Пхеньян автор додав легкий фльор французького шарму (хоч він і канадієць)). Fascynujące.
Displaying 1 - 28 of 28 reviews