Ця збірка публіцистики є наскрізним і далекоглядним поглядом на минуле, теперішнє і майбутнє України в політичному та культурному аспектах. Автор філігранно описує феномени українських реалій, зокрема аналізує майдани України (2004 і 2013 років), розглядає кризу української еліти, кризу ідентичності українців за національністю і/або громадянством, а ще деталізує у фактах СССРівську залізну завісу ХХ століття у сфері культури та літератури зокрема.
Більшість із цих есеїв були надруковані у періодиці, найчастіше — англійською й українською, деколи польською та німецькою, а подеколи — і таким екзотичними мовами, як фарсі, турецька і каталонська. Усі українські версії автор підготував з надією на синергійний ефект зібраних під однією обкладинкою особистих дослідів та переживань — з надією на пробудження із совєтського оманного сну, який ще не розвіявся.
Mykola Riabchuk (Ukrainian: Микола Рябчук) is a Ukrainian public intellectual, journalist, political analyst, literary critic, translator and writer. Riabchuk is known for his analytical articles and essays on Ukrainian politics, national identity and analysis of Ukrainian history from postcolonial perspective.
неймовірна книга, неймовірний Микола Рябчук🤌🏻 думки автора, його бачення, викладення тих думок - вражає. як і кількість видатних людей серед його знайомих та товаришів. звісно ж, 5/5. шедевр.
детальний відгук вже є в моєму профілі! @booklow3 чекаю усіх, кому цікаво там🤍
дуже топові есеї, які хотілося обдумувати в процесі.
по-перше, недарма включені праці до 2014 року, які демонструють, як змінилися українці після Революції гідності. тим більше видно сяйво цих змін з 2024 року.
по-друге, цікаві історії з життя публічних діячів та творців, з якими ще не була знайома і тепер нотую до прочитання.
Рябчук пише захопливо і досить легко, хоч і на непрості теми, тому сподобався цей читацький досвід.
Дуже пощастить, якщо людина знайде для себе "свого" публічного інтелектуала: ти ніби і думаєш якісь думки, а "твій" публічний інтелектуал їх дуже гарно пише і оформлює. Я знайшла "свого" Миколу Рябчука. Чи то через те, шо ми обоє західняки, чи через поєднання гуманітарного з технічним, чи ше чогось - але мені його дуже приємно читати, він для мене близький.
Дуже хороша збірка! І назва теж хороша :) Я і про себе так думаю як у назві! Точніше, думаю про себе так як автор пише на звороті збірки.
Найперше, шо мені імпонує - це бачення пана Миколи різних видів українців: яких він видів і яких не видів :) Жартую, звісно, адже п. Микола, очевидно, видів багато видів українців і може про них повисновувати. Що він і робить у декількох своїх есеях. Критично, але чесно і не без оптимізму. Є ті, які себе чітко ідентифікують українцями, а є ті, які ще поки не чітко.
Дуже ще сподобалося, як п. Микола розповідає про богемні тусовки 70-их - я тепер трохи краще уявляю собі часи до свого народження. І ще цікавіше було зрозуміти всю обмеженість, яка чекала людей в СРСР і як вони її намагалися обходити: книжками і журналами з-за кордону. Поставила собі у чергу до читання"Нестерпну легкість буття", завдячуючи саме цій збірці. Та й ще зрозуміла, що криза цінностей у Європі відбувається не тільки після 2014, а й відбувалася колись, як після Празької весни.
А найприємніший розділ - останній! Про стосунки з людьми такі, як я люблю: чесні, відверті, з любов’ю і турботою.
«- Як по-вашому, те, що відбувається в Україні, - революція чи путч? - А що було там у вас, у Празі, в 1989-му?» Моя співрозмовниця явно не сподівалася такого зіставлення. Такого нахабства.»
Тільки зараз відкрила для себе Миколу Рябчука як сильного есеїста, що надзвичайно точно вміє діагностувати проблеми суспільства.
Есеї-аналізи з намаганням окреслити можливе майбутнє України, яке виявилося більшою мірою не таким як вбачалось. В деяких випадках я хапалась за текст, як спрагла людина за склянку води, бо заповнення прогалин в знаннях і добре сформульовані аргументи для дискусій просто так на дорозі не валяються. Інколи хотілось сперечатися і диспутувати з автором. В цілому цікава та варта до прочитання книга. Стиль написання не самий простий, про те пише логічно і структуровано.
це було сильно насправді і я дуже тепер люблю цю книгу і ВСІМ рекомендую прочитати. цікавий стиль який буквально каже все по факту. читати максимально лекго незважаючи на різні слова по типу партикулярний хоча це particular і квазірелігійний. дуже цікаво розповідається про стосунки між Україною та росією. я сміялась з висміювання «Свободи» і яника з його послідовниками як феномена олігархічного гомосовєтікуса.
Рябчук як завжди блискучий. Часто ловив себе на думці, що він висловлює мої думки, тільки робить це значно глибше, витонченіше та талановитіше. Шкода, що в книжці лише 214 сторінок. Ну і книжку варто все-таки було б назвати "Лексиконом ліберального націоналіста", так було б ближче до змісту.
мені пощастило дізнатися про постать Миколи Рябчука з університетського читання його інтерв’ю на семінар про дисидентів, а потім я натрапила на цю книгу і придбала, маючи приємні високі очікування, які повністю справдилися і навіть перевищили самі себе. я думаю, що це ідеальна книга для всіх, хто ще не надто розуміється на політичній ситуації в Україні, для тих, хто вже розуміється, для тих, кому цікаво почути імена людей, котрі зробили купу вартісної роботи для української культури і для тих, кому цікаво прочитати про цих людей щось особисте. усі есеї написані чудово-легко, їх хочеться читати, їх хочеться усвідомлювати та аналізувати. у них описані такі речі, що тобі крутяться в голові, а у слова ніяк не складаються. а Микола Рябчук бере і складає. одним словом, прекрасна публіцистика.
Я люблю читати Рябчука. Все. Від його наукових теорій до есеїв. Хоча есеї люблю більше. Есеїст він прекрасний. Для мене ці його невеликі і часто спррощені тексти є чудовим дистилятом думок. Запрошенням до дискусії. Ментальним гачком який змусить тебе або задуматись або ж детальніше розібратись у питанні. В цій книзі є розділ in memoriam про тих хто не знами. І знаєте тепер з усієї книги мені запам'ятався текст про Лишегу. Можливо тому, що його дивні вірші так мене свого часу здивували. Але чомусь я увляв його саме таким як розказує Рябчук. Диттиного простого незібраного - і геніального.
Поза кількома винятками, збірка повна тавтологій і взаємозамінних есеїв (спрощений погляд з мого боку, та все ж надто вже автор кружляє навколо тих самих тем тими самими шляхами думки).
Здається, я люблю есеї. Або те, як їх пише Рябчук? В його виконанні це не стільки публіцистика, скільки витончена гра зі словом та форматом. Отримала естетичне задоволення від того, як він їх розпочинає і закінчує, до яких прийомів вдається - і хоч за браком профільної освіти я не можу їх назвати чи розібрати, проте відчуваю інтуїтивно. Він достатньо об'єктивний і достоту суб'єктний, щирий та немарнославно інтелектуальний, пише з гумором, але теж в міру. Найбільше інтересу в мене викликав розділ про наших найближчих західних сусідів: Польшу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Словенію. Нажаль, я мало знаю про ці країни, тож було дуже корисно зануритися в культурний та історичний контекст в якому дорослішав, а потім і працював Рябчук. Важливо сказати, що більшість есеїв написані до 2014 року, і тільки декілька - після. Тому деякі теми, сподівання та занепокоєння читаються постфактум дивно, проте читати все одно цікаво, як й "І знов я влізаю в танк…" Забужко. Послання з минулого від тих, хто знав, що трапиться, та їх мало хто чув. Що ж, маємо змогу почути та зрозуміти зараз - здається, в нашій країні це ніколи не запізно зробити. Щодо авторства метафори "двох Україн", яка була підхвачена спочатку в суто гуманітарних дискусіях інтелектуальних еліт країни, а потім перекочувала в тепер вже широко розповсюджені, спрощені та некрасиві срачі про перевагу "західняків" над "східняками" (або ж - рідше - навпаки), то Рябчук в цій збірці каже, що зовсім не того хотів від піднятої теми, і, знаючи гнилу та ні до чого не ведучу сутність розмов про цю ідею, йому якби віриш. Хоча й досадно, що весь той мул, який роками ллється на цілком реальних людей з різних куточків України, був піднятий зі дна свідомості і сформований в слова саме цим чудовим есеїстом.
Тверезі й розважливі розумування. Виявляється, українська політична публіцистика – то не конче висміювання москалів і гудження "поганих" українців. Те, як пан Рябчук відрефлексовує наш національний комплекс меншовартості – з такою собі глибоко освіченою скромністю, – вельми й вельми імпонує.
Дуже сподобалось. Читати ці есеї зараз, в період чергово загострення російської імперської болячки, особливо цікаво. Можна не лише пригадати всі ключові перепетії україно-російських стосунків та їх cвоєрідне відображення у формі конкуренції «двох Україн», але до певної міри зрозуміти, чому нинішня війна була неминучою. Особливо душевними є спогади про молоді роки та богемну львівську тусовку: Грицька Чубая, Олега Лишегу та інших. А також про Джеймса Мейса
це було досить цікаво + я не знала, що автор особисто знайомий зі стількома відомими людьми, було дивовижно приємно про них почитати я наче сама з ними здружилась дуже сподобались думки автора щодо росії та України, все чітко і по факту думаю, це маст рід для українців і не тільки
There was a large wave of high appraisals for this book some time ago — so strong and convincing that I immediately bought it and made it “a priority reading.” I am definitely thirsty these days for intelligent and thoughtful reflections on political, social, historical subjects.
However, I did not find this book especially exciting. Yes, it’s intelligent and thoughtful enough, and I agree with the author about most, if not all, issues he discussed. And yet, it looked somewhat anemic and “outdated” for me.
The book consists of various essays that were published in Ukrainian and foreign media earlier, mostly between 2013 to 2019, although there are some earlier and later ones, too, but I had a feeling that they were predominantly about 2013, because he discussed those “pre-revolutionary” realities that now look completely bewildering and not relevant today.
(Of course, we NEED discussions about those times, a lot of them, but the events and personalities have to be discussed specifically from TODAY’S point of view, with a clear understanding of many things we did not know then and from the perspective of everything that happened later. However, when even an intelligent person talks about Янукович and his politics from the depth of THAT time, it looks naïve and irrelevant now. You just blink “Янукович? Who the fuck is Янукович today? Why do we even talk about this creature now?”.)
Overall, I did not understand what was the purpose of composing such a book of old essays right now and why so many people were thrilled about it. It’s a good intelligent author, but he is a journalist, and his essays for me have the most value “here and now,” i.e. as a repercussion to current events. I agree with his reflections and find them correct and thoughtful, but I did not learn much new/original/interesting from them either. I suppose this discourse is mostly “a common place” for intelligent people today. I am glad I discovered another decent analytical journalist in Ukraine, and I will try to pay attention to his current publications if I see them online, but I did not get the idea of this particular book as something wholesome and the joint message of the collection of essays in it.
Єсеї складені із історичних фактів, політичної аналітики і усіх страждань українського народу протягом останніх 50 років мінімум. Моєму мозку, який звик отримувати 80% інформації із тіктоку було складно без приколів, але читати це потрібно.
«Крим – сприймається як однозначно земля цього невеличкого народу, за який Україна взяла на себе відповідальність і тої відповідальності не справдила.»
«Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка. Але водночас оті «кілька смертей» — це дуже конкретні люди, яких знаємо особисто і відхід яких сприймаємо куди емоційніше, ніж сухі статистичні дані з усього світу, хоч би якими вони були астрономічними.»
«Лексикон» Рябчука - це збірка есеїв автора, які висловлюють його індивідуальні думки та враження щодо різних історичних подій, які він пережив.
Перша частина - повертає у часи Майданів. Автор показує їхні розбіжності і прозоро висловлює свою думку з цього приводу підкріплюючи позицію цитатами різних публіцистів.
Тут же приводить опис своїх вражень від подій 1968 року у Чехословач- чині, згадуючи ситуації що панували тоді між простим населенням.
Крім цього, описує події «перестройки», як він почувався і як кожен думав, що ось-ось все знову стане як колись.
В другому розділі мова йде про Польщу. Автор описує, ставлення совєтів до поляків в контексті того часу, як поляки відрізнялися від українців і чому у них «вийшло» відділитися від звіра Євразії.
У розділі 3, Рябчук пояснює «на пальцях» чим є нація, ідентичність, мова і як вони формуют�� націоналізм. І клянуся, ви отримаєте багато відповідей на питання,які на підсвідомому рівні виникали в таких як я «несвідомих»
Останній розділ, як на мене дуже інтимний і особистий.
Це есеї про уже померлих близьких друзів автора. Він ділиться особистими спогадами і цікавими історіями, які вони пережили разом.
Тут згадуються Джеймс Мейс, Григорій Чубай, Олег Лишега, Олександр Гриценко.
безперечно, до прочитання кожному! такий наплив інформації, нових для мене осіб і подій, чарівно описаний Рябчуком, викликає захват "кінець однієї епохи" сподобався найбільше, читала, без змоги відірватися; зацікавилася особою Чубая, що насправді вартий більшої уваги !! це пізнавально, і як ніколи актуально та цікаво
Передусім хотів би зазначити, що Микола Рябчук правдивий український ітелектуал та надзвичайний майстер есеїстики. Шевченківску премію отримав заслужено і навіть запізно. Це людина-епоха, на життєвій дорозі, якого зустрічались багато недзвичайних людей, які входять до пантеону української слави та гордості.
Щодо книги, то є певне розчарування, тексти підібрані у дивний спосіб. Частина текстів сьогодні безнадійно неактуальна, як це було в час їх написання. Може з роками вони набудуть ще своєї гостроти, але читати про антиукраїнську політику януковича за часів своєї каденції у 2010 році у 2022 році не цікаво… В одному із есеїв автор справедливо говорить про втрату актуальності деяких текстів Чеслава Мілоша, але недогледів, що його тексти для сучасного чатача дещо занудні, бо всі ми самовидці цих подій.
У есеї «Транзит» автор влучно та іронічно зазначає, що у процесі становлення пострадянських держав, білоруси знайшли свого батька, а росіяни - Крихітку Цахес. Це напевно найоригінальніша алегорія, яку я чув останнім часом. ;)
Замість відгуку в 2023 році, цитата з есею Миколи Рябчука 2019 року: "Попри всю мою шану до зарубіжних колег, я не готовий піддатися їхньому прекраснодухому пацифізму і зайнятися прокладанням "мостів" до Росії – принаймні доти, доки російські найманці вбивають наших людей за мовчазної згоди абсолютної більшості росіян. Хай спершу припинять обстріли, виведуть з України свої війська, відвезуть до Гааги своїх ліліпутінів, – і тільки тоді ми зможемо розпочати діалог, який матиме сенс. А до того всі "мости", які ми будуватимемо, будуть скидатися на міст підполковника Ніколсона через річку Квай. Ці мости не зруйнують мурів і не знищать стереотипів, які відгороджують росіян від реальної України. Зате полегшать рух у наш бік їхнім танкам, аґентам і пропаганді. Заяви наших попсових звьозд про те, що в Москві вони, тіпа, виспівують-витанцьовують не для Путіна, а для чудових і, звісно ж, братніх для них росіян, звучать приблизно так само, як виправдання виступів у Берліні під час Другої світової війни. Там теж були ті, що служили мистецтву, а не брудній політиці, і виспівували зовсім не для Гітлера.
Ми вже й так збудували забагато "мостів" до Росії, і дозволили росіянам збудувати ще більше троянських мостів до нас – аж до останнього, Керченського. Саме цими "мостами" вони завозили свій цемент, свою цеглу й бетон до нас, викладаючи стіни у головах наших людей, стіни між різними групами й регіонами, між Україною та світом. В умовах війни саме час ці "мости" повисаджувати. І збудувати натомість єдину, але справді могутню стіну, яка б відокремила нас від Мордору на сході. Це буде складно, коштовно і, може, для декого навіть болісно. Проте ціла країна не повинна бути заручницею тьоті Клави, якій конче треба в Москву до родичів, або вуйка Петра, якому нема куди більш поїхати на заробітки, крім як у Тюмєнь. Хоч як прикро, та всі контакти з ворогом під час війни пахнуть колаборацією. Мусимо це чесно сказати – і нашим співгромадянам, і нашим закордонним друзям – за всієї поваги до підполковника Ніколсона та його інженерного перфекціонізму"
Прекрасна робота над обкладинкою, бо вона нагадує естетику українських діаспорних видань XX століття. Власне книжка розрізає історію України останніх часів - переважно спостереження за життя автора - і аналізує складне життя українців. Тут є розлогі згадки про Лишегу й Чубая, адже автор з ними товаришував. Загалом, гарна книжка, яку легко читати, бо написана з розмовною подачею, ніби слухаєш старшого товариша. Так і є, адже Микола Рябчук передає тут молодому поколінню свій досвід дисидентства, хоч і може не найбільш показового. Як свідок доби він дає базу для того, куди можна копати зацікавленим особам - книги, видання й автори. В книзі подано соціологічні висновки про українців і ставлення їх до інших народів. Збірку есеїв пронизано темою "перестройки", але потім річ доходить і до сучасності, зокрема й до анексії Криму, де мені до вподоби позиція автора. Не сподобалось лише те, що в деяких есеях повторювались аргументи та приклади.
ст.28 «Українцям доводиться вчитись нині ще й іншої мудрості – про Бога, який допомагає насамперед тому, хто допомагає собі сам, і про світ, який співчуває насамперед тим, котрі відбиваються». ⠀ Дана збірка нині є особливо актуальною, оскільки есеї, з яких вона складається, були написані у різні роки і за ними можна відслідкувати як крок за кроком дійшло до того, що відбувається зараз. ⠀ Микола Рябчук описує свій погляд на минуле, теперішнє і майбутнє України в політичному та культурному аспектах. Автор описує такі важливі теми як: Майдани України у 2004 та 2013 роках, кризу української еліти, кризу ідентичности українців, про російську пропаганду та її вплив, про СССРівську завісу у сфері культури. ⠀ Останнім часом мене гостро цікавили два питання: Що заважало Україні весь час бути ближчою до Європи? Звідки і чому з’явився так званий поділ на дві України? ⠀ У даній збірці публіцистики я знайшла відповіді. ⠀
Чимало відкриттів неприємних і знайомств щемких. Буденний контекст настільки близько, що без подібної рефлексії його важко розпізнати. "Лексикон націоналіста" якраз про нього, про передумови й передлюдей. Дуже пізнавально для "незалежного" покоління, для тих, хто більше чув, ніж бачив. Це змога відчути наш "націоналістичний" пульс, від історії, політичної критики й розчарування, до мистецького адреналіну й совєтського розпачу. Мені стало на кілька вечорів розмов із батьками, про "какую тюрму потєрялі". Не вистачило свіжих есеїв про політику, про п'ятого й шостого каге. Напевно, для автора цей буденний контекст ще заблизько й він делікатно минає політичних шлях "свіжих" лідерів, завершуючи аналітику на Ющенку.