What do you think?
Rate this book
Morphin
Warschau 1939: Leutnant Konstanty Willemann, vor dem Krieg ein Bonvivant und Dandy, streift durch die zerbombte, soeben noch blühende Stadt, in der die deutsche Besatzung alle Freiheit erstickt. Konstanty, väterlicherseits selbst Deutscher, betäubt sich mit Alkohol und Morphin — denn er ist zerrissen zwischen seinem versehrten Vater und seiner fanatischen Mutter, und er ist noch mehr zerrissen zwischen seinem unsteten Leben mit rauschhaften Nächten bei der jüdischen Edelprostituierten Salomé und der Sorge um die Zukunft seiner Familie, um seine Ehefrau und den vergötterten kleinen Sohn. Doch dann schließt Konstanty sich dem Widerstand an. Getarnt mit der väterlichen Uniform und tadellos Deutsch sprechend, wagt er immer riskantere Aktionen und lernt sich bald besser kennen — als einen erschreckend anderen. Eine konspirative Reise mit der undurchschaubaren Adeligen Dzidzia führt ihn durch eine Vorhölle verwüsteter Landschaften in das noch heile Budapest. Die Fahrt wird für Konstanty zur Prüfung, ob er sich dem Untergang, der Warschau ergriffen hat und ihn selbst mitzureißen droht, noch entziehen kann...
592 pages, Hardcover
First published November 1, 2012
212 people are currently reading
2670 people want to read
About the author
Szczepan Twardoch
38 books752 followersSzczepan Twardoch, ur. 1979, pisarz i publicysta. Z wykształcenia socjolog, studiował socjologię i filozofię na Międzywydziałowych Indywidualnych Studiach Humanistycznych na Uniwersytecie Śląskim w Katowicach.
Mieszka w Pilchowicach na Górnym Śląsku.
W listopadzie 2012 roku nakładem Wydawnictwa Literackiego ukazała się powieść p.t. Morfina, nominowana do Paszportu Polityki 2012.
Mieszka w Pilchowicach na Górnym Śląsku.
W listopadzie 2012 roku nakładem Wydawnictwa Literackiego ukazała się powieść p.t. Morfina, nominowana do Paszportu Polityki 2012.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 195 reviews
October 18, 2020
My third book, almost in a row, by Szczepan Twardoch, and another winner! I always feel close to ani-heroes who may attempt to do something grand but somehow the fate is against them.
Warsaw, just like the whole of Poland, in the early October of 1939 is a conquered place, with food and water shortages, with the atmosphere of defeat, with some hints what may lie ahead, and with some attempts to organize resistance. Konstanty Willemann, whose roots are in Upper Silesia and who was brought up as a Pole by his Silesian mother, did his part in the war, and now gets involved in the circumstances that are beyond his control. Addicted to morphine, to a relatively comfortable life before the war, married to a daughter from right-wing family, not volunteering, agrees to do a deed that he considers noble and a gesture of defiance towards the Germans.
Konstanty is cynical in the way he perceives the reality but while seeking his true identity he can see more than those who play the patriotic roles. Just like other anti-hero, Jan Piszczyk from a novel by Jerzy Stefan Stawiński, he cannot succeed, however, Konstanty is honest to himself and keeping the distance, is able to uncover the reality of the times.
I liked everything about this novel brutal though it may be at times. Characters like Konstanty Willemann have the feel of truth and I am never close to protagonists that are too heroic. There are two narrators, Konstanty and a female narrator, unnamed, who reminded me of a Greek goddess Mojra as she knows the future and gives us an insight into the fate of people Konstanty meets or knows. That is a fantastic narrative trick!
I listened to an audiobook and Maciej Stuhr does a grand job! Twardoch's writing and Stuhr's interpretation - a terrific combination!
I wrote the review in English as I would love it if Szczepan Twardoch got more recognition worldwide.
Warsaw, just like the whole of Poland, in the early October of 1939 is a conquered place, with food and water shortages, with the atmosphere of defeat, with some hints what may lie ahead, and with some attempts to organize resistance. Konstanty Willemann, whose roots are in Upper Silesia and who was brought up as a Pole by his Silesian mother, did his part in the war, and now gets involved in the circumstances that are beyond his control. Addicted to morphine, to a relatively comfortable life before the war, married to a daughter from right-wing family, not volunteering, agrees to do a deed that he considers noble and a gesture of defiance towards the Germans.
Konstanty is cynical in the way he perceives the reality but while seeking his true identity he can see more than those who play the patriotic roles. Just like other anti-hero, Jan Piszczyk from a novel by Jerzy Stefan Stawiński, he cannot succeed, however, Konstanty is honest to himself and keeping the distance, is able to uncover the reality of the times.
I liked everything about this novel brutal though it may be at times. Characters like Konstanty Willemann have the feel of truth and I am never close to protagonists that are too heroic. There are two narrators, Konstanty and a female narrator, unnamed, who reminded me of a Greek goddess Mojra as she knows the future and gives us an insight into the fate of people Konstanty meets or knows. That is a fantastic narrative trick!
I listened to an audiobook and Maciej Stuhr does a grand job! Twardoch's writing and Stuhr's interpretation - a terrific combination!
I wrote the review in English as I would love it if Szczepan Twardoch got more recognition worldwide.
July 9, 2013
“Warsaw 1939 – women, drugs, betrayal”. As far as publishers’ blurbs go, this one is a little masterpiece.
If this book is not translated into English right now, I honestly don’t know what is wrong with the publishing world, for it’s the best book I’ve read in years.
This novel is pretty much my literary wet dream. It is well-researched; it’s beautiful linguistically, just a tiny bit experimental, it has a gripping story and the most endearing anti-hero whom I actually somewhat fell in love with.
It has been nominated to just about every literary award this year and I am yet to meet a person who didn’t like it. In fact, if you didn’t like it then we probably won’t get a long – I don’t want to meet you, let’s stay strangers.
Enough of this rambling. Meet my new love – Konstanty Willemann. He wakes up on day, hung-over and nauseous and tries to establish his identity. It’s a question that goes deeper than the usual drunkard’s confusion. The Germans have been occupying Warsaw for fourteen days now and it’s high time Konstanty decides whether he is German or Polish. The question of his national identity never before bothered or interested him but in 1939 such ambivalence is no longer permitted. Konstanty’s father was German, his mother is a German-speaking Silesian who chose to be Polish and that’s how she raised her son. As a result Konstanty has two mother tongues and ‘two souls in one body’. Before the war Konstanty was a bon-vivant, connoisseur of fine cars and beautiful women. His mother sponsored his expensive lifestyle and his friends helped him hide his affairs and his morphine addiction from his wife.
Ah, Konstanty, is that why I love you because we are so alike? There is so much German blood in my veins, there aren’t enough consonants in my surname. Is this why I feel like I feel you? Is it because we love the members of the opposite sex so much, so much that we can’t let them be who they are, we create them in our heads according to our visions?
Initially Konstanty tries to maintain his old way of life, begs his doctor friend Jacek for some morphine (which should really go to the wounded soldiers), visits his Jewish-Russian lover Salome, drinks, eats and parties on the ruins of Warsaw. However, his life is set on a different path when his Polish wife, Hela, asks him to deliver a package to the members of the underground. He feels this is a test decides to rise to the occasion.
Almost unwillingly Konstanty joins the Underground and is assigned a task to be a spy among the Germans. Thus starts his transformation from a Pole to a German. He realises what sort of power his Viennese accent gives him and gets carried away. After discovering his father is still alive he borrows his uniform and his documents and essentially converts himself into his father. All his friends believe him to be a traitor and cut him off. It’s especially Konstanty’s father-in-law, Peszkowski, big Polish patriot who now hates him with a vehemence. No one is sure anymore who Konstanty is, even Konstanty himself. Is he really a Pole pretending to be German, or was he just a German pretending to be a Pole before? Poor Konstanty, he was not cut out for the times he had to live in.
I want this book to be translated to English very badly, but I also worry, I worry that the translator might butcher Twardoch’s style. And Twardoch’s style could charm my knickers off. It’s witty, erotic and trance-like. Despite the experimental touches, it is never confusing.
Let’s not forget about Warsaw – another hero (or is it a heroine?) of the novel. Wartime Warsaw comes alive in this book and makes you (or maybe me, maybe it’s just me) weep with all that has been lost. This is not a cheap airport bestseller - it doesn’t use war and holocaust to make you cry. When it comes to the horrors of the war, it’s almost understated. Its emotional power comes from leaving things unsaid, showing just a glimpse or a shadow. There were a few scenes that brought me close to tears because of their very gentle description of hopelessness and despair.
I swear I will sit down and translate it pro bono publico, someone just publish it, please.
If this book is not translated into English right now, I honestly don’t know what is wrong with the publishing world, for it’s the best book I’ve read in years.
This novel is pretty much my literary wet dream. It is well-researched; it’s beautiful linguistically, just a tiny bit experimental, it has a gripping story and the most endearing anti-hero whom I actually somewhat fell in love with.
It has been nominated to just about every literary award this year and I am yet to meet a person who didn’t like it. In fact, if you didn’t like it then we probably won’t get a long – I don’t want to meet you, let’s stay strangers.
Enough of this rambling. Meet my new love – Konstanty Willemann. He wakes up on day, hung-over and nauseous and tries to establish his identity. It’s a question that goes deeper than the usual drunkard’s confusion. The Germans have been occupying Warsaw for fourteen days now and it’s high time Konstanty decides whether he is German or Polish. The question of his national identity never before bothered or interested him but in 1939 such ambivalence is no longer permitted. Konstanty’s father was German, his mother is a German-speaking Silesian who chose to be Polish and that’s how she raised her son. As a result Konstanty has two mother tongues and ‘two souls in one body’. Before the war Konstanty was a bon-vivant, connoisseur of fine cars and beautiful women. His mother sponsored his expensive lifestyle and his friends helped him hide his affairs and his morphine addiction from his wife.
Ah, Konstanty, is that why I love you because we are so alike? There is so much German blood in my veins, there aren’t enough consonants in my surname. Is this why I feel like I feel you? Is it because we love the members of the opposite sex so much, so much that we can’t let them be who they are, we create them in our heads according to our visions?
Initially Konstanty tries to maintain his old way of life, begs his doctor friend Jacek for some morphine (which should really go to the wounded soldiers), visits his Jewish-Russian lover Salome, drinks, eats and parties on the ruins of Warsaw. However, his life is set on a different path when his Polish wife, Hela, asks him to deliver a package to the members of the underground. He feels this is a test decides to rise to the occasion.
Almost unwillingly Konstanty joins the Underground and is assigned a task to be a spy among the Germans. Thus starts his transformation from a Pole to a German. He realises what sort of power his Viennese accent gives him and gets carried away. After discovering his father is still alive he borrows his uniform and his documents and essentially converts himself into his father. All his friends believe him to be a traitor and cut him off. It’s especially Konstanty’s father-in-law, Peszkowski, big Polish patriot who now hates him with a vehemence. No one is sure anymore who Konstanty is, even Konstanty himself. Is he really a Pole pretending to be German, or was he just a German pretending to be a Pole before? Poor Konstanty, he was not cut out for the times he had to live in.
I want this book to be translated to English very badly, but I also worry, I worry that the translator might butcher Twardoch’s style. And Twardoch’s style could charm my knickers off. It’s witty, erotic and trance-like. Despite the experimental touches, it is never confusing.
Let’s not forget about Warsaw – another hero (or is it a heroine?) of the novel. Wartime Warsaw comes alive in this book and makes you (or maybe me, maybe it’s just me) weep with all that has been lost. This is not a cheap airport bestseller - it doesn’t use war and holocaust to make you cry. When it comes to the horrors of the war, it’s almost understated. Its emotional power comes from leaving things unsaid, showing just a glimpse or a shadow. There were a few scenes that brought me close to tears because of their very gentle description of hopelessness and despair.
I swear I will sit down and translate it pro bono publico, someone just publish it, please.
September 8, 2013
Myślę, że najlepszym podsumowaniem tej książki jest Sztuczny Fiołek:
Twardoch zmieścił w "Morfinie", jak w pigułce, całe szaleństwo historii. Książka miażdży. Dosłownie.
PS. Mam jeszcze jedno do powiedzenia. Nie pojmuję tej okładki... Ta książka zasługuje na doskonałą okładkę. Grafik przeczytał pewnie pierwsze 10 stron albo sam tytuł. Ktoś, kto zatwierdzał okładkę pewnie też... Przepraszam, ale dla mnie takie "szczegóły" mają znaczenie.
Twardoch zmieścił w "Morfinie", jak w pigułce, całe szaleństwo historii. Książka miażdży. Dosłownie.
PS. Mam jeszcze jedno do powiedzenia. Nie pojmuję tej okładki... Ta książka zasługuje na doskonałą okładkę. Grafik przeczytał pewnie pierwsze 10 stron albo sam tytuł. Ktoś, kto zatwierdzał okładkę pewnie też... Przepraszam, ale dla mnie takie "szczegóły" mają znaczenie.
April 18, 2014
O ile bardzo podobały mi się poprzednie książki i pomysły Szczepana Twardocha na kreowanie wyrazistych i niesamowitych obrazów, tak w Morfinie nie spodobało mi się praktycznie nic. Może poza samym językiem, bo ten najbardziej cenię u autora.
Niesety z każdym rozdziałem narracja staje się coraz bardziej nudna, narkotyczna fabuła wybija rytm niemieckiego techno. Ale zamiast płynnego tempa, mózg rozsadza chaos i zapychające kartki rozważania Kostusia na temat polskości, mitów narodowych, dziwkarskiego życia i całej wojennej otoczki. Jego strumień świadomości nie jest mi ani bliski, ani interesujący, ani przyswajalny. To nie jest książka o antybohaterze, to raczej surogat powieści o nikim.
Kompletnie nie rozumiem, czemu książka otrzymała tyle nagród i pochwał. Poza rozmemłanym delirium nie ma w Morfinie nic odkrywczego, strasznie męcząca i przegadana lektura.
Niesety z każdym rozdziałem narracja staje się coraz bardziej nudna, narkotyczna fabuła wybija rytm niemieckiego techno. Ale zamiast płynnego tempa, mózg rozsadza chaos i zapychające kartki rozważania Kostusia na temat polskości, mitów narodowych, dziwkarskiego życia i całej wojennej otoczki. Jego strumień świadomości nie jest mi ani bliski, ani interesujący, ani przyswajalny. To nie jest książka o antybohaterze, to raczej surogat powieści o nikim.
Kompletnie nie rozumiem, czemu książka otrzymała tyle nagród i pochwał. Poza rozmemłanym delirium nie ma w Morfinie nic odkrywczego, strasznie męcząca i przegadana lektura.
March 23, 2017
Na pola sam. I ne znam gde sam. U razrušenoj i okupiranoj Varšavi, sivoj, jesenjoj i dalje živoj, sa morfijumskim zavisnikom, njegovim razbacanim haotičnim mislima, njegovom neprekidno prisutnom senkom koja vodi priču, sa fragmentima života prošlog, sadašnjeg i budućeg, koji pulsira krvlju, emocijama, i istim takvim pisanjem. Uvuklo me od početka u to ludilo, nateralo da eksperimentišem ovde sa pedantom evidencijom o ritmu čitanja i uživam. Ovo je fantastično štivo, za sada.
Finalni utisci: Čistokrvni rokenrol ispisan o vremenu kad ga još nije bilo u muzici no samo u životima. Opasna knjiga.
https://bezimenaknjizevnazadruga.word...
Finalni utisci: Čistokrvni rokenrol ispisan o vremenu kad ga još nije bilo u muzici no samo u životima. Opasna knjiga.
https://bezimenaknjizevnazadruga.word...
October 31, 2024
Вам може здатися, що «Морфій» про війну, про патріотизм, про батьківство й батьків, про кохання та дружбу. Та мені здається все значно прозаїчніше. Насправді Морфій про чоловічу екзистенційну кризу й пошук власної ідентичності.
Щепан Твардох видатний прозаїк, сміливий, саркастичний, брутальний та нещадний. Подекуди текст Твардоха лякає, автор до дрижаків відвертий у думках та словах. Він нахабно схрещує сенси та помисли, про які, більшість із нас, бояться зізнатися самому собі навіть у думках.
«Морфій» химерний та казуїстичний, сповнений наркотичного дуалізму. Філософські роздуми тут лише декорації та сцена наглому нігілізму й безладній маніакальністі, з якою герой шукає відповідей.
«Морфій» (пол. Morfina) ще одна коханка бонвівана (розкішний термін) Константи, яка промовляє до нього, пам’ятає за нього, провіщає йому. Хто вона? Це Мойра? Смерть? Відчай? А може Польща? Прокляття чи благословення, життя чи погибель?
Роман не потребує анотацій, відгуків чи рецензій, вони не в змозі передати чи бодай натякнути, що насправді створив Щепан Твардох. Та читаючи «Морфій» абсолютно не можливо опиратися бажанню цитувати й розповідати про нього.
Я Константи Віллеманн, і я не маю ні брата, ні сестри, не маю нікого. Я сам. Не маю дружини. Не маю сина. Я Константи Віллеманн, я не маю ні матері, ні батька, маю тільки диявола і труп. Я Константи Віллеманн, і я син диявола і трупа. Я Константи Віллеманн, і мені до сраки, німець я чи поляк, бо є на світі й важливіші речі
Щепан Твардох видатний прозаїк, сміливий, саркастичний, брутальний та нещадний. Подекуди текст Твардоха лякає, автор до дрижаків відвертий у думках та словах. Він нахабно схрещує сенси та помисли, про які, більшість із нас, бояться зізнатися самому собі навіть у думках.
Що привело до її піхви, котра стікає соками стількох чоловіків, чому я втік до цього вертепу від чистого лона моєї євгенічної дружини, від її міжніжжя, чистого, ніби польський вівтар, від її лона, що нагадує квітучу луку, від тієї матки для поляків, котра охоче приймала моє насіння, щоби прорости поляком, проте мого хуя вона приймала з відразою, бо хіба ж пристойно, щоби Польщі хтось сунув хуя межи ноги?
«Морфій» химерний та казуїстичний, сповнений наркотичного дуалізму. Філософські роздуми тут лише декорації та сцена наглому нігілізму й безладній маніакальністі, з якою герой шукає відповідей.
«Морфій» (пол. Morfina) ще одна коханка бонвівана (розкішний термін) Константи, яка промовляє до нього, пам’ятає за нього, провіщає йому. Хто вона? Це Мойра? Смерть? Відчай? А може Польща? Прокляття чи благословення, життя чи погибель?
А хто тоді я, Костоньку, хто? Я тінь, як і все, тінь тіні у світлі тіні. Кола на воді. Подух вітру. Зусман.
Роман не потребує анотацій, відгуків чи рецензій, вони не в змозі передати чи бодай натякнути, що насправді створив Щепан Твардох. Та читаючи «Морфій» абсолютно не можливо опиратися бажанню цитувати й розповідати про нього.
April 3, 2020
Oktobar 1939, "silovana i razrušena Varšava", a u njoj naš glavni anti-junak. "Ko sam? Ja sam Konstanti Vileman, džentlmen, rasipnik, kurvar, narkoman. Novca mi nikad nije nedostajalo. Volim da se družim sa umetnicima i piscima. Voleo sam. Volim žene. Volim morfijum, ohlađenu votku i šampanjac, kokain odbiti neću, volim birana jela.".
Rat prekida taj život. "Ako si uopšte i imao ikakav život. I pre i posle. Čitav život se usitnjavaš, Kosteček, svestan si toga. Te tvoje predstavice koje niko ne želi, ne želiš ih čak ni ti, sedenje po kafanama, ljubavne afere, sve je to nalik struganju duše, stružeš je, iverje leti na pod, a duša ti se tanji, Kosteček, na kraju ćeš se sav istrugati, ništa neće ostati."
Ima tu dosta pitanja koje Kostek sebi postavlja, ali najveće je upravo 'ko sam'. Poljak nemačkog porekla? Nemac koji živi u Poljskoj, ali se borio u poljskoj vojsci i postaje (pomalo slučajno, doduše) član pokreta otpora? "Ja sam Konstanti Vileman i zabole me dupe jesam li Nemac ili Poljak, jer ima važnijih stvari na ovom svetu. Ja sam Konstanti Vileman i Varšavljanin sam."
Nema Morfijum priču koja bi ovako prepričana oduševila. "No, hvala Bogu, u kog ne verujem, jer sam moderan čovek", ima stvari zbog kojih volim književnost. Za početak, dešava se u interesantnom periodu, odlično je istražena a jedan od likova je i grad (Varšava). Pa su tu dva naratora koja se prepliću. Konstantin priča u prvom licu, a misteriozna pripovedačica (njegova savest?) u drugom i trećem licu. Taj ugao može da se menja iz pasusa u pasus, a ponekad i u jednoj rečenici, pa to izgleda ovako simpatično čudno:
"Bio si bio sam već zaljubljen u Helu jesam li bio zaljubljen bio si u Helu već tada? Kako je to bilo, ne sećaš se, Kosteček, ne sećam se."
Nije ipak stalno toliko otkačen. Ima tu međupriča o životima likova koje susrećemo - ispričane na nekoliko strana ili u par rečenica. Govore o njihovim prethodnim životima ali još češće o njihovoj budućoj sudbini - možda za par meseci u varšavskom getu, "u nekoj srpskoj šumi" ili od noža u tamnoj londonskoj ulici trideset godina kasnije.
Ima Tvardoh i smisla za humor. Ne onako da se stalno trudi da te zabavi, već da ti povremeno krivi usta:
"Izbacujem ruku u znak pozdrava, kao kad se podiže cev protivavionskog topa.
- Heil Hitler - kažem, davši ipak izvesnu notu sarkazma svom glasu, uostalom, upravo smo utanačili mito, teško je u takvoj situaciji hajlovati ozbiljno."
I na kraju, glas kojim je Morfijum ispričan. Ne znam koliko je veran originalu i kako zvuči na poljskom, ali srpski prevod je simpatičan i uverljiv, a reči fino klize.
Nije Konstanti sve što bismo želeli da junak romana bude. A opet, ako sam mogao da simpatišem sa Humbertom Humbertom, da li je čudno što simpatišem i ovog zavisnika od morfijuma, alkohola i seksa? Na kraju krajeva, drugi svetski rat je, pobogu, šta je još jedna mala izdaja u tom vrtlogu?
Rat prekida taj život. "Ako si uopšte i imao ikakav život. I pre i posle. Čitav život se usitnjavaš, Kosteček, svestan si toga. Te tvoje predstavice koje niko ne želi, ne želiš ih čak ni ti, sedenje po kafanama, ljubavne afere, sve je to nalik struganju duše, stružeš je, iverje leti na pod, a duša ti se tanji, Kosteček, na kraju ćeš se sav istrugati, ništa neće ostati."
Ima tu dosta pitanja koje Kostek sebi postavlja, ali najveće je upravo 'ko sam'. Poljak nemačkog porekla? Nemac koji živi u Poljskoj, ali se borio u poljskoj vojsci i postaje (pomalo slučajno, doduše) član pokreta otpora? "Ja sam Konstanti Vileman i zabole me dupe jesam li Nemac ili Poljak, jer ima važnijih stvari na ovom svetu. Ja sam Konstanti Vileman i Varšavljanin sam."
Nema Morfijum priču koja bi ovako prepričana oduševila. "No, hvala Bogu, u kog ne verujem, jer sam moderan čovek", ima stvari zbog kojih volim književnost. Za početak, dešava se u interesantnom periodu, odlično je istražena a jedan od likova je i grad (Varšava). Pa su tu dva naratora koja se prepliću. Konstantin priča u prvom licu, a misteriozna pripovedačica (njegova savest?) u drugom i trećem licu. Taj ugao može da se menja iz pasusa u pasus, a ponekad i u jednoj rečenici, pa to izgleda ovako simpatično čudno:
"Bio si bio sam već zaljubljen u Helu jesam li bio zaljubljen bio si u Helu već tada? Kako je to bilo, ne sećaš se, Kosteček, ne sećam se."
Nije ipak stalno toliko otkačen. Ima tu međupriča o životima likova koje susrećemo - ispričane na nekoliko strana ili u par rečenica. Govore o njihovim prethodnim životima ali još češće o njihovoj budućoj sudbini - možda za par meseci u varšavskom getu, "u nekoj srpskoj šumi" ili od noža u tamnoj londonskoj ulici trideset godina kasnije.
Ima Tvardoh i smisla za humor. Ne onako da se stalno trudi da te zabavi, već da ti povremeno krivi usta:
"Izbacujem ruku u znak pozdrava, kao kad se podiže cev protivavionskog topa.
- Heil Hitler - kažem, davši ipak izvesnu notu sarkazma svom glasu, uostalom, upravo smo utanačili mito, teško je u takvoj situaciji hajlovati ozbiljno."
I na kraju, glas kojim je Morfijum ispričan. Ne znam koliko je veran originalu i kako zvuči na poljskom, ali srpski prevod je simpatičan i uverljiv, a reči fino klize.
Nije Konstanti sve što bismo želeli da junak romana bude. A opet, ako sam mogao da simpatišem sa Humbertom Humbertom, da li je čudno što simpatišem i ovog zavisnika od morfijuma, alkohola i seksa? Na kraju krajeva, drugi svetski rat je, pobogu, šta je još jedna mala izdaja u tom vrtlogu?
September 26, 2019
Kezdem egy bűnös leegyszerűsítéssel: ez egy második világháborús kémregény, amiből kiviláglik, milyen rettentő dolog is a történelem. Nos, nem: Twardoch ugyanis elég egyértelműen leszögezi, hogy szerinte nem a történelem a rettentő – az ugyanis csak egy absztrakció, mocskosnak meg gonosznak nevezni egyrészt szépelgés, másfelől meg olyan marhaság, mint az időjárást rosszindulattal ruházni fel. Ami rettentő, mocskos meg gonosz, az bizony maga az ember, aki csinálja. Ebből az alapvetésből fakad, hogy ez a regény nem valami szívderítő olvasmány, ezer okból kellemetlen érzéseket kelt olvasójában, és ami azt illeti, helyenként konkrétan fájdalmas is – ez az a fajta fájdalom, amikor az ember két kézzel ragadná meg a főszereplő grabancát, miközben az arcába üvölti, hogy „Nem, nem teheted meg ezt!”, ám erre persze nincs módja. A főszereplő meg megteszi. Azt, amit.
Két dolog miatt nagyon bátor könyv ez, és ezek miatt nem tudok neki mást adni, mint öt csillagot.
1.) Az elbeszélő személye. Elhangzott már itt az értékelésekben, hogy Konstanty Willemann varsói polgár egy igazi, tőről metszett antihős: szexista, morfinista, egoista, jellemtelen, amit csak el tudunk képzelni. Ráadásul alighanem skizofrén – különösen ha az ő hangjának tekintjük azt a narrátort, aki folyton-folyvást belebeszél a szövegbe, kívülről vizsgálva Kostek cselekedeteit, hol szeretettel, hol szánakozással fordulva felé. Ez a másodlagos narrátor alkalmasint a kötet legnagyobb rejtélye. Nem puszta „belső hang”, hiszen látja a jövőt, nem azonosítható olyan könnyen magával az íróval, hiszen nőnemű – hát akkor ki ő? Egy párka? Vagy netán Clio, a történetírás istennője? Ennek kisilabizálása ránk van bízva. Ugyanakkor ez a kettős narráció növeli az egyébként is hipernyugtalan, helyenként kifejezetten látomásos textus mélységét, olyan gödröt ásva az olvasó alá, amibe könnyű beleesni. És bár a szöveg azt a hatást kelti, hogy egyfajta „ösztönös” próza, de valójában nagyon tervezetten konstruálja meg Twardoch az elme zavarodottságát.
2.) Az író olyan ügyeket feszeget és profanizál, ami Lengyelhonban abszolút szentség: a hazafiasság és az ellenállás kérdését. Talán Willemann is azért ilyen túlhajszoltan elcseszett figura, mert így Twardoch büntetlenül adhatja a szájába azokat a gondolatokat, amiket egy „rendes lengyel” nem gondolhatna. Mert az egy dolog, hogy Kostek olyan, amilyen, de nézzük meg, kik az ellenpólusai: megannyi „eugenetikus” beállítottságú, ostoba, primitív nagylengyel, akik kvázi véletlenül harcolnak Hitler ellen, hiszen nagyjából ugyanúgy vélekednek a rendről, a zsidókról, a bolsevikokról meg a katonai erényekről, mint a nácik. Történelmi vicc, hogy ők lennének a jó fiúk.
Szóval erős könyv. Folyamatos bizonytalanságban tartja az olvasót – groteszk módon azzal, hogy időről időre feltárja előtte a szereplők jövőjét. (És még egy hosszabb budapesti jelenet is van benne!) Aki szeret zavarba esni, és nem elvárás nála, hogy kis piros pipacsok nyíljanak a szívében egy könyvtől, az próbálkozzon meg vele.
Két dolog miatt nagyon bátor könyv ez, és ezek miatt nem tudok neki mást adni, mint öt csillagot.
1.) Az elbeszélő személye. Elhangzott már itt az értékelésekben, hogy Konstanty Willemann varsói polgár egy igazi, tőről metszett antihős: szexista, morfinista, egoista, jellemtelen, amit csak el tudunk képzelni. Ráadásul alighanem skizofrén – különösen ha az ő hangjának tekintjük azt a narrátort, aki folyton-folyvást belebeszél a szövegbe, kívülről vizsgálva Kostek cselekedeteit, hol szeretettel, hol szánakozással fordulva felé. Ez a másodlagos narrátor alkalmasint a kötet legnagyobb rejtélye. Nem puszta „belső hang”, hiszen látja a jövőt, nem azonosítható olyan könnyen magával az íróval, hiszen nőnemű – hát akkor ki ő? Egy párka? Vagy netán Clio, a történetírás istennője? Ennek kisilabizálása ránk van bízva. Ugyanakkor ez a kettős narráció növeli az egyébként is hipernyugtalan, helyenként kifejezetten látomásos textus mélységét, olyan gödröt ásva az olvasó alá, amibe könnyű beleesni. És bár a szöveg azt a hatást kelti, hogy egyfajta „ösztönös” próza, de valójában nagyon tervezetten konstruálja meg Twardoch az elme zavarodottságát.
2.) Az író olyan ügyeket feszeget és profanizál, ami Lengyelhonban abszolút szentség: a hazafiasság és az ellenállás kérdését. Talán Willemann is azért ilyen túlhajszoltan elcseszett figura, mert így Twardoch büntetlenül adhatja a szájába azokat a gondolatokat, amiket egy „rendes lengyel” nem gondolhatna. Mert az egy dolog, hogy Kostek olyan, amilyen, de nézzük meg, kik az ellenpólusai: megannyi „eugenetikus” beállítottságú, ostoba, primitív nagylengyel, akik kvázi véletlenül harcolnak Hitler ellen, hiszen nagyjából ugyanúgy vélekednek a rendről, a zsidókról, a bolsevikokról meg a katonai erényekről, mint a nácik. Történelmi vicc, hogy ők lennének a jó fiúk.
Szóval erős könyv. Folyamatos bizonytalanságban tartja az olvasót – groteszk módon azzal, hogy időről időre feltárja előtte a szereplők jövőjét. (És még egy hosszabb budapesti jelenet is van benne!) Aki szeret zavarba esni, és nem elvárás nála, hogy kis piros pipacsok nyíljanak a szívében egy könyvtől, az próbálkozzon meg vele.
April 17, 2022
2.5⭐
Głównego bohatera nie dało się polubić, ale z kilkoma kwestiami na temat życia ciężko było się nie zgodzić. Panorama społeczeństwa w czasie wojny - coś genialnego. Jednak zabrakło mi tego efektu w fabule, dlatego czułam się jakbym czytała lekturę.
Głównego bohatera nie dało się polubić, ale z kilkoma kwestiami na temat życia ciężko było się nie zgodzić. Panorama społeczeństwa w czasie wojny - coś genialnego. Jednak zabrakło mi tego efektu w fabule, dlatego czułam się jakbym czytała lekturę.
June 28, 2016
Przeczytałam "Morfinę" po "Drachu". I trudno powiedzieć, czy był to błąd, bo efekt był taki, że niczym nie zaskoczyła."Drach" był krótszy, czerpał z pomysłów pierwszy raz zaprezentowanych w "Morfinie" (szczegółowe opisy broni wraz z rysem historycznym, szkicowanie przyszłych losów postaci mijanych przez głównego bohatera na ulicy) i generalnie był o tym samym. Czyli śląskość vs polskość, dużo bzykania (czasami wydawało mi się, że cała książka została napisana po to, by można było w niej umieścić dużo opisów anatomicznych i dużo seksu - ale to i tak nie usprawiedliwa 600 stron o niczym – do masturbacji zdecydowanie lepszy jest Henry Miller) i niedojrzały bohater, który nie ogarnia własnego życia i generalnie jest zadufanym w sobie dupkiem, który w żadnym momencie nie wzbudza współczucia.
Nie wiem, o co chodzi z współczesnymi polskimi pisarzami, że wypluwają z siebie kolejne książki na jedno kopyto. Karpowicz - wszystkie powieści takie same, Twardoch - również. Kiedy weźmiesz amerykańskich czy brytyjskich autorów, nawet trzeciego sortu, to nie tłuką oni książek niczym wierszówek - u Twardocha wygląda to tak, jakby mu płacili od liczby słów, bo powtarzanie dziesięć razy tego samego tylko na różny sposób w żadnym stopniu nie wzbogaca tej historii. Po trzecim razie staje się nużące, a od strony 400. można ze spokojnym sumieniem przerzucać po 6 kartek i nic się nie straci. Krótko mówiąc, nie chodzi o ilość tylko o jakość. I to nie jest tak, że mam awersję do grubych książek. Nie – Franzen, Eugenides, McCarthy, Knausgard, Mantell, Tart - wszycy piszą opasłe tomy, ale ta objętość ma uzasadnienie. U Twardocha nie ma żadnego.
Reasumując: książka do brandzlowania się dla nastolatków.
Nie wiem, o co chodzi z współczesnymi polskimi pisarzami, że wypluwają z siebie kolejne książki na jedno kopyto. Karpowicz - wszystkie powieści takie same, Twardoch - również. Kiedy weźmiesz amerykańskich czy brytyjskich autorów, nawet trzeciego sortu, to nie tłuką oni książek niczym wierszówek - u Twardocha wygląda to tak, jakby mu płacili od liczby słów, bo powtarzanie dziesięć razy tego samego tylko na różny sposób w żadnym stopniu nie wzbogaca tej historii. Po trzecim razie staje się nużące, a od strony 400. można ze spokojnym sumieniem przerzucać po 6 kartek i nic się nie straci. Krótko mówiąc, nie chodzi o ilość tylko o jakość. I to nie jest tak, że mam awersję do grubych książek. Nie – Franzen, Eugenides, McCarthy, Knausgard, Mantell, Tart - wszycy piszą opasłe tomy, ale ta objętość ma uzasadnienie. U Twardocha nie ma żadnego.
Reasumując: książka do brandzlowania się dla nastolatków.
April 26, 2013
Konstanty Willemann budzi się któregoś dnia z ogromnym kacem i próbuje ustalić kim jest. I nie jest to zwykła próba ustalenia własnej tożsamości, jaką co rano podejmują rzesze pijaków. Konstanty nawet będąc już trzeźwym, nadal nie umie odpowiedzieć sobie na to podstawowe pytanie.
Syn niemieckiego arystrokraty i niemieckojęzycznej Ślązaczki, która wybrała polskość, jako sposób na życie, zdaje się biernie przyjmować narzucane mu przez najbliższe otoczenie gombrowiczowskie gęby. I tak żyje sobie bardzo wygodnie, życiem typowego bon vivanta w międzywojennej Warszawie. Nie stroni od narkotyków i alkoholu, lubi piękne samochody i rozpustne kobiety. Pieniądze płyną nieprzerwanym strumieniem od matki. A matka przecież powinna być dumna, bo w końcu Konstanty jest też mężem prawdziwej modelowej Polki, czystej niczym łza, posągowej Heleny i ojcem prawdziwego małego Polaka, który od najmłodszych lat uczony jest recytowania "Kto ty jesteś? Polak mały".
Może nawet byłby w stanie żyć, biernie przyjmując te wszystkie formy, które się mu narzuca, ale nagle przychodzi wojna, która wymaga bardziej zdecydowanego określenia swojej tożsamości. Tu już nie ma miejsca na bierność. Tu trzeba walczyć. A im bardziej Konstanty próbuje odpowiedzieć sobie na pytanie kim jest, tym bardziej czuje, że potrzebna jest mu fiolka morfiny.
Jestem Konstanty Willemann i mam w dupie to, czy jestem Niemcem, czy Polakiem, bo są ważniejsze sprawy na tym świecie.
Pociąg głównego bohatera do wszelkiego rodzaju używek czuć w niespokojnej transowej narracji. Piękne, bogate opisy przeplatają się z fragmentami, gdzie próżno szukać zdań złożonych; co jakiś czas miejsce Konstantego w roli narratora zajmuje tajemnicza wszechwiedząca narratorka drugoosobowa, która sobie przypisuje kierowanie losem głównego bohatera. Słyszymy ją my, ale nie Konstanty. To sprawia, że staje się on w naszych oczach bohaterem tragicznym, miotającym się, podejmującym dramatyczne próby odwrócenia swojego losu, ale jak w tragedii antycznej, nie znajdujący dobrego wyjścia. Bo takiego nie ma. I może dlatego Konstanty Willemann jest antybohaterem, którego mimo jego wszystkich wad, albo właśnie ze względu na nie, po prostu trzeba lubić. Bo w Konstantym, w tym jego rozdarciu i zagubieniu, jest właśnie istota człowieczeństwa.
W wywiadzie dla Polityki na pytanie jaką literaturę chciałby tworzyć, Twardoch odpowiada:
Chcę pisać powieści, prawdziwe powieści. Tylko to mnie interesuje. Nie chcę pisać powieści pękniętych, złamanych, nie wierzę w śmierć powieści jako formy literackiej, którą miałyby zastąpić jakieś postmodernistyczne, rozmyte twory. Powieść musi „się czytać”, tak mi się wydaje. Nie mam nic przeciwko formalnym eksperymentom, trochę ich w „Morfinie” jest, ale powieść musi się czytać. Tak uważam.
I to chyba jest największą zaletą Morfiny, że obok wszystkich tych wspomnianych zabiegów formalnych, jest to po prostu świetnie napisana powieść, którą się czyta. Język powieści jest melodyjny i rytmiczny, a to w połączeniu z ogromną dbałością o szczegóły, rewelacyjnym odwzorowaniem realiów okupowanej Warszawy i świetną historią, tworzy zachwycające dzieło.
Recenzja pochodzi z mojego bloga: pozapsem.blogspot.com
Syn niemieckiego arystrokraty i niemieckojęzycznej Ślązaczki, która wybrała polskość, jako sposób na życie, zdaje się biernie przyjmować narzucane mu przez najbliższe otoczenie gombrowiczowskie gęby. I tak żyje sobie bardzo wygodnie, życiem typowego bon vivanta w międzywojennej Warszawie. Nie stroni od narkotyków i alkoholu, lubi piękne samochody i rozpustne kobiety. Pieniądze płyną nieprzerwanym strumieniem od matki. A matka przecież powinna być dumna, bo w końcu Konstanty jest też mężem prawdziwej modelowej Polki, czystej niczym łza, posągowej Heleny i ojcem prawdziwego małego Polaka, który od najmłodszych lat uczony jest recytowania "Kto ty jesteś? Polak mały".
Może nawet byłby w stanie żyć, biernie przyjmując te wszystkie formy, które się mu narzuca, ale nagle przychodzi wojna, która wymaga bardziej zdecydowanego określenia swojej tożsamości. Tu już nie ma miejsca na bierność. Tu trzeba walczyć. A im bardziej Konstanty próbuje odpowiedzieć sobie na pytanie kim jest, tym bardziej czuje, że potrzebna jest mu fiolka morfiny.
Jestem Konstanty Willemann i mam w dupie to, czy jestem Niemcem, czy Polakiem, bo są ważniejsze sprawy na tym świecie.
Pociąg głównego bohatera do wszelkiego rodzaju używek czuć w niespokojnej transowej narracji. Piękne, bogate opisy przeplatają się z fragmentami, gdzie próżno szukać zdań złożonych; co jakiś czas miejsce Konstantego w roli narratora zajmuje tajemnicza wszechwiedząca narratorka drugoosobowa, która sobie przypisuje kierowanie losem głównego bohatera. Słyszymy ją my, ale nie Konstanty. To sprawia, że staje się on w naszych oczach bohaterem tragicznym, miotającym się, podejmującym dramatyczne próby odwrócenia swojego losu, ale jak w tragedii antycznej, nie znajdujący dobrego wyjścia. Bo takiego nie ma. I może dlatego Konstanty Willemann jest antybohaterem, którego mimo jego wszystkich wad, albo właśnie ze względu na nie, po prostu trzeba lubić. Bo w Konstantym, w tym jego rozdarciu i zagubieniu, jest właśnie istota człowieczeństwa.
W wywiadzie dla Polityki na pytanie jaką literaturę chciałby tworzyć, Twardoch odpowiada:
Chcę pisać powieści, prawdziwe powieści. Tylko to mnie interesuje. Nie chcę pisać powieści pękniętych, złamanych, nie wierzę w śmierć powieści jako formy literackiej, którą miałyby zastąpić jakieś postmodernistyczne, rozmyte twory. Powieść musi „się czytać”, tak mi się wydaje. Nie mam nic przeciwko formalnym eksperymentom, trochę ich w „Morfinie” jest, ale powieść musi się czytać. Tak uważam.
I to chyba jest największą zaletą Morfiny, że obok wszystkich tych wspomnianych zabiegów formalnych, jest to po prostu świetnie napisana powieść, którą się czyta. Język powieści jest melodyjny i rytmiczny, a to w połączeniu z ogromną dbałością o szczegóły, rewelacyjnym odwzorowaniem realiów okupowanej Warszawy i świetną historią, tworzy zachwycające dzieło.
Recenzja pochodzi z mojego bloga: pozapsem.blogspot.com
February 15, 2017
Щепан Твардох. Морфій.
Я не люблю гендерних ярликів в літературі, але саме цю книгу мені захотілось назвати чоловічою, оскільки цей твір про кризу мужності, про всі можливі і неможливі фобії дорослого чоловіка, про його стосунки з жінками, батьками, сином, Батьківщиною, війною, і ...морфієм.
Події цього роману відбуваються у Варшаві восені 1939 року. Головним героєм є Константи Віллеманн, син німецького аристократа і сілезької міщанки, у якої в певний момент життя "польськість" перемагає "німецькість", і сина вона виховує в дусі польського патріотизму.
А Константи - це типовий бон-вівант, жигало, для якого сенс життя - це жінки, новенькі машини, алкоголь (якісний, в дорогих кнайпах) і морфій. І так він і живе: від ресторану до ресторану, від повії до коханки, від машини до машини, і від морфію до морфію (благо, матір має багато грошей, щоб не перейматись). А "для людей" ще є дружина з сином Юрчиком, і дуже патріотичним тестем, який спить і бачить зятя героєм, що все на світі віддасть для Польщі (і зять навіть відслужив в армії). І життя вдалось, але тут приходить Вона. Війна. І Константи всіма способами намагається її не помічати, і жити як жив, але не виходить, бо поки він розважає - чи німець він, чи поляк, чи дружина, чи жінка найкращого друга (якій може дістати морфій!), чи коханка-повія, і кінець-кінцем, чи матір, чи батько, і як дістати дозу - життя втягує його в підпільну діяльність, де головний герой залишається один на один зі своєю долею (голос якою чути протягом цілої книги).
Твір написаний несентиментально, досить жорсткою мовою (і тут я поповнила свій запас брутальної лексики :) ), цікаво показана Варшава початку війни, і, попри таку лексику, мене книга підкупила таким нетиповим (для мене) героєм (чи, швидше, антигероєм), у якого абсолютно відсутнє почуття обов`язку, гонору, справедливості, і ту війну "такими очима" я не пам`ятаю, щоб я читала і сприймала.
Книгу отримала в подарунок, читала в оригіналі (польською). Перекладів українською, чи російською нема. Хочеться побачити її українською, бо ця тема - жити так, як раніше, ніби війни нема - це про нас теж певною мірою.
Приємного читання!
Я не люблю гендерних ярликів в літературі, але саме цю книгу мені захотілось назвати чоловічою, оскільки цей твір про кризу мужності, про всі можливі і неможливі фобії дорослого чоловіка, про його стосунки з жінками, батьками, сином, Батьківщиною, війною, і ...морфієм.
Події цього роману відбуваються у Варшаві восені 1939 року. Головним героєм є Константи Віллеманн, син німецького аристократа і сілезької міщанки, у якої в певний момент життя "польськість" перемагає "німецькість", і сина вона виховує в дусі польського патріотизму.
А Константи - це типовий бон-вівант, жигало, для якого сенс життя - це жінки, новенькі машини, алкоголь (якісний, в дорогих кнайпах) і морфій. І так він і живе: від ресторану до ресторану, від повії до коханки, від машини до машини, і від морфію до морфію (благо, матір має багато грошей, щоб не перейматись). А "для людей" ще є дружина з сином Юрчиком, і дуже патріотичним тестем, який спить і бачить зятя героєм, що все на світі віддасть для Польщі (і зять навіть відслужив в армії). І життя вдалось, але тут приходить Вона. Війна. І Константи всіма способами намагається її не помічати, і жити як жив, але не виходить, бо поки він розважає - чи німець він, чи поляк, чи дружина, чи жінка найкращого друга (якій може дістати морфій!), чи коханка-повія, і кінець-кінцем, чи матір, чи батько, і як дістати дозу - життя втягує його в підпільну діяльність, де головний герой залишається один на один зі своєю долею (голос якою чути протягом цілої книги).
Твір написаний несентиментально, досить жорсткою мовою (і тут я поповнила свій запас брутальної лексики :) ), цікаво показана Варшава початку війни, і, попри таку лексику, мене книга підкупила таким нетиповим (для мене) героєм (чи, швидше, антигероєм), у якого абсолютно відсутнє почуття обов`язку, гонору, справедливості, і ту війну "такими очима" я не пам`ятаю, щоб я читала і сприймала.
Книгу отримала в подарунок, читала в оригіналі (польською). Перекладів українською, чи російською нема. Хочеться побачити її українською, бо ця тема - жити так, як раніше, ніби війни нема - це про нас теж певною мірою.
Приємного читання!
May 10, 2024
Szczepan Twardoch's style was (as in two other books by him that I have read) harsh, brutal, sarcastic, ironic, and hit to the bone. The voice of Maciej Stur got under my skin and skull. Again, I felt uncomfortable listening to the story, which forced me to stop believing in the myths full of good heroes and start to see those broken, "dirty" people. The other side of history (Polish history, mostly before IIWW) wasn't nice and valiant.
It is a question: Do you take a blue pill or a red pill? If you prefer the blue one - stay away from Twardoch's novels.
[4-4.5 stars]
It is a question: Do you take a blue pill or a red pill? If you prefer the blue one - stay away from Twardoch's novels.
[4-4.5 stars]
March 14, 2017
Tlustý knihy jsou zlo. To je jako jet bezdůvodně delší cestou, hrát fotbal 300 minut, dělat sex hodinu nebo kadit dvakrát za sebou. Jakej k tomu má někdo důvod? Že je to zbytečnost a ztráta času se mi tentokrát opět potvrdilo.
Štěpán Tvrďoch se s tím moc nemaže a jede knížku hlava nehlava - střídá časy, vypravěče, přítomnost a flešbeky jako by se nechumelilo. Asi tu knížku psal v létě, to totiž nechumelí. Zábavný je to asi prvních pět stran, potom je to otravný asi jako skelná vata v ponožkách.
Hlavní hrdina je bastard, což je dobře, jenže tenhle je akorát tak bastard a k tomu nezajímavej. Ze začátku se trochu naflákne morfiem takže jsem očekával My židi ze stanice ZOO, ale prdlačky - pak už bylo drog pomálu. I na dovolený v Chorvatsku jsem se víc zdrogoval než tenhle vořežprut v Polsku. Místo drog příchází na řadu nekonečný monology, nekonečný resumé, nekonečný flešbeky do minulosti a nekonečný rozebírání polských armádních jednotek. Jelikož jsem nestudoval maturitní obor Polské milice, odbojové svazy a dějiny všeho v Polsku ve třicátých letech, kniha mi vůbec nic nedala, přičemž si myslím, že ty stovky (zbytečných) reálií a pomrkávání pochopí tak maximálně stodvacetiletí polští historici.
No a mezitím vším se odehrává děj, kterej je tak na 40 stránek a končí tak lacině, že jsem měl chuť knížku okamžitě zapálit.
Štěpán Tvrďoch se s tím moc nemaže a jede knížku hlava nehlava - střídá časy, vypravěče, přítomnost a flešbeky jako by se nechumelilo. Asi tu knížku psal v létě, to totiž nechumelí. Zábavný je to asi prvních pět stran, potom je to otravný asi jako skelná vata v ponožkách.
Hlavní hrdina je bastard, což je dobře, jenže tenhle je akorát tak bastard a k tomu nezajímavej. Ze začátku se trochu naflákne morfiem takže jsem očekával My židi ze stanice ZOO, ale prdlačky - pak už bylo drog pomálu. I na dovolený v Chorvatsku jsem se víc zdrogoval než tenhle vořežprut v Polsku. Místo drog příchází na řadu nekonečný monology, nekonečný resumé, nekonečný flešbeky do minulosti a nekonečný rozebírání polských armádních jednotek. Jelikož jsem nestudoval maturitní obor Polské milice, odbojové svazy a dějiny všeho v Polsku ve třicátých letech, kniha mi vůbec nic nedala, přičemž si myslím, že ty stovky (zbytečných) reálií a pomrkávání pochopí tak maximálně stodvacetiletí polští historici.
No a mezitím vším se odehrává děj, kterej je tak na 40 stránek a končí tak lacině, že jsem měl chuť knížku okamžitě zapálit.
February 11, 2017
Že já už se jednou nepoučím a nevykašlu se na anotace a PR nakladatelů - jako bych nevěděla, že se tomu nedá věřit - a přece jednou za čas podlehnu (a většinou si za to pak nadávám). Prý Witold Gombrowicz, Stanisław Ignacy Witkiewicz a Jonathan Littell - to leda tak ve snu, a to ještě hodně divokém.
Hlavní hrdina je rádoby morfinista, bohém a vykořeněná osobnost - ani Polák, ani Němec - postava mezi dvěma světy v říjnu 1939 ve Varšavě (celý děj je vlastně natěsnaný do nějakých čtrnácti dní s občasnými flashbacky). Postava, za níž stojí někdo (černá bohyně?), kdo se snaží mu - co? - pomáhat? vést jeho kroky? - já vlastně nevím. Tenhle motiv mě na knize neskonale iritoval, byť tedy na její formu to nemělo. To rádoby "zajímavé" přecházení mezi způsobem vyprávění, vypravěči, osobami, slovesnými časy a osobami - to se dá učíst tak první kapitolu, pak už je to totální nuda, protože se to pouze mechanicky opakuje, nemá to žádný vývoj, nijak to nereflektuje děj či třeba proměnu hrdinova charakteru - prostě jen jedna šablona, co jede pořád dokola. Paradoxně podobný typ výstavby textu má i další moje rozečtená knížka - The Double - ale tam to funguje naprosto dokonale, tam si to opravdu užívám.
Tak od poloviny knihy jsem uvažovala, že to nedočtu, dokonce jsem koukla na konec (což NIKDY nedělám), ale pak jsem to tedy přečetla celé - asi jsem doufala, že se to třeba zlepší. Nezlepšilo.
Kdybych byla Polka, sběhlá v místních dějinách konce třicátých let, tak bych si alespoň užila to autorovo pomrkávání a narážky na soudobé dění, umění atd. - ale jelikož tohle nejsem, a to pomrkávání je opravdu hodně zastřené, tak větší část téhle roviny mi u knihy unikla. Věřím, že je to třeba na polské poměry dost apokryfní text (nebo třeba taky ne, fakt to nemohu posoudit), ale nejsem si jistá, jestli je šance, aby tohle fungovalo mimo originální znění.
Za mě osobně velké zklamání, po delší době knížka, která mě vyloženě štvala a přišla mi tvrdě vykalkulovaná a nevěřila jsem ji ani jedinou čárku (že mě nevaroval ten rozhovor s autorem na stránkách Hostu - to byla póza jako vrata). Uvažovala jsem i o jedné hvězdičce, ale přece jen jsem to dočetla, takže nakonec za dvě, ale vlastně je to někde kolem 1,5.
Kontext: Postihla mě čtecí krize, tak jsem si potřebovala přečíst něco, co mě chytne a pomůže mi se z toho vyhrabat - tohle však nebyla zrovna ideální volba. Naštěstí to byla elektronická výpůjčka z knihovny, kdybych si to koupila, tak bych byla naštvaná výrazně víc :-)
První věta: "Hlava. Smrad."
Poslední věta: "Musím zaplatit drožkaři."
Hlavní hrdina je rádoby morfinista, bohém a vykořeněná osobnost - ani Polák, ani Němec - postava mezi dvěma světy v říjnu 1939 ve Varšavě (celý děj je vlastně natěsnaný do nějakých čtrnácti dní s občasnými flashbacky). Postava, za níž stojí někdo (černá bohyně?), kdo se snaží mu - co? - pomáhat? vést jeho kroky? - já vlastně nevím. Tenhle motiv mě na knize neskonale iritoval, byť tedy na její formu to nemělo. To rádoby "zajímavé" přecházení mezi způsobem vyprávění, vypravěči, osobami, slovesnými časy a osobami - to se dá učíst tak první kapitolu, pak už je to totální nuda, protože se to pouze mechanicky opakuje, nemá to žádný vývoj, nijak to nereflektuje děj či třeba proměnu hrdinova charakteru - prostě jen jedna šablona, co jede pořád dokola. Paradoxně podobný typ výstavby textu má i další moje rozečtená knížka - The Double - ale tam to funguje naprosto dokonale, tam si to opravdu užívám.
Tak od poloviny knihy jsem uvažovala, že to nedočtu, dokonce jsem koukla na konec (což NIKDY nedělám), ale pak jsem to tedy přečetla celé - asi jsem doufala, že se to třeba zlepší. Nezlepšilo.
Kdybych byla Polka, sběhlá v místních dějinách konce třicátých let, tak bych si alespoň užila to autorovo pomrkávání a narážky na soudobé dění, umění atd. - ale jelikož tohle nejsem, a to pomrkávání je opravdu hodně zastřené, tak větší část téhle roviny mi u knihy unikla. Věřím, že je to třeba na polské poměry dost apokryfní text (nebo třeba taky ne, fakt to nemohu posoudit), ale nejsem si jistá, jestli je šance, aby tohle fungovalo mimo originální znění.
Za mě osobně velké zklamání, po delší době knížka, která mě vyloženě štvala a přišla mi tvrdě vykalkulovaná a nevěřila jsem ji ani jedinou čárku (že mě nevaroval ten rozhovor s autorem na stránkách Hostu - to byla póza jako vrata). Uvažovala jsem i o jedné hvězdičce, ale přece jen jsem to dočetla, takže nakonec za dvě, ale vlastně je to někde kolem 1,5.
Kontext: Postihla mě čtecí krize, tak jsem si potřebovala přečíst něco, co mě chytne a pomůže mi se z toho vyhrabat - tohle však nebyla zrovna ideální volba. Naštěstí to byla elektronická výpůjčka z knihovny, kdybych si to koupila, tak bych byla naštvaná výrazně víc :-)
První věta: "Hlava. Smrad."
Poslední věta: "Musím zaplatit drožkaři."
March 14, 2016
Rzadko kiedy zdarza mi się niedoczytać książki do końca. Nawet najgorszą staram się zmęczyć do końca. Ta była niechlubnym wyjątkiem. Tych kilka godzin poświęconych na jej czytanie było czystą stratą czasu. Absolutna pustka w przekazie. Sedesowe przemyślenia bohatera sprawiają, że uwagę od książki potrafią odwrócić nawet napisy na opakowaniu papieru toaletowego.
Jeżeli przyjdzie Ci czytelniku chęć na jej przeczytanie, umocz palce w ostrej papryce i wsadź je sobie w oczy. Gwarantuję Ci że doświadczysz o niebo większych wrażeń.
Jeżeli uważasz czytelniku, że zrobiłeś w życiu coś złego i zasługujesz na karę ale wymiar sprawiedliwości nie widzi w Twoich czynach nic złego, kup tą książkę i przeczytaj ją kilka razy od dechy do dechy, być może po jej przeczytaniu uznają Cię świętym za swoje męczeństwo. Jeśli jednak wszystko jest z Tobą w porządku i jesteś zwykłym smiertelnikiem, masz nadmiar czasu i nie masz zapędów masochistycznych, odpuść sobie tą pozycję. Twoje życie może więcej zyskać po lekturze składu kostki klozetowej.
Jeżeli przyjdzie Ci czytelniku chęć na jej przeczytanie, umocz palce w ostrej papryce i wsadź je sobie w oczy. Gwarantuję Ci że doświadczysz o niebo większych wrażeń.
Jeżeli uważasz czytelniku, że zrobiłeś w życiu coś złego i zasługujesz na karę ale wymiar sprawiedliwości nie widzi w Twoich czynach nic złego, kup tą książkę i przeczytaj ją kilka razy od dechy do dechy, być może po jej przeczytaniu uznają Cię świętym za swoje męczeństwo. Jeśli jednak wszystko jest z Tobą w porządku i jesteś zwykłym smiertelnikiem, masz nadmiar czasu i nie masz zapędów masochistycznych, odpuść sobie tą pozycję. Twoje życie może więcej zyskać po lekturze składu kostki klozetowej.
May 6, 2013
Trzeba się do języka tej powieści przyzwyczaić. Ciekawa dwuosobowa narracja, pełna dygresji i chaosu, dobrze oddaje stan psychiczny bohatera, który ma problem z samookreśleniem, potwierdzeniem własnej narodowości i funkcją, jaką ma spełniać w czasie wojny. Napisałbym o przeroście formy nad treścią i nazwałbym książkę "przegadaną", gdybym w takim właśnie języku nie widział środka do oddania mętliku, jaki ma w głowie Kostek w tej specyficznej sytuacji. Ciekawa lektura.
August 10, 2020
Nie pamiętam, kiedy ostatnio coś mnie tak zmęczyło jak „Morfina”. Z jednej strony książka absolutnie zachwycająca na wszystkich płaszczyznach, z drugiej trudno było się przedrzeć przez te niekończące się, rytmiczne, wprawiające w dziwny, transowy stan zdania i kilkutorową, poszatkowaną dygresjami narrację. Mimo wszystko niezwykle doceniam kunszt pisarski Szczepana Twardocha i każda jego powieść to dla mnie pewnego rodzaju przeżycie i okazja do refleksji. Niełatwe, ale warto.
Jeśli ktoś chce z Twardochem zacząć, to chyba nie polecam na start „Morfiny” - myślę, że dobrze zacząć od „Króla” :)
Jeśli ktoś chce z Twardochem zacząć, to chyba nie polecam na start „Morfiny” - myślę, że dobrze zacząć od „Króla” :)
September 12, 2018
Zazycie grozi calkowitym zafascynowaniem i glebokim upojeniem.
"Morfine" trzeba dawkowac. Sposob narracji, robiacy oszalamiajace wrazenie, byl jednak troche meczacy, by przeczytac ja "jednym tchem". Po kazdym powrocie jednakze robila takie samo glebokie wrazenie.
"Morfine" trzeba dawkowac. Sposob narracji, robiacy oszalamiajace wrazenie, byl jednak troche meczacy, by przeczytac ja "jednym tchem". Po kazdym powrocie jednakze robila takie samo glebokie wrazenie.
March 19, 2017
I ja sięgnąłem po „Morfinę”. Tak myślałem po entuzjastycznych recenzjach powieści i szeroko otwartych źrenicach krytyków. Towar jednak mizerny, galeretowaty i rozcieńczony. Tu oddam głos „Huncwotcool” z „Lubimy czytać” z którym w pełni się zgadzam w ocenie książki: „Na początku byłem „Morfiną” zafascynowany. Pomysł by akcję umieścić zaraz po przegranej kampanii wrześniowej, ciekawy styl, (i przedwojenny język vide „pawiment”, „palto” etc. przypis MT) plastyczne i ponure ujęcie wciskanej pod but okupanta Warszawy dawały wrażenie, że ma się kontakt z literaturą najwyższej klasy.
Niestety dosyć szybko to co na początku zachwycało, zaczęło nużyć by pod koniec zostawić czytelnika z niesmakiem.
W książce jest dużo zapychającego kartki pustosłowia, bezcelowego gmatwania i tony dygresji. Twardoch stara się rozmyć treść, byle jakiś recenzent znalazł coś niby ambitnego, jakieś odkrywcze szlaki interpretacji.
Na kupę zrzucone zostały rozważania o narodowości i mitach narodowych, zdradzie i konspiracji. Po prostu zrzucone bo zupełnie nierozwinięte. Ma się wrażenie brnięcia przez chaotycznie zorganizowaną wystawę. Brak drążenia czy prób dotarcia głębiej. Nie ma rzetelnej pisarskiej roboty a płytko jest jak w brodziku. Receptą Twardocha jest przykrycie tych wad formą.
Forma jest odpowiedzią na każdy problem. Gdy autor nie jest w stanie dobrze poprowadzić fabuły i rozwinąć jakiegoś wątku rzuca czytelnika w galaretę strumienia świadomości. W pierwszych rozdziałach ten styl zdaje egzamin bo nie jest używany nachalnie. Problem w tym, że dość szybko – po około 100 stronach ta zabawa staje się nużąca. Laureat Paszportu Polityki nie potrafi wykorzystać tej formy literackiej i powiela kilka motywów. Dominującym jest przenikający wszystko duch kobiety. Nie wiadomo kim ona jest, nie wie tego autor (zabieg skądinąd sprytny- pusta forma, która daje nieograniczone pole do interpretacji). „Ja Kostek, ona Kostek, my Kostek. Kosteczku. Uważaj! Wychodzę, wychodzę, wychodzimy”. Tego rodzaju pisania jest w książce sporo a kilkanaście słów przeplata po kilka razy w rozdziale. Czasem takie zbitki wloką się przez kilka stron, co ma efekt wybitnie usypiający.
Zakończenie książki jest banalne i niesatysfakcjonujące a w dodatku nie ma nic wspólnego z główną osią fabularną. Wątki włącznie z najważniejszym, konspiracyjnym, to szkice, niedbale pokończone albo zostawione. „Morfiny” nie pisze Twardoch ale robią to za niego recenzenci, autor po prostu nawrzucał różnych rzeczy do wora z którego można wyciągać co się chce.
Gdyby znalazł się w książce choć jeden porządnie zrobiony, kompletny wątek, Morfina mogłaby być dobra. A tak – mam poczucie że to wór koncepcji a nie książka.”
#rozczarowania
Niestety dosyć szybko to co na początku zachwycało, zaczęło nużyć by pod koniec zostawić czytelnika z niesmakiem.
W książce jest dużo zapychającego kartki pustosłowia, bezcelowego gmatwania i tony dygresji. Twardoch stara się rozmyć treść, byle jakiś recenzent znalazł coś niby ambitnego, jakieś odkrywcze szlaki interpretacji.
Na kupę zrzucone zostały rozważania o narodowości i mitach narodowych, zdradzie i konspiracji. Po prostu zrzucone bo zupełnie nierozwinięte. Ma się wrażenie brnięcia przez chaotycznie zorganizowaną wystawę. Brak drążenia czy prób dotarcia głębiej. Nie ma rzetelnej pisarskiej roboty a płytko jest jak w brodziku. Receptą Twardocha jest przykrycie tych wad formą.
Forma jest odpowiedzią na każdy problem. Gdy autor nie jest w stanie dobrze poprowadzić fabuły i rozwinąć jakiegoś wątku rzuca czytelnika w galaretę strumienia świadomości. W pierwszych rozdziałach ten styl zdaje egzamin bo nie jest używany nachalnie. Problem w tym, że dość szybko – po około 100 stronach ta zabawa staje się nużąca. Laureat Paszportu Polityki nie potrafi wykorzystać tej formy literackiej i powiela kilka motywów. Dominującym jest przenikający wszystko duch kobiety. Nie wiadomo kim ona jest, nie wie tego autor (zabieg skądinąd sprytny- pusta forma, która daje nieograniczone pole do interpretacji). „Ja Kostek, ona Kostek, my Kostek. Kosteczku. Uważaj! Wychodzę, wychodzę, wychodzimy”. Tego rodzaju pisania jest w książce sporo a kilkanaście słów przeplata po kilka razy w rozdziale. Czasem takie zbitki wloką się przez kilka stron, co ma efekt wybitnie usypiający.
Zakończenie książki jest banalne i niesatysfakcjonujące a w dodatku nie ma nic wspólnego z główną osią fabularną. Wątki włącznie z najważniejszym, konspiracyjnym, to szkice, niedbale pokończone albo zostawione. „Morfiny” nie pisze Twardoch ale robią to za niego recenzenci, autor po prostu nawrzucał różnych rzeczy do wora z którego można wyciągać co się chce.
Gdyby znalazł się w książce choć jeden porządnie zrobiony, kompletny wątek, Morfina mogłaby być dobra. A tak – mam poczucie że to wór koncepcji a nie książka.”
#rozczarowania
January 21, 2014
I znów wielki zawód. Jakież to czytałam opinie. Najlepsza książka roku, cóż za nowy sposób narracji. No niestety. Do mnie osobiście nie przemawia. Myślałam, że jednak w książce odnajdę więcej opisów wojny. Ale nie. Autor wolał się skupić na dziwkach, libacjach, stosunkach seksualnych, pokazanych w tak brudny sposób, tak plugawy, że ciężko się to czyta. Podwójna narracja wcale nie pomaga. Chociaż idea Polaka-Niemca szukającego swojego "ja" oraz historia matki i jego ojca naprawdę same w sobie były ciekawie pokazane.
Nie sądzę, żebym kiedykolwiek do niej wróciła. Cieszę, się że mam ją za sobą. Czy bym ją poleciła znajomym? Cały czas się zastanawiam.
Nie sądzę, żebym kiedykolwiek do niej wróciła. Cieszę, się że mam ją za sobą. Czy bym ją poleciła znajomym? Cały czas się zastanawiam.
October 17, 2016
Główny bohater - Konstanty Willemann - mnie po prostu wkurzał, na tyle, że pod koniec książki nie mogłam go już znieść. To zadufany w sobie elegancik, bawidamek, utracjusz, który sam nie wie, czego od życia chce i kim jest. Tak, rozumiem, że Twardoch stworzył książkę o poszukiwaniu tożsamości, o borykaniu się z własnym ja. I zakładam, że miało to być dzieło kontrowersyjne, osadzone w realiach wojennej Warszawy - czasu, który wymagał od Polaków postawy jednoznacznie patriotycznej, gotowości do poświęcenia i zatroskania losem ojczyzny.
Reszta:
http://przeczytalamksiazke.blogspot.p...
Reszta:
http://przeczytalamksiazke.blogspot.p...
November 7, 2024
Більше відгуків у моєму книжковому Telegram та YouTube-каналі.
"Я - Костик Віллеманн, джентльмен, марнотратник, розпусник і наркоман".
А "Морфій" - це велика історія Константи. Це - книга-марення, книга-розпуста та оповідь про брудний шлях самоідентифікації у час, коли війна знищує все улюблене та знайоме. Це книга-відповідь на питання "Хто ти, Костику? Поляк чи німець? Батько, чоловік чи бабій? Твоя справжня залежність - морфій чи матір? Хто ж ти, Константи?!"
"Морфій" - це книга-становлення та книга-сепарація. У наркотичних мареннях, у постійному польоті до марального занепаду, серед розбомбленої Варшави, у яку тільки зайшли нацисти, Константи шукає та знаходить себе. Проте, до чого це приводить?
"Навіть коштом набуття німецької ідентичності, бо це ж найвища посвята для вітчизни - позбутися для неї не життя, бо на це і вояк здатний, але самого себе заперечити, власне ім'я та честь, прийняти не лише кулю, але гірше - прийняти погірдливі лайки та образи, що ними в мене несхибно цілитимуть".
Хоча центральні теми роману - це сепарація та самоідентифікація, тут також йдеться про Другу світову війну, опір нацистам, батьківство та материнство, зраду, прийняття травматичної реальності та залежності. А події роману розгортаються у межах декількох тижнів, тож концентрація образів та деталей у тексті зашкалює.
"А далі трапиться те, до чого тяжітиме ситуація, бо то вже не ти вирішиш, Костоньку, вирішить тяжіння самої ситуації".
І все це написано гостро, детально, харизматично та епатажно. Твардох, як ніхто, вміє у деталі, які вписує у текст "між іншим", вміє в образи та порівняння. Він також вміє гратись текстом: "Морфію" личить різка та хаотична зміна осіб оповідачів, зміна тем, зміна настроїв, адже це підкреслює наркотичний досвід Константи.
"Так би сказав ти, Костоньку: за дивним збігом обставин. Бо ти ж знаєш, любий мій, що ніщо не є дивним і немає збігів обставин, світ - це хаос, обставини не збігаються, лише плинуть одна повз одну, досконало окремі, як на позір окремими є зорі та каміння?"
Я знову вражена текстом Щепана Твардоха. "Морфій" набагато складніший за "Короля", бо він сконцентрований на саморефлексії, а не на сюжеті. Читати було важко, бо сам текст фізично важкий, він завжди вимагав концентрації та повної віддачі.
Проте це текст прекрасний, як на лексичному, так і на контекстному рівнях. Вважаю, що це майстерність: через купу образів, марень та хаотичних подій "вивести" не тільки героя до розуміння себе, а й читача до віри у цю трансформацію.
Хоча, якщо чесно, я змогла усвідомити та помітити десь тільки половину образів, посилань та натяків, що є у тексті. Вважаю, що я ще не достатньо досвідчена, щоб все зрозуміти, мені мало досвіду, можливо, мало прожитого життя для такого. Тому вже планую років за 10 перечитати.
І, говорячи про український "Морфій", не можна не згадати перекладача - Остапа Українця. Впевнена, що перекласти цей текст було дуже складним завданням, бо образів, слів, стилей мовлення у тексті безліч. Але йому це вдалося. Браво!
І ще трошки про епатажність. Автор пише багато бридкого та незручного, але окрема тема для нього - це секс та жінки. У "Королі" так теж було. Константи - бабій та розпусник, він поважає лише обраних жінок, він самостверджується за рахунок жінок. І Твардох вміло показав це у книзі, хоча від того, що написано, можна не на жарт розізлитися. Але це дуже личить історії (не вірю, що я це говорю). Наприклад:
"Жінки здаються йому найтаємничішим родом домашніх тварин: вони тільки наполовину свійські, схильні до дикості, грізніші, ніж некастрований огир, страшніші, ніж розлючений пес. І щоб упокорити цю тварюку, потрібен чоловік, бо для цього потрібні відвага, знання і впевненість у собі, усе це потрібно, щоб напевно приборкати цю чистокровну борзу суку".
Отож, "Морфій" - це прекрасний, складний та майстерний текст. Це не для всіх. Але це варто того, щоб спробувати.
Я вражена. І в мене страшне книжкове похмілля.
"Я - Костик Віллеманн, джентльмен, марнотратник, розпусник і наркоман".
А "Морфій" - це велика історія Константи. Це - книга-марення, книга-розпуста та оповідь про брудний шлях самоідентифікації у час, коли війна знищує все улюблене та знайоме. Це книга-відповідь на питання "Хто ти, Костику? Поляк чи німець? Батько, чоловік чи бабій? Твоя справжня залежність - морфій чи матір? Хто ж ти, Константи?!"
"Морфій" - це книга-становлення та книга-сепарація. У наркотичних мареннях, у постійному польоті до марального занепаду, серед розбомбленої Варшави, у яку тільки зайшли нацисти, Константи шукає та знаходить себе. Проте, до чого це приводить?
"Навіть коштом набуття німецької ідентичності, бо це ж найвища посвята для вітчизни - позбутися для неї не життя, бо на це і вояк здатний, але самого себе заперечити, власне ім'я та честь, прийняти не лише кулю, але гірше - прийняти погірдливі лайки та образи, що ними в мене несхибно цілитимуть".
Хоча центральні теми роману - це сепарація та самоідентифікація, тут також йдеться про Другу світову війну, опір нацистам, батьківство та материнство, зраду, прийняття травматичної реальності та залежності. А події роману розгортаються у межах декількох тижнів, тож концентрація образів та деталей у тексті зашкалює.
"А далі трапиться те, до чого тяжітиме ситуація, бо то вже не ти вирішиш, Костоньку, вирішить тяжіння самої ситуації".
І все це написано гостро, детально, харизматично та епатажно. Твардох, як ніхто, вміє у деталі, які вписує у текст "між іншим", вміє в образи та порівняння. Він також вміє гратись текстом: "Морфію" личить різка та хаотична зміна осіб оповідачів, зміна тем, зміна настроїв, адже це підкреслює наркотичний досвід Константи.
"Так би сказав ти, Костоньку: за дивним збігом обставин. Бо ти ж знаєш, любий мій, що ніщо не є дивним і немає збігів обставин, світ - це хаос, обставини не збігаються, лише плинуть одна повз одну, досконало окремі, як на позір окремими є зорі та каміння?"
Я знову вражена текстом Щепана Твардоха. "Морфій" набагато складніший за "Короля", бо він сконцентрований на саморефлексії, а не на сюжеті. Читати було важко, бо сам текст фізично важкий, він завжди вимагав концентрації та повної віддачі.
Проте це текст прекрасний, як на лексичному, так і на контекстному рівнях. Вважаю, що це майстерність: через купу образів, марень та хаотичних подій "вивести" не тільки героя до розуміння себе, а й читача до віри у цю трансформацію.
Хоча, якщо чесно, я змогла усвідомити та помітити десь тільки половину образів, посилань та натяків, що є у тексті. Вважаю, що я ще не достатньо досвідчена, щоб все зрозуміти, мені мало досвіду, можливо, мало прожитого життя для такого. Тому вже планую років за 10 перечитати.
І, говорячи про український "Морфій", не можна не згадати перекладача - Остапа Українця. Впевнена, що перекласти цей текст було дуже складним завданням, бо образів, слів, стилей мовлення у тексті безліч. Але йому це вдалося. Браво!
І ще трошки про епатажність. Автор пише багато бридкого та незручного, але окрема тема для нього - це секс та жінки. У "Королі" так теж було. Константи - бабій та розпусник, він поважає лише обраних жінок, він самостверджується за рахунок жінок. І Твардох вміло показав це у книзі, хоча від того, що написано, можна не на жарт розізлитися. Але це дуже личить історії (не вірю, що я це говорю). Наприклад:
"Жінки здаються йому найтаємничішим родом домашніх тварин: вони тільки наполовину свійські, схильні до дикості, грізніші, ніж некастрований огир, страшніші, ніж розлючений пес. І щоб упокорити цю тварюку, потрібен чоловік, бо для цього потрібні відвага, знання і впевненість у собі, усе це потрібно, щоб напевно приборкати цю чистокровну борзу суку".
Отож, "Морфій" - це прекрасний, складний та майстерний текст. Це не для всіх. Але це варто того, щоб спробувати.
Я вражена. І в мене страшне книжкове похмілля.
March 3, 2019
Важко, дуже важко писати відгук про цей роман сучасного польського письменника, адже багато про події роману не скажеш і навіть чому так не поясниш, це стає зрозуміло лише тому, хто його прочитає. Та все ж спробую, адже я так нетерпляче чекала на переклад "Морфію", так мені кортіло швидше розпочати його читати, що тепер мушу дещо про нього розказати.
Вперше про "Морфій" я почула влітку 2017-го року на ютуб-каналі однієї з моїх найулюбленіших блогерок. Вона сама з Казахстану, але вже багато років живе у Німеччині, тож вона придбала цю книгу в перекладі німецькою мовою. Мою увагу привернуло саме те, що події у "Морфії" розгортаються восени 1939-го року, коли Польщу щойно окупувала гітлерівська Німеччина. Більше я майже ніяких деталей не знала, але мені й цього вистачило, аби розпочати шукати переклади "Морфію" мовами, якими я володію в достатній мірі, щоб читати. На жаль, німецька до таких не належить. Того таки літа 2017-го я не знайшла перекладу цієї книги жодною з відомих мені мов. Тож довелося зачекати. Вдруге я спробувала щось знайти минулого року, і яким же великим був мій подив, коли я побачила, що "Морфій" перекладено і видано українською мовою! Зараз вже наче почала звикати, але ще з півроку тому мене дивувало, що якийсь твір іноземною мовою вже перекладено українською, коли і досі немає російського перекладу! Мене така тенденція невимовно тішить! Але повернімося до предмету даного відгуку. Отже, я не вагаючись замовила собі примірник, і мені його доставили додому того ж дня о 23,00! Дивина та й годі)))
Взагалі-то даний відгук повинен був бути трішки інакшим. Я повинна була б розповісти про гнітючу атмосферу окупованої Польщі; про тугу мою, як читача, коли я, на відміну від героїв, знаю, що то лише початок, а попереду довгі роки війни і що героям ще доведеться пережити таке, що й не всяка навіть найкровожерливіша фантазія здатна вигадати... Але книга виявилася зовсім не про все те. У центрі розповіді - головний герой Костанти Віллеманн. У цьому герої немає зовсім нічого героїчного: він пияка, гульвіса, морфініст, прихильник жінок, хоча жодну, що йому трапилися у житті, він не любить, включно з його дружиною. Навіть свого маленького сина він полюбив не одразу, в ньому відсутня природна інстинктивна любов до своєї дитини. У новому світі, у нових реаліях - себто реаліях німецької окупації - Костику просто немає місця. Зникло колишнє життя гульвіси, де було вдосталь і кохання повій, і наркотиків, і гулянок до ранку. А нова реальність б'є молодику ніби обухом по голові, він намагається якимось чином вписати себе у новий порядок, але, оскільки є слабкою особистістю, самому йому це не вдається, тому на сцену виходять інші, що керують його діями, наче тією маріонеткою, вміло використовуючи його страхи і слабкість. Так, Костанти Віллеманн воював проти німців, але що далі ти читаєш, тим менше можеш собі уявити цього чоловіка на війні - аж настільки він слабкий і незначний.
Та центральним конфліктом роману є той факт, що наш герой є поляком лише наполовину, по матері, а батьком його був німець. Історія кохання його батьків заслуговує окремого огляду, але то ж таки краще прочитати. В даному ж випадку зазначу, що рушійною силою усіх подій у романі є саме оцей конфлікт між польськістю та німецькістю Константи. Він однаково вільно та без акценту володіє як польською, так і німецькою, тож і користується цим принагодно, в залежності від дого, яка саме частина його Я необхідна зараз. Жорстока боротьба головного героя між його внутрішнім поляком та внутрішнім німцем, помножена на майже нуль цілих нуль десятих його внутрішньої сили, призводить врешті-решт до того, що не він сам, а хтось інший веде його шляхами, які сам би він ніколи не обрав. Або і обрав би якісь, був би це мирний час. Але у жовтні 1939-го року певно що треба було обирати якусь позицію, але він до того виявився не здатний. Тож куди у підсумку привела Константи Віллеманна його нерішучість - стане відомо з роману.
Саме оця слабкість головного героя та його згубні пристрасті й завадили мені поставити роману Щепана Твардоха 10 з 10, адже для мене важливо полюбити головних героїв твору, що читаю, або принаймні перейнятися симпатією та співчуттям на їх адресу. Тут не сталося ні першого, ані другого. Але все ж моя оцінка доволі висока - 8 з 10. Чому? По-перше, це оригінальний стиль роману. Це потік свідомості у суміші з флешбеками та описами того, що відбувається навкруги. Це величезні, на півсторінки, іноді навіть чи не на цілу сторінку речення, у половині з яких можуть бути відсутні розділові знаки, а друга половина наповнена лексикою 18+. Дуже нетривіальний стиль, читати таке нелегко, але ж як захоплююче та майстерно! І по-друге - і отут я підходжу до вишеньки на торті - це переклад! Ні, не так - Переклад - так буде правильніше, з великої літери П! Якою ж то прекрасною українською мовою перекладено цей роман! Я би сказала, що та мова - мед, але я мед не дуже люблю, тому порівняю з найсмачнішим, що є для мене: то мова-шоколад! То настільки чудова, професійна художня українська мова, так вона мене вразил�� з перших же сторінок, що я навіть повернулася аж до найпершої, аби подивитися прізвище перекладача, а таке зі мною трапилося найперше у житті. Остап Українець. Я знайшла його сторінку у фейсбуці та статтю про нього у Вікіпедії. Йому 24 роки, але ця його робота з перекладу роману "Морфій" - то рівень чи не академіка! Я встаю і знімаю капелюха. Чуєте цей звук? То я плескаю в долоні. Браво перекладачеві!
На завершення хотілося б подякувати видавництву "Фабула", після видання такої книги, як "Морфій" ви для мене тепер як знак якості, я тепер знаю, що вам можна довіряти як у плані підбору літератури, так і в плані перекладачів, з якии ви співпрацюєте.
Рекомендую роман Щепана Твардоха "Морфій" навіть тим, хто не вельми цікавиться темою Другої світової війни. Варто прочитати хоча б задля того, щоб насолодитися стилем автора-поляка та вишуканою мовою перекладача-українця.
Вперше про "Морфій" я почула влітку 2017-го року на ютуб-каналі однієї з моїх найулюбленіших блогерок. Вона сама з Казахстану, але вже багато років живе у Німеччині, тож вона придбала цю книгу в перекладі німецькою мовою. Мою увагу привернуло саме те, що події у "Морфії" розгортаються восени 1939-го року, коли Польщу щойно окупувала гітлерівська Німеччина. Більше я майже ніяких деталей не знала, але мені й цього вистачило, аби розпочати шукати переклади "Морфію" мовами, якими я володію в достатній мірі, щоб читати. На жаль, німецька до таких не належить. Того таки літа 2017-го я не знайшла перекладу цієї книги жодною з відомих мені мов. Тож довелося зачекати. Вдруге я спробувала щось знайти минулого року, і яким же великим був мій подив, коли я побачила, що "Морфій" перекладено і видано українською мовою! Зараз вже наче почала звикати, але ще з півроку тому мене дивувало, що якийсь твір іноземною мовою вже перекладено українською, коли і досі немає російського перекладу! Мене така тенденція невимовно тішить! Але повернімося до предмету даного відгуку. Отже, я не вагаючись замовила собі примірник, і мені його доставили додому того ж дня о 23,00! Дивина та й годі)))
Взагалі-то даний відгук повинен був бути трішки інакшим. Я повинна була б розповісти про гнітючу атмосферу окупованої Польщі; про тугу мою, як читача, коли я, на відміну від героїв, знаю, що то лише початок, а попереду довгі роки війни і що героям ще доведеться пережити таке, що й не всяка навіть найкровожерливіша фантазія здатна вигадати... Але книга виявилася зовсім не про все те. У центрі розповіді - головний герой Костанти Віллеманн. У цьому герої немає зовсім нічого героїчного: він пияка, гульвіса, морфініст, прихильник жінок, хоча жодну, що йому трапилися у житті, він не любить, включно з його дружиною. Навіть свого маленького сина він полюбив не одразу, в ньому відсутня природна інстинктивна любов до своєї дитини. У новому світі, у нових реаліях - себто реаліях німецької окупації - Костику просто немає місця. Зникло колишнє життя гульвіси, де було вдосталь і кохання повій, і наркотиків, і гулянок до ранку. А нова реальність б'є молодику ніби обухом по голові, він намагається якимось чином вписати себе у новий порядок, але, оскільки є слабкою особистістю, самому йому це не вдається, тому на сцену виходять інші, що керують його діями, наче тією маріонеткою, вміло використовуючи його страхи і слабкість. Так, Костанти Віллеманн воював проти німців, але що далі ти читаєш, тим менше можеш собі уявити цього чоловіка на війні - аж настільки він слабкий і незначний.
Та центральним конфліктом роману є той факт, що наш герой є поляком лише наполовину, по матері, а батьком його був німець. Історія кохання його батьків заслуговує окремого огляду, але то ж таки краще прочитати. В даному ж випадку зазначу, що рушійною силою усіх подій у романі є саме оцей конфлікт між польськістю та німецькістю Константи. Він однаково вільно та без акценту володіє як польською, так і німецькою, тож і користується цим принагодно, в залежності від дого, яка саме частина його Я необхідна зараз. Жорстока боротьба головного героя між його внутрішнім поляком та внутрішнім німцем, помножена на майже нуль цілих нуль десятих його внутрішньої сили, призводить врешті-решт до того, що не він сам, а хтось інший веде його шляхами, які сам би він ніколи не обрав. Або і обрав би якісь, був би це мирний час. Але у жовтні 1939-го року певно що треба було обирати якусь позицію, але він до того виявився не здатний. Тож куди у підсумку привела Константи Віллеманна його нерішучість - стане відомо з роману.
Саме оця слабкість головного героя та його згубні пристрасті й завадили мені поставити роману Щепана Твардоха 10 з 10, адже для мене важливо полюбити головних героїв твору, що читаю, або принаймні перейнятися симпатією та співчуттям на їх адресу. Тут не сталося ні першого, ані другого. Але все ж моя оцінка доволі висока - 8 з 10. Чому? По-перше, це оригінальний стиль роману. Це потік свідомості у суміші з флешбеками та описами того, що відбувається навкруги. Це величезні, на півсторінки, іноді навіть чи не на цілу сторінку речення, у половині з яких можуть бути відсутні розділові знаки, а друга половина наповнена лексикою 18+. Дуже нетривіальний стиль, читати таке нелегко, але ж як захоплююче та майстерно! І по-друге - і отут я підходжу до вишеньки на торті - це переклад! Ні, не так - Переклад - так буде правильніше, з великої літери П! Якою ж то прекрасною українською мовою перекладено цей роман! Я би сказала, що та мова - мед, але я мед не дуже люблю, тому порівняю з найсмачнішим, що є для мене: то мова-шоколад! То настільки чудова, професійна художня українська мова, так вона мене вразил�� з перших же сторінок, що я навіть повернулася аж до найпершої, аби подивитися прізвище перекладача, а таке зі мною трапилося найперше у житті. Остап Українець. Я знайшла його сторінку у фейсбуці та статтю про нього у Вікіпедії. Йому 24 роки, але ця його робота з перекладу роману "Морфій" - то рівень чи не академіка! Я встаю і знімаю капелюха. Чуєте цей звук? То я плескаю в долоні. Браво перекладачеві!
На завершення хотілося б подякувати видавництву "Фабула", після видання такої книги, як "Морфій" ви для мене тепер як знак якості, я тепер знаю, що вам можна довіряти як у плані підбору літератури, так і в плані перекладачів, з якии ви співпрацюєте.
Рекомендую роман Щепана Твардоха "Морфій" навіть тим, хто не вельми цікавиться темою Другої світової війни. Варто прочитати хоча б задля того, щоб насолодитися стилем автора-поляка та вишуканою мовою перекладача-українця.
December 16, 2019
Mada ću prizati da je sjajno odrađena zamisao kojom je napisana knjiga nas dve se nikako nismo povezale. Jednostavno je- nije mi odgovarala. Često sam morala da se vraćam jer sam zaboravljala šta sam čitala i sve tako u krug drugim rečima- daću joj neku drugu šansu u budućnost u ovom trenutku jednostavno mi nije legla.
April 18, 2017
Prikaz knjige na blogu
http://knjigosaurus.blogspot.rs/2017/...
http://knjigosaurus.blogspot.rs/2017/...
September 10, 2025
Fantastyczna, fascynująca, fenomenalna.
July 27, 2016
Czytałam sobie 'Morfinę' i ścierały się we mnie dwa sprzeczne uczucia.
Z jednej strony dobra historia i wyraziści bohaterowie - chociażby historia ojca i matki Konstantego, cud miód!
Z drugiej strony nużąca maniera językowa, która niby ma uzasadnienie, bo przecież chaos narracji ma odzwierciedlać chaos emocjonalny bohatera. Cóż z tego, skoro mnie umęczyła i wydała mi się skrajnie wymuszona (polecam wszystkim urokliwe metafory w stylu "Warszawa Wisłą podmywa swój srom").
Daję gwiazdki za pomysły, bo na pewno nie za przyjemność lektury.
Z jednej strony dobra historia i wyraziści bohaterowie - chociażby historia ojca i matki Konstantego, cud miód!
Z drugiej strony nużąca maniera językowa, która niby ma uzasadnienie, bo przecież chaos narracji ma odzwierciedlać chaos emocjonalny bohatera. Cóż z tego, skoro mnie umęczyła i wydała mi się skrajnie wymuszona (polecam wszystkim urokliwe metafory w stylu "Warszawa Wisłą podmywa swój srom").
Daję gwiazdki za pomysły, bo na pewno nie za przyjemność lektury.
April 6, 2016
"Wszystko to teatr, wojna to teatr, przysięga to teatr, konspiracja to teatr, Niemcy to teatr.(...) Nie ma świata i nie ma mnie, przysięga w teatrze cieni, kręgi na wodzie, słowa w powietrzu". Ciężka lektura, z jednej strony brutalnie naturalistyczna ale też poetycka i filozoficzna, z bohaterem który może budzić odrazę i współczucie, zanurzonym we własnym szaleństwie ale i szaleństwie świata... Wojna, tożsamość, alkohol i narkotyki, patriotyzm, miłość i namiętności, bardzo niebezpieczna mieszanka. Dzika, gniewna, fascynująca proza, warto przeczytać.
Displaying 1 - 30 of 195 reviews