Почну одразу з найголовнішого: це одне з найкращих фентезі, яке я читав. Але я маю на увазі не цей роман, але весь цикл. Поодинці романи можуть здаватися слабкими, але разом... В них є певна магія, чарівність, якої я не зустрічав в жодному іншому циклі.
Особливістю стилю Черрі є те, що вона пише твори з перспективи жителів та жительок вигаданих нею світів. Не дуже звучить? Так, переказати і пояснити складно. Значно простіше прочитати - і відчути. Але я спробую. Отже, в описах світу, внутрішніх монологах героїв майже немає експозиції в класичному розумінні. Тобто головні герої не ведуть діалогів, які звернені до читачів та читачок, бо мають передати їм певну інформацію. Їхні думки також не є "цитатами з вікіпедії", які мають на меті допомогти читачам та читачкам зорієнтуватися, що ж відбувається. Так само і описи. В Черрі їх мало, бо ми, коли живемо в реальному світі, не завжди милуємося довколишнім світом. Часто ми просто маємо переміститися в просторі, виконати якесь завдання тощо. У нас тунельний зір, тобто чіткий фокус на ціль. Все решта наче розмите, на тлі.
І найцікавіше, що в інших творах Черрі такий стиль є великою перешкодою. Ми не "бачимо" декорацій, нам дають мінімум інформації про реалії вигаданого світу (їх потрібно "витягувати" з контекстів). Доволі виснажливе заняття. Але в цьому циклі все вийшло ідеально. По-перше, завдяки характеру головного героя (про що дещо згодом). По-друге, тому що це фентезі. Складно переказати, чому. Я спробую вдатися до порівняння. Подібний ефект в мене був під час читання "Володаря перснів", але ближче до кінця першого тому. Там ми також наче опиняємося серед легенди: світ має історію, яка сягає тисячоліть в минуле, а ми блукаємо серед цих пластів і намагаємося збагнути, що ж відбувається. От в Черрі таке відчуття одразу на початку роману. Головний герой їде через прокляту долину - і пригадує моторошні легенди. Жодних вступів та повільного входження у вигаданий світ. Ми одразу посеред моторошної долини, де навіть дерева ростуть криво, наче їх мучить біль. Заходить сонце, копита голосно стукотять по камінню. Зима, мороз, темне небо з цвяшками зірок повільно закриває темна снігова хмара. І серед цього головний герой пригадує давню пісню...
Як не дивно, але саме яскравою картинкою роман мене свого часу зачарував. Початок роману дуже візуальний. Захід сонця, яке пробивається крізь камені, поставлені сторчма у формі брами. Раптом з цього марева - ніби з повітря! - виїжджає сірий кінь із вершницею. А далі заметіль, сніг, олень, якого впольовано з допомогою... електрошокера? Ми ж не знаємо, що це, бо бачимо все очима аборигена, а він живе в умовному середньовіччі. Печера, вогонь, завірюха назовні... Обряд присяги на вірність, де треба ножем розтяти долоню, змішати кров із вином - і випити. Головний герой, який набирає жменю снігу, щоб зупинити кров... Це все так яскраво постає перед очима, що далі відірватися неможливо. І це добре, бо сюжет такий собі, а візуального далі стає дуже і дуже мало.
Але характери! Ось що дійсно тримає увагу. Попри всі недоліки. Проте настав час повернутися до сюжету.
Все починається з прологу. Це розлога цитата з Наукових записок якогось інституту. Мовляв, існують Брами, які дозволяють долати час і простір. Ми б зараз сказали, що це портали! Проблема в тому, що ці портали знайшли попередники людства - раса qhal. Вони захопилися мандрами крізь Брами - і привели світ до стану хаосу в прямому сенсі. Минуле і майбутнє переплуталися, як і простір став "рваним". Незрозуміло? Це ж цитата зі "статті". Стиль Черрі не передбачає більших пояснень: вливайтеся в контекст. І ось було відправлено команду із сотні чоловіків та жінок ці Брами запечатувати (невідомо, як саме). Вони мають "зливатися" з оточенням планет, куди вони прибувають, запечатувати Брами і рухатися далі. Важлива деталь, прибувають вони через ці самі Брами. Наче проходять двері - і закривають їх за собою.
Але от на планетах, куди вони прибувають, також були кхали. І в ролі нелюдських (в прямому і переносному значеннях) колонізаторів. Тому місцеве населення кхалів недолюблює, а Брам дико боїться. І наша команда рятівників, яка виходить прямісінько із Брами, захвату не викликає.
Це все контекст. Більше ви дізнаєтеся, читаючи роман. Ця передісторія там викладається просто шикарно в плані сторітелінгу. Ми бачимо все очима аборигена Ваньє, а тому ніякої експозиції. Але натяки та спорадичні згадки так гарно впорядковано, що історія складається як пазл - поступово, але повно.
Сама ж історія починається з Нгі Ваньє - нащадка правителя землі Ра-Морій, який випадково вбив одного свого брата і покалічив іншого. Щоправда, вони брати бо батьку, бо матері в них різні. Ваньє мав вибір - вчинити ритуальне самогубство (як харакірі), але він вибирає вигнання - з роду та країни. Стає іліном (в наших реаліях - роніном). Тепер його може вбити будь-хто - без жодних наслідків для себе. Або взяти його на службу: нагодував вечерею - маєш право вимагати року служби в цієї людини. Після року служби ілін переставав бути іліном, а знову ставав повноцінною людиною (в плані прав). На біду, за Ваньє женуться родичі його братів по материнській лінії, які хочуть його вбити. Саме тому він і ховається в моторошній долині. І зустрічає там Морґайне, яка зникла там... сторіччя тому. Наче випарувалася. А тепер - наче матеріалізувалася. Завдяки "магії" (тобто технологіям) рятує їх серед завірюхи в горах. І - саме так! - одразу ж вимагає у Ваньє року служби. Так і починається їхня подорож.
Мета Морґайне - знищити Браму Іврел. Так, головну Браму планети. Вона вже пробувала це зробити сто років тому. Але тоді все пішло не по плану - і загинули армії трьох королівств. Просто дематеріалізувалися. За це Морґайне і ненавидять: вона принесла хаос і розруху, які досі розгрібають мешканці цього світу. А Ваньє має тепер їй допомагати в її тому ж квесті...
Після перших сцен текст стає менш візуальним, а сюжет менш захоплюючим. Але динаміка стосунків між Морґайне і Ваньє... О, Черрі залишає стільки натяків, недомовленостей, що це просто задоволення стежити за тим, як Ваньє поступово перестає боятися Морґайне і сприймати її як свою господиню, а починає в ній більше бачити людину. Але - і це шикарно! - він і далі людина середньовіччя, а тому і далі мислить і сприймає її в категоріях станів, клятв, обов'язків і так далі...
Неймовірно тішить і сам розподіл ролей. По-перше, головна героїня - жінка! Вона "веде" сюжет. По-друге, між нею та Ваньє дуже химерний поділ "знань та вмінь". Зокрема, вона, як людина сучасності, розуміє, що всі ці клятви, вірування і так далі - соціальні конструкти. А тому їх треба використовувати як інструменти для досягнення цілей. І це дозволяє їй "обігрувати" противників. Але їй бракує знання деталей: хто з правителів які має слабкості, які закони та звичаї діють в тій чи іншій землі. А це вже сфера компетентності Ваньє. Таким чином вони ідеально доповнюють одне одного. Причому тут немає чіткого поділу, хто більш, а хто менш компетентний. Все перемішалося.
Також важливо, що ми все бачимо очима Ваньє. Він скрупульозно описує все, що бачить, але не розуміє. А ми ж то розуміємо! Тому для нас Морґайне постає дуже цікавою постаттю. Останньою із сотні, причому вона знає, що не повернеться на Землю, бо ж Браму за собою вона запечатує, а тому повернутися точно не зможе. І цією останньою вона стала після трагедії в долині Іврел: там загинули не лише армії трьох королівств, але й троє її останніх друзів (з цієї сотні сміливців та сміливиць). Тому, хоча Ваньє її поведінка здається дуже "дьорганою", ми все чудово розуміємо. Вона одна, її місія не має кінця, вона має кожного разу швидко "в'їхати" в нову культуру, розібратися в політичній ситуації та інтригах, і зробити все можливе, щоб виконати свою місію по запечатуванню Брами. Ясно, що це стрес, причому хронічний.
В тексту є ще одна перевага. Саме за цю рису я і люблю фентезі. І саме ця риса підважує для мене Толкіна. Події роману - просто епізод в історії цього світу. Причому не найголовніший - на думку його мешканців. Тобто цей світ існував до появи Морґайне, він існуватиме і після. Закриття Брами не означатиме початку нової Епохи (як в Толкіна), кола трава стане зеленішою, а сонце - яскравішим. Все залишиться таким, як було. Це створює відчуття, що світ продовжуватиме існувати і після того, як книгу буде закрито.
Ба більше, в цьому світі немає відчуття, що відбувається щось епічне - і це також чудово! Вони не ставляться до Морґайне як до незвичайної особи. Ось за це хотілося Черрі написати довгого емейла, де сказати, що з погляду соціології все вийшло просто ідеально. (Можливо, вона вчилася на соціології? Не знаю). Адже, коли ми стикаємося із неймовірною подією, ми, щвидше за все, виберемо одну з двох реакцій: 1) цього не було, а те, що ми чули чи бачили - не те, чим здається, 2) так це ж очевидно і логічно, нічого дивного. Тобто поява Морґайне після століття відсутності - це або "брехня" (всі спершу вирішують, що вона шахрайка, але Морґайне швидко переконує всіх, що це не так), або ж це очікувано: вона ж відьма, а тому для неї не проблема "зникнути" на століття, а потім повернутися. Це настільки шедеврально, що в мене нема слів! Це дрібна деталь, але яка точна і реалістична! А тому квест Морґайне для тубільців - цікава справа, але не дуже важлива: не більше за її примху. Вони допомагають, але не дуже ангажуються.
На цьому буду завершувати. Вийшов не зовсім зрозумілий відгук на книгу. Не дуже зрозуміло, що ж відбувається в романі. Але більше я написати не можу. Весь твір побудований на атмосфері. Переказувати сюжет - руйнувати цю атмосферу. Текст читається легко. І одразу скажу - його треба читати в оригіналі. Українського перекладу не існує, а російський дуже химерний. Десь цілі абзаци викинуто, бо... Незрозуміло, чому. Перекадачеві було ліньки перекладати? Десь зміст перекручено. А десь дописано від себе.
І головне, що Черрі пише архаїзованою мовою, причому в Морґайне мова містить більше архаїзмів. Але перекладач це повністю проігнорував.
П.С. а от власні назви... За мотивами оригіналу. Vanye став Вейні, Hjemur - Хеймуром і так далі. Навіщо так???