Вихід українською книжки Наймарка пройшов якось без особливого розголосу, хоча це ще одне непогане дослідження в полі студій про геноцид. Проте воно різко контрастує зі згаданою мною раніше книжкою Адама Джонса.
У Джонса домінує універсалістський і міждисциплінарний фокус: його аналіз виходить за межі суто історичної оповіді і розгортається вже на перетині політології, соціології, антропології і культурних студій. Він прагне показати геноцид як явище не лише минулого, а й сучасного, що невпинно повертається у все нових формах. Для нього суттєвими є питання: що робити після встановлення фактів злочинів, яким чином удосконалювати міжнародне право, реформувати інституції, відповідальні за запобігання, та як вивчати роль масмедіа, кіно, памʼяті у формуванні ворожнечі.
Втім, Джонс, на відміну від Наймарка, обережний у ставленні до давніх епох. Він визнає, що в античності та ранніх імперіях можна знайти приклади масових знищень, які виглядають «прото-геноцидальними». Але наголошує, що термін «геноцид» є модерним конструктом, і його беззастережне застосування до такого минулого загрожує розмиттям поняття. Тому він зосереджується радше на тих випадках, де є достатньо джерел і контексту, щоб простежити цілеспрямоване знищення групи за ознакою ідентичності.
На цьому тлі книга Наймарка виглядає інакше. Дослідник вибудовує наратив про тяглість геноцидальних практик: від античності і римських воєн через середньовіччя та колоніальні імперії — аж до 20 століття.
Порівнювати ці дві книжки як «кращу» чи «гіршу» було би, про мене, некоректно, адже автори переслідують різні цілі. Джонс пропонує тези, що зручно лягають у ширші дискусії, які виходять за рамці суто історії. Підхід Наймарка менш зорієнтований на актуальну політичну чи культурну проблематику, а зосереджений, про мене, на реконструкцію довготривалої історичної логіки у спробі дисциплінувати розуміння геноциду.