Це бібліотечне видання не лише підсумовує розпочате, а й переосмислює всю історію, що була до нього. Якщо перші дві арки були камерною супергеройськ��ю драмою на фермі, де головне персонажі, травми й рутина «після слави», то «Епоха загибелі» розвиває цю історію до масштабного рівня про природу вигаданих світів, ціну вибору та право на спокій.
Герої вирвані з ферми й поставлені перед правдою про останні десять років. Те, що здавалося дивною, але вже звичною в’язницею, виявляється лише одним із рівнів конструкції, в якій вони існують. Лемір грається з перезапусками, альтернативними реальностями, зруйнованою пам’яттю і водночас не втрачає найголовнішого — емоційного аспекту історії. Так, тут є космічні ставки, Анти-Бог, загроза самому існуванню. Але в центрі історії залишається невелика група зламаних людей, які намагаються зібрати себе докупи й не втратити одне одного.
Особливо цікаво спостерігати, як у цьому томі працює мотив «перезапуску». Герої потрапляють у нову реальність, де їхні життя знову переписані, ролі перерозподілені, а пам’ять зламана. Але характер не так легко стерти: навіть у нових декораціях ми впізнаємо їхні страхи, провини, бажання. Абрагам все так само намагається бути хорошим батьком і опорою, Ґейл — бунтує проти світу й себе, Полковник Дивак продовжує жити одночасно в усіх часових лініях, Мадам Стрекіт балансує між любов’ю, провиною й магією, що завжди просить більшу ціну. Лемір демонструє, що навіть якщо змінити декорації й прописати новий статус-кво, внутрішня правда персонажа все одно прорветься.
Фінальні розділи знову зводять історію до вибору: битися до останнього проти космічного жаху чи знайти інший шлях, який не виглядає героїчним у класичному сенсі, але чесний перед самими героями. Мені дуже сподобалося, що «Епоха загибелі» не перетворюється на банальну супергеройську історію. Ідея повернення на ферму як свідомого вибору, а не вироку — прекрасний, тихо-болючий фінальний акорд.
Важливу роль знову відіграють малюнок Діна Ормстона і кольори Дейва Стюарта. Грубі, ламані фігури, постійна втома й смуток на обличчях, приглушена палітра — усе це підкреслює, що навіть коли на сторінках розгортаються космічні події, ми читаємо не про всемогутніх богів, а про втомлених людей, яких життя давно витиснуло до межі.
Окремо хочеться згадати комікс «Чорна Кту-Луїза», що входить до цього видання. Це історія про лавкрафтівську дівчину, яка мріє стати «нормальною» й відчайдушно намагається позбутися своєї «потворності» та інакшості. На фоні глобальних подій основної серії цей комікс виглядає камерним, але дуже емоційним. У ньому Лемір іронічно поєднує шкільну драму, цькування і космічний жах, показуючи, що найстрашнішим монстром для підлітка часто є не давні божества, а тиск суспільства й бажання влізти в чужі стандарти. «Чорна Кту-Луїза» чудово доповнює основний том, розкриваючи тему ціни «нормальності» з іншого, більш особистісного боку.
Це водночас і кінець, і відкрите вікно в ширший всесвіт Леміра. Це історія про те, що навіть у світах із різними всесвітами, богами й переписаною реальністю в центрі завжди стоїть дуже людське: страх, любов, втома, бажання другого шансу.