Перечитування улюблених романів дитинства - справа химерна. Постійно боїшся, що твір розчарує. З іншого боку, я взявся за Купера, бо... В ХІХ ст. він же ж писав не для дітей, але для дорослих. А тому те, що ми читаємо його в шкільному в��ці... Чи це не спрощення творів Купера?
З таким настроєм я вже перечитав Піонерів. А тепер прийшла черга й Останнього з могікан. Все тому, що я вирішив читати не в хронологічному порядку, а в порядку написання. І, скажу я щиро, цей метод працює. Але спершу про сам роман.
Купер - жахливий романіст. В Піонерах було дві проблеми: структурна та сюжетна. Структурно Купер пише дуже "перекошений" роман: приблизно 40-45% тексту займає опис одного (!) вечора, а далі події відбуваються протягом десяти (!) місяців (!!!). Сюжетно в Піонерах все ще гірше. Один з героїв, Олівер, має таємницю, про яку він нікому не розкаже, поки не настане час. Наприкінці з'ясовується, що цією таємницею є його дід. Він є співвласником земель, якими зараз володіє суддя Темпл, але через те, що 1776 року дід не став на бік США, а залишився вірним Короні, він втратив ці землі. І от тепер злиденний дід Олівера живе в хижі Натті Бампо. А Олівер приїхав... Помститися? Вернути майно? Наче останнє, але чого він чекає? Купер так і не каже, бо Олівер прочекав 10 місяців, а далі... А далі діда "викриває" Натті через свою нелюбов до законів. Тобто - невеликою підміною - Купер відволікає нас від думки, що в Олівера не було плану, а тому роман просто тягнувся... в нікуди. Купер сам розуміє, що цього мало. А тому додає "любовний трикутник", але і він млявий. Олівер наче має обирати між донькою судді Темпла та донькою священика. Але він любить доньку судді. Втім, донька священика любить його! Але це ніяк не вплине сюжет. Любить, та й любить. Почуттів не виявляє, не ревнує. Те саме з персонажами. Наприклад, Ремаркабль, управителька дому судді Темпла. З появою його доньки вона розуміє, що її "владі" прийшов кінець. Вона відчуває обурення та образу на доньку судді, хоче їй пакостити і.... нічого з цього не робить. Просто змиряється зі своєю долею. То навіщо було описувати її обурення та злість? І так далі, і тому подібне. Купер реально не вміє писати сюжет.
Так от, ці ж проблеми є і в Останньому з могікан. Структурно вже все не так погано: немає "перекосів" між частинами роману. Але далі проблеми із сюжетом. Він доволі банальний і повторюваний. Дві сестри - Кора та Еліс - вирушають до свого батька полковника Мунро (в цьому перекладі - Манро). Їх супроводжує офіцер Дункан Гейворд (в цьому перекладі - Данкен). За провідника вони беруть індіанця Магуа. І він їх веде в пастку. Але, на щастя, на дорозі їм трапляються Натті, Чингачгук та його син Ункас (в цьому перекладі - Анкес). І ті їх намагаються врятувати. Але сестри з Дунканом потрапляють в полон. Втім, скоро їх з нього визволяють троє "лісовиків". Після чого приводять у форт до батька. Щастя, радість - поки форт не капітулює. Англійці відступають, Кору та Еліс знову захоплюють індіанці, "лісовики" та Дункан з Мунро вирушають в погоню. Вони рятують обох сестер. Але Магуа таки забирає до себе Еліс. Після чого лісовики та Дункан вирушають на порятунок Еліс. І далі фінал.
Структура до болю повторювана. Тому десь після половини роману стає нуднувато читати. А ще й відсутні другорядні персонажі, які були окрасою Піонерів. Тут їм майже немає. А ті, що є, з'являються з нізвідки і йдуть в нікуди. Та ще й Кора та Еліс "втрачають" голос з другої половини роману, бо їхні персонажі нічого не говорять. Навіть, коли мали б. Так само і Мунро. Він "теліпається" за лісовиками з Дунканом як п'яте колесо до воза. Навіщо вони його тягнуть? Чому британський офіцер взагалі покидає службу?
І додається третя проблема: характери. Купер зовсім не вміє писати персонажів, які змінюються. Натті в Піонерах та Натті в Останньому з могікан - один і той же персонаж. Дослівно. Хоча між романами наче проходить 35 років, Натті поводиться однаково: він всюди старий буркотун. Тобто він в 30 років нагадує себе в 70. Ні, не нагадує. Він є ідентичним чоловіком. На щастя, Чингачгук взагалі мало говорить, а потім відсиджується в норі бобра (так, це звучить так само по-ідіотськи, але в романі відбувається саме це). А тому ми не маємо змоги порівняти його з Джоном Могіканином в Піонерах. Але, боюся, в Купера вийшло б те саме. Він просто не вміє описувати зміни людей.
І попри ці негативні риси, Останній з могікан чудовий роман! (Сподіваюся, ви дочитали до цього місця, і я не зробив наклепу на Купера.)
Ближче до фіналу це стає зрозумілим. І тоді ж всі неточності, хиби, нелогічності стають на свої місця.
Бо Купер не є видатним письменником, але і не є посередністю. Він не є видатним, бо він не має сил повстати проти канонів / вимог, які були в його час до романів. Він не є посередністю, бо він - насправді! - хоче ці канони змінити.
Тому Купер наче каже: "Хочете романтичний роман, де damsel in distress, себто панночка в біді? Буде вам! Навіть дві панночки!" І так, Кора та Еліс наче подвійне еспрессо: давайте додамо кліше, подвоїмо його. Любовний "трикутник" чи просто "романс"? Буде вам і це, але не так, як ви сподіваєтеся.
Втім, "ключем" є фінал! Ункас виявляється спадковим вождем делаварів. (Облишимо в спокої питання, чи були спадкові вожді в корінного населення Америки). Плем'я делаварів, дізнавшись про його походження, наче фенікс з попелу, відроджується: виходить зі стану апатії, пригадує про свою гідність. Вони воїни, чорт забирай!
- О! - готові вигукнути ми. - Це ж такий знайомий троп: повернення короля. Це як "Володар перстнів", тільки в Північній Америці, а замість Ґондору делавари. Але суть та сама. Артуріана з напівголими дикунами. "А ось і ні!" - демонічно регоче Купер. Ункас вмирає в першому ж бою, плем'я делаварів стрімко западає в пітьму історії. Фінал. Завіса. Екскалібур з каменю не добуто. Темні віки огортають людство. Морок. Холод. Забуття.
Саме цієї миті стає зрозуміло: Купер свідомо бере тропи / кліше, поширені в його час, і "висміює" їх. Чи обертає навспак. Панночка в біді? Тримайте дві. Від цього додається лише комічності. Повернення короля? А нема його, поразка і смерть обранця богів.
Але після цього постає питання: навіщо це йому? І ось тут криється величезна заслуга Купера. Останній з могікан - роман про колоніалізм! Насправді протягом всього роману Купер критикує білих, їхню поведінку в Америці, їхнє ставлення до індіанців.
Наприклад, початок роману. Найвміліший розвідник англійців - Натті Бампо, звісно ж - просто тиняється лісами. Ясна річ, що по сюжету він в ролі "рояля в кущах": йому треба зустріти двох панночок в біді. Це дійсно якось неприродньо. Але при цьому Натті та Чингачгук обговорюють колоніалізм! Зокрема, Чингачгук нарікає на білих: вони відбирають в індіанців землі - силою зброї, яка в білих краща, а також споюючи їх. Натті намагається виправдатися, але виходить кепсько. Протягом доволі химерної мандрівки до форту Мунро Купер постійно показує, що гурони - якби їх Натті не називав негідниками - є благородними. В них є кодекс честі, вони дотримуються правил війни.
Сам форт тут не зайвий. В ньому Дункан зізнається Мунро, що хоче пошлюбити його доньку. "Кору?" - радісно вигукує Мунро. "Ні-ні, - знічено відповідає Дункан. - Еліс!"
- Ах, ви за це відповісте на дуелі! Думаєте, раз Кора не є білою, то можна так зневажити її батька! - реве Мунро.
"Whaaaat?!" - думають читачі і читачки. А виявляється, що мама Кори на чверть темношкіра. (Тобто Кора - на 1/8). І за це її, Кору, постійно принижували і зневажали в дитинстві. І тепер Дункан зневажає.
- Ні-ні! - вигукує Дункан. - Я люблю Еліс. А колір шкіри тут ні до чого.
І додає:
- А мама Еліс біла?
"Чорт забирай! - думаємо ми. - Купере, ти майстер показати, що навіть благородний білий - це шматок расизму і упереджень! Майстерно!"
І якщо ви раптом подумаєте, що вам здалося, то Купер потім пояснить, що і Натті упереджений. Так-так, всі ці нападки на "французьких" індіанців - це упередженість Натті. Як і його "сліпота" на колоніалізм білих. Купер це показує. Купер це розказує. Він в ролі всезнаючого наратора час до часу каже, що Натті упереджений, що він помиляється щодо "гуронів" і так далі.
Саме тут і варто пильніше придивитися до Магуа. Так, він негативний персонаж, але як людина він... Він нормальний. Його "шлях до зла" - також наслідок колоніалізму. Магуа був вождем, але пристрастився до алкоголю. І тому полковник Мунро - під час однієї з військових кампаній - наказав Магуа покарати за те, що він напився. Загалом, тепер в Магуа вся спина в шрамах. Для індіанців це величезна ганьба. Рани на спині - рани боягуза! І ось тепер він хоче помститися Мунро, викравши його доньку, змусивши її одружитися. Донька гордого полковника у вігвамі Магуа - що може бути принизливішим для білого.
Так, помста не дуже "біла", але хіба саме бажання помсти аж таке неблагородне? Ба більше, Магуа постає наче Ункасом, якого зламали білі. І він благородний! Магуа раптом стає трагічною фігурою. Якщо під час першого викрадення доньок Мунро Магуа готовий з легкістю вбити Кору, то під час третього викрадення він не наважується. Вони смілива, вона показала силу духу. Він не може просто так її вбити. Він її поважає. І через це Магуа постає не просто плоским лиходієм, але складною особистістю, яка не є поганою самою по собі. Навп��ки, йому починаєш співчувати.
Саме тут зрозуміло, навіщо в останній частині роману з головними героями подався Мунро, хоча він нічого не робить. Делавари влаштовують похорон Корі та Ункасу. По-перше, для них Кора - гідна поваги та найвищого вшанування. Вони ігнорують її колір шкіри. Хоча для білих він був визначальним. (Вище я писав про її дитинство). По-друге, Мунро йде одразу після похорону доньки. Він байдужий до похорону Ункаса. Ункаса, який пожертував собою, щоб врятувати його доньок! Ба більше, Мунро йде разом з французьким посланцем до делаварів. Французьким! Хоча саме через негідну поведінку французів і потрапили Кора та Еліс до індіанського полону. Купер цим показує: білі пересварили між собою індіанців, але, насправді, білі - як би не ворогували між собою - завжди будуть союзниками проти корінного населення. Завжди. Й індіанець для них завжди буде людиною нижчого сорту.
Саме тому Купер і вводить Таменунда - мудрого вождя делаварів. Насправді, все просто. Чингачгук, Магуа та Таменунд однаково описують білих: ті прийшли забрати їхні землі. Це говорить і прихильний до білих, і ворожий, і байдужий індіанці. Цим Купер показує: це не їхні упередженості. Це закономірність.
Але найсильніший образ книги - Чингачгук, який співає прощальну пісню за Ункасом. Це геніально! Але для цього потрібно спершу прочитати Піонерів. Купер свідомо повторює сцени співу: і там, і там Чингачгук співає. Але в Піонерах це спів зламаного, підкореного індіанця. А в Останньому з могікан це спів вільної і гордої людини. Це настільки сильний образ, що годі втриматися від сліз.
Саме такою і є суть роману Останній з могікан: показати, яку культуру знищили білі колонізатори. І показати, як її знищували.
Саме тому читання в хронологічному порядку підводитиме. Воно не дозволятиме побачити, як Купер вибудовує своє послання для сучасників. З одного боку, мінусом є слабо прописані характери. І зразу буде видно, що Натті виходить ідентичним чи в 32, чи в 68 років. З іншого боку, деякі дрібні нитки між романами стають видимими. Наприклад, полковник Еффінгем, який є опікуном Натті (згідно з Піонерами). В Останньому з могікан він фігуруватиме одним рядком: Дункан спитає в Натті, чи знає він Еффінгема. І Натті гордо саже: як то я не знаю?! Все, сцена завершена. Але якщо читати в порядку написання, то можна помітити, що це відсилка до Піонерів.
Тому, підсумовуючи, Купер написав чудовий антиколоніальний роман. В ньому є багато оригінальних речей. Вони не є новаторськими. Але вони показують талант Купера: як він намагався послуговуючись "інструментами" романтизму розказати антиколоніальну історію.