What do you think?
Rate this book
The Language of War
When everyday life becomes a state of emergency, how can yesterday’s words suffice?
‘We were so happy and didn’t know it…’
A thirty-three-year-old writer lives in a quiet European suburb with his wife and his dog. His parents have bought an apartment nearby. On weekends they go out for brunch, cook and see friends. Life is good; it is normal. Then the invaders come.
The Language of War is about what happens when your world changes overnight. When you wake up to the sound of helicopters and the smell of gunpowder. When your home is hit by shells or broken into by gunmen, and you spend another night in a basement-turned-bomb shelter. When, even though you’ve never held a weapon before, you realise the only choice is to fight back. It is about things one can never forget, or forgive.
Bringing together Oleksandr Mykhed’s vivid day-by-day chronicles of the invasion of Ukraine with a chorus of other voices – his family, friends in exile, those who have fought and have witnessed unimaginable atrocities – this book is both a record, and a reckoning. Haunting and timeless, it asks how it is possible to find the words to describe a new reality; how you can still make sense of the world when the only language you can speak is the language of war.
‘We were so happy and didn’t know it…’
A thirty-three-year-old writer lives in a quiet European suburb with his wife and his dog. His parents have bought an apartment nearby. On weekends they go out for brunch, cook and see friends. Life is good; it is normal. Then the invaders come.
The Language of War is about what happens when your world changes overnight. When you wake up to the sound of helicopters and the smell of gunpowder. When your home is hit by shells or broken into by gunmen, and you spend another night in a basement-turned-bomb shelter. When, even though you’ve never held a weapon before, you realise the only choice is to fight back. It is about things one can never forget, or forgive.
Bringing together Oleksandr Mykhed’s vivid day-by-day chronicles of the invasion of Ukraine with a chorus of other voices – his family, friends in exile, those who have fought and have witnessed unimaginable atrocities – this book is both a record, and a reckoning. Haunting and timeless, it asks how it is possible to find the words to describe a new reality; how you can still make sense of the world when the only language you can speak is the language of war.
284 pages, Kindle Edition
First published June 21, 2023
84 people are currently reading
1872 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 169 reviews
June 26, 2023
Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати.
Як писати відгук на книгу, що документує наш стан у перший рік повномасштабного вторгнення? Як оцінювати біль, лють, любов, смерть, горе, пролиті сльози, страждання? Як ставити пʼять зірочок за точну фіксацію наших глобальних перевтілень — хто ми тепер, ким ми були, ким ми станемо.
Я не знаю. Я лиш можу уклінно подякувати за працю, якої не мало б бути. Але вона є, і вона документує все, що ми відчували. Ця книга — плед з різних клаптиків, що так майстерно сплітається в одну, нашу з вами, історію.
Тут неймовірні монологи Євгена Терещенка, кіборга, ветерана АТО, який захищає нас і зараз. Євгена Спіріна, журналіста, який займається ексгумацією братських могил. Лари Яковенко, художниці, яка вимушено виїхала до Німеччини. Тетяни Василівни Михед, яка ділиться пережитим жахливим досвідом окупації в Бучі.
Тут уламки воєнних злочинів, саме уламки — їх так багато, хоч водночас це крапля в морі. Вони раптові, вони невимовно ранять. Просто сухі факти, перелічені один за одним, кілька слів і стільки горя за ними.
Тут про тварин під час війни. Про кішку, яка не витримала. І про собачку, яка дає надію.
Тут про те, як діти переживають війну. Щоб читати й відчувати, як переповнює ненависть.
Тут про травму, як вона говорить всередині нас. Як її неможливо стримати. Про те, як ми маємо жити в режимі grief нон-стоп. Про життя конкретних маленьких людей, які нічого не вирішують, а тільки несуть нам велике горе, бо це просто їх робота.
Тут реквієм за другом, що розриває серце на шмаття. Переписку загиблого за Україну Віктора Ониська з дружиною неможливо читати, я ридала і довго не могла заспокоїтись, сльози заливали очі, букви розпливалися. Чому найкращі полишають нас? Стільки болю неможливо осягнути.
Обкладинка та ілюстрації теж ранять. Спалена бібліотека, яку можна було побачити фоном в зумі, зруйнований дім, який знав стільки щастя — руїни. За що?
І ще багато всього. Неможливо читати, і неможливо не читати.
Але ця книга — хроніки нашого життя. Хоч як би не боліло, ми маємо памʼятати, і переказувати. Щоб ніколи не забути скільки неосяжного, непокараного зла зробили росіяни. Ми маємо памʼятати це, бо від цього зокрема залежить наше подальше виживання. Ця книга дозволить памʼятати, і я сподіваюсь її перекладуть на всі мови світу. Крім однієї. Бо тієї нації та мови більше не існуватиме.
Виписані цитати:
Щодня мене переслідують два питання. Ці питання - мов тінь, що в особливий час дня одночасно і тягнеться за тобою, і бовваніє попереду. Питання перше: чим ти займався під час вторгнення?
Питання друге: яку справу довів до кінця?
Майже всі мої хлопці-кіборги воюють і тепер. На жаль, уже є загиблі. Є поранені.
Але можу сказати, що підготовка і досвід війни, який вони здобули впродовж 2014 і 2015 років, допомагає їм бути ефективними і живими.
Умовно кажучи, зі 100 відсотків тих, кого я знаю ще з АТО. Загиблих приблизно 1 відсоток. Зі 100 відсотків людей, з якими ми воювали тепер, уже половини немає. Розумієш?
А потім ще щось кажу і раптом вихоплюється: “Вони вбивали псів”. Несвідоме пробивається крізь паволоку слів і кажу: “Росіяни вбивали українців на вулицях, що й дотепер називалися іменами російських класичних поетів — Лермонтова і Пушкінській”.
Ну ось у тебе є онлайн-банкінг, електроскутер, старлінки, Нетфлікс, а ти ідеш в сусідню країну вбивати людей.
Є думка, що умовному Брежнєву чи Хрущову не дали роздовбати світ ядерною війною, бо у нього було політбюро, яке його зупиняло. Сталін не почав ядерну війну, тому що в нього просто ядерки не було. А в цього довбодятла і політбюро, яке б його стримувало, нема, і ядерна зброя є. І оце мене лякає. Лякає не тому, що я боюсь померти, а тому, що мені дуже прикро. Прикро, наскільки далеко ми могли б піти в технологіях, в розвитку суспільства, літератури, освіти, культури, скільки всього ми могли б зробити, а натомість маємо займатися Росією.
Якось мені було дуже погано. Просто втратив віру, що наша робота має хоча б якийсь сенс. А потім мені написав чувак, скинув повідомлення, що після одного з наших текстів про зґвалтування дітей західні партнери дали нам 10 танків. І ми зрозуміли, що треба працювати далі. Якщо не ми, то хто буде збирати всі ці свідчення, як краплини в морі?
Це війна всіх поколінь. Тут немає лівих і правих, немає ультранаціоналістів і лібералів, немає гендерів і релігійних поглядів, бо, як кажуть у бомбосховищах, “наша спільна русофобія недостатня”. І немає такого майданчика, такого клаптика території — хоч реальної хоч віртуальної, — на якому не точилась би боротьба.
Як у твітері, так і в Генеральній асемблеї ООН.
Як на небі, так і на землі.
Росіяни мародерять будинок Олега Скрипки, рок-зірки, паплюжать його житло, крадуть недорогі дрібниці. І лишають недоторканим велике полотно Анатолія Криволапа, українського митця старшого покоління, чиї картини на світових аукціонах сягають десятків тисяч доларів. Кому потрібне мистецтво, якщо є тостер і кросівки?
Міфологічна свідомість у пошуках сенсу дошукується до особливих підказок долі та знаків — соцмережами розлітається зображення зі звільненої Бородянки: в архангела Михаїла з рук випав хрест, а меч лишився.
Ракети на Київ, Сумщину, Дніпропетровщину — це теж усе вони. І наступного разу, коли хтось спробує сказати про “війну Путіна” я уявлятиму молодшого за мене усміхненого гіпстера, який шукає підробіток на фрілансі, пише рецензії на голлівудські фільми, онлайн підтримує ліберальну російську опозицію та живе нормальним життям. І щодня ходить на роботу — дистанційно вбивати мирне населення.
Просто є така доля — бути маленьким чоловічком.
Просто є така робота — бути великим злом.
5-річний племінник в городі зробив мурашкам бомбосховище з коробочки:
- Коли буде тривога, нам є куди бігти, а мурашкам — нема.
Уже народилися діти, зачаті під час вторгнення.
Уже загинули діти, зачаті від часу вторгнення.
Тепер усі діти — діти війни.
Тепер дорослі — теж діти війни.
Я хочу цього ніколи не забувати.
Як писати відгук на книгу, що документує наш стан у перший рік повномасштабного вторгнення? Як оцінювати біль, лють, любов, смерть, горе, пролиті сльози, страждання? Як ставити пʼять зірочок за точну фіксацію наших глобальних перевтілень — хто ми тепер, ким ми були, ким ми станемо.
Я не знаю. Я лиш можу уклінно подякувати за працю, якої не мало б бути. Але вона є, і вона документує все, що ми відчували. Ця книга — плед з різних клаптиків, що так майстерно сплітається в одну, нашу з вами, історію.
Тут неймовірні монологи Євгена Терещенка, кіборга, ветерана АТО, який захищає нас і зараз. Євгена Спіріна, журналіста, який займається ексгумацією братських могил. Лари Яковенко, художниці, яка вимушено виїхала до Німеччини. Тетяни Василівни Михед, яка ділиться пережитим жахливим досвідом окупації в Бучі.
Тут уламки воєнних злочинів, саме уламки — їх так багато, хоч водночас це крапля в морі. Вони раптові, вони невимовно ранять. Просто сухі факти, перелічені один за одним, кілька слів і стільки горя за ними.
Тут про тварин під час війни. Про кішку, яка не витримала. І про собачку, яка дає надію.
Тут про те, як діти переживають війну. Щоб читати й відчувати, як переповнює ненависть.
Тут про травму, як вона говорить всередині нас. Як її неможливо стримати. Про те, як ми маємо жити в режимі grief нон-стоп. Про життя конкретних маленьких людей, які нічого не вирішують, а тільки несуть нам велике горе, бо це просто їх робота.
Тут реквієм за другом, що розриває серце на шмаття. Переписку загиблого за Україну Віктора Ониська з дружиною неможливо читати, я ридала і довго не могла заспокоїтись, сльози заливали очі, букви розпливалися. Чому найкращі полишають нас? Стільки болю неможливо осягнути.
Обкладинка та ілюстрації теж ранять. Спалена бібліотека, яку можна було побачити фоном в зумі, зруйнований дім, який знав стільки щастя — руїни. За що?
І ще багато всього. Неможливо читати, і неможливо не читати.
Але ця книга — хроніки нашого життя. Хоч як би не боліло, ми маємо памʼятати, і переказувати. Щоб ніколи не забути скільки неосяжного, непокараного зла зробили росіяни. Ми маємо памʼятати це, бо від цього зокрема залежить наше подальше виживання. Ця книга дозволить памʼятати, і я сподіваюсь її перекладуть на всі мови світу. Крім однієї. Бо тієї нації та мови більше не існуватиме.
Виписані цитати:
Щодня мене переслідують два питання. Ці питання - мов тінь, що в особливий час дня одночасно і тягнеться за тобою, і бовваніє попереду. Питання перше: чим ти займався під час вторгнення?
Питання друге: яку справу довів до кінця?
Майже всі мої хлопці-кіборги воюють і тепер. На жаль, уже є загиблі. Є поранені.
Але можу сказати, що підготовка і досвід війни, який вони здобули впродовж 2014 і 2015 років, допомагає їм бути ефективними і живими.
Умовно кажучи, зі 100 відсотків тих, кого я знаю ще з АТО. Загиблих приблизно 1 відсоток. Зі 100 відсотків людей, з якими ми воювали тепер, уже половини немає. Розумієш?
А потім ще щось кажу і раптом вихоплюється: “Вони вбивали псів”. Несвідоме пробивається крізь паволоку слів і кажу: “Росіяни вбивали українців на вулицях, що й дотепер називалися іменами російських класичних поетів — Лермонтова і Пушкінській”.
Ну ось у тебе є онлайн-банкінг, електроскутер, старлінки, Нетфлікс, а ти ідеш в сусідню країну вбивати людей.
Є думка, що умовному Брежнєву чи Хрущову не дали роздовбати світ ядерною війною, бо у нього було політбюро, яке його зупиняло. Сталін не почав ядерну війну, тому що в нього просто ядерки не було. А в цього довбодятла і політбюро, яке б його стримувало, нема, і ядерна зброя є. І оце мене лякає. Лякає не тому, що я боюсь померти, а тому, що мені дуже прикро. Прикро, наскільки далеко ми могли б піти в технологіях, в розвитку суспільства, літератури, освіти, культури, скільки всього ми могли б зробити, а натомість маємо займатися Росією.
Якось мені було дуже погано. Просто втратив віру, що наша робота має хоча б якийсь сенс. А потім мені написав чувак, скинув повідомлення, що після одного з наших текстів про зґвалтування дітей західні партнери дали нам 10 танків. І ми зрозуміли, що треба працювати далі. Якщо не ми, то хто буде збирати всі ці свідчення, як краплини в морі?
Це війна всіх поколінь. Тут немає лівих і правих, немає ультранаціоналістів і лібералів, немає гендерів і релігійних поглядів, бо, як кажуть у бомбосховищах, “наша спільна русофобія недостатня”. І немає такого майданчика, такого клаптика території — хоч реальної хоч віртуальної, — на якому не точилась би боротьба.
Як у твітері, так і в Генеральній асемблеї ООН.
Як на небі, так і на землі.
Росіяни мародерять будинок Олега Скрипки, рок-зірки, паплюжать його житло, крадуть недорогі дрібниці. І лишають недоторканим велике полотно Анатолія Криволапа, українського митця старшого покоління, чиї картини на світових аукціонах сягають десятків тисяч доларів. Кому потрібне мистецтво, якщо є тостер і кросівки?
Міфологічна свідомість у пошуках сенсу дошукується до особливих підказок долі та знаків — соцмережами розлітається зображення зі звільненої Бородянки: в архангела Михаїла з рук випав хрест, а меч лишився.
Ракети на Київ, Сумщину, Дніпропетровщину — це теж усе вони. І наступного разу, коли хтось спробує сказати про “війну Путіна” я уявлятиму молодшого за мене усміхненого гіпстера, який шукає підробіток на фрілансі, пише рецензії на голлівудські фільми, онлайн підтримує ліберальну російську опозицію та живе нормальним життям. І щодня ходить на роботу — дистанційно вбивати мирне населення.
Просто є така доля — бути маленьким чоловічком.
Просто є така робота — бути великим злом.
5-річний племінник в городі зробив мурашкам бомбосховище з коробочки:
- Коли буде тривога, нам є куди бігти, а мурашкам — нема.
Уже народилися діти, зачаті під час вторгнення.
Уже загинули діти, зачаті від часу вторгнення.
Тепер усі діти — діти війни.
Тепер дорослі — теж діти війни.
November 24, 2024
Прочитав за один вечір і один ранок.
Дивне відчуття - читати щоденник минулих років, досі перебуваючи у цьому минулому. Ніби все описане якесь примарне, відбувалося колись дуже давно, і не з нами. Але ж ні - тут, з нами, не так давно, та і досі триває, і ставки ростуть, українці продовжують гинути.
Жах, який не закінчується, біль, який не проходить. Досвід, який хочеться описати тисячами слів, досвід, про який хочеться мовчати. Сторінки, які волів би швидко перегортати, сторінки, в кожне слово яких волів би вчитуватись.
Текст, який хочеш витіснити, натомість зануритися в якийсь вигаданий фентезійний світ з ельфами, але ось - вже прочитав, бо просто не міг дозволити собі зупинитися.
З одного боку - про вбитих цивільних, зґвалтованих росіянами дітей, знищені домівки, тотальний терор та геноцид українців.
З іншого боку - про наших героїв, «Тарантіно», волонтерів, взаємодопомогу, жагу до життя та любов.
Щоразу все важче шукати потрібні слова, рефлексуючи над текстами війни.
Нехай читають і рефлексують ті, хто цього досвіду не мав, і сподіваюсь не матиме.
Дякую Сашкові Михеду та ВСЛ за цю працю 🙏
Дивне відчуття - читати щоденник минулих років, досі перебуваючи у цьому минулому. Ніби все описане якесь примарне, відбувалося колись дуже давно, і не з нами. Але ж ні - тут, з нами, не так давно, та і досі триває, і ставки ростуть, українці продовжують гинути.
Жах, який не закінчується, біль, який не проходить. Досвід, який хочеться описати тисячами слів, досвід, про який хочеться мовчати. Сторінки, які волів би швидко перегортати, сторінки, в кожне слово яких волів би вчитуватись.
Текст, який хочеш витіснити, натомість зануритися в якийсь вигаданий фентезійний світ з ельфами, але ось - вже прочитав, бо просто не міг дозволити собі зупинитися.
З одного боку - про вбитих цивільних, зґвалтованих росіянами дітей, знищені домівки, тотальний терор та геноцид українців.
З іншого боку - про наших героїв, «Тарантіно», волонтерів, взаємодопомогу, жагу до життя та любов.
Щоразу все важче шукати потрібні слова, рефлексуючи над текстами війни.
Нехай читають і рефлексують ті, хто цього досвіду не мав, і сподіваюсь не матиме.
Дякую Сашкові Михеду та ВСЛ за цю працю 🙏
July 10, 2023
уф. усі враження можна проілюструвати цитатою з книги: «Я хочу це все забути. Я хочу цього ніколи не забувати».
доволі важке читання з огляду на те, що знову згадуються трагічні дні та подіі. але так треба, щоб памʼятати, що ми вже пережили, що русня не люди, що треба вірити в ЗСУ та в Україну.
найгірші (морально, не з точки зору письменництва) розділи – про документування воєнних злочинів. концентрація фактів, після яких хочеться волати.
розділ, який розчулив – про те, як діти сприймають і говорять про війну.
інші ж розділи – не менш чутливі, щемкі, болючі, насичені, сумні. історії друзів і рідних Олександра Михеда разом з його особистими вкотре нагадують, що у кожного своя історія цієї війни. і травма у кожного своя. дуже боляче читати про людей у минулому часі.
наостанок трохи цитат:
«Це зміг пояснити мій друг, куратор Борис Філоненко. Серед іншого він каже, що живе з відчуттям, ніби після вторгнення кожен із нас встиг пережити кілька реінкарнацій. Залежно від ситуацій та обставин, кожен отримував повну перепрошивку. А потім ще одну.
А потім ще одну»
«Українська історія – це історія постійного знесення налаштувань.
Ми рідко щось отримуємо в спадщину.
Рідко коли підтримується звʼязок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих.
Щоразу ми все починаємо спочатку»
«Українці – то повс��алий моноліт із люті і любові, коли ти лізеш на їхню рідну землю»
доволі важке читання з огляду на те, що знову згадуються трагічні дні та подіі. але так треба, щоб памʼятати, що ми вже пережили, що русня не люди, що треба вірити в ЗСУ та в Україну.
найгірші (морально, не з точки зору письменництва) розділи – про документування воєнних злочинів. концентрація фактів, після яких хочеться волати.
розділ, який розчулив – про те, як діти сприймають і говорять про війну.
інші ж розділи – не менш чутливі, щемкі, болючі, насичені, сумні. історії друзів і рідних Олександра Михеда разом з його особистими вкотре нагадують, що у кожного своя історія цієї війни. і травма у кожного своя. дуже боляче читати про людей у минулому часі.
наостанок трохи цитат:
«Це зміг пояснити мій друг, куратор Борис Філоненко. Серед іншого він каже, що живе з відчуттям, ніби після вторгнення кожен із нас встиг пережити кілька реінкарнацій. Залежно від ситуацій та обставин, кожен отримував повну перепрошивку. А потім ще одну.
А потім ще одну»
«Українська історія – це історія постійного знесення налаштувань.
Ми рідко щось отримуємо в спадщину.
Рідко коли підтримується звʼязок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих.
Щоразу ми все починаємо спочатку»
«Українці – то повс��алий моноліт із люті і любові, коли ти лізеш на їхню рідну землю»
October 29, 2023
Книга для протирання внутрішнього скла, крізь яке ти дивишся на світ і на себе.
December 30, 2024
Powerful. Heartbreaking. Resilient. Vulnerable. Hopeful.
Oleksandr Mykhed's "The Language of War" has been my final read for the year 2024 and out of all the fifty books that I have read this year, this one has by far made the strongest impression on me.
"The Language of War" is an intimate look into the lives and thoughts of Mykhed and his loved ones, as well as those of other (or perhaps even ALL) Ukrainians and how these have been changed/impacted by the reality of war and occupation in their country.
The description(s) of this new reality encompass a true tour de force. From testimonies of the massacres of civilians in Bucha in which every new sentence describing the nightmarish horror these people have been subjected to by the Russian occupiers felt like a straight punch in the gut. To the hopeful stories of small children building a small protected world for themselves in which their drawings are able to stop incoming missiles.
This book shows foreign audiences, no matter how up to date they might be on the news about Ukraine, that they (we) do not (fully) grasp the reality of this war. For many of us this war (as well as other wars such as Gaza) at the end of the day remain an abstraction on a wall of screens which we sit behind. In my view, Oleksandr Mykhed's biggest accomplishment with "The Language of War" has been to break through this wall. And even if he didn't break it yet, he certainly made a large crack in it that is making its foundations shake more and more.
I strongly recommend all of you to read this book and I would like to wish all of you a happy and peaceful 2025, with this review especially my Ukrainian friends both on and off Goodreads. That Ukraine and its people might win and be able to freely pursue its desires and potential.
З Новим роком і слава Україні!
Oleksandr Mykhed's "The Language of War" has been my final read for the year 2024 and out of all the fifty books that I have read this year, this one has by far made the strongest impression on me.
"The Language of War" is an intimate look into the lives and thoughts of Mykhed and his loved ones, as well as those of other (or perhaps even ALL) Ukrainians and how these have been changed/impacted by the reality of war and occupation in their country.
The description(s) of this new reality encompass a true tour de force. From testimonies of the massacres of civilians in Bucha in which every new sentence describing the nightmarish horror these people have been subjected to by the Russian occupiers felt like a straight punch in the gut. To the hopeful stories of small children building a small protected world for themselves in which their drawings are able to stop incoming missiles.
This book shows foreign audiences, no matter how up to date they might be on the news about Ukraine, that they (we) do not (fully) grasp the reality of this war. For many of us this war (as well as other wars such as Gaza) at the end of the day remain an abstraction on a wall of screens which we sit behind. In my view, Oleksandr Mykhed's biggest accomplishment with "The Language of War" has been to break through this wall. And even if he didn't break it yet, he certainly made a large crack in it that is making its foundations shake more and more.
I strongly recommend all of you to read this book and I would like to wish all of you a happy and peaceful 2025, with this review especially my Ukrainian friends both on and off Goodreads. That Ukraine and its people might win and be able to freely pursue its desires and potential.
З Новим роком і слава Україні!
February 24, 2024
Нещодавно одна книжкова блогерка знімала сторіз з книгарні, і знайшовши там книгу Остапа Сливинського "Словник війни", щиро не розуміла, нащо такі книги видавати, для кого вони, це ж тригер 🤯 знецінюючи при тому весь величезний пул репортажів, хроніки, документалістики, свідчень, що були написані за ці два роки. Спробувала їй пояснити, що психіка — така штука, яка постійно буде намагатися затерти, згладити погані переживання, травми, негативні емоції. І пам'яті постійно треба за щось чіплятися.
"Позивний для Йова" — саме той текст, за який пам'ять буде ще довго і довго чіплятися, не даючи забути весь перший рік вторгнення. Всі емоції, всі страхи, всі стани, весь біль, гнів, розпач. Все те, що потім можливо дасть змогу кожному з нас свідчити. Свідчити про злочини. Свідчити про жахи. Свідчити про геноцид.
"Позивний для Йова" — саме той текст, за який пам'ять буде ще довго і довго чіплятися, не даючи забути весь перший рік вторгнення. Всі емоції, всі страхи, всі стани, весь біль, гнів, розпач. Все те, що потім можливо дасть змогу кожному з нас свідчити. Свідчити про злочини. Свідчити про жахи. Свідчити про геноцид.
December 3, 2023
Ця книга просякнута болем кожного українця. Ця книга повертає в перші дні повномасштабного вторгнення, в багатьох моментах я впізнавала себе, свої емоції, свій страх та ту тотальну невідомість перших днів, де в голові було тільки одне запитання «як все це могло статитися?».
Олександр Міхед зафіксував всі моменти, які закарбувалася в пам’яті та стали рубцями на серці — Буча, Ірпінь, Краматорськ, Маріуполь, Харків, Ізюм. Кожне окуповане місто та селище, сотні закатованих, зґвалтованих та вбитих людей. Все те, що свідчить про геноцид українського народу, що свідчить про те, що росіяни прийшли жорстоко вбивати та нищити все, що є на їх шляху.
Всі ці злочини автор фіксував окремо в розділах «Воєнні злочини. Уламки хроніки.
Автор почав писати книгу в перші дні вторгнення і працював над нею протягом року, фіксуючи всі ключові точки нової дійсності та розломи свідомості. Ця книга про його рідних та друзів та про те, що з ними сталося.
Також в книгу включено 4 розмови:
- З Євгеном Терещенко — кіборгом, який захищав донецький аеропорт у 2014 році. І був змушений знову йти на війну
- З Ларою Яковенко — художницею, яка була вимушена залишити все і переїхати за кордон з матірʼю.
- З Євгеном Спіріним — журналістом, який долучився до ексгумації масових поховань у Бучі.
- З Тетяною Михед — літературознавцею, мамою автора.
Повертатися у все це та переживати знову боляче, але я вважаю, що кожен має прочитати цю книгу, коли буде морально до цього готовий, а також передати її своїм дітям, внукам та правнукам. Щоб кожен українець знав та пам’ятав про те, що робили росіяни. Щоб ні у кого навіть не виникло малесенької думки про те, що це війна путіна. Не він ґвалтував, не він вбивав, не він катував та крав навіть жіночу спідню білизну. Кожен росіянин винен у тому, що відбувалося і що відбувається зараз. Немає хороших росіян, немає нічого людяного в них і ніколи не було.
Олександр Міхед зафіксував всі моменти, які закарбувалася в пам’яті та стали рубцями на серці — Буча, Ірпінь, Краматорськ, Маріуполь, Харків, Ізюм. Кожне окуповане місто та селище, сотні закатованих, зґвалтованих та вбитих людей. Все те, що свідчить про геноцид українського народу, що свідчить про те, що росіяни прийшли жорстоко вбивати та нищити все, що є на їх шляху.
Всі ці злочини автор фіксував окремо в розділах «Воєнні злочини. Уламки хроніки.
Автор почав писати книгу в перші дні вторгнення і працював над нею протягом року, фіксуючи всі ключові точки нової дійсності та розломи свідомості. Ця книга про його рідних та друзів та про те, що з ними сталося.
Також в книгу включено 4 розмови:
- З Євгеном Терещенко — кіборгом, який захищав донецький аеропорт у 2014 році. І був змушений знову йти на війну
- З Ларою Яковенко — художницею, яка була вимушена залишити все і переїхати за кордон з матірʼю.
- З Євгеном Спіріним — журналістом, який долучився до ексгумації масових поховань у Бучі.
- З Тетяною Михед — літературознавцею, мамою автора.
Повертатися у все це та переживати знову боляче, але я вважаю, що кожен має прочитати цю книгу, коли буде морально до цього готовий, а також передати її своїм дітям, внукам та правнукам. Щоб кожен українець знав та пам’ятав про те, що робили росіяни. Щоб ні у кого навіть не виникло малесенької думки про те, що це війна путіна. Не він ґвалтував, не він вбивав, не він катував та крав навіть жіночу спідню білизну. Кожен росіянин винен у тому, що відбувалося і що відбувається зараз. Немає хороших росіян, немає нічого людяного в них і ніколи не було.
Read
April 27, 2025Хроніка першого року активної фази вторгнення рф в Україну, пропущена крізь особистий (не лише) досвід автора і його сім'ї, якій довелося зустріти і пережити російську окупацію в Гостомелі, подана у вигляді коротких щоденникових записів. Важке, емоційно-залучаюче нагадування про жахи початку російського вторгнення.
Непроста для мене книга. І не лише тому, що це трагедія і дуже важкий досвід, що це занадто болісне і особисте для більшості, і для Олександра Михеда зокрема - все це очікувано і зрозуміло. Але також і тому, що з якоїсь причини я відчуваю автора відстороненим і не можу дати цьому ради. Є речі, які резонують і в яких це відчувається спільним досвідом, а є такі, де несподівано відчуваєш себе геть чужим. "Позивний для Йова" безперечно, травматичний, але важливий і своєчасний текст. І тим краще, що Михеда так активно перекладають і читають і у нас, і за кордоном. Але все ж залишається щось невловиме, що змушує мене постійно відчувати дистанцію між собою-читачем і Михедом-автором, і я хз чи то вплив війни і травм, чи щось інше.
Непроста для мене книга. І не лише тому, що це трагедія і дуже важкий досвід, що це занадто болісне і особисте для більшості, і для Олександра Михеда зокрема - все це очікувано і зрозуміло. Але також і тому, що з якоїсь причини я відчуваю автора відстороненим і не можу дати цьому ради. Є речі, які резонують і в яких це відчувається спільним досвідом, а є такі, де несподівано відчуваєш себе геть чужим. "Позивний для Йова" безперечно, травматичний, але важливий і своєчасний текст. І тим краще, що Михеда так активно перекладають і читають і у нас, і за кордоном. Але все ж залишається щось невловиме, що змушує мене постійно відчувати дистанцію між собою-читачем і Михедом-автором, і я хз чи то вплив війни і травм, чи щось інше.
February 7, 2024
Я НІКОЛИ так не ще не плакала над книгою. Мені болять очі, я тепер хочу звернутися калачиком і заснути. Кожен розділ, кожен бляха абзац - це як ляпас, флешбек, що вдаряє в живіт. Задихаєшся і плачеш. Ненавидиш, лютуєш, донатиш.
Всі ці персональні інтервʼю, історії людей, суцільний біль. Страшно неймовірна книга, яка має бути прочитана кожним, має перечитуватися щороку. Всі ці історії повинні залишатися в памʼяті завжди, щоб навіть на секунду не проскочив запит послухати рашистську, подивитися контент, подумати про харошіх рузкіх і тд.
Дякую автору, що проробив цю роботу.
Всі ці персональні інтервʼю, історії людей, суцільний біль. Страшно неймовірна книга, яка має бути прочитана кожним, має перечитуватися щороку. Всі ці історії повинні залишатися в памʼяті завжди, щоб навіть на секунду не проскочив запит послухати рашистську, подивитися контент, подумати про харошіх рузкіх і тд.
Дякую автору, що проробив цю роботу.
December 31, 2023
♾100☆
Дуже сильна і потрібна книга. Багато флешбеків під час читання.
▪︎В пам'ять неможливо поцілити ракетами.
▪︎За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати.
▪︎Мова стає зброєю, надійним засобом оборони.
▪︎ Війна - це коли немає іншого життя, крім цього - відміряного, відрізаного шматка. Загострене відчуття своєї смертності й розуміння, що вже не можливо жити відкладеним життям, яке настане колись потім. Ніякого "колись потім" просто не існує.
Читайте книгу після перемоги!
Дуже сильна і потрібна книга. Багато флешбеків під час читання.
▪︎В пам'ять неможливо поцілити ракетами.
▪︎За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати.
▪︎Мова стає зброєю, надійним засобом оборони.
▪︎ Війна - це коли немає іншого життя, крім цього - відміряного, відрізаного шматка. Загострене відчуття своєї смертності й розуміння, що вже не можливо жити відкладеним життям, яке настане колись потім. Ніякого "колись потім" просто не існує.
Читайте книгу після перемоги!
February 25, 2024
Книга, яку неможливо заспойлерити, бо це - українська реальність.
Під час прочитання відчувала себе Гаррі Поттером, коли він писав пером, що пише його кров'ю, фразу, що в'їдалася шрамом в його руку. Тільки замість "I must not tell lies", мені врізалося "Я хочу це все забути. Я хочу це ніколи не забувати".
Вдячна автору за таке щире і сильне відображення подій 2022 - березня 2023 року, бо це вкрай важливо.
Під час прочитання відчувала себе Гаррі Поттером, коли він писав пером, що пише його кров'ю, фразу, що в'їдалася шрамом в його руку. Тільки замість "I must not tell lies", мені врізалося "Я хочу це все забути. Я хочу це ніколи не забувати".
Вдячна автору за таке щире і сильне відображення подій 2022 - березня 2023 року, бо це вкрай важливо.
September 9, 2023
Збірка думок з постів у FB та новинарних заголовків, трохи стилю Магнолії ТВ і чорних хронік ТСН, трохи нерепрезентативних соціальних спостережень, трохи води і от текст про війну. 2 зірки не автору, а людям, що дали інтервʼю, без них була б 1 зірка.
Дуже НЕ сподобалась книга.
Дуже НЕ сподобалась книга.
September 17, 2023
Ця книга з числа тих, під час читання яких у грудях стоїть ком. Але читати які варто.
March 27, 2025
всю книгу я подумки металась від двох думок:
1) я не хочу це читати, я не хочу бачити картинки-спогади новин в голові від цієї хроніки, не хочу читати про звірства на котрих сповільнююсь від болючих комків у горлі та грудях
2) це потрібно перечитувати. пам'ятати. не забувати. ніколи, бляха, не забувати
або, як написав Михед наприкінці:
"Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати."
1) я не хочу це читати, я не хочу бачити картинки-спогади новин в голові від цієї хроніки, не хочу читати про звірства на котрих сповільнююсь від болючих комків у горлі та грудях
2) це потрібно перечитувати. пам'ятати. не забувати. ніколи, бляха, не забувати
або, як написав Михед наприкінці:
"Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати."
June 26, 2025
Це було дуже боляче і дуже важливо побачити це як книгу. Занадто багато знайомих імен, рідних топонімів, які стали болючими точками на роки, а може й назавжди. Занадто багато подій, які довелось знати досить зблизька.
Складно, глибоко, щиро і дуже цінно. Дякую автору за це.
Складно, глибоко, щиро і дуже цінно. Дякую автору за це.
September 6, 2023
Читати цю книгу — це проживати знову всі свої емоції, відчуття, сподівання в хронологічному порядку, але вже з гіркотою розчарування.
Дуже сподобалось, що ця книга написана в моменті й можна побачити як змінювались емоції та надії.
Книга болюча. Читати її боляче.
Але потрібно, щоб ніколи не забувати.
«Урок цієї війни: завжди готуйся до найгіршого, але росіяни все одно вчинять іще страшніше»
Дуже сподобалось, що ця книга написана в моменті й можна побачити як змінювались емоції та надії.
Книга болюча. Читати її боляче.
Але потрібно, щоб ніколи не забувати.
«Урок цієї війни: завжди готуйся до найгіршого, але росіяни все одно вчинять іще страшніше»
August 6, 2023
It was one of the most anticipated books in recent months for me. I read Олександр Михед on Facebook, have listened to his literary podcast, already bought one book waiting to be read, so I know that he is an intelligent person, and I wanted to read his point of view on this war, of course.
Alas, the book was seriously disappointing. I cannot say that it was stupid or really bad in any other way — no, not at all. It was just everything that I had not expected from this particular writer: not original, not especially intellectual, not emotionally moving, not fulfilling in any other sense. It is filled mostly by retranslation of well-known news of the war and short associated exclamations of the author about “the terrorist country” and other trivialities.
I understand when people write such things on Facebook or Twitter every day, because we all need sometimes to talk about this to somebody. I understand and share all this anger, pain, bewilderment. However, I myself usually avoid writing such simplistic “content” on my blog, because it’s just a repetition of what everybody thinks and speaks about, the most basic ideas and immediate impressions. So I could not imagine that somebody would compose a whole book out of such stuff. Why?
I regret that it left me indifferent and uninterested. After all, the war and personal experiences of any person surviving it should not be “interesting” by definition. I just felt that it was “lazy” work from a person who can do better.
*
I liked some things in it, though. First of all, it contains not only Олександр Михед’s personal thoughts but also short monologues of four different people (I did not understand why the author decided to include them because they look like “foreign bodies” in the middle of his own text, and the author does not provide any explanations, but it’s OK). Among these four monologues, I was really moved by the text provided by his mother, Тетяна Михед. You can see instantly a very different “quality” of reflecting on the war and digesting this traumatic experience. I would gladly read a whole book written by this person.
And another part of the book I liked: sections “Як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на ваших дітей?”. This is a collection of short testaments/observations about the changes that Ukrainian parents noticed in their children because of the war. Again, the author does not explain under what circumstances he collected these impressions and even does not provide any names/locations, which looks weird to me (if it’s a journalistic work, it should be referenced properly; if it’s something fictional or “creative reprocessing” of other people’s experience, it should be claimed as such). Still, I was also deeply moved by these sections of the book, and I would love to read a separate book of such testaments (if they are real, of course).
Most of the quotes I give below are from these short texts collected from other people (I suppose), not the direct words by Олександр Михед; the other 300+ pages of the book felt quite “empty” in this regard.
Quotes:
(Олександр Михед)
“І, як завжди це з нами бувало, посеред жаху цієї війни кілька поколінь питає:
Отче наш, чи є ти на небі?
Чи є ти на землі?
Всесильний, чому дозволяєш ці жахи?
Хай прийде твоя військова адміністрація і порахує смертельні гріхи.
Хай буде воля твоя та не підставимо другої щоки.
Хліб наш щоденний і воду дай окупованим.
Врятуй душі братських могил.
Дай нам люті і землі цій розквітнути.
Укріпи наші руки та відведи нас від ракет.
І якщо вже, Отче, ти вготував для нас пекло, то очисти в ньому спершу цієї нечисті легіони.
Та не введи нас у спокусу прощення. Але визволи нас від злого.”
*
(Олександр Михед)
“Я не можу перестати згадувати слова матері чоловіка, страченого в Київській області, які наводить у своєму звіті Комісія.
Мати каже: «Я й досі прокидаюся вночі, стою у темряві, кличу мого сина і кричу від болю».
Ми всі стоїмо в темряві. І кричимо від болю.”
*
(Олександр Михед)
“Перша новина — обмін 108 українок із російського полону. Дехто з них перебував у полоні самопроголошених республік із 2019 року за свою проукраїнську позицію. З них — 12 цивільних.
Найстаршій — 62 роки. Наймолодшій — 21.
Друга новина — мої друзі знають вагітну жінку і чоловіка, які сьогодні загинули. Її звати Віка. Вона була сомелье і вміла закохувати у вино людей, які ніколи в ньому не розбиралися.
Третя новина — мої друзі знають власників сьогоднішнього врятованого кота Філі. Але бабуся власниці Філі дотепер під завалами.
Це війна, в якій всі знають всіх через кілька лапостискань.”
*
(Тетяна Михед)
“Пам’ятаю це відчуття, коли ми приїхали в Чернівці, а тут все мирно і спокійно. А мене трясло від того, що там же люди вмирають.”
“Я дуже довго бігла метафорично, жила з відчуттям, що повинна звідси поїхати. Що повинна бути десь в іншому місці, не тут, але і не в Бучі.
Бігла, аж поки не почала тут, у Чернівцях, у себе на подвір’ї копати грядку. Якщо я вже тут посадила цибулю, петрушку і кріп, то значить — прибігла. Можу зупинитися.”
“Найсимпатичніше було на під’їзді до міста. Блокпост, тероборо-нівець розгортає мій паспорт, бачить місце народження — Чернівці, — усміхається і каже: «Пані вертаються додому, раді вас вітати». Це було прекрасно.”
“А далі мені було дуже важко. Всі довкола постійно казали мені: «Іди в душ, іди в душ». А я не могла, не могла зняти свій одяг.
Через два дні ми пішли до кардіолога, а я все ще сиджу у своєму зеленому китайському пуховику. Лікар каже: «Та роздягніться, тут тепло». Кажу: «Я посиджу, мені добре». А потім він згадує: «Я забув, до мене ж знайомі з Харкова приїхали. Вони теж цілий день ходили в пальто».
І це теж один із симптомів травми.”
“За три тижні після евакуації з Бучі я повернулася до роботи. Перше засідання кафедри, колеги щось починають обговорювати. А я сиджу і мовчу. Тоді завідувачка каже: «Тетяно Василівно, які плани?». Кажу: «Я вирішую зараз питання, чи буду взагалі працювати. Я не готова ні морально, ні фізично. Та і не бачу сенсу в своїй роботі. Література не вчить цієї усієї жорстокості. Ці ж окупанти всі закінчили школу, хоч 8 класів, але це не зробило їх людьми. У мене немає надії, що література здатна донести якийсь меседж до тієї тварюки, що живе всередині людини».
Тоді вони мене не розуміли. Але минув час, російські ракети упали на Київ, почалися блекаути. Вони мені кажуть: «Тепер ми розуміємо, в якому ви були стані». Кажу: «Мене це взагалі не тішить, краще б ви цього досі не розуміли».”
“Найближча аналогія, через яку я можу пояснити те, що відбувається, — це В’єтнамська війна. З ворогом ми говоримо різними мовами. Вони ставляться до нас як до «чужих», «інших». Ми в їхніх очах — це екзотична територія, заселена меншовартісними людьми. Ставлення до нас як до недолюдей. І для Росії це війна на чужій території. Для них одна з головних умов — щоби ми не перейшли їхній кордон, щоб, не приведи господи, в їхній Бєлгород чи ще кудись нічого не прилетіло.”
“Вікна моєї кімнати у Бучі виходять на дитячий табір. Під час окупації там катували людей.
У сусідньому під’їзді нашого будинку є квартира. Під час окупації туди рашисти зганяли людей. Звідти вони забрали тих п’ятьох, яких закатували у дитячому таборі.
І так, забула розповісти — я бачила на власні очі корегувальника вогню, який подавав ракетницею сигнали для рашистів.
З нашого чудового балкона видно Гостомель, де вже не буде «Мрії».
Я не думаю, що забуду тіла вбитих. Як і не зможу забути, як три дні вила собака, яку замкнули в квартирі в п’ятиповерхівці. Це теж досвід, із яким я маю жити.
Я не хочу думати про майбутнє. Я залишилася в цьому роду старшою. Знаю тільки одне — я не хочу в Бучу.
Моя Буча залишилася в тому другому, щасливому житті, якого вже нема і не буде. А всі питання майбутнього я залишаю до перемоги. Там будемо дивитися.”
*
(“Як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на ваших дітей?”)
“Мої доньки ховають одну з рук під футболку або підгинають ногу, щоб «уявити, як це, коли руской ракетою відірвало». Потім, одна одній починають розповідати, як ненавидять рускіх.”
“Мій майже 5-річний син сів малювати місто. На чистому аркуші почав з гучномовця, який оголошує тривогу.
По кілька разів на день імітує звук тривоги. Мабуть, зараз багато дітей так роблять.”
“Леґо-людинкам моїх 5-річних хлопців, буває, снарядом відриває якусь частину тіла.”
“У дворі діти з іграшковими автоматами сварилися довго, хто буде за росію. Ніхто не захотів. Вирішили, що одні будуть «Правим сектором», інші — «Лівим», а росія буде уявною.”
“Знаю історію 4-річного хлопчика, який просився у бомбосховище, бо там всі пригощають його цукерками.”
“У вішлісті на день народження (8 років) лише зброя та рації. На своєму будиночку на дереві написав: «Тут проживає ЗСУ». Ходить з другом чергувати на блокпост.
Вивчив матюк.”
“У 6-річної дівчинки дві улюблені м’які іграшки — зайчик і собачка. 24 лютого її іграшки почали носити жовті стрічки на одній лапі. Це — її власний підрозділ ТРО.”
“Сину майже 17. Говоримо пр�� тата, який зараз на фронті
Син: «Уяви, ще рік — і ми з батьком, може, в одному окопі сидітимемо».
Я: «Я краще сама туди піду, ніж тебе відпущу».
Син: «Значить, утрьох в одному окопі сидітимемо».”
“Коли французи сказали, що в селі, де вони живуть, є одна сім’я росіян, син спитав: «Вони нас уб’ють?».”
“Українські школярі в Німеччині (5-6 клас) на кожній перерві топлять в умивальнику рускій воєнний корабель.”
“Донька, чотири роки. Очевидно, імітує звуки тривоги й оголошує її дикторським тоном.
Щодня щось питає про «ворогинів» (її форма слова «вороги»), все намагається допитатись, чого вони на нас напали.
Має тверде переконання, що солдати, які нас захищають, дослівно «рвуть руками ракети, які на нас летять». Під час тривоги в коридорі додатково ще залазить в іграшковий рожевий намет з принцесою, каже: «Я в хатці». Удома немає звідки чути російськомовний контент, тому зовсім не розуміє російської, постійно має непорозуміння з дітьми, які приїхали до нас в місто, втікаючи від війни. Недавно одній дівчинці, яка щось до неї довго говорила російською, сказала: «Я тобі не вірю, не знаю чому, але не вірю». Найкраще під час тривоги заспокоюється, коли переглядає відео роботи української артилерії’ «Мам, покажи мені в телефоні, як наші солдати ракети рвуть».
Повернулась до смоктання великого пальця.”
“Малий постійно питає: «А війна закінчилася?».
Відповідаю: «Ще ні».
Зітхає.”
“П’ятирічна донька все планує на «після війни»: а на океан поїдемо знову після війни? А на американські гірки підемо після війни, а поміняєте мені нові меблі після війни, а я побачу своїх друзів після війни?..”
“5-річний племінник в городі зробив мурашкам бомбосховище з коробочки:
— Коли буде тривога, нам є куди бігти, а мурашкам — нема.”
“Спекотного літнього вечора заходила у воду, щоб поплавати, поруч хлюпалися дітлахи, вони підіймали фонтани бризок та кричали одне одному: «Пірнай, повітряна тривога, повітряна тривога!». Хто не пірнав, того вважали збитим ракетою.”
“Ми в еміграції 5 років. Ім’я малого німецькі діти не запам’ятовують і іноді називають його — Україна. Кажуть до нього: «Україна, ходімо гратися».”
Alas, the book was seriously disappointing. I cannot say that it was stupid or really bad in any other way — no, not at all. It was just everything that I had not expected from this particular writer: not original, not especially intellectual, not emotionally moving, not fulfilling in any other sense. It is filled mostly by retranslation of well-known news of the war and short associated exclamations of the author about “the terrorist country” and other trivialities.
I understand when people write such things on Facebook or Twitter every day, because we all need sometimes to talk about this to somebody. I understand and share all this anger, pain, bewilderment. However, I myself usually avoid writing such simplistic “content” on my blog, because it’s just a repetition of what everybody thinks and speaks about, the most basic ideas and immediate impressions. So I could not imagine that somebody would compose a whole book out of such stuff. Why?
I regret that it left me indifferent and uninterested. After all, the war and personal experiences of any person surviving it should not be “interesting” by definition. I just felt that it was “lazy” work from a person who can do better.
*
I liked some things in it, though. First of all, it contains not only Олександр Михед’s personal thoughts but also short monologues of four different people (I did not understand why the author decided to include them because they look like “foreign bodies” in the middle of his own text, and the author does not provide any explanations, but it’s OK). Among these four monologues, I was really moved by the text provided by his mother, Тетяна Михед. You can see instantly a very different “quality” of reflecting on the war and digesting this traumatic experience. I would gladly read a whole book written by this person.
And another part of the book I liked: sections “Як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на ваших дітей?”. This is a collection of short testaments/observations about the changes that Ukrainian parents noticed in their children because of the war. Again, the author does not explain under what circumstances he collected these impressions and even does not provide any names/locations, which looks weird to me (if it’s a journalistic work, it should be referenced properly; if it’s something fictional or “creative reprocessing” of other people’s experience, it should be claimed as such). Still, I was also deeply moved by these sections of the book, and I would love to read a separate book of such testaments (if they are real, of course).
Most of the quotes I give below are from these short texts collected from other people (I suppose), not the direct words by Олександр Михед; the other 300+ pages of the book felt quite “empty” in this regard.
Quotes:
(Олександр Михед)
“І, як завжди це з нами бувало, посеред жаху цієї війни кілька поколінь питає:
Отче наш, чи є ти на небі?
Чи є ти на землі?
Всесильний, чому дозволяєш ці жахи?
Хай прийде твоя військова адміністрація і порахує смертельні гріхи.
Хай буде воля твоя та не підставимо другої щоки.
Хліб наш щоденний і воду дай окупованим.
Врятуй душі братських могил.
Дай нам люті і землі цій розквітнути.
Укріпи наші руки та відведи нас від ракет.
І якщо вже, Отче, ти вготував для нас пекло, то очисти в ньому спершу цієї нечисті легіони.
Та не введи нас у спокусу прощення. Але визволи нас від злого.”
*
(Олександр Михед)
“Я не можу перестати згадувати слова матері чоловіка, страченого в Київській області, які наводить у своєму звіті Комісія.
Мати каже: «Я й досі прокидаюся вночі, стою у темряві, кличу мого сина і кричу від болю».
Ми всі стоїмо в темряві. І кричимо від болю.”
*
(Олександр Михед)
“Перша новина — обмін 108 українок із російського полону. Дехто з них перебував у полоні самопроголошених республік із 2019 року за свою проукраїнську позицію. З них — 12 цивільних.
Найстаршій — 62 роки. Наймолодшій — 21.
Друга новина — мої друзі знають вагітну жінку і чоловіка, які сьогодні загинули. Її звати Віка. Вона була сомелье і вміла закохувати у вино людей, які ніколи в ньому не розбиралися.
Третя новина — мої друзі знають власників сьогоднішнього врятованого кота Філі. Але бабуся власниці Філі дотепер під завалами.
Це війна, в якій всі знають всіх через кілька лапостискань.”
*
(Тетяна Михед)
“Пам’ятаю це відчуття, коли ми приїхали в Чернівці, а тут все мирно і спокійно. А мене трясло від того, що там же люди вмирають.”
“Я дуже довго бігла метафорично, жила з відчуттям, що повинна звідси поїхати. Що повинна бути десь в іншому місці, не тут, але і не в Бучі.
Бігла, аж поки не почала тут, у Чернівцях, у себе на подвір’ї копати грядку. Якщо я вже тут посадила цибулю, петрушку і кріп, то значить — прибігла. Можу зупинитися.”
“Найсимпатичніше було на під’їзді до міста. Блокпост, тероборо-нівець розгортає мій паспорт, бачить місце народження — Чернівці, — усміхається і каже: «Пані вертаються додому, раді вас вітати». Це було прекрасно.”
“А далі мені було дуже важко. Всі довкола постійно казали мені: «Іди в душ, іди в душ». А я не могла, не могла зняти свій одяг.
Через два дні ми пішли до кардіолога, а я все ще сиджу у своєму зеленому китайському пуховику. Лікар каже: «Та роздягніться, тут тепло». Кажу: «Я посиджу, мені добре». А потім він згадує: «Я забув, до мене ж знайомі з Харкова приїхали. Вони теж цілий день ходили в пальто».
І це теж один із симптомів травми.”
“За три тижні після евакуації з Бучі я повернулася до роботи. Перше засідання кафедри, колеги щось починають обговорювати. А я сиджу і мовчу. Тоді завідувачка каже: «Тетяно Василівно, які плани?». Кажу: «Я вирішую зараз питання, чи буду взагалі працювати. Я не готова ні морально, ні фізично. Та і не бачу сенсу в своїй роботі. Література не вчить цієї усієї жорстокості. Ці ж окупанти всі закінчили школу, хоч 8 класів, але це не зробило їх людьми. У мене немає надії, що література здатна донести якийсь меседж до тієї тварюки, що живе всередині людини».
Тоді вони мене не розуміли. Але минув час, російські ракети упали на Київ, почалися блекаути. Вони мені кажуть: «Тепер ми розуміємо, в якому ви були стані». Кажу: «Мене це взагалі не тішить, краще б ви цього досі не розуміли».”
“Найближча аналогія, через яку я можу пояснити те, що відбувається, — це В’єтнамська війна. З ворогом ми говоримо різними мовами. Вони ставляться до нас як до «чужих», «інших». Ми в їхніх очах — це екзотична територія, заселена меншовартісними людьми. Ставлення до нас як до недолюдей. І для Росії це війна на чужій території. Для них одна з головних умов — щоби ми не перейшли їхній кордон, щоб, не приведи господи, в їхній Бєлгород чи ще кудись нічого не прилетіло.”
“Вікна моєї кімнати у Бучі виходять на дитячий табір. Під час окупації там катували людей.
У сусідньому під’їзді нашого будинку є квартира. Під час окупації туди рашисти зганяли людей. Звідти вони забрали тих п’ятьох, яких закатували у дитячому таборі.
І так, забула розповісти — я бачила на власні очі корегувальника вогню, який подавав ракетницею сигнали для рашистів.
З нашого чудового балкона видно Гостомель, де вже не буде «Мрії».
Я не думаю, що забуду тіла вбитих. Як і не зможу забути, як три дні вила собака, яку замкнули в квартирі в п’ятиповерхівці. Це теж досвід, із яким я маю жити.
Я не хочу думати про майбутнє. Я залишилася в цьому роду старшою. Знаю тільки одне — я не хочу в Бучу.
Моя Буча залишилася в тому другому, щасливому житті, якого вже нема і не буде. А всі питання майбутнього я залишаю до перемоги. Там будемо дивитися.”
*
(“Як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на ваших дітей?”)
“Мої доньки ховають одну з рук під футболку або підгинають ногу, щоб «уявити, як це, коли руской ракетою відірвало». Потім, одна одній починають розповідати, як ненавидять рускіх.”
“Мій майже 5-річний син сів малювати місто. На чистому аркуші почав з гучномовця, який оголошує тривогу.
По кілька разів на день імітує звук тривоги. Мабуть, зараз багато дітей так роблять.”
“Леґо-людинкам моїх 5-річних хлопців, буває, снарядом відриває якусь частину тіла.”
“У дворі діти з іграшковими автоматами сварилися довго, хто буде за росію. Ніхто не захотів. Вирішили, що одні будуть «Правим сектором», інші — «Лівим», а росія буде уявною.”
“Знаю історію 4-річного хлопчика, який просився у бомбосховище, бо там всі пригощають його цукерками.”
“У вішлісті на день народження (8 років) лише зброя та рації. На своєму будиночку на дереві написав: «Тут проживає ЗСУ». Ходить з другом чергувати на блокпост.
Вивчив матюк.”
“У 6-річної дівчинки дві улюблені м’які іграшки — зайчик і собачка. 24 лютого її іграшки почали носити жовті стрічки на одній лапі. Це — її власний підрозділ ТРО.”
“Сину майже 17. Говоримо пр�� тата, який зараз на фронті
Син: «Уяви, ще рік — і ми з батьком, може, в одному окопі сидітимемо».
Я: «Я краще сама туди піду, ніж тебе відпущу».
Син: «Значить, утрьох в одному окопі сидітимемо».”
“Коли французи сказали, що в селі, де вони живуть, є одна сім’я росіян, син спитав: «Вони нас уб’ють?».”
“Українські школярі в Німеччині (5-6 клас) на кожній перерві топлять в умивальнику рускій воєнний корабель.”
“Донька, чотири роки. Очевидно, імітує звуки тривоги й оголошує її дикторським тоном.
Щодня щось питає про «ворогинів» (її форма слова «вороги»), все намагається допитатись, чого вони на нас напали.
Має тверде переконання, що солдати, які нас захищають, дослівно «рвуть руками ракети, які на нас летять». Під час тривоги в коридорі додатково ще залазить в іграшковий рожевий намет з принцесою, каже: «Я в хатці». Удома немає звідки чути російськомовний контент, тому зовсім не розуміє російської, постійно має непорозуміння з дітьми, які приїхали до нас в місто, втікаючи від війни. Недавно одній дівчинці, яка щось до неї довго говорила російською, сказала: «Я тобі не вірю, не знаю чому, але не вірю». Найкраще під час тривоги заспокоюється, коли переглядає відео роботи української артилерії’ «Мам, покажи мені в телефоні, як наші солдати ракети рвуть».
Повернулась до смоктання великого пальця.”
“Малий постійно питає: «А війна закінчилася?».
Відповідаю: «Ще ні».
Зітхає.”
“П’ятирічна донька все планує на «після війни»: а на океан поїдемо знову після війни? А на американські гірки підемо після війни, а поміняєте мені нові меблі після війни, а я побачу своїх друзів після війни?..”
“5-річний племінник в городі зробив мурашкам бомбосховище з коробочки:
— Коли буде тривога, нам є куди бігти, а мурашкам — нема.”
“Спекотного літнього вечора заходила у воду, щоб поплавати, поруч хлюпалися дітлахи, вони підіймали фонтани бризок та кричали одне одному: «Пірнай, повітряна тривога, повітряна тривога!». Хто не пірнав, того вважали збитим ракетою.”
“Ми в еміграції 5 років. Ім’я малого німецькі діти не запам’ятовують і іноді називають його — Україна. Кажуть до нього: «Україна, ходімо гратися».”
August 19, 2023
З другої спроби.
Змогла прочитати цю книгу з другої спроби.
Взагалі, я дуже люблю як Сашко Михед розповідає історії (подкаст Станція 451 один з моїх улюблених). Тому книгу передзамовила в перший же день, щойно це стало можливо. Але була трохи забігана і одразу читати не почала. Не взяла книгу в дорогу. Не читала, доки робила літній табір.
Аж ось в серпні дісталась до неї.
Взагалі, репортажі, есеїстика і нон-фікшн - це мої улюблені жанри. І осмислювати досвід війни мені... хм, цікаво?... важливо? потрібно.
Тож я відчувала, що ця книга має бути як для мене створена.
Отже відкрила, прочитала кілька сторінок... і захлинулася. Читаючи інший досвід, хвиля власних флешбеків збила з ніг. Мені здавалося, що напрацьована місяцями стійкість, і навіть якась емоційна відбитість, вже спрацює як захисний панцир, але де там. Література працює не так. Вона здирає засохлі кірочки і ятрить там, де вже трохи було відболіло.
І я відклала її. Може ще зарано. Замало часу минуло відтоді, як ця ненормальна дійсність почала сприйматись як різновид норми. Хоча це ні разу не норма.
А тоді стався несподіваний збіг. Мені знадобилось прочитати інший текст про війну, про Першу світову. Теж дуже сильний, емоційний, але віддалений у часі. І з ним я впоралась. І завдяки ньому вдруге наважилась відкрити книгу Михеда. Цього разу не змогла випустити з рук, доки не дочитала.
Це надзвичайно цінний текст. В ньому вхоплено стани першого року повномасштабного вторгення. В реальному часі. Дуже багато такого, що відлунює, думаю, в багатьох. Але пам'ять буде змінюватись. Спогади будуть затиратися з кожною новою переповідкою. Особливо болісні - витіснятися з пам'яті. Трактування вчинків ставатиме більш раціональним. Власна поведінка здаватиметься більш виваженою. Розгортання подій - передбачуваним.
Але правдивий досвід більш цінний, ніж прикрашений. Саме тому я також писала свій щоденник, перших майже 11 місяців. Писала, доки відчувала стрімкі зміни в собі від наближення війни впритул. Описувала ступор, в який впала днів на 10 і не могла не те що діяти, не могла думати. Навіть не уявляла, що мене може настільки заклинити. Досі в різних стресових ситуаціях зазвичай вдавалось діяти, але тут рівень викликів перевищив мої здібності.
Описувала як почала виходити з цього стану, завдяки чому, на що спиралась. Писала, як змінювались наші стосунки з рідними. Як ми гуртувались і розділялись, як проживали кожний свою реальність і намагались підтримувати зв'язок. Як вмить подорослішали діти.
Але я мало писала про зовнішні події. Що відбувалося в країні. Добре, що є ця книга. В ній вловлені не так формальні події, як те, що емоційно зачіпало і впливало. Буду їх перечитувати в парі з власним щоденником. Щоб не забувати.
Читаючи "Позивний для Йова" ніби знову починаєш помічати ненормальність нашої реальності. Оголошення про найближчі укриття в транспорті і закладах, некрологи в соцмережах, невпинні повітряні тривоги і обстріли, неможливість віддаленого планування і обмеження переміщення. Ми зжилися з цим. Але відчуття "так не повинно бути" нехай не полишає.
Я не можу радити її прочитати просто зараз. Але раджу обов'язково придбати її і тримати до того часу, коли стане сил на це.
Одним з наших завдань, окрім як відбитися, є передати цей досвід наступним поколінням.
Не романтизуючи, не прикрашаючи, максимально містко, достовірно і творчо.
Щоб вони змогли привласнити наш досвід і спираючись на нього ухвалювати власні адекватні рішення.
Змогла прочитати цю книгу з другої спроби.
Взагалі, я дуже люблю як Сашко Михед розповідає історії (подкаст Станція 451 один з моїх улюблених). Тому книгу передзамовила в перший же день, щойно це стало можливо. Але була трохи забігана і одразу читати не почала. Не взяла книгу в дорогу. Не читала, доки робила літній табір.
Аж ось в серпні дісталась до неї.
Взагалі, репортажі, есеїстика і нон-фікшн - це мої улюблені жанри. І осмислювати досвід війни мені... хм, цікаво?... важливо? потрібно.
Тож я відчувала, що ця книга має бути як для мене створена.
Отже відкрила, прочитала кілька сторінок... і захлинулася. Читаючи інший досвід, хвиля власних флешбеків збила з ніг. Мені здавалося, що напрацьована місяцями стійкість, і навіть якась емоційна відбитість, вже спрацює як захисний панцир, але де там. Література працює не так. Вона здирає засохлі кірочки і ятрить там, де вже трохи було відболіло.
І я відклала її. Може ще зарано. Замало часу минуло відтоді, як ця ненормальна дійсність почала сприйматись як різновид норми. Хоча це ні разу не норма.
А тоді стався несподіваний збіг. Мені знадобилось прочитати інший текст про війну, про Першу світову. Теж дуже сильний, емоційний, але віддалений у часі. І з ним я впоралась. І завдяки ньому вдруге наважилась відкрити книгу Михеда. Цього разу не змогла випустити з рук, доки не дочитала.
Це надзвичайно цінний текст. В ньому вхоплено стани першого року повномасштабного вторгення. В реальному часі. Дуже багато такого, що відлунює, думаю, в багатьох. Але пам'ять буде змінюватись. Спогади будуть затиратися з кожною новою переповідкою. Особливо болісні - витіснятися з пам'яті. Трактування вчинків ставатиме більш раціональним. Власна поведінка здаватиметься більш виваженою. Розгортання подій - передбачуваним.
Але правдивий досвід більш цінний, ніж прикрашений. Саме тому я також писала свій щоденник, перших майже 11 місяців. Писала, доки відчувала стрімкі зміни в собі від наближення війни впритул. Описувала ступор, в який впала днів на 10 і не могла не те що діяти, не могла думати. Навіть не уявляла, що мене може настільки заклинити. Досі в різних стресових ситуаціях зазвичай вдавалось діяти, але тут рівень викликів перевищив мої здібності.
Описувала як почала виходити з цього стану, завдяки чому, на що спиралась. Писала, як змінювались наші стосунки з рідними. Як ми гуртувались і розділялись, як проживали кожний свою реальність і намагались підтримувати зв'язок. Як вмить подорослішали діти.
Але я мало писала про зовнішні події. Що відбувалося в країні. Добре, що є ця книга. В ній вловлені не так формальні події, як те, що емоційно зачіпало і впливало. Буду їх перечитувати в парі з власним щоденником. Щоб не забувати.
Читаючи "Позивний для Йова" ніби знову починаєш помічати ненормальність нашої реальності. Оголошення про найближчі укриття в транспорті і закладах, некрологи в соцмережах, невпинні повітряні тривоги і обстріли, неможливість віддаленого планування і обмеження переміщення. Ми зжилися з цим. Але відчуття "так не повинно бути" нехай не полишає.
Я не можу радити її прочитати просто зараз. Але раджу обов'язково придбати її і тримати до того часу, коли стане сил на це.
Одним з наших завдань, окрім як відбитися, є передати цей досвід наступним поколінням.
Не романтизуючи, не прикрашаючи, максимально містко, достовірно і творчо.
Щоб вони змогли привласнити наш досвід і спираючись на нього ухвалювати власні адекватні рішення.
October 12, 2024
5/5 ⭐️
Автор постійно згадував який день повномасштабного вторгнення в книзі, тому ось.
На 959-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну я прочитала цю книгу, на 962-й день пишу відгук. Збройні сили України героїчно борються зі злом, український народ так само донатить (можливо трохи менше ніж в перший рік), я досі відчуваю, що роблю недостатньо для перемоги.
Ця книги просто необхідна для прочитання українцями, щоб завжди пам'ятати про жахіття та біль, який несе за собою країна терорист росія. Не думаю, що ми зможемо забути, але читаючи досвід автора, 4 інтерв'ю та зафіксовані злочини рф, які були відображені в книзі, я згадала багато маленьких деталей, що я робила коли дізналася про той чи інший обстріл чи смерть українця.
Я плакала, бо як читаючи про біль нашого народу не пустити сльозу. Особливо на реквіємі для Віктора Ониська та його повідомленнях. Але я також відчула знову піднесення до боротьби та надію, що ми впораємося.
Окремо хочу згадати про ілюстрації. Вони прекрасно списувалися в розповідь та чудово доповнювали.
Я дуже рада, що побачила рекомендацію на "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", замовила її та прочитала. Ця книга прекрасна.
"Тут і дотепер триває лютий."
"Ми всі стоїмо у темряві. І кричимо від болю"
Автор постійно згадував який день повномасштабного вторгнення в книзі, тому ось.
На 959-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну я прочитала цю книгу, на 962-й день пишу відгук. Збройні сили України героїчно борються зі злом, український народ так само донатить (можливо трохи менше ніж в перший рік), я досі відчуваю, що роблю недостатньо для перемоги.
Ця книги просто необхідна для прочитання українцями, щоб завжди пам'ятати про жахіття та біль, який несе за собою країна терорист росія. Не думаю, що ми зможемо забути, але читаючи досвід автора, 4 інтерв'ю та зафіксовані злочини рф, які були відображені в книзі, я згадала багато маленьких деталей, що я робила коли дізналася про той чи інший обстріл чи смерть українця.
Я плакала, бо як читаючи про біль нашого народу не пустити сльозу. Особливо на реквіємі для Віктора Ониська та його повідомленнях. Але я також відчула знову піднесення до боротьби та надію, що ми впораємося.
Окремо хочу згадати про ілюстрації. Вони прекрасно списувалися в розповідь та чудово доповнювали.
Я дуже рада, що побачила рекомендацію на "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", замовила її та прочитала. Ця книга прекрасна.
"Тут і дотепер триває лютий."
"Ми всі стоїмо у темряві. І кричимо від болю"
August 31, 2023
Сьогодні я її дочитала
Завтра я почну читати її донькам
Пацифістом дуже класно бути до тієї миті
поки на тебе не полетять ракети і не полізуть рашисти. Ніколи б не подумала, що це стане моїм найбільшим розчаруванням в собі: я забороняла приносити в мій дім будь-що страшніше за водяний пістолет.
Ідіотка
Я буду шукати такі слова,
які можуть прокласти шлях моїм дітям
НІКОЛИ не "бути людьми", НІЗАЩО не "навчитись прощати"
Ніколи
Нізащо
Нікому
Завтра я почну читати її донькам
Пацифістом дуже класно бути до тієї миті
поки на тебе не полетять ракети і не полізуть рашисти. Ніколи б не подумала, що це стане моїм найбільшим розчаруванням в собі: я забороняла приносити в мій дім будь-що страшніше за водяний пістолет.
Ідіотка
Я буду шукати такі слова,
які можуть прокласти шлях моїм дітям
НІКОЛИ не "бути людьми", НІЗАЩО не "навчитись прощати"
Ніколи
Нізащо
Нікому
January 14, 2025
“Maar ik zal nog tientallen jaren van mijn leven blijven werken, zodat niemand ooit vergeet wat Rusland op dit moment in Oekraïne heeft gedaan en doet. Ik zal proberen die taallagen te bereiken waar de ergste vloeken leven, vanaf de tijd dat grammatica nog maar net begon te lopen.”
De taal van oorlog is een ontroerend en krachtig relaas over een oorlog waar we ons elke dag aan moeten herinneren.
De taal van oorlog is een ontroerend en krachtig relaas over een oorlog waar we ons elke dag aan moeten herinneren.
February 6, 2024
"Я хочу це все забути.
Я хочу це ніколи не забувати. "
Мені було дуже страшно починати читати книги про цю війну. За 8 років я так і не спромоглася взяти до рук жодної книги ��ро сучасні події, бо боюсь болю. Після повномасштабного вторгнення і до кінця 22 року я взагалі не могла читати. Не могла багато чого. Поступово почала читати, щоб втекти від реальності. На цю книгу я наважилась тільки зараз, у лютому 2024 року. До цього я тільки торкалась теми сучасної російсько-української війни через "Абрикоси зацвітають уночі", і трохи завдяки попередньо прочитаній "У Штормовому штиль". Але коли, якщо не зараз? - спитала я себе. І взяла до рук "Позивний для Йова".
Цю книгу читати боляче, це правда, але відкласти її неможливо. Я прочитала її на одному диханні. Незважаючи на теми, які піднімає автор, і докментальність оповідання, вона захоплює увагу повністю. Я ніби перенеслась назад у часі і прожила все знову, тільки на цей раз з рефлексією того, що відбувається. Це неймовірна книга, її має прочитати кожен, і не тільки в Україні. Вона дає відчути і зрозуміти масштаб подій. Дає прожити, згадати, пам'ятати.
Якщо ви зможете прочитати лише одну книгу про повномасшабне вторгнення, я б порадила цю.
Я хочу це ніколи не забувати. "
Мені було дуже страшно починати читати книги про цю війну. За 8 років я так і не спромоглася взяти до рук жодної книги ��ро сучасні події, бо боюсь болю. Після повномасштабного вторгнення і до кінця 22 року я взагалі не могла читати. Не могла багато чого. Поступово почала читати, щоб втекти від реальності. На цю книгу я наважилась тільки зараз, у лютому 2024 року. До цього я тільки торкалась теми сучасної російсько-української війни через "Абрикоси зацвітають уночі", і трохи завдяки попередньо прочитаній "У Штормовому штиль". Але коли, якщо не зараз? - спитала я себе. І взяла до рук "Позивний для Йова".
Цю книгу читати боляче, це правда, але відкласти її неможливо. Я прочитала її на одному диханні. Незважаючи на теми, які піднімає автор, і докментальність оповідання, вона захоплює увагу повністю. Я ніби перенеслась назад у часі і прожила все знову, тільки на цей раз з рефлексією того, що відбувається. Це неймовірна книга, її має прочитати кожен, і не тільки в Україні. Вона дає відчути і зрозуміти масштаб подій. Дає прожити, згадати, пам'ятати.
Якщо ви зможете прочитати лише одну книгу про повномасшабне вторгнення, я б порадила цю.
March 5, 2024
"Мова війни - це коли, працюючи над книжкою, виправляєш теперішній час на минулий. Бо гинуть ті, про кого розповідаєш".
Болюча книга про події війни,які пам'ять стирає так швидко від насичення болем кожного дня.
Події викладені легкою мовою, але при тому не втрачається весь жах, який стається, тому не треба боятися її читати.
Мені більше сподобалась друга частина книги, особливо про Тарантіно, та ігри в які, грають діти війни.
Окрема закоханість в ілюстрації. Дякую,що пишете, бо насправді це дуже важко.
Болюча книга про події війни,які пам'ять стирає так швидко від насичення болем кожного дня.
Події викладені легкою мовою, але при тому не втрачається весь жах, який стається, тому не треба боятися її читати.
Мені більше сподобалась друга частина книги, особливо про Тарантіно, та ігри в які, грають діти війни.
Окрема закоханість в ілюстрації. Дякую,що пишете, бо насправді це дуже важко.
September 16, 2025
I hold such anger towards the violence that militant countries are inflicting on this world
Free Ukraine and free Palestine forever
Free Ukraine and free Palestine forever
February 24, 2024
«Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати.»
Книга-спогад. Такі роботи дуже важливі. Адже з кожним роком, так чи інакше, памʼять про ті перші дні буде все блідішою.
Читається легко (як би це не звучало), попри важкість самої інформації. Окремо в книзі розписані тезами теракти і воєнні злочини скоєні росією, які перетинаються з хронологією спогадів і подій в житті самого автора. Читаючи книгу, у мене не раз було відчуття ніби я читаю і свій щоденник. Стільки схожого всі ми тоді прожили і проживаємо досі. Це книга про нас.
В книзі є не тільки спогади і роздуми автора, він також говорить про війну з різних перспектив: як це для тих, хто виїхав, як це для тих, хто не хотів евакуюватись, як все це впливає на дітей, яка це переживають тварини тощо.
Також тут згадуються люди, які були живі ще на момент написання, а зараз читаючи, розумієш, що деяких з них вже напевно немає. Зокрема Вікторії Амеліної. Ну і мене особисто дуже вразила частина про друга автора, режисера монтажу, військового, який загинув. Скільки таких історій, і скільки ще буде.
І хочеться виділити ілюстрації, яких багато в книзі, вони неймовірні.
«За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати.»
Я хочу цього ніколи не забувати.»
Книга-спогад. Такі роботи дуже важливі. Адже з кожним роком, так чи інакше, памʼять про ті перші дні буде все блідішою.
Читається легко (як би це не звучало), попри важкість самої інформації. Окремо в книзі розписані тезами теракти і воєнні злочини скоєні росією, які перетинаються з хронологією спогадів і подій в житті самого автора. Читаючи книгу, у мене не раз було відчуття ніби я читаю і свій щоденник. Стільки схожого всі ми тоді прожили і проживаємо досі. Це книга про нас.
В книзі є не тільки спогади і роздуми автора, він також говорить про війну з різних перспектив: як це для тих, хто виїхав, як це для тих, хто не хотів евакуюватись, як все це впливає на дітей, яка це переживають тварини тощо.
Також тут згадуються люди, які були живі ще на момент написання, а зараз читаючи, розумієш, що деяких з них вже напевно немає. Зокрема Вікторії Амеліної. Ну і мене особисто дуже вразила частина про друга автора, режисера монтажу, військового, який загинув. Скільки таких історій, і скільки ще буде.
І хочеться виділити ілюстрації, яких багато в книзі, вони неймовірні.
«За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати.»
July 10, 2023
Важко і важливо, дуже важко. Ніби віддираєш врослі у шкіру бинти. Хочеться вити. Але й зупинитись неможливо. Мій примірник підписаний: «Памʼять, лють, любов». І це найвлучніший опис. На полях я знов і знов писала слово «біль». Біль памʼяті, люті й любові.
Між розділами, іноді поряд з малюнками Міті Фєнєчкіна, є білі сторінки – місця для вдиху, крику, чи оніміння. Тамбур перед наступним вагоном. І здається, що дійдеш кінець кінцем до кінця й зійдеш на станції, але там знов 24 лютого.
Ці памʼять, лють і любов з нами назавжди.
«І немає міцнішого сплаву за поєднання люті і любові».
«Література робить так, щоби (…) наше сприйняття не мутніло. Наша лють не вщухала й залишалася гострою».
«Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати».
Між розділами, іноді поряд з малюнками Міті Фєнєчкіна, є білі сторінки – місця для вдиху, крику, чи оніміння. Тамбур перед наступним вагоном. І здається, що дійдеш кінець кінцем до кінця й зійдеш на станції, але там знов 24 лютого.
Ці памʼять, лють і любов з нами назавжди.
«І немає міцнішого сплаву за поєднання люті і любові».
«Література робить так, щоби (…) наше сприйняття не мутніло. Наша лють не вщухала й залишалася гострою».
«Я хочу це все забути.
Я хочу цього ніколи не забувати».
July 18, 2024
«Переживання старшого покоління так глибоко передається молодшим, що починають у них формувати власну памʼять про події, яких вони не проживали»
Важлива й важка книга.
Нам, наступним поколінням, іноземним друзям про той воєнний досвід, який проживаємо, і маємо казати свою правду.
Важлива й важка книга.
Нам, наступним поколінням, іноземним друзям про той воєнний досвід, який проживаємо, і маємо казати свою правду.
July 8, 2024
Треба буде перечитувати раз на рік
February 26, 2024
«Дивлюся на свій паспорт, на якому написано “Ukraine”, й думаю. Й дякую. Й думаю. Й дякую. Щодня»
Ця книга розбила вщент моє й так розбите серце. Але… думаю… і дякую. Й думаю… Й дякую.
Ця книга розбила вщент моє й так розбите серце. Але… думаю… і дякую. Й думаю… Й дякую.
March 3, 2024
Ця книга для мене ще відкрита рана, не можу підібрати слів. Читати варто! Однозначно.
Displaying 1 - 30 of 169 reviews