Istorychnyy roman u virshakh «Marusya Churay» vyznachnoyi ukrayinsʹkoyi poetesy Liny Kostenko — odyn iz vershynnykh tvoriv ukrayinsʹkoyi literatury, svoyeridna entsyklopediya dukhovnoho zhyttya nashoho narodu v XVII st. Vysoka drama lyubovi vyruye na tli epichnykh istorychnykh zmahanʹ, de dolya lehendarnoyi Marusi Churay tisno perepletena z doleyu Ukrayiny. Podarunkove vydannya z ilyustratsiyamy Vladyslava Yerka, shcho nadrukovani osoblyvym sposobom – z bronzoyu i metalizovanoyu farboyu. Obkladynka obtyahnena koshtovnoyu tkanynoyu iz zolotym ta slipym tysnennyam. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» визначної української поетеси Ліни Костенко — один із вершинних творів української літератури, своєрідна енциклопедія духовного життя нашого народу в XVII ст. Висока драма любові вирує на тлі епічних історичних змагань, де доля легендарної Марусі Чурай тісно переплетена з долею України. Подарункове видання з ілюстраціями Владислава Єрка, що надруковані особливим способом – з бронзою і металізованою фарбою. Обкладинка обтягнена коштовною тканиною із золотим та сліпим тисненням.
Kostenko was born in a family of teachers. In 1936, she moved from Rzhyshchiv to Kiev, where she finished her secondary education.
Lina graduated with distinction from the Maxim Gorky Literature Institute in Moscow in 1956. Following her graduation she published three collections of poetry in 1957, 1958, and 1961. These books became immensely popular among her Ukrainian readers, however they also forced her into publication silence as she was unwilling to submit to Soviet authorities.
It wasn't until 1977 (16 years later) that her next major collection was published. She followed this with several more collections and a children's book called The Lilac King. In 1979 she followed with one of her greatest works the historical novel in verse, Marusia Churai, about at 17th century Ukrainian folksinger. Her most recent collection is Berestechko, a book length historical poem.
мені ця поема в школі подобалася ще, але перечитувати дорослою виявилося цікавіше. той, перший раз, я по діагоналі перегортувала і про прощу, і про облогу Полтави, а зараз читала й думала, що забагато в нас спільного з часами Хмельницького. Маруся здавалася мені блаженною тоді і здається тепер, я б воліла героїню, що справді втруїла Гриця, але все одно співпереживала їй.
“Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”
Вперше прочитала цей роман ще у школі, але хотілось осмислено перечитати у дорослому віці, тому купила це симпатичне сучасне видання.
Книга - історичний роман у віршах про легендарну українську співачку та поетесу Марусю Чурай, та її трагічну історію кохання.
Авторка майстерно передала відчуття колишніх коханців - ще відчувається потяг та близькість від спільних спогадів, але знову бути разом вже неможливо після всього, що відбулось. Тупий біль крає серце, сумніви, сором та докори сумління не дають спокою. Прекрасні вірші, захоплива атмосфера, живі герої, цікавий сюжет - хотілось прочитати повністю за один раз, настільки вона класна.
Ліна Костенко – серед моїх улюблених поетів, а Маруся Чурай зокрема – серед улюблених творів української літератури.
Пара слів про видання від Абабагаламага: тверда обкладинка з тканини має опуклий візерунок та напис золотим тисненням. Вразило художнє оформлення (художник Владислав Єрко): усередині дуже красиві та стильні ілюстрації до кожного розділу на червоному металічному фоні. Хороший папір, якісний друк. Гарні шрифти і червоні кольорові акценти милували око. Рекомендую!
Для мене читання класики - справжній виклик. Але самій цікаво було, отже прочитала 💪🏻 Що сказати, мова невимовно красива ❤️ взагалі вперше в «після шкільному» віці читала віршований твір і захоплювалась тим, як можна влучно добирати слова. Але на жаль, не можу сказати, що сильно вражена сюжетом. Адже тут саме те, що так не люблять в українській класиці - страждання і людська глупота. Дуже шкода всіх героїв, а дехто викликав тільки злість( Та радію, що захотілось прочитати і я це зробила 😌
Є книги, які тебе зачаровують з першого слова і до останнього. Маруся Чурай Ліни Костенко є саме такою книгою. .
Ще зі школи рядки цього історичного роману закарбувалися у моєму серці. А зараз я перечитую їх з великим задоволенням. Особливо в такому чарівному виданні. Я була на сьомому небі від щастя, коли дізналася, що Абаба будуть її видавати. .
Ця книга має бути в кожній українській родині. Особливо на Полтавщині. Бо Маруся є голосом саме Полтави. .
Ще з раннього дитинства ми вивчали її пісні, читали легенди про неї, а на відкритих уроках розігрували сцени із цього роману. .
Ще не один раз я повернуся до Марусі Чурай. Її голос лунає з далеких віків і досі в наших серцях. Я готова вічно перечитувати роман і я знаю, що він мені ніколи не набридне. Бо це моя любов назавжди.
Невиразні згадки про курс літератури в одинадцятому класі (а то вже був кінець навчального року, повертало на іспити, клас у нас був гуманітарний, тому укрліт складали за вибором всі, і краще було не пробувати не вибрати): це про те, як Маруся складала пісні, а потім струїла Гриця, а Іван Іскра рвонув за помилуванням - і все це у віршах (+кілька застряглих в пам'яті цитат).
Рівно півжиття потому - акт перечитування. Ой, а там ще є про те, що козаки молодці і Маруся при них за пісню (ок, ще іноді мандрівні дяки молодці), а щодо всього іншого невдалого народцю ще треба подумати. І все це фантастично написано (сцена суду - оргастично прекрасна, просто-таки вокабуляр тягнуло складати), але лишає по собі якийсь непевний відзвук неправильності. Себто, зрозуміло, що і як треба було робити запилюженими інструментами романтиків наприкінці 1970-х, а все одне кортить трішечки підрихтувати акценти. Ну, або, я не знаю, написати фентезійний ретелінг з точки зору Хо - могло вийти би цікаво.
Якщо вам цікава гола оцінка «Марусі Чурай» Ліни Костенко, то нехай буде так:
1 частина – 10/5, матеріал для класики
2 частина — 3/5, красиво, але в нікуди
Середнього тут не виведеш.
7 думок про «Марусю Чурай» Ліни Костенко
Позитивних і розчарованих
Процесуальний детектив Перша частина роману скидається на повноцінне розслідування: з визначенням складу злочину і слуханням свідків — усе за належними правилами. Процесуальний детектив, окрім поліції, може описувати роботу прокурора, адвоката і суду.
Війна як досвід, а не як декорації У школі війна видавалася просто історичним тлом. Зараз же розумієш, що всі персонажі проживають її як досвід — і війна впливає на вчинки, злети й падіння героїв. Маруся — донька військового, і вона бере на себе роль увіковічувати пам'ять про воїнів, як хтось увіковічив у пісні і її батька. Хтось має це робити, адже смертей багато, і лише слова можуть зробити людей безсмертними. Можливо, це не те, що видається першочерговим у гонитві виживання, але в перспективі дуже важливе.
Інший нюанс, який дуже яскраво проговорює у «Саді Гетсиманському» Іван Багряний — є люди непомірно сильні і є люди слабші, яких можна зламати — хай навіть доскіпуваннями матері. Історія зі зрадою Гриця показує, що не всім бути ідеальними героями. Гриць, який пробув на війні і тікає з полону, здається, вже не має сили боротися далі. Він не такий, як Марусин батько, з непохитним стрижнем усередині, — і зрештою вона це усвідомлює. Тому їхнє кохання неможливе.
Цікаве тут і зауваження Бобренчихи, що іншим часом Гриць ніколи б не мав шансу засватати багату дівку. Але тоді, коли чоловіків обмаль, бо вони загинули, він стає дуже вигідною партією.
Ну, а про апокаліптичні сцени, описані в прощі, і говорити зайве.
Цікаво тут домальовується і дід Галерник в облозі Полтави: він не бажає покидати дім заради безпеки перед приходом ворожих військ. Його слова співзвучні з тими, які ми чули від старших родичів і в численних інтерв'ю про те, чому старші люди не покидають прифронтові зони.
Побут проти ідеалів Цю тему люблять обговорювати в українській літературі — і це я вважаю набагато здоровішим підходом до питань шлюбу, аніж розсмиканий токсичний висновок толстого, що всі подружжя по-своєму нещасливі (так і знайте, що я агресивно вважаю ту людину, яка назвала «Анну Кареніну» феміністичним романом, абсолютно пришелепкуватою). Кілька таких творів через кому: Марко Вовчок «Дяк», Леся Українка «Лісова пісня», частково «Тіні забутих предків» Коцюбинського. У «Марусі Чурай» ми бачимо класичне протиставлення різних світоглядів, які будуть робити принаймні одного з пари нещасливим. Маруся підсумовує це так:
Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.
Зазначте, тут немає звинувачень когось чи чогось. Трагедія полягає в тому, що Гриць і Маруся мали дуже різні погляди на сім'ю ще з прикладів своїх батьків. І хоча це не є остаточним визначником — наприклад, у «Гордості й упередженні» Елізабет навпаки прагне шлюбу, несхожого на шлюб її батьків — але це не історія Гриця. Хоча материні доскіпки його дратують і він вважає їх надмірними, він все одно цінує матер��альний бік більше, ніж стосунки з Марусею. У його розумінні спершу певний рівень комфорту, а тільки потім шлюб, а в Марусі пріоритети зворотні — якщо шлюб буде із коханим, то комфорт наживеться. Золот��ї середини тут так і не виходить, а Маруся надто принципова для того, щоб притиснути Гриця до вінця.
Нещасний випадок чи ненавмисне вбивство Найцікавіший момент з судом — це додумування того, як же насправді отруївся Гриць. Навіть оповідь самої Марусі не до кінця чітка. Він ухопив саме те зілля (воно стояло біля нього? було на видноті? ) і пив повільними ковтками. Чому Маруся його не спинила? 1) вона не бачила, що Гриць вхопив отруту, бо якраз стояла біля дверей, щоб його вигнати, а коли озирнулась, то він уже почав пити — і було запізно, бо отрута миттєва 2) вона спершу не зрозуміла, що він узяв отруту, бо це було вночі, і тільки згодом вона втямила, але було запізно 3) вона дозволила йому випити отруту, хоча могла б зупинити; на мить її опанувала помста — і саме тому вона не виправдовується і приймає страту, вважає себе вбивцею 4) «повільні ковтки» — це просто поетичний прийом, насправді все відбувалось дуже швидко, особливо якщо зважити на те, що він тоді був п'яний, а алкоголь сушить, тому він вижлуктав першу-ліпшу рідину, а Маруся не встигла зреагувати, і перед її очима трагедія розгорталась, наче у вповільненій зйомці.
І власне, чому Гриць взагалі мав доступ до отрути? Адже, нагадаю, вона стояла в хаті, в якій Маруся жила з матір'ю — і та не могла б не помітити.
Текст радше натякає на варіант 1) або 4) — Маруся просто заціпеніла, але й прямо про це не говорить.
Інтуїтивне розуміння християнства Інтуїтивне не завжди доречне. У межах власних пошуків можна відчувати віру як хочеш, можливо, також впливало, що авторка жила в епоху наукового атеїзму. Але попри те, що Ліна Костенко багато говорить про християнство, цитує Біблійні мотиви, з певних моментів стає очевидно, що це саме її інтерпретація, дещо далека від того, як би його сприймала міфічна Маруся. Поясню. Концепція гріха, окрім власне зради, тут згадується лише в одному моменті – стосовно смерті Гриця. Маруся 100% відчуває себе винною, як і відчуває винною за те, що довела матір до смерті. Зрештою вона йде на прощу замолити це все.
Але чомусь всі ігнорують слона в кімнаті.
Самогубство – це у рамках християнства великий гріх. Настільки, що самогубців відмовляються відспівувати і ховати на кладовищах. Маруся, з її ж слів, замислила самогубство, але грішна суть такої дії чомусь її не хвилює навіть на секунду. Ба більше, ще на початку один зі свідків згадує, що Маруся ніби як хотіла втопитися. Реакція на це присутніх-християн? Нуль. У чому взагалі тоді сенс розпинатися тут про грішність?
У розділі про прощу є ще красивий, але популістський момент у найкращих традиціях гарячих гасел. Маруся з дяком нарікають, мовляв, чому святими визнано оцих монахів, які просідали штани, займалися фігнею, а не наших лицарів, які кладуть життя на полі бою, і мучеників, які померли при дорозі. Пробачте, я теж не фан оцієї некромантської ритуалістики з мощами і цілуванням чудотворних ікон, які щось там зцілюють, але ну правда, цей епізод — суцільний фарс. Логіка канонізації працює не так, як і логіка, до кого і чому віряни ходять молитися. Це не те що блюзнірство, це просто треш. Навіть заради метафоричності.
Популізм прощі Продовжуючи про популізм у розділі про прощу в «Марусі Чурай», маю виділити ще один момент. Хоча дяк тут несподівано позитивний персонаж і дуже мені (і не лише мені) симпатичний, він висловлює ще одну думку, гідну «народної аналітики» з фейсбуку чи тредсу. Отже, він ремствує, що ті, хто має змогу писати «велику книгу українського народу», або продажні, або пишуть не про те, а от він, мандрівний дяк, який узрів правду життя, написав щось геніальне, але торбу з рукописом вкрали, і він більше не зможе так повторити — і взагалі, занадто для цього старий. А українству треба щось гучне, як у греків чи римлян, та, о горе, не народився ще такий автор — і коли він з'явиться, незрозуміло.
Вибачте за радикально некомпліментарне порівняння, але он Арестович теж казав щось подібне, мовляв, українська література занадто маленька через відсутність гідних текстів. І якщо Арестович просто фігляр, то прості люди (тм), які поділяють таку думку, абсолютно щирі. Тому Арестович на маси і заходив, як благодатний дощ на суху землю.
Зараз ми бачимо, що за великою літературою насправді стоїть велика держава. Саме тому більшість «великих» літератур імперські. Мені тут більше імпонує думка Забужко, що найкращий промоутер української літератури закордоном – ЗСУ.
Навіть найгеніальніший текст не має шансу стати епохальним, якщо його масово не обговорюватимуть і не просуватимуть. Тому примарні ненаписані тексти — це останнє, чим має перейматися дяк. Я розумію, що така розпачлива думка могла цілком бути справедливою в часи, коли «Маруся Чурай» писалася — багато текстів були цензуровані, заборонені й забуті чи просто неопубліковані суто для самозбереження. А якщо воно постійно перед очима, як славетний Шекспір, не маячить, то його все одно що нема. Хоча знову ж таки, доступ до Шевченка наче був... Хоча і його цензурували. Одним словом, дивно вкладати таку зрадовсюдщину у вуста героя, який, хоч і живе за Хмельниччини, говорить про сьогодення.
Поганий фінал перекреслює амбіційність З тих слів дяка про великий твір починає закрадатися думка, що «Маруся Чурай» і є претензією на це звання. Те, що роман потрапив до шкільної програми і звідти досі не випав, уже засвідчує його масштабний вплив (хоча на клубі багато людей зізналися, що в школі твір пройшов повз них).
Але ж фінал! Ну як так можна було! Ти чи вже добий героїню, чи дай їй переродитися, але не залишай її в підвішеному стані! Моє припущення, що якби «Маруся Чурай» писалася в перші роки Незалежності, завершення було б зовсім іншим. Але в чинній версії текст подає читачу зовсім невтішні сигнали — і я не розумію, навіщо.
Маруся Чурай — це не просто пісня, це національна пам'ять, це та, хто зберігає пам'ять, увіковічнює її в слові. Річ тут не в тому, що написані пісні уже пішли в народ, мовляв, вона свою функцію виконала, ні. Зараз ми знову і знову говоримо про те, як шкодило українській культурі переривання передачі не просто текстів, а й досвіду, ця вічно обірвана тяглість. Люди, які могли навчити, надихнути, вмирали як фізично й духовно, так і через забування.
У фіналі твору Маруся Чурай — це визначна майстриня, яка не передала свій досвід. Вона не має учнів, вона не записала щоденника, не склала автобіографії з процесом міркування і цінностями, які їй важливі, вона ні з ким не листується, вона не має дітей чи навіть похресників. У неї відібрано голос, вона більше не складе пісні і не заспіває.
Окей, якщо вже так трагічно повернулася доля, то хто замінить її в цій ролі? А ніхто. Принаймні текст нічого про це не каже.
Так, Маруся ще жива, але як словотворчиня вона вже мертва. Вона житиме в тому, що вже написала, але світ, ба більше, війна іде далі. Ще нічого не скінчилося. Хто складе пісню про наступні повороти історії замість неї? Хто перейме цей досвід? Бо навіть дівчата, яких вона чує, співають пісню «Ой не ходи, Грицю» — пісню не свого авторства, а ніби як авторства Марусі)))
Одним словом, для мене це дуже песимістичний фінал, який, можливо, мав би більший сенс, якби все скінчилося на помилуванні і не було б перед тим розділів про прощу і облогу Полтави. Ось так одним махом урізається амбіційність.
P.S. Нам потрібен фанфік, в якому Маруся приймає пропозицію Івана. Можна як просто альтернативний фінал, а можна і як цілий сиквел про переродження Марусі, який відповідає на питання «як жити далі».
Скількох важливих тем торкається Ліна Костенко в Марусі Чурай. Завдяки їй нам вдалося в подкасті ПереФарбований лис обговорити і шлях героя, і те, чи можна відділити твори автора від його особистості, і як жити своє власне життя. Послухати можна тут https://youtu.be/QhwN-oumD0g
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
В школі я принципово пропустила цей твір, а на ЗНО, на щастя, він не попався, і вся ця моя неосвіченість була не зря, все щоб прийшов він до мене саме сьогодні і мав такий великий вплив на мою душу. Добре, що взялася читати зранку, то разом з читанням і слізьми вмилася.
Можливо, мої враження такі яскраві ще й тому, що якраз зараз взяла Сергія Плохія та Ореста Субтельного, а тут всі ці події переповідаються в емоційній, художній обробці, тож мені була цікава не лише любовна лінія, але й історичне тло.
Стільки глибоких почуттів і тем вплетено в цей текст, а скільки красивих цитат, що я їх чула деінде, виявилися саме звідси! Загалом, це той роман, що перечитувати його можна не один раз, перевідкриваючи для себе і знаходячи нові сенси.
В школі чи то уривок, чи то якусь скорочену версію вивчали - я тоді й не зрозуміла доладу, й не відклалося в памʼяті нічого, крім назви. Перечитала зараз. Це цілком доросла річ, нема чого їй в шкільній програмі робити, як на мене 🤷♀️ На тридцятирічну голову - куди цікавіше й зрозуміліше) Чомусь найбільше сподобалась частина на початку, де йде суд. Колоритні такі діалоги там.
А ще відгукнулася Кобилянська з її «У неділю рано зілля копала»
Одна з небагатьох книг, після останньої фрази якої я трохи так завис у прострації. Читав цей твір у школі, але донині в пам'яті залишився тільки туманний спогад про історію кохання. Зараз же цей роман у віршах мене просто "поплавив". Неймовірний твір. Ще одне підтвердження, що шкільну програму з літератури варто ще раз проштудіювати в дорослому віці.
Любовний трикутник, судовий процес і елементи детективу, подорож, жахи і химери, глибока народна мудрість, масштабне історичне тло, щемлива життєва трагедія — тут поєднано стільки всього, що чим далі читаєш, тим більше дивуєшся багатогранності цього твору. А вишуканість поетичного рядка просто захмарна!
Слухав "Марусю Чурай" на порталі "Слухай" у виконанні Тетяни Гончарової. Її чудова емоційна начитка тільки додала смаку й насолоди від такого неймовірного поетичного твору.
Велика дяка Ліні Василівні Костенко за "Марусю Чурай"! Впевнений, що не раз буду перечитувати цей роман.
Зворушливий роман у віршах про дівчину, що була звинувачена в отруєнні свого коханого, зрадника, та смертний вирок якої був скасован гетьманом Богданом Хмельницьким. Постійна зміна рітму віршів допомагає не втомлюватися, читаючи роман.
Для сучасного читача може бути незвичною ідея, що гуманізм особливо необхіден під час труднощів. Ця теза була виражена в словах універсалу Хмельницького:
"В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль, і так погребів більше, ніж весіль. То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?"
Чомусь в школі я не прочитала цієї книги. Була проїздом у Львові, купила її і прочитала за один день, дуже зворушлива історія. Сиділа в літаку, кафе, читала на ходу і плакала. Нелегкі випробування впали на наш народ. Книжка варта уваги.
Після прочитання цього роману-поезії розумієш багатство української мови. Скільки слів нових (особисто для мене) використовує Ліна Костенко у описі подій, історії та почуттів героїв. Так, іноді потрібно перечитувати деякі речення, щоб зрозуміти сенс повністю, але це зовсім не проблема, бо твір гарно написано, і він передає чудово ті часи через таку лексику.
Цей твір - перлина української творчості і дає можливість зрозуміти почуття героїні на тлі історичних події і в часи, коли кохання не завжди брали до уваги для одруження, а могли спокійно обрати статус родини нареченої/нареченого як привід одруження з нею/ним. В таких обставинах героїня втрачає свого коханого, але не втрачає своїх почуттів і живе з болем в серці. Дуже сумно, але реальність не завжди ідеальна як ми плануємо.
This entire review has been hidden because of spoilers.
думаю, тут і коментарів особливо не потрібно. слова, які крізь роки не втрачають актуальності. в 11 класі, читаючи "Марусю Чурай" перед ЗНО, всі цитували "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі."
нижче декілька цитат, які я виділила собі цього разу:
"Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився - і все."
"Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, - неначе він про подвиг говорив."
"А ти - це ти. Ти і в стражданні гарна. Ти можеш навіть пожаліть мене."
"Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі."
Перлина української літератури 💔 З шкільної програми, мабуть, найулюбленіший твір.
Переосмислення історії легендарної Марусі Чурай, пісні якої співали по всій Україні, неймовірною мовою Костенко. Обов'язково читатиму більше її поезії. Окрім Марусі, в творі розкривається багато інших тем, зокрема й історичні (як неочікувано /sarc). Це приємно здивувало, бо подібне в інших творах рідко де зустрінеш.
Цінність деяких творів я відкриваю для себе далеко вже після школи. Як от і тут. Я тільки зараз побачила всю ту високу майстерність Ліни Костенко, яка потрібна, щоб написати роман у віршах. І ше й настільки вишукано, влучно і романтично. Згортала книжку із захопленням!
Написано добре, читається легко, проте шалене кліше. Бідна наша доленька українська, бідна дівчина, бідний хлопак і дитина. Розумію, змальована тодішня (в часи дій твору) реальність, проте все абсолютно за класикою жанру.
Спочатку була книга. Маленький і гарний томик, знайдений серед шкільних книг сина. Я і забула про цей скарб!!! Потім трапився анонс поетичної драми з однойменною назвою в театрі оперети. Дивом купила квиток) І вже йдучи на спектакль, жалкувала, що не прочитала поему. Але про що ж жалкувати, коли в суботу знайшла книгу, а в неділю пішла в театр?)
Неймовірно яскрава, заворожуюча, емоційна і глибока постановка! Саме те, що я люблю! Рідне і милозвучне слово «Пол-та-ва» – як же гарно звучить у вірші і зі сцени) Слова поеми – як молитва, які хочеться повторювати і промовляти за актором… А я, в кращому випадку я знаю лиш уривки фраз.... Чомусь у школі не хотілося вчити напам’ять вірші так, як зараз. А зараз – думками лину і лину до твору, а знаю…. Велику увагу притягував одяг, адже такий красивий одяг мали наші предки! Багато пояснень поширення білого кольору в одязі українців і як же святково виглядає навіть буденна одіж! А прикраси – стрічки, намиста, дукачі – неймовірна краса! Хлипала вся зала… Бо 'Маруся Чурай' – то щиро! І сльози щирі як у героїні, так і в глядачів.
А книга чекала мене вдома. Одна з найкрасивіших з домашньої бібліотеки і одна з найважливіших у житті. Книга, з якою плачеш і сумуєш, смієшся і радієш, віриш і кохаєш… Яка мільйони разів розбита і розібрана на цитати і ти не можеш втриматися, щоб не повторитися:
• Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
• Нерівня душ – це гірше, чим майна!
• Що ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?
• Не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид
• Як маєш серце не з льодини, розп’яття – доля кожної людини!
• В житті найперше – то притомність духу, тоді і вихід знайдеться з нещасть.
• І кожна мить – то може буть кінцем, то може буть початком перемоги.
• Ти, може, від мене втомився? Мене потрібно любити! А там треба тільки женитись.
Я завжди недолюблювала великі віршовані твори. Але, побачивши ім'я автора, вирішила, що мені неодмінно сподобається. І не помилилась✨ ⠀ Цей роман у віршах поєднав у собі оповідь про нещасливе кохання та історичне минуле України. Одного цього сполучення достатньо, щоб мене задовольнити. Але ж і сама подача неперевершена — читаєш рядок за рядком і все виділяєш вдалі цитати або й цілі строфи: Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в похід виходила батава,— її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! ⠀ Сподіваюсь, що я переконала вас у незрівнянний красі цього роману і ви його неодмінно прочитаєте:)