What do you think?
Rate this book
Dzisiaj narysujemy śmierć
Piętno ludobójstwa, którego nie da się zmazać. Poruszająca reporterska opowieść Wojciecha Tochmana o złu i cierpieniu.
Rwanda, 6 kwietnia 1994 roku. W kraju od dziesięcioleci podzielonym między dwie wrogie sobie grupy, Tutsi i Hutu, w katastrofie lotniczej ginie głowa państwa. Wśród Hutu interpretacja jest tylko jedna: stoją za tym Tutsi. W kilka godzin po śmierci prezydenta otwiera się jeden z najbardziej krwawych rozdziałów historii najnowszej – ludobójstwo, w którym w ciągu stu dni zamordowano milion osób.
Masakrze nie zapobiegła ani misja pokojowa Organizacji Narodów Zjednoczonych, ani silnie tam obecny Kościół Katolicki. Świat nie interweniował. Media międzynarodowe długo ignorowały krwawą tragedię tego maleńkiego, „kieszonkowego” państwa w Afryce. Ci, którzy przeżyli do dziś próbują uporać się z traumą.
Wojciech Tochman wielokrotnie powracał do Rwandy, by zrozumieć, jak po tym, co się tam stało życie razem, w ciasnocie, jest w ogóle możliwe. Rozmawia z ocalałymi, z katami i świadkami. Dzisiaj narysujemy śmierć to przejmujące świadectwo tych spotkań, z którego nieuchronnie wyłania się pytanie: czy wszyscy jesteśmy ubrudzeni tamtą krwią?
Rwanda, 6 kwietnia 1994 roku. W kraju od dziesięcioleci podzielonym między dwie wrogie sobie grupy, Tutsi i Hutu, w katastrofie lotniczej ginie głowa państwa. Wśród Hutu interpretacja jest tylko jedna: stoją za tym Tutsi. W kilka godzin po śmierci prezydenta otwiera się jeden z najbardziej krwawych rozdziałów historii najnowszej – ludobójstwo, w którym w ciągu stu dni zamordowano milion osób.
Masakrze nie zapobiegła ani misja pokojowa Organizacji Narodów Zjednoczonych, ani silnie tam obecny Kościół Katolicki. Świat nie interweniował. Media międzynarodowe długo ignorowały krwawą tragedię tego maleńkiego, „kieszonkowego” państwa w Afryce. Ci, którzy przeżyli do dziś próbują uporać się z traumą.
Wojciech Tochman wielokrotnie powracał do Rwandy, by zrozumieć, jak po tym, co się tam stało życie razem, w ciasnocie, jest w ogóle możliwe. Rozmawia z ocalałymi, z katami i świadkami. Dzisiaj narysujemy śmierć to przejmujące świadectwo tych spotkań, z którego nieuchronnie wyłania się pytanie: czy wszyscy jesteśmy ubrudzeni tamtą krwią?
208 pages, Hardcover
First published November 24, 2010
24 people are currently reading
2971 people want to read
About the author
Wojciech Tochman
26 books247 followersReporter, non-fiction writer. He has twice been shortlisted for the NIKE Literary Prize and has won the Polish Book Publishers Association Award.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
He began his career as a reporter at the youth weekly Na przełaj before leaving school, and soon after he joined the first reporting team at "Gazeta Wyborcza". His reports from this period were published in a book, Stairs Don’t Burn (2000, 2006). Before he got his masters degree at Warsaw University he went to Bosnia with a convoy organised by humanitarian aid worker Janina Ochojska. He then went back to the Balkans repeatedly for many years, and the book Like Eating A Stone is the result of those journeys. His next book was Dear Daughter (2005), the moving account of his efforts to find out what had happened to his missing friend, a reporter called Beata Pawlak, who turned out to have been killed in a terrorist attack on the island of Bali.
For several years Tochman was involved in activities aimed at finding missing people. From 1996 to 2002, he ran a programme called "Anyone Who Saw, Anyone Who Knows" on the Telewizja Polska TV channel. In 1999 he founded the ITAKA Centre for the Search for Missing People.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 219 reviews
June 20, 2018
Są takie książki, które warto przeczytać, trzeba przeczytać, ale tak naprawdę ma się ochotę na wszystko inne, byle tylko do nich nie sięgać. Bo bolą za bardzo, bo na pierwszej stronie już się zaczyna płakać, bo na czwartej do gardła podchodzi śniadanie, bo po kilkunastu właściwie ciężko wciąż wierzyć w dobro w ludziach.
Taką książką jest właśnie „Dziś narysujemy śmierć”. Płakałam właściwie na każdej jednej stronie i chciałam skończyć jak najszybciej, żeby już być po, żeby wiedzieć, ale już nie musieć tego przeżywać. Chodziłam jak poobijana, a gdzieś tam pod stosem zwłok, bólu i cierpienia znalazło się też miejsce na refleksję, jak dobry to jest reportaż, jaki szacunek i gorącą sympatię poczułam do autora za te wszystkie nieliczne, ale bardzo dobitne osobiste wstawki, które pomogły mi przejść przez lekturę.
To taka książka, po której wychodzi się z domu, w pełne słońce, jedzie do pracy i trudno uwierzyć, że życie toczy się dalej, że ludobójstwo działo się i dzieje nie raz i że nie przeszkadza to światu istnieć dalej, chociaż jakoś wypadałoby, żeby przestał. I ta myśl, że najmniejsze, co można zrobić, to pozbyć się całej pogardy i nienawiści z siebie i pomóc w tym innym, nie wiem jak, może przez samo bycie dobrym człowiekiem, staranie się, próbowanie. Żeby to już nigdy nie miało miejsca.
Wiem, że piszę bez ładu i składu, wiem, że na koniec powinnam napisać coś o tym, że książkę wszystkim polecam, ale nie potrafię tego zrobić. To lektura na własną odpowiedzialność, kiedy jest się gotowym. Nie wiem, czy ja byłam. Cieszę się, że ją przeczytałam, chociaż tyle mogłam zrobić dla uczczenia pamięci Rwandyjczyków, tak żałośnie mało.
Taką książką jest właśnie „Dziś narysujemy śmierć”. Płakałam właściwie na każdej jednej stronie i chciałam skończyć jak najszybciej, żeby już być po, żeby wiedzieć, ale już nie musieć tego przeżywać. Chodziłam jak poobijana, a gdzieś tam pod stosem zwłok, bólu i cierpienia znalazło się też miejsce na refleksję, jak dobry to jest reportaż, jaki szacunek i gorącą sympatię poczułam do autora za te wszystkie nieliczne, ale bardzo dobitne osobiste wstawki, które pomogły mi przejść przez lekturę.
To taka książka, po której wychodzi się z domu, w pełne słońce, jedzie do pracy i trudno uwierzyć, że życie toczy się dalej, że ludobójstwo działo się i dzieje nie raz i że nie przeszkadza to światu istnieć dalej, chociaż jakoś wypadałoby, żeby przestał. I ta myśl, że najmniejsze, co można zrobić, to pozbyć się całej pogardy i nienawiści z siebie i pomóc w tym innym, nie wiem jak, może przez samo bycie dobrym człowiekiem, staranie się, próbowanie. Żeby to już nigdy nie miało miejsca.
Wiem, że piszę bez ładu i składu, wiem, że na koniec powinnam napisać coś o tym, że książkę wszystkim polecam, ale nie potrafię tego zrobić. To lektura na własną odpowiedzialność, kiedy jest się gotowym. Nie wiem, czy ja byłam. Cieszę się, że ją przeczytałam, chociaż tyle mogłam zrobić dla uczczenia pamięci Rwandyjczyków, tak żałośnie mało.
November 15, 2019
Wszystko czego nie chciałeś wiedzieć o ludobójstwie w Rwandzie, a nie dowiedziałeś się jeszcze z "Nagości życia". Człowiek nie ma ochoty po tym patrzeć w lustro i myśleć o tym, że jest człowiekiem.
January 8, 2018
Схоже, ніщо не зможе потіснити "We Wish to Inform You That Tomorrow We Will Be Killed with Our Families" Філіпа Гуревіча у мене в голові зі статусу головного [неруандійського] тексту про геноцид у Руанді. Чи бодай Тохман - точно ні. У Тохмана був, наскільки я пам'ятаю, непоганий нонфікшн про геноцид у Боснії ("Ніби камінь гризла"), але "Сьогодні намалюємо смерть" таке фейлове, що постфактум починаєш замислюватися - може, і з ранішим текстом було щось не так, просто в тебе на момент його читання було менше підстав рефлексувати, як пишуть про історичні травми інших країн, бо твоя країна на той час ще не стала матеріалом для репортерів з-за кордону?
Бо тут просто повний набір: torture porn for the sake of torture porn? check. (Гуревіч, легавділь - корисне їдишне слово, яке показує, що два порівнювані елементи квалітативно дуже нерівноцінні - експліцитно проговорював the ineluctable unsavoury implications of the genre і взагалі тримався берега значно більше.)
Підміна історичного бекграунду бідканням "як же так можна"? check. Себто якісь мінімалістичні пояснення там є, але значно більше сентиментально-сенсаційних рефренів. А без пояснення текст, по суті, неминуче скочується до "там інша країна, там люди нераціональні, там так просто *буває*, а в нас бути не може" - що заспокійливо, але не зовсім правдиво.
При цьому три зірочки, а не менше, за увагу до Руанди за 15 років після (на момент написання книжки), а не тільки в момент геноциду. На заході її періодично хвалять як взірцевий приклад національного примирення, а ось що це значить у побуті? Ну, наприклад, що вчорашній убивця виходить на свободу, відсидівши свою десяточку, і тепер ніжно поплескує по плечу маленьку донечку сусіда, примовляючи: "Красунечка, викапана бабця" (а її бабці він свого часу розкроїв череп). І це - найкращий сценарій, бо при ньому бодай зараз не ллється кров. Тут починаєш знову думати про те, що і нам тепер так жити - ті, хто розрізав животи, по сусідству із тими, кому могли б розрізати. І нема на те ради. Намагаюся з цим якось примиритися на прикладах чужого історичного досвіду.
Бо тут просто повний набір: torture porn for the sake of torture porn? check. (Гуревіч, легавділь - корисне їдишне слово, яке показує, що два порівнювані елементи квалітативно дуже нерівноцінні - експліцитно проговорював the ineluctable unsavoury implications of the genre і взагалі тримався берега значно більше.)
Підміна історичного бекграунду бідканням "як же так можна"? check. Себто якісь мінімалістичні пояснення там є, але значно більше сентиментально-сенсаційних рефренів. А без пояснення текст, по суті, неминуче скочується до "там інша країна, там люди нераціональні, там так просто *буває*, а в нас бути не може" - що заспокійливо, але не зовсім правдиво.
При цьому три зірочки, а не менше, за увагу до Руанди за 15 років після (на момент написання книжки), а не тільки в момент геноциду. На заході її періодично хвалять як взірцевий приклад національного примирення, а ось що це значить у побуті? Ну, наприклад, що вчорашній убивця виходить на свободу, відсидівши свою десяточку, і тепер ніжно поплескує по плечу маленьку донечку сусіда, примовляючи: "Красунечка, викапана бабця" (а її бабці він свого часу розкроїв череп). І це - найкращий сценарій, бо при ньому бодай зараз не ллється кров. Тут починаєш знову думати про те, що і нам тепер так жити - ті, хто розрізав животи, по сусідству із тими, кому могли б розрізати. І нема на те ради. Намагаюся з цим якось примиритися на прикладах чужого історичного досвіду.
April 11, 2023
Bardzo mocna.
Ale zabrakło mi trochę szerszego kontekstu - w książce mowa jest o samym ludobójstwie, konsekwencjach i traumach, autor za to nie poświęca za dużo czasu na "przyczyny".
Ale zabrakło mi trochę szerszego kontekstu - w książce mowa jest o samym ludobójstwie, konsekwencjach i traumach, autor za to nie poświęca za dużo czasu na "przyczyny".
March 28, 2024
про руанду я не знала нічого. не знала про радіо тисячі пагорбів яке закликає вбивати найближчих, про людей яких називали тарганами, про зруйновані життя і гачачу (вільний суд). якась далека країна в африці, що там цікавого? а там цілі поховані життя, по яким ходять тисячі вбивць поряд з іншими вбивцями, там налякані діти, тісні вулички, брудна річка яка бачила мільйони смертей. там тіснота, і люди. всюди — люди.
книга це великий репортаж автора про геноцид 1994 року в руанді та його наслідки. вона складається зі слів та історій тих, хто пережив геноцид, тих, хто були свідками страшних злочинів, тих, хто вбивав сусідів і їх дітей. ця книга це збірка людської жорстокості загорнутої в слова. свідомо я не можу радити вам її прочитати, бо там багато тригерів, багато жахаючих описів реальних подій. це дуже страшно. але це книга, існування якої дуже потрібне. бо це історія яку треба знати аби не допустити у майбутньому. те, як зараз влада руанди намагається "зшити" суспільство до купи, як викреслює назви "хуту" і "тутсі" (але всі пошепки продовжують питати хто ти), як люди постають на гачача і як ґвалтівників і убивці сотень жінок відпускають. як чоловік який вбив всю родину маленького хлопчика кожен ранок вітається з ним як з сусідом і другом. це ті моменти з яких складається книга і які важко збагнути і усвідомити. але це реально, воно було, воно є. наслідки видно досі.
"Слухаю і думаю: про щось жорстокіше я вже, мабуть, ніколи не почую, нічого жорстокішого людина точно вигадати не спроможна. Але ні. Те, про що я чую сьогодні, - ніщо порівняно з тим, що я почую завтра. Те, про що я пишу нині, - ніщо порівняно з тим, про що напишу згодом."
читайте, якщо готові до цього, або просто знайте що геноцид був і не заглиблюйтесь у це.
книга це великий репортаж автора про геноцид 1994 року в руанді та його наслідки. вона складається зі слів та історій тих, хто пережив геноцид, тих, хто були свідками страшних злочинів, тих, хто вбивав сусідів і їх дітей. ця книга це збірка людської жорстокості загорнутої в слова. свідомо я не можу радити вам її прочитати, бо там багато тригерів, багато жахаючих описів реальних подій. це дуже страшно. але це книга, існування якої дуже потрібне. бо це історія яку треба знати аби не допустити у майбутньому. те, як зараз влада руанди намагається "зшити" суспільство до купи, як викреслює назви "хуту" і "тутсі" (але всі пошепки продовжують питати хто ти), як люди постають на гачача і як ґвалтівників і убивці сотень жінок відпускають. як чоловік який вбив всю родину маленького хлопчика кожен ранок вітається з ним як з сусідом і другом. це ті моменти з яких складається книга і які важко збагнути і усвідомити. але це реально, воно було, воно є. наслідки видно досі.
"Слухаю і думаю: про щось жорстокіше я вже, мабуть, ніколи не почую, нічого жорстокішого людина точно вигадати не спроможна. Але ні. Те, про що я чую сьогодні, - ніщо порівняно з тим, що я почую завтра. Те, про що я пишу нині, - ніщо порівняно з тим, про що напишу згодом."
читайте, якщо готові до цього, або просто знайте що геноцид був і не заглиблюйтесь у це.
May 13, 2021
Ludobójstwo w Rwandzie z roku 1994. Historia oraz ludzie. Zamordowani i ocaleni, którzy doświadczyli niewyobrażalnego bólu - fizycznego i psychicznego. To książka mocna w opisie cierpienia. Chwyta za serce. Nie da o sobie zapomnieć.
"Przez sto dni zabijano tu dziesięć tysięcy ludzi dziennie, czterystu w ciągu godziny, siedmiu w ciągu minuty. 'Kraj tysiąca wzgórz i miliona uśmiechów' zamienił się nagle w kraj miliona śmierdzących trupów."
"Przez sto dni zabijano tu dziesięć tysięcy ludzi dziennie, czterystu w ciągu godziny, siedmiu w ciągu minuty. 'Kraj tysiąca wzgórz i miliona uśmiechów' zamienił się nagle w kraj miliona śmierdzących trupów."
May 18, 2023
Jedna z najmocniejszych lektur życia.
June 3, 2024
Руандійці не говорять про те, що сталося в 1994. Не говорили в 2008 коли автор писав книгу, не говорили в 2020 коли я відвідав Руанду. Вони не плачуть, не згадують, не звинувачують… принаймні на людях. Тому мені зрозуміла проблема з якою стикнувся автор, зрозуміло чому йому довелось розтягувати єдину повноцінну драму , драму Леонарда, на всю книгу нагадувати нам знову і знову «що Леонард не згадує про матір» аби тримати якусь конструкцію від початку до кінця. Але ж вийшло натягнуто.
Деструктуровано, деперсоналізовано, з елементами вау-ефекту де описи насилля набувають елементів порнографії — це радже олійне полотно експресіоніста, ніж репортаж і розповідь про історичну подію. Чи не єдине що справді вражає бо, очевидно, це найбільше зачепило і найбільш зрозуміло самому автору — частина яка стосується католицьких (а особливо польських) священників та їх ролі в геноциді. Історія про «священні дари» це черговий крах «західної цивілізації» хоча… це все крах цивілізації як такої. Тотальний.
А так книга слабка. Особливо якщо ви цікавились геноцидом в Руанді раніше, дивились фільми, чи як я - були в Руанді і відчули це мовчазне насильницьке «примирення» яке невідомо ще чим закінчиться
Деструктуровано, деперсоналізовано, з елементами вау-ефекту де описи насилля набувають елементів порнографії — це радже олійне полотно експресіоніста, ніж репортаж і розповідь про історичну подію. Чи не єдине що справді вражає бо, очевидно, це найбільше зачепило і найбільш зрозуміло самому автору — частина яка стосується католицьких (а особливо польських) священників та їх ролі в геноциді. Історія про «священні дари» це черговий крах «західної цивілізації» хоча… це все крах цивілізації як такої. Тотальний.
А так книга слабка. Особливо якщо ви цікавились геноцидом в Руанді раніше, дивились фільми, чи як я - були в Руанді і відчули це мовчазне насильницьке «примирення» яке невідомо ще чим закінчиться
April 24, 2024
Książka, która obrazuje upadek ludzkości, kościoła, sądów i polityki - wewnętrznej i międzynarodowej.
Przytoczę Wam jedną historię, która pozwoli Wam zrozumieć, o czym mówię:
Hutu, który zabił, między innymi, matkę pewnej kobiety Tutsi, po wyjściu z więzienia, wprowadził się do domu obok, pogłaskał jej dziecko i powiedział: „Ale wyrosłeś. Masz oczy po babci.”
Przytoczę Wam jedną historię, która pozwoli Wam zrozumieć, o czym mówię:
Hutu, który zabił, między innymi, matkę pewnej kobiety Tutsi, po wyjściu z więzienia, wprowadził się do domu obok, pogłaskał jej dziecko i powiedział: „Ale wyrosłeś. Masz oczy po babci.”
March 17, 2024
„Dzisiaj narysujemy śmierć” to reporterskie spojrzenie na ludobójstwo Rwandzie. Nie jest to jednak książka poświęcona jego genezie; Tochman jedynie zarysowuje odbiorcy kontekst, a uwagę skupia przede wszystkim na ludziach i ich doświadczeniach. Wszystkie te historie łączy okrucieństwo, którego nie sposób pojąć.
Można się zastanawiać, gdzie jest granica człowieczeństwa i co się znajduje za nią; kim się staniesz, jeśli ją przekroczysz. Ostatecznie lektura reportaży Tochmana nie przynosi nigdy żadnych odpowiedzi, a zamiast tego stawia kolejne pytania.
Po każdym literackim doświadczeniu tego typu zostaję z tą samą myślą: i co teraz? Nie mogę nic zrobić z tą wiedzą. Nie ma żadnej puenty, jest jedynie ocean bezsensownego ludzkiego cierpienia. Często słyszę, że warto o tym czytać, żeby takie tragedie się nie powtarzały. Zawsze wydawało mi się to bardzo naiwne. Historia się powtarza wciąż i wciąż: Rwanda, Ukraina, Gaza. Jeśli jest jakiś powód, dla którego warto przez takie lektury przebrnąć, to zapewne tylko po to, żeby w całym tym bólu i krzywdzie dostrzec drugiego człowieka.
Można się zastanawiać, gdzie jest granica człowieczeństwa i co się znajduje za nią; kim się staniesz, jeśli ją przekroczysz. Ostatecznie lektura reportaży Tochmana nie przynosi nigdy żadnych odpowiedzi, a zamiast tego stawia kolejne pytania.
Po każdym literackim doświadczeniu tego typu zostaję z tą samą myślą: i co teraz? Nie mogę nic zrobić z tą wiedzą. Nie ma żadnej puenty, jest jedynie ocean bezsensownego ludzkiego cierpienia. Często słyszę, że warto o tym czytać, żeby takie tragedie się nie powtarzały. Zawsze wydawało mi się to bardzo naiwne. Historia się powtarza wciąż i wciąż: Rwanda, Ukraina, Gaza. Jeśli jest jakiś powód, dla którego warto przez takie lektury przebrnąć, to zapewne tylko po to, żeby w całym tym bólu i krzywdzie dostrzec drugiego człowieka.
December 24, 2023
Виявляється цей світ йо*****я вже давно.
Це зовсвсім не легке чтиво, яке описує життя людей через 15 років після масової різанини, яка тривала 100 днів і в якій загило близько 800 000 чоловік.
Ця історія про те, як жертви живуть поруч з катами і як кати свято вірили у праведність своїх дій, а тепер кажуть, що то все диявол робив їхніми руками (і церква цьому потурає знімаючи з останніх відповідальність).
І хоча автору допомагали в збиранні свідчень для цієї книги люди з церкви та ООН, в мене все одно недовіра до цих структур тільки збільшилась після прочитання.
Це зовсвсім не легке чтиво, яке описує життя людей через 15 років після масової різанини, яка тривала 100 днів і в якій загило близько 800 000 чоловік.
Ця історія про те, як жертви живуть поруч з катами і як кати свято вірили у праведність своїх дій, а тепер кажуть, що то все диявол робив їхніми руками (і церква цьому потурає знімаючи з останніх відповідальність).
І хоча автору допомагали в збиранні свідчень для цієї книги люди з церкви та ООН, в мене все одно недовіра до цих структур тільки збільшилась після прочитання.
February 25, 2025
Доволі складно оцінити книжку, яку читаєш не для відпочинку, а задля професійного інтересу. І, щоб адекватно відбивати реальність зараз, коли старий світ та найбільша демократія того світу розвалюється, мов сухий піщаний замок від вітру.
До цієї книжки я нічого не знала про геноцид в Руанді. Я знала, що він був. Оце і усе. Може тому, передумов, викладених у репортажі, мені було більш, ніж достатньо. А зараз мені хочеться ґрунтовно підійти до історії трагедії, тож шукатиму інші тексти на тему. Дещо візьму зі згаданого в книжці.
Друге - це думки автора. Вони доволі співзвучні з моїми, хоч я не уявляю, як йому вдавалось не втручатись в роздуми тих, хто чинив геноцид, і дати їм продемонструвати усю свою винуватість. Я б так не змогла. Але витримка автора закінчується на розділі, що описує причетність католиків до геноциду. Тут він не стримується, й ледь не пальцем вказує на злочинців. Багатьох і називає. Я ж переконалась: Ватикан - соратник зла.
Що вважаю найгіршим в тексті - описи вбивств. Тохман наче їх обсмоктує. Ні, я розумію як важливо показувати масштаб та жорстокість злочину малєнького чєловєка, каторий іспалнял пріказ, але іноді, такі описи мені були спробою в слешер, аніж в репортаж. І що найгірше, я не знаю, де золота середина. При детальних описах, мені було погано, снились кошмари. Але як інакше розповідати про геноцид - я не знаю.
Іноді, здавалось, що автору бракнуло матеріалу, і не все, що він зібрав згодилось. Та для того, аби вперше прочитати про геноцид в Руанді - репортаж годиться.
До цієї книжки я нічого не знала про геноцид в Руанді. Я знала, що він був. Оце і усе. Може тому, передумов, викладених у репортажі, мені було більш, ніж достатньо. А зараз мені хочеться ґрунтовно підійти до історії трагедії, тож шукатиму інші тексти на тему. Дещо візьму зі згаданого в книжці.
Друге - це думки автора. Вони доволі співзвучні з моїми, хоч я не уявляю, як йому вдавалось не втручатись в роздуми тих, хто чинив геноцид, і дати їм продемонструвати усю свою винуватість. Я б так не змогла. Але витримка автора закінчується на розділі, що описує причетність католиків до геноциду. Тут він не стримується, й ледь не пальцем вказує на злочинців. Багатьох і називає. Я ж переконалась: Ватикан - соратник зла.
Що вважаю найгіршим в тексті - описи вбивств. Тохман наче їх обсмоктує. Ні, я розумію як важливо показувати масштаб та жорстокість злочину малєнького чєловєка, каторий іспалнял пріказ, але іноді, такі описи мені були спробою в слешер, аніж в репортаж. І що найгірше, я не знаю, де золота середина. При детальних описах, мені було погано, снились кошмари. Але як інакше розповідати про геноцид - я не знаю.
Іноді, здавалось, що автору бракнуло матеріалу, і не все, що він зібрав згодилось. Та для того, аби вперше прочитати про геноцид в Руанді - репортаж годиться.
September 18, 2021
Przerażający jest ten minimalizm, na którym gra Tochman. Bo wiesz, że więcej po prostu byś nie zniósł. Mustread.
January 6, 2018
Szczerze podziwiam autora za to, jak napisał tę książkę. Nie da się od niej oderwać, po prostu trzeba ją dokończyć, przebrnąć przez wszystko, co zostało opisane. Cały czas miałam przy tym pokusę, żeby myśleć o tym, jak o czymś, co wydarzyło się zbyt daleko, żeby mogło mnie dotyczyć. Tak oczywiście nie jest. To samo wydarzyło się zbyt wiele razy, w zbyt wielu miejscach. To samo może wydarzyć się w każdej chwili, gdziekolwiek, naprawdę niewiele trzeba. Tym bardziej musimy o tym czytać i pamiętać.
January 16, 2024
Ocena: 5⭐️
Format: eBook
Pochłonięta w dwa wieczory, absolutnie nieodkładalna, mocna, dosadna, makabryczna i emocjonalna, taka jest ta książka. Jest też przerażająca i sprawiła, że łzy lały się strumieniami.
Muszę przyznać, że te reportaże to moje odkrycie 2024 roku.
Format: eBook
Pochłonięta w dwa wieczory, absolutnie nieodkładalna, mocna, dosadna, makabryczna i emocjonalna, taka jest ta książka. Jest też przerażająca i sprawiła, że łzy lały się strumieniami.
Muszę przyznać, że te reportaże to moje odkrycie 2024 roku.
June 24, 2023
O Rwandzie zapewne wszyscy słyszeli, niektórzy więcej, niektórzy mniej, w zależności od indywidualnych możliwości znoszenia takich informacji. Myślę, że ja słyszałam raczej więcej, często więcej, niż bym chciała wiedzieć. Mimo to uważam, że warto sięgnąć po Tochmana. Po inną perspektywę.
To krótka powieść, która pokazuje świat po. Świat tych, którzy byli ofiarami, zbrodniarzami i obserwatorami. I świat reportera, bo Tochman jest w tym reportażu obecny i dzieli się wrażeniami, a raczej przerażeniami. To jego wizja. Wizja bardzo przekonująca w swoim minimalizmie, pokorze.
Ciąg dalszy: http://przeczytalamksiazke.blogspot.c...
To krótka powieść, która pokazuje świat po. Świat tych, którzy byli ofiarami, zbrodniarzami i obserwatorami. I świat reportera, bo Tochman jest w tym reportażu obecny i dzieli się wrażeniami, a raczej przerażeniami. To jego wizja. Wizja bardzo przekonująca w swoim minimalizmie, pokorze.
Ciąg dalszy: http://przeczytalamksiazke.blogspot.c...
January 15, 2024
Another reportage by Tochman, another genocide. This time the genocide against the Tutsi, occurred in 1994. I like Tochman's style, which is simple to the point. He wasn't creating desolation or despair per se, it just is in the book because of the stories of people.
July 29, 2021
Nie mam słów.
July 27, 2024
Попри те, що мені не вистачило історичного бекграунду і детальнішого пояснення що і як призвело до трагедії такого масштабу, книга мене вразила. Так, тут багато описів насильства, багато емоційної складової, але як інакше показати весь масштаб того, що відбувалося, я не знаю.
Про що книга? Геноцид у Руанді 1994 року, за сто днів вбито близько мільйона людей (і це на території, площа якої менша за Київську область). Репортаж Тохман написав через 15 років, спілкуючись як з жертвами, так і з катами. Тутсі, хуту і тва — три раси? касти? народності? проживали століттями на одній землі. Але прийшли білі колонізатори, які вважали тутсі розумнішими, аристократичними, вищою расою. Хуту – ті, які мають підкорюватися, нижча чорна раса. А там, де з'являється поділ на раси, а особливо в бідній маленькій країні з дефіцитом землі і ресурсів, неодмінно з'явиться ненависть, яку вміло підігрівають.
Багато місяців підряд по радіо, яке понині є основним засобом масової інформації в Руанді, стверджували: тутсі — це таргани. Не люди, таргани. Їх треба знищувати. А потім з Китаю привезли 581 тисячу мачете. Місія ООН, яка перебувала на той час в країні, і католицька церква, яка там найбільша, закрили на все очі і дали відбутися тому, що відбулося. Розділ про священників просто обов'язковий до прочитання.
А я все думаю наскільки страшно жити ось так поряд — момент, де сусід гладить по голові дівчинку, бабусю якої він убив, просто розриває. А ще боюся, що про Руанду ми ще почуємо, бо таке насильницьке примирення, без усвідомлення, до хорошого навряд приведе.
Про що книга? Геноцид у Руанді 1994 року, за сто днів вбито близько мільйона людей (і це на території, площа якої менша за Київську область). Репортаж Тохман написав через 15 років, спілкуючись як з жертвами, так і з катами. Тутсі, хуту і тва — три раси? касти? народності? проживали століттями на одній землі. Але прийшли білі колонізатори, які вважали тутсі розумнішими, аристократичними, вищою расою. Хуту – ті, які мають підкорюватися, нижча чорна раса. А там, де з'являється поділ на раси, а особливо в бідній маленькій країні з дефіцитом землі і ресурсів, неодмінно з'явиться ненависть, яку вміло підігрівають.
Багато місяців підряд по радіо, яке понині є основним засобом масової інформації в Руанді, стверджували: тутсі — це таргани. Не люди, таргани. Їх треба знищувати. А потім з Китаю привезли 581 тисячу мачете. Місія ООН, яка перебувала на той час в країні, і католицька церква, яка там найбільша, закрили на все очі і дали відбутися тому, що відбулося. Розділ про священників просто обов'язковий до прочитання.
А я все думаю наскільки страшно жити ось так поряд — момент, де сусід гладить по голові дівчинку, бабусю якої він убив, просто розриває. А ще боюся, що про Руанду ми ще почуємо, бо таке насильницьке примирення, без усвідомлення, до хорошого навряд приведе.
June 27, 2024
Тохману вдається напрочуд об'ємно писати про найбезглуздіші та найжахливіші злочини у цьому світі. І якщо геноцид в Сребрениці я ще могла зрозуміти (різні країни, різні релігії, різні народи), то геноцид в Руанді я просто не можу осягнути. 1 млн убитих протягом 100 днів. Убитих не пострілом, а порубана мачете. Більша частина з них жінки. Більша частина жінок зґвалтована та заражена СНІД (не мені вам розповідати про рівень захворюваності в країнах Африки). І за що??? Просто за трохи вищий зріст та тонші риси облич?
Найбільше здивувало те, що серед всіх викладених свідчень в'язнів, які відбувають терміни за убивства, жоден не побачив своєї вини у цьому страшному злочині. "Це все влада. Це все партії. Це все радіо. Це Демон".
Ну і вишенька на тортику. За два-три роки після геноциду влада вже намагалась примирити ворогуючих тутсі і хуту, тож тепер кат міг жити за три будинки по вулиці від своєї жертви, яка дивом змогла вижити під горою трупів.
Все дуже і дуже знайомо...
P.S. Три рази тепер подумаю, коли буду купляти руандійську каву 🙈
Найбільше здивувало те, що серед всіх викладених свідчень в'язнів, які відбувають терміни за убивства, жоден не побачив своєї вини у цьому страшному злочині. "Це все влада. Це все партії. Це все радіо. Це Демон".
Ну і вишенька на тортику. За два-три роки після геноциду влада вже намагалась примирити ворогуючих тутсі і хуту, тож тепер кат міг жити за три будинки по вулиці від своєї жертви, яка дивом змогла вижити під горою трупів.
Все дуже і дуже знайомо...
P.S. Три рази тепер подумаю, коли буду купляти руандійську каву 🙈
December 2, 2023
мені б хотілося, щоб я читала про вигадані події і шоковано думала над тим, чия хвора голова могла вигадати такий жах, від якого миттєво і рефлекторно ціпеніє тіло і камʼяніють мʼязи. тільки це не збочена фантазія психопата. і від цього найгірше.
читаючи цей репортаж, можна задуматися над тим, навіщо читати цю жесть, навіщо писати про такий жах, але важливість роботи, зробленої Войцехом Тохманом, неможливо переоцінити. цей геноцид існував. він відбувся. бог, якщо він є, дозволив цьому статися. він має бути зафіксований. злочинці мають стати видимими, а історії жертв заслуговують бути розказаними.
і, крім фіксації злочинів проти людства, відлучення себе від цивілізації, висвітлення вбивства мільйона людей в країні, яка «менша за польське воєводство», пан Тохман вибудовує перед нами саму методологію геноциду, його механіку, коріння, план і розвиток, а потім - жахливий, неможливий, неосяжний наслідок. від якого судомить тіло, а у роті зʼявляється стійкий присмак металу.
читаючи цей репортаж, я часто відслідковувала звʼязок між відомими мені вже геноцидами. зʼєднувала між собою ці червоні ниточки і жахалася спільнокореневому. постійно.
виокремити групу людей, категорію суспільства, відмінних. інакших. зробити різницю видимою. загрозливою. акцентувати. налаштувати в головах стійкий нейронний звʼязок, що інакші загрожують. готуються. скоро нападуть. несуть смерть, хвороби, хочуть знищити. і тому потрібно захищатися. а тактика захисту дуже проста - вбити їх всіх.
крім цього, дуже зосереджений і послідовний аналіз дій церкви під час геноциду (в Руанді католицька церква найбільша). лицемірства духовенства, маніпулювання, викривлення фактів, заперечення геноциду - все, що дає багато неприємної поживи для роздумів, важких і концентровано-темних.
але, рештою, діяльність деяких церков під час геноцидів та трагедій фатально схожа, що, якщо сказати відверто, кидає мене в холодний піт.
зручно звинувачувати у всьому злий дух, який не може себе адвокатувати. легко вдаватися до риторики захоплення дияволом, коли вбивають мільйон твоїх прихожан за сто днів, масово, в церквах, без можливості порятунку. тих самих, які каялися і слухали проповіді. і не потрібно мучитися совістю.
я могла б сказати, що це найгірша з прочитаних книжок. і могла б сказати, що це один з найкращих репортажів. але я просто вдячна, що ця книжка є. що є ретранслятор чужого горя, гучномовець для непочутих, ретранслято для тих, хто не скаже більше нічого, бо був вбитий своїм сусідом. літературна система правосуддя. голос для безголосих.
читаючи цей репортаж, можна задуматися над тим, навіщо читати цю жесть, навіщо писати про такий жах, але важливість роботи, зробленої Войцехом Тохманом, неможливо переоцінити. цей геноцид існував. він відбувся. бог, якщо він є, дозволив цьому статися. він має бути зафіксований. злочинці мають стати видимими, а історії жертв заслуговують бути розказаними.
і, крім фіксації злочинів проти людства, відлучення себе від цивілізації, висвітлення вбивства мільйона людей в країні, яка «менша за польське воєводство», пан Тохман вибудовує перед нами саму методологію геноциду, його механіку, коріння, план і розвиток, а потім - жахливий, неможливий, неосяжний наслідок. від якого судомить тіло, а у роті зʼявляється стійкий присмак металу.
читаючи цей репортаж, я часто відслідковувала звʼязок між відомими мені вже геноцидами. зʼєднувала між собою ці червоні ниточки і жахалася спільнокореневому. постійно.
виокремити групу людей, категорію суспільства, відмінних. інакших. зробити різницю видимою. загрозливою. акцентувати. налаштувати в головах стійкий нейронний звʼязок, що інакші загрожують. готуються. скоро нападуть. несуть смерть, хвороби, хочуть знищити. і тому потрібно захищатися. а тактика захисту дуже проста - вбити їх всіх.
крім цього, дуже зосереджений і послідовний аналіз дій церкви під час геноциду (в Руанді католицька церква найбільша). лицемірства духовенства, маніпулювання, викривлення фактів, заперечення геноциду - все, що дає багато неприємної поживи для роздумів, важких і концентровано-темних.
але, рештою, діяльність деяких церков під час геноцидів та трагедій фатально схожа, що, якщо сказати відверто, кидає мене в холодний піт.
зручно звинувачувати у всьому злий дух, який не може себе адвокатувати. легко вдаватися до риторики захоплення дияволом, коли вбивають мільйон твоїх прихожан за сто днів, масово, в церквах, без можливості порятунку. тих самих, які каялися і слухали проповіді. і не потрібно мучитися совістю.
я могла б сказати, що це найгірша з прочитаних книжок. і могла б сказати, що це один з найкращих репортажів. але я просто вдячна, що ця книжка є. що є ретранслятор чужого горя, гучномовець для непочутих, ретранслято для тих, хто не скаже більше нічого, бо був вбитий своїм сусідом. літературна система правосуддя. голос для безголосих.
October 15, 2023
відчуття такі, ніби я не художній репортаж прочитала, а горор.
репортаж добре структурований по темам: про врятованих і вже вирослих дітей тутсі, згвалтованих жінок тутсі і суди над сусідами хуту, бездіяльність і лицемірність католицької церкви, і тих хуту, хто рятував і переховував.
тепер я знаю, що голова розкалується з таким же звуком, як і капуста
репортаж добре структурований по темам: про врятованих і вже вирослих дітей тутсі, згвалтованих жінок тутсі і суди над сусідами хуту, бездіяльність і лицемірність католицької церкви, і тих хуту, хто рятував і переховував.
тепер я знаю, що голова розкалується з таким же звуком, як і капуста
May 4, 2014
Język Tochmana jest ostry jak brzytwa (nie, jednak nie maczeta, bez przesady). Bardzo ważny talent - gdy tak wielu pisarzy, dziennikarzy, reportażystów, zamiast przybliżać nas do rzeczywistości i poszerzać nasze światy, oddala nas od nich i zawęża nasze horyzonty.
Niczemu nie ustępuje Hatzfeldowi - a wręcz przeciwnie - uważam, że dzięki jego perspektywie, jego "polskości", pojawiły się akcenty, których u tego pierwszego nie było, jak np. w części o tym, co zrobili, a czego nie zrobili pallotyni.
Polecam, nie jako przyjemną, ale jako potrzebną lekturę.
Niczemu nie ustępuje Hatzfeldowi - a wręcz przeciwnie - uważam, że dzięki jego perspektywie, jego "polskości", pojawiły się akcenty, których u tego pierwszego nie było, jak np. w części o tym, co zrobili, a czego nie zrobili pallotyni.
Polecam, nie jako przyjemną, ale jako potrzebną lekturę.
December 26, 2023
сто днів, мільйон смертей. слово «смерть» здається занадто безглуздим і мʼягким іменником, бо власне звичайна смерть - велика розкіш для героїв цієї книжки. прочитане відчується на фізичному рівні: трусить, зціплюєш зуби, судомить.
однозначно найскладніше з прочитаного за цей рік.
однозначно найскладніше з прочитаного за цей рік.
May 30, 2021
Bardzo trudno oddzielić tu treść od reporterskiego warsztatu. Ale spróbuję. Tochman ma zmysł kompozycji i detalu, efektownie, czasem patetycznie, buduje zdania, słucha i stara się rozumieć bez zawłaszczania doświadczenia, ciekawie przegląda w sobie losy swoich bohaterów. Silnie działa na wyobraźnię - więcej jest jednostkowych zdarzeń przyobleczonych w emocje niż faktografii, z lektury zostają obrazy.
Już drugi raz czegoś mi u Tochmana brakuje, nie wiem, może jakiegoś przełamania, wyrwy w doskonale ułożonej narracji. Ale jest to świetna robota.
Już drugi raz czegoś mi u Tochmana brakuje, nie wiem, może jakiegoś przełamania, wyrwy w doskonale ułożonej narracji. Ale jest to świetna robota.
December 26, 2024
I co ja niby mam tu napisać, coś we mnie umarło po drodze, nie chce mi się gadać, po pewnym czasie przyzwyczajam się do opisu mordów i gwałtów ze az wstyd. Autor zrobił genialną robotę jeśli chodzi o research, oddaje go zupełnie świadkom i ocalałym, to są ich historie. Dobrze napisana, dogłębnie uświadamiająca rozmiar tragedii, po prostu odbierająca mowę. Czyta się potwornie i to jest jej największa siła
December 17, 2019
Wstrząsająca, przerażająca, niemożliwa do zapomnienia - chyba tylko i aż tyle umiem powiedzieć o tej książce.
November 20, 2022
wow...
Prawdopodobnie jedna z najważniejszych dla mnie książek tego roku. Chyba najlepiej napisany reportaż jaki miałam w rękach, kilka ostatnich stron trafiło do mnie w specyficzny i trudny do opisania sposób.
Pomimo, że sama tematyka była ogromnie przytłaczająca i musiałam kilka razy odłożyć książkę i zrobić sobie przerwę, to jednocześnie czułam że chcę wiedzieć więcej.
Polecam każdemu, wydaje mi się że mało kto w ogóle jest świadomy tego, co działo się w Rwandzie jeszcze 28 lat temu...
Prawdopodobnie jedna z najważniejszych dla mnie książek tego roku. Chyba najlepiej napisany reportaż jaki miałam w rękach, kilka ostatnich stron trafiło do mnie w specyficzny i trudny do opisania sposób.
Pomimo, że sama tematyka była ogromnie przytłaczająca i musiałam kilka razy odłożyć książkę i zrobić sobie przerwę, to jednocześnie czułam że chcę wiedzieć więcej.
Polecam każdemu, wydaje mi się że mało kto w ogóle jest świadomy tego, co działo się w Rwandzie jeszcze 28 lat temu...
December 19, 2023
Jedna z książek, z którymi powinien zapoznać się każdy człowiek.
Displaying 1 - 30 of 219 reviews