ЙБН БЛД РСН

by Мартин Якуб, Настя Зухвала, Марія Попова

ЙБН БЛД РСН — це чиста емоція. В ній рефлексії українців з приводу росіян, які прийшли на нашу землю з агресивною війною.
Серед авторів є професійні письменники, але також і багато людей, які не мають стосунку до літератури, зокрема військові, які зараз боронять нашу Батьківщину, і яким ми завдячуємо своїм життям.
Цензура не застосовувалася, бо емоції українців під час геноциду нашого народу не можуть бути цензуровані.

Genres: Nonfiction, Ukrainian Literature

191 pages, Hardcover

First published December 12, 2022

Reviews

[Аня Рем · Rating 5 out of 5]

Це просто… геніально! Неймовірно. Оригінально. Не-пе-ре-вер-ше-но! Немає слів, щоб описати всі ті емоції, які вирують у моїй голові. Над деякими оповіданнями я плакала. Від деяких сміялася. Але з усіма – погоджувалася. З кожним словом. Ця збірка виявилась на стільки близькою і рідною, що назавжди поселилась у серці. Ця збірка на стільки актуальна, що має бути у списку «маст-хев» кожного - КОЖНОГО – українця.
У ній містяться не лише думки, рефлексії та вірші наших співвітчизників найрізноманітніших професій, а й головне — у ній міститься пам‘ять. У ній міститься наш біль і наша лють. І кожного разу, коли до голови закрадеться бридка і підступна думка, що існують «хороші руські» — треба брати цю книжку і перечитувати її стільки разів, поки не дійде остаточно, що «хороших руських» не існує!
На цих сторінках — наша історія. Яку ми маємо пам‘ятати. Яку ми маємо зберегти. Яку ми маємо розповідати наступним поколінням. Це наше життя і наша правда, без цензури. Правда, яка вона є.

[Мартин Якуб · Rating 5 out of 5]

"ЙБН БЛД РСН!" ця фраза виринала у головах українців тисячі разів. Звучить вона і зараз, під час повітряної тривоги, в моїй.
Тепер це не просто фраза, тепер це книжка. Якийсь час тому я попросив своїх колег письменників та поетів, а також людей, які не є дотичними до літератури, висловити своє відношення до нашого ворога у коротенькому оповіданні. І як результат - маємо 67 рефлексій.
Вони нецензуровані, бо неможливо цензуруватися у висловах до ворога який під корінь хоче знищити твій народ і тебе особисто.

Ці тексти - це концетрат нашої люті. Без сентиментів, без толерантрості, без жалю.

Цей проект створювався суцільно для того, щоб зібрати максимум коштів для ЗСУ!

[Igor Mogilnyak · Rating 5 out of 5]

Читати всім. Багато надцікавих роздумів.

[Tatyana · Rating 5 out of 5]

Ідеальна книжка! Збірка думок, емоцій та стану українців після повномасштабного вторгнення русні в Україну. Ця книжка описує все те, що я (як і більшість українців) хотіли говорити, писати, кричати про русню і про те, що вони роблять з Україною.

[peponovampire · Rating 5 out of 5]

Цю книгу треба перечитувати. Особливо після перемоги.
Щоб навіть малесенького бажання не виникло протягнути руку русні.
Чи то економічно, чи то політично, чи то культурно.

[Gremrien · Rating 2 out of 5]

The idea was great: to talk about this war without any censorship, using as furious and obscene terms as you wish, without any fear that you would be banned by the social network or accused of “being too emotional/not rational.” I expected a lot from this collection of essays and hoped that it would be sharp and scathing.

I did not expect that it would be so simplistic and empty. Alas, most of the essays are just “emotional” without any tangible “sharpness” (from my point of view). I prefer when people stay intellectual even when they are furious and obscene. Here, we mostly see pure bitching without much “food for thought” (sure, the bitching is totally legitimate and resonant for all of us; I just did not understand why there should be a whole book with this stuff). Also, unfortunately, the book apparently had zero grammar editing (or the editor decided that punctuation belongs to the personal emotional expression of the authors, I don’t know), which additionally strengthens the impression of the general “cheapness.”

I quote below some reflections that feel more relevant/interesting for me than the rest of the book (I hope that Goodreads would not ban me after this) and, taken together, they leave a good impression indeed, but I still wasn’t a fan of this book overall.

*

Аліна Воловічева, письменниця:

“Сьогодні понеділок, N-ий день війни. В небі над Україною близько 40 ракет. Немає сенсу уточнювати, який саме це понеділок чи який саме це день війни. Таких днів уже була безліч та й надалі буде якась кількість. Але саме такої миті особливо голосно лунає у голові: «Йобана, блять, русня!».
Далебі, ця думка не полишає тебе ніколи. Просто інколи вона фонова, а іноді, от як зараз, схожа на набат. Стало звичним вітатися так із друзями, обирати городину до обіду, лякатися від сповіщень ДСНС. Універсальний код, який висловлює усю нескінченність холодної, виваженої ненависті до сусідньої квазіпухлини, яку ще досі чомусь мають за країну.”

*

Ніна Бажура, психолог

“Йобана русня, це коли прабабуся пошепки розказує, де можна ховати зерно. Ти намагаєшся їй пояснити, що часи змінилися, а вона тобі «Гай-гай, дитино, всі ми так колись думали, як молоді були».
Йобана русня, це коли ти гуляєш з братом, а він застигає, наче кам’яний, коли ви підходите до соняшникового поля. Щось питаєш, але брат тебе не чує. І ти розумієш, що він знову там, в 14-му році.
Йобана русня, це коли 24 лютого ти прокидаєшся від вибухів і панічно кидаєшся до чоловіка, дітей, до собаки, до тривожної валізки, до телефону. В думках хаос і дезорієнтація, руки тремтять і пітніють. Ти ще не знаєш, що за пів року адаптуєшся настільки, що сильні емоції викличе тільки наша перемога або початок ядерної світової.
Йобана русня, це коли з ирію вертаються лелеки, а село розбомблене. А серед розвалин цвітуть жовті нарциси.
Йобана русня, це коли ти повірила, що ввесь світ підтримує Україну і ви з дітьми в Берліні пішли на прогулянку в парк у вишиванках. П’яне русске бидло глузувало і обзивало, залякуючи, а місцеві вдавали, що нічого не бачать. А ти навіть не могла зняти це на відео, бо в обох руках тримала дитячі долоньки. Відпустити боялася, ще не відійшла від тисняви і хаосу евакуаційних потягів і переповнених вокзалів.
Йобана русня, це коли твоя сусідка непритомніє на городі, бо їй подзвонила донька, з якою понад два місяці не було зв’язку. Потім ви сидите у неї вдома, п’єте наливку і разом радієте. Але в глибині душі тобі гірчить чуже щастя, бо твій син пропав безвісти вісім місяців тому і досі немає ніякої звістки.
Йобана русня, це коли відводиш доньку до бабусі, наперекір всьому робиш милий манікюр і йдеш на курси володіння стрілецькою зброєю.
Йобана русня, це коли ти хочеш підтримати однокласника, який втратив ноги в ході бойових дій, а натомість він підбадьорює тебе і мотивує жити далі.
Йобана русня, це коли з цинічною посмішкою слухаєш похмурі прогнози психологів про суцільне травмування українців і йдеш плести маскувальні сітки. Вирішуєш, що рефлексуватимеш після перемоги, але все одно не згодна з тим, що падати і закривати голову руками під час вибуху — це патологія. А страждати, бо не можеш визначити, який йогурт купити на сніданок — норма.
Йобана русня, це коли в тебе з’являються нові ритуали, наприклад, донатити на ЗСУ під час кожної повітряної тривоги.
Йобана русня, це коли ранок починається не з кави, а із зведення Генштабу про втрати ворога.
Йобана русня, це коли найстрашніші історії розповідаються спокійно і тихо.
Йобана русня, це коли тобі болить кожен куточок України.
Йобана русня, це коли ти віриш, що зима буде важкою, весна ранньою, а росія знищеною.”

*

Каріна Тумаєва, поетка, волонтерка:

“У кожного українця останніми місяцями бувають такі дні, коли робота на радість, година добра, і настрій теж відповідний, ти ідеш собі вулицею, слухаєш музику і посміхаєшся, аж раптом… згадуєш, що русня досі існує.
Трохи калібруєш мозок, звично зітхаєш і бурмочеш собі під ніс «йобана русня». Ідеш далі, а настрій у тебе вже не дуже веселий. Все тому, що вони існують: ці таргани нашого всесвіту, цей кал, ненароком вступивши в який, мусиш зішкрібати паличкою з чоботів. Русня — це прокляття всіх років і століть, ембріон цивілізації, який так і не розвинувся в людину, нездорова асоціація радянських некрофілів, слиз, який ти намацав рукою у темряві. Я чесно не знаю, який народ в асоціативному ряді моїх думок може змагатися з руснею.”

*

Ольга Калініна, письменниця:

“Лють не має терміну давності. Вона не має одиниць виміру та приладу, який би її обчислив. Проте вона має кровоносну систему й серце, яке постійно підживлюється подіями та ситуаціями, до яких, здавалося, уже і звикла, але — ось чергова катівня на деокупованій території, ось дуже подібні одна до одної розповіді мешканців визволених територій, ось свіжі могили, ось затавровані Z чи V тварини, ось вирви замість будинків у житловому кварталі, ось ферма з обгорілими тваринами, ось, ось, ось… У такі моменти приходить дуже чітке усвідом��ення того, що лють — це стан, коли ти відчуваєш уже не спалахи агресії чи ненависті, а щось схоже на мігрень чи лаву, яка підіймається стравоходом до горла. На прокльони вже не вистачає ні сил, ані емоцій, бо розумієш, що москальського окупанта та загарбника проклинали не одну сотню років, а він досі живий і планомірно знищує все живе.”

*

Олександр Заклецъкий, культуртрегер, журналіст, волонтер:

“«Ні! Ми не фашисти та не бандити! — намагався я переконати своїх «московскіх друзей» у квітні 2014-го. — Навпаки — ми повстали проти влади бандитів і корупціонерів! Ми хочемо справедливості, заможності, гідності для всіх верств наших громадян!». «Зрозумійте! Це все пропаганда! Ми не нацисти!» — надривався я в коментарях і групах, аж раптом зрозумів, що вони — мої «как-би друзья» з рашки все чудово розуміють і тільки вдають із себе недолугого ваньку дурачка. Я зрозумів, що всі ці поети, письменники, науковці та журналісти, вся ця типу ліберальна фронда є частиною того самого хижого механізму російської імперії, як і можновладці. До цього моменту в моїй голові була русня — як посадовці та можновладці росіі, що узурпували владу та насаджують тоталітаризм, а е ліберальна фронда та обманутий народ. У 2014 році я зрозумів, що всі вони і є тією руснею без розбору на страти й групи. Саме з цього моменту до того розмитий вираз, який мав тільки чітку конотацію, набув і чіткої вербалізації.
24 січня 2022 року біля 4.30 ранку мене,розбудив дзвінок друга Сокола: «Прокидайся! Війна почалася! Нас бомблять ракетами! Хапай камери, ти маєш це все документувати!». «Йобана русня! – подумав я. – От на-хуя ви це зробили? Вам же ж пизда!». З того вислів моменту «Йобана русня!» став певною щоденною мантрою. «Привіт! Як справи? Йобана русня! Шо там по русні? Русні Пизда!» — чуєш від побратимів, від художників, поетів, журналістів, волонтерів, від зовсім молоденької феї з жовто-блакитним волоссям і від поважної професорки математики, від вантажника на складі волонтерки та від директора наукового інституту. А знаєте що це означає, не шановані північні сусіди? Вважайте, що ви довиябувалися!”

*

Катерина Трофимова, редакторка дитяча авторка:

“Раніше я б заклалася, що за таких умов мені снитиметься війна. Але війна від 24 лютого снилася мені лише тричі. Востаннє марилося, що вві сні я сплю. Наче в дійсності, лежачи на старенькому диванчику в батьківському домі, куди виїхала з Харкова ще в березні. Вві сні дзвонить будильник. Заледве розліплюю очі, відкладаю на «ще п’ять хвилин». До кімнати заходить мама, схиляється й торкається моєї руки, щоб розбудити, потім настійливо трясе мене за плече. Розплющую важезні повіки. Мама випростується і каже: «росія запустила атомні бомби». Чітко так, непорушно. Мовчу. Мама повторює: «росія запустила атомні бомби». Я загортаюся в ковдру і думаю: за життя «У нас тепер є ще десять хвилин, тож ще дві-три можна доспати…» Цієї миті я прокидаюся в дійсності та якийсь час не можу збагнути, чи страшно мені. Потім мене бере злість. Йобана блядь русня. Поверни мої сни, мої химерні дивні марева, стерво. Я не хочу, щоб мені снилися ці атомні сюжети. Й не хочу, щоб снилися розмови з друзями. Поверни мені ці розмови. Поверни мені мої дні, видрані з мене з корінням, нагло і боягузливо. Поверни будинки, в яких жили і працювали мої люди, поверни все, що ти зруйнувала. Поверни мої землі, які ти вкрала, заздрісна курво. Поверни життя моїх людей.
Забери нарешті свої трупи, які ти розкидала по моїй землі, як сміття. Забери свої кіптяві ракети, шматуй ними своє безхребетне тіло. Забери всю брехню, що вибльовуєш зі своєї пащі, п’янюго. Забери все, що принесла в мою країну, як забрала Януковича. Одну тільки ненависть не віддам. Щоб пам’ятати, що ти таке. Як же я прагну справедливості. Як же я прагну, щоб зло було покаране, а добро перемогло. Ми перемогли. Щоб мій неідеальний український світ переміг і жив, і глибшав, і вдосконалювався, і ріс, і процвітав. А йобана блядь русня прагне за будь-яку ціну підтвердити свій міф про нібито вищість, нібито значущість, втримати своїми брудними мацака-ми образ «рятівника світу». Де їм знати, що таке справедливість, цим любителям мастурбувати на власну «обраність».
Я не знаю, чим жила до цього йобана блядь русня. Напевне, хтось із них підгодовував песиків, хтось гасив пожежі, хтось захищав кандидатку, хтось писав пісні про свободу. Всі вони, всі: кожен, хто прийшов на мою землю зі зброєю, хто повірив телебаченню, а не рідним з України, хто брехав про «кровавих бандеравцав», хто пов’язував школярам колорадські стрічки — всі не-гомо-не-сапієнси перекреслили все добре, що, можливо, зробили за життя.”

*

Христина Морозова, авторка текстів:

“Моя знайома комунікаційниця позвільнялася з усіх робіт і тепер весь вільний час присвячує збору для підрозділу чоловіка: як не на поліетиленові плити, так на антидронову рушницю.
Мій знайомий урбаніст, скільки я його пам’ятаю, боровся за нові наземні переходи та трамвайні маршрути, щоб зробити місто зручнішим для пішоходів. Тепер не встає з-за керма, закуповує й ганяє автівки для військових.
Мій знайомий учений три дні викладав в соцмережах фото з сином і розповідав про його нові витівки. А тепер навантажує себе купою справ і повертається додому ближче до комендантської. Додому, де припадають пилом іграшки сина, якого може бачити хіба в зумі кілька разів на тиждень.
Це важко назвати великими трагедіями після Ірпеня й Маріуполя. Після історії військового, що повернувся додому в Дніпро, де з цілої родини вижив лише пес Крим. Після історії батька з Миколаєва, що кричав «синуля, синулєчка», коли хлопчика витягали з-під завалів. А наступного дня у його сина зупинилося серце. Після історії чоловіка з Одеси, що саме вийшов в магазин за продуктами для всієї родини, коли в його будинок влучила ракета.
Всі ми в нерівних умовах і постраждали по-різному. Але якщо ми хочемо зрозуміти цю величезну війну, отримати об’ємну картинку, нам важить кожна історія, кожен голос. Усіх, по кому проїхалася, кого зачепила, кого змінила ця війна. Тим більше фінальний рахунок ще нікому не виставлений.
Моїм головним бажанням в перші тижні повномасштабної війни було — повернути назад своє життя, нехай все буде, як раніше. Я розумію, наскільки інфантильною була ця фантазія.
Але я досі не розумію, нашою перемогою буде змінитися, стати врешті сильнішими? Чи наша надзадача — хапатися зубами за те, що нам дороге, що ми самі обрали, самі створили у своїй країні?
Та весь цей час я бачу, що у нас на зміну жаху та заціпенінню завжди приходить любов. Вона лишається на дні, коли відступають хвилі люті та роздратування.”

*

Дар’я Костенів, бізнес аналітик в IT:

“24 лютого моя країна прокинулась в жахітті. Мене важко назвати ранньою пташкою, тож я буквально проспала війну. Ви можете зауважити: «Даша, взагалі-то війна почалась ще 8 років тому». Та знаю я, знаю… Втім ракети, що пекельними іскрами розрізають небо над моїм будинком, тоді я бачила вперше.
«Йобана русня!» Відтоді ці два слова я стала повторювати частіше ніж «Дякую» і «Добрий день». Я з ними прокидаюсь під несамовите волання сирени і з ними лягаю спати, якщо взагалі випаде таке щастя, як сон.

(…)

Після нашої Перемоги українське небо стане ще блакитнішим. Я більше не боятимуся весняного грому і блискавки. А восени ми блукатимемо запашними українськими лісами з величезними кошиками, повними білих грибів, і шурхотіти ногами жовте листя. А влітку, сидячи дупами на розпеченому піску десь у Залізному порту, ми будемо жадібно кусати херсонські кавуни й сміятись з брудних від вуха до вуха солодких ротів.
І кожен новий день замість «йобана русня» я нарешті говоритиму «Дякую», «Добрий день» і «Я люблю тебе».”

*

Ніла Ревчук, бренд-менеджер:

“Мабуть, я все життя ненавидітиму русню за вину.
Той психологічний стан населення, у якому з 24 лютого перебуває вся країна, (а багато хто – з кінця 2013 року), насправді залежить від успіхів: на фронті, у міжнародному середовищі – не лише політичному, а й звичайному, загальнолюдському, — кількості наданої зброї тощо.
Але, якщо багато емоцій, почуттів мені вже добре вдалося опанувати, то все ще – я щодня відчуваю цю вину: за недостатність усього, що роблю. Скільки мільйонів моїх співгромадян сьогодні відчуває те саме?
Колективна вина накриває нас з головою повільно, як пліснява, що підриває дерево з коріння. Думаю, не всі мають це всередині — глизявий клубок «недо», що шкребе і тисне десь під ложечкою. А захочеш пояснити кому — не вийде отак відразу.
Дехто робить більше, ніж треба; ніж, здавалося б, може; більше, ніж будь-хто. Й однаково почувається винним. Інший включений посередньо – донатами, щоденною працею, завдяки чому сплачує податки, робить свій посильний внесок. Таких вина огортає теж, іноді – добряче притискає. Є серед знайомих і ті, хто зовсім не бачить себе в допомозі країні, ніяким чином. Такі, зазвичай, не відчувають вини. Я, було, довго себе заспокоювала всередині, мовляв, люди усякі бувають. Але досі не можу переступити цю колоду-фактор: вони усунулися від будь-якої допомоги.
Війна вириває з м’ясом старі сумніви, а натомість сіє нові.
Щодня про це думаю, закопую себе дедалі глибше, але не знаходжу, чим перекреслити.
Я належу до категорії тих, хто працює й донатить, залишаючись при цьому в межах країни. Бізнес, в якому я працюю, повним ходом допомагає армії, а я, народившись дівчиною й маючи змогу виїжджати за кордон, ні з того ні з сього була уповноважена включитися в переговорні процеси, й щодо гуманітарної допомоги теж.
Але кожного ранку, часто після безсонної ночі через повітряні тривоги, розплющуючи очі, я дивлюся в побілену стіну чи стелю батьківського дому, де тимчасово живу знову, і відчуваю у грудях оце — слизьку, чорну, розлиту в грудях вину. За те, що хтось життям своїм захищає оцей момент мого пробудження. І що я даю у відповідь обмаль, майже нічого.
Певно, феномен вини цивільних у воєнний час уже досліджувався науковцями-психологами, але в найближчі десятиліття це вийде на новий рівень, точно.
Хтось обов’язково напише магістерську роботу, захистить дисертацію, засновуючись на твоїх внутрішніх стражданнях і загонах-тараканах. Якби цей хтось створив страшенно непрофесійний тест із тупою назвою «Чи достатньо я роблю?», я б спалила той папірець дощенту.
Легко повірити, що ціла плеяда психологів зробить собі кар’єру на дослідженні міцного українського героїзму, чорного українського горя, присмаченого почуттям провини. Якби це врятувало наше й наступне покоління від проживання цього стану. Де там.”

*

Артем Поспелов, письменник:

“Просто так хочеться уникати найменшого натяку на браваду. Але як умістити в голові все, що сталося? русні пизда? Так, але за цим завжди слідує питання: якою блядь ціною?
Вважати себе громадянином світу, що хоче перейматися проблемами планетарного масштабу — так я колись намагався абстрагуватися від національної теми. Яка різниця, що відбувається на рівні країн, якщо країн як таких рано чи пізно просто не буде? Але річ в перспективі, чи не так? Річ у тут і зараз. Бути громадянином світу — дешеве виправдання.
Про який світ говорити, якщо мій народ хочуть застрелити, підірвати, спалити, задушити, зарізати, зґвалтувати, закатувати, викрасти, вивезти, продати, подарувати, знецінити, спаплюжити, обікрасти, заморити голодом, холодом, тобто знищити будь-яким чином? Як це пережити, коли ще навіть не кінець? Не знаю, але ми переживемо. І переможемо.
Але якою блядь ціною?”

[Kseniia · Rating 5 out of 5]

По обʼєму книга не велика, але емоційно дуже важка. Це дуже важлива книжка, в якій описані потужні емоції, в якій кожен знайде себе та пропустить цей біль, гнів, ненависть через себе. Хотіла би щоб цю книжку почитало багато людей, бо це дійсно важливо. Важливо не забувати, важливо прожити та поділитись. Дуже крута ідея і реалізація.

[Andrii Korpalo · Rating 5 out of 5]

У цій книзі є все те, що ви думали коли сиділи в коридорі чи бомбосховищі під час повітряної тривоги, те що відчували після прочитання новин, що лунало у думках кожного ранку коли переглядали зведення генштабу по втратам окупанта.. Йобана блядь русня

[Iryna Paprotska · Rating 3 out of 5]

Книжка неоднорідна. Вона емоційна в більшості своїй, є дуже гарні тексти, проте їх меншість. Але тих кілька текстів запам.ятались.

[Ira Kolomiets · Rating 4 out of 5]

Дуже непогана збірка різних оповідань, віршів про повномасштабну війну. Щось цікаве, щось нудновате, але в будь-якому випадку варто прочитання.
Завжди складно оцінювати збірки 🫣

[Maksym · Rating 5 out of 5]

Важко оцінити, бо це справді книга, яка викликає емоції, і далеко не позитивні. Отримав її одразу після публікації і читати більше 1-2 історій за раз не міг. Тож хороша книга, а емоції не дуже від історій, особливо як сам був свідком. мабуть, колись буде сприйматися по-іншому.

[Yevtymii Pnivchuk · Rating 5 out of 5]

_ 9/10 _

_ Унікальна збірка ессе-їв про те, що для вас означає і коли прийшла у ваше життя "йобана блядь русня". В основному це були історії з 24.02.2022-го. В декого осінь 2014-го, осінь 2004-го чи навіть жовтень 1990-го.

_ Ця книжка - це максимальна концентрація ненависті й люті всього українського народу до русні. Обов'язкова для прочитання всім любителям і не любителям русні.

_ І вишенькою на торті є останні дві порожні сторінки, в яких кожен розказує свою історію про ЙБН БЛД РСН.

[Євгенія · Rating 4 out of 5]

Дуже класна ідея збірки коротких концентрованих емоційних есеїв, написаних людьми з украй різних сфер і професій, яких об'єднує лють до ворога і любов до рідної країни. Деякі тексти дивували: від письменників вони подекуди доволі посередні, а від хіміків, біологів, експертів зі здорового харчування - настільки добрі та інформативні, що хотілося викарбувати їх у пам'яті.

Єдине що, книзі дуже, дуже, ДУЖЕ сильно не вистачає коректора. Іноді застрягала на якомусь з есеїв чи навіть відкладала книгу, бо це просто фізично тяжко читати через щільну концентрацію граматичних помилок і одруківок.

Хотіла поставити 3, але залишу 4, бо все-таки завдяки цій збірці дізналася про кількох дуже цікавих людей, за якими стежитиму. Ну і за те, що допомагала впоратися з емоціями під час тривог і чергових воєнних злочинів так званих росіян.

[Oleksandr Galushko · Rating 5 out of 5]

Якщо ви з України, відчували приходи десь поруч, на слух відрізняєте ППО від прильоту, не лякаєтесь дронів, якщо ви під обстріли на роботу, якщо останні три роки ви шоковані, чому так довго не розуміли, або навпаки, прозріли, а усвідомлення немає, якщо ви перестали дивуватися гнилі, ницості, тупості і абсурдності агресії на рівні ДНК сусіда, якщо ви хоч раз думали, чому війна, чи остання вона, чи зможемо ми і що, якою ціною…

Вірогідно, якийсь з варіантів вашого плину думок тут записаний, ще вирогідність, є і інші. Це точно не найкраща книга про Нашу Війну. Не впевнений, що ЙБН БЛД РСН є літературним шедевром. Та в моменті вартує уваги.

[Maria Chinkina · Rating 4 out of 5]

Назва - то любов. Хоч тату набивай.
Терапевтично. Трохи заспокоює нерви, після особливо жорстких атак по Україні.
24 лютого, 24 лютого. Багато матеріалів починається так, тому книгу не дочитала. 24 лютого - то день народження моєї доньки.

[Nataly Prockopchuk · Rating 3 out of 5]

Не дочитала
Не можу

[Viktoriya Malyarchuk · Rating 5 out of 5]

Якщо вам раптом забракло слів, щоб виразити свою ненависть і лють до йбн блд рсн, то це воно. Концентровано, порційно, без цензури