What do you think?
Rate this book
Іван і Феба
«Іван і Феба» — роман Оксани Луцишиної, дія якого розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності.
Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою.
Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.
Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою.
Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.
392 pages, Hardcover
Published January 1, 2019
11 people are currently reading
205 people want to read
About the author
Оксана Луцишина
19 books6 followersThis is the author's profile for Ukrainian name spelling. See also Oksana Lutsyshyna
Оксана Петрівна Луцишина (10 жовтня 1974, Ужгород) — українська письменниця, перекладачка, літературознавиця. Член Українського ПЕН. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за роман «Іван і Феба».
Оксана Петрівна Луцишина (10 жовтня 1974, Ужгород) — українська письменниця, перекладачка, літературознавиця. Член Українського ПЕН. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за роман «Іван і Феба».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 41 reviews
Read
January 19, 2020Найновіша українська історія виявилася такою щедрою на великі потрясіння, що не всі з них здобулися на художню рефлексію: не встигає суспільство осмислити попередню революцію, як із-за рогу історії прозирають нові поворотні моменти. Унаслідок цього Революція на граніті стала, певною мірою, «втраченою революцією» — мало присутня у популярній пам’яті (настільки, що зазвичай навіть випадає з переліків наших майданів) і майже відсутня в літературі. «Іван і Феба» почасти заповнює цю прогалину — а заодно розглядає різні моделі спротиву.
Далі на ЛітАкценті.
Далі на ЛітАкценті.
January 12, 2020
Оксана Луцишина написала дуже важливий роман, який цілком справедливо потрапляє до переліку найкращих книжок 2019 року.
Передовсім він про перетворення [маленької] людини [без властивостей]. Іван "увірує" в національну ідею під впливом львівського середовища та кічухи з історичними діячами, що її бачить у майстерні богемного художника (що однак не означає, що його українство кічеве!)...
Але, звісно, цей роман також про Революцію на граніті. Спочатку видається, що це просто добротне художнє опрацювання історичних подій, але потім авторці вдається вийти на глибший рівень, на якому зчитується схожість усіх трьох Майданів: в тому, що вони не мають явних супротивників, а борються радше проти невидимої порожнечі; що вони, певні своєї перемоги, розходяться саме тоді, коли невидимі супротивники кажуть "ми ще побачимо, хто переміг"; що кожний Майдан постійно стоїть під загрозою зневіри та страху не здійснитися, від яких їх рятує, здавалося б, щось вище..
...отже, Іван повертається переможцем, аби зрозуміти, що боротьбу таки не виграно. Він, як і всі, чекав, що проти них кинуть танки, натомість їхню психіку ламають кегебісти та есбеушники, які "вже не з першого відділу" й "теж борються за Україну" (і ці слова теж не є нещирими! – тільки з народженням України стає зрозуміло, як багато Україн).
..і врешті, після кожного Майдану ми переконуємо себе, що таки здобули незалежність / справедливість / свободу, задовольнившись тим, що змогли зробити. Далі приходить пореволюційний застій, у якому "головне вціліти" (майже пасаж пізнього Хвильового!). Вціліти від тотальної зневіри (проблема в тому, що "вціліти" означає тут прийняти традиційний уклад життя, з усіма наслідками цього прийняття, а передовсім —
прийняттям безсенсового існування).
Також це роман про Закарпаття, де від чоловіка очікують перманентного добудовування поверхів хати. А від жінки — доброго ґаздування. Втім, "хіба можуть бути добрі ґазди після розкуркулення?", в 90-х, коли всі повільно спиваються.
У постаті "Феби" бачимо долю української жінки ранніх 90-х, чия травма після пологів співвідносна з пореволюційною травмою Івана. Авторка натякає, що "Феба" приблизно дорівнює "Україна". Обох треба "берегти", обидві, зрештою, мусять самі себе захищати й лікувати. І, попри все, їм починає це вдаватися.
Перші дві частини роману написані блискуче; третя стає хронологією 90-х з появою інтернету, есдеків та повсюдним вмиранням та руйнуванням. Авторка веде своїх героїв та героїнь через цю пітьму, то кидаючи напризволяще, то рятуючи; третя частина роману дуже літературна й реалістична: їй часто бракує інсайтів попередніх двох. Однак і тут чути майстерну руку оповідачки, в якій (дуже віддалено) проглядаються інтонації Підмогильного.
Дуже важливо, щоб цей роман було прочитано й відрефлексновано. Він препарує дійсність з хірургічною точністю, а багато його сторінок подібні до каміння, що, розсікаючи воду, дістається дна.
Вболіватиму на "Літакценті" за Луцишину :)
Передовсім він про перетворення [маленької] людини [без властивостей]. Іван "увірує" в національну ідею під впливом львівського середовища та кічухи з історичними діячами, що її бачить у майстерні богемного художника (що однак не означає, що його українство кічеве!)...
Але, звісно, цей роман також про Революцію на граніті. Спочатку видається, що це просто добротне художнє опрацювання історичних подій, але потім авторці вдається вийти на глибший рівень, на якому зчитується схожість усіх трьох Майданів: в тому, що вони не мають явних супротивників, а борються радше проти невидимої порожнечі; що вони, певні своєї перемоги, розходяться саме тоді, коли невидимі супротивники кажуть "ми ще побачимо, хто переміг"; що кожний Майдан постійно стоїть під загрозою зневіри та страху не здійснитися, від яких їх рятує, здавалося б, щось вище..
...отже, Іван повертається переможцем, аби зрозуміти, що боротьбу таки не виграно. Він, як і всі, чекав, що проти них кинуть танки, натомість їхню психіку ламають кегебісти та есбеушники, які "вже не з першого відділу" й "теж борються за Україну" (і ці слова теж не є нещирими! – тільки з народженням України стає зрозуміло, як багато Україн).
..і врешті, після кожного Майдану ми переконуємо себе, що таки здобули незалежність / справедливість / свободу, задовольнившись тим, що змогли зробити. Далі приходить пореволюційний застій, у якому "головне вціліти" (майже пасаж пізнього Хвильового!). Вціліти від тотальної зневіри (проблема в тому, що "вціліти" означає тут прийняти традиційний уклад життя, з усіма наслідками цього прийняття, а передовсім —
прийняттям безсенсового існування).
Також це роман про Закарпаття, де від чоловіка очікують перманентного добудовування поверхів хати. А від жінки — доброго ґаздування. Втім, "хіба можуть бути добрі ґазди після розкуркулення?", в 90-х, коли всі повільно спиваються.
У постаті "Феби" бачимо долю української жінки ранніх 90-х, чия травма після пологів співвідносна з пореволюційною травмою Івана. Авторка натякає, що "Феба" приблизно дорівнює "Україна". Обох треба "берегти", обидві, зрештою, мусять самі себе захищати й лікувати. І, попри все, їм починає це вдаватися.
Перші дві частини роману написані блискуче; третя стає хронологією 90-х з появою інтернету, есдеків та повсюдним вмиранням та руйнуванням. Авторка веде своїх героїв та героїнь через цю пітьму, то кидаючи напризволяще, то рятуючи; третя частина роману дуже літературна й реалістична: їй часто бракує інсайтів попередніх двох. Однак і тут чути майстерну руку оповідачки, в якій (дуже віддалено) проглядаються інтонації Підмогильного.
Дуже важливо, щоб цей роман було прочитано й відрефлексновано. Він препарує дійсність з хірургічною точністю, а багато його сторінок подібні до каміння, що, розсікаючи воду, дістається дна.
Вболіватиму на "Літакценті" за Луцишину :)
October 17, 2021
Ближче до фіналу роману є епізод, де американський економіст читає лекцію новоспеченим підприємцям пояснюючи проблеми українців «менталітетом бідності». Іван думає про себе: «Це — не менталітет бідності. Це — менталітет окопів і підвалів. Коли сидиш в окопах або підвалах і молишся, аби лиш упало не на тебе, то не думаєш, що можеш творити власну реальність і щось вибирати». Але мовчить, це теж наслідок окопного менталітету. «Думати — як земля. Думати — як могила. Це можна було б розказати присутнім тут людям. Це вони, мабуть, зрозуміли б». Могили не схильні говорити, лише зрідка чорнозем підводиться і дивиться в вічі. Неможливість говорити, розмовляти, називати важливі речі це і причина, і наслідок проблем, і невідомо як розірвати замкнуте коло. Справді, що відповісти старому діду, який посеред сімейного свята зірвався на спомини про Карпатську Русь? «Усе сказане і виплакане було, як зворотний бік місяця, — незрозуміле, таємне, і тепер, коли воно раптом їм явилося, ніхто не знав, що робити далі. Не можна було з того сміятися. Не можна було за те випити. Не можна було з тим жити». В романі навмисне зведено національне й особисте: Іван «мусив би вивуджувати чорні шматки почуттів з колодязя свого єства — по одному, підносити до світла і довго роздивлятися, перш ніж назвати їх якось, дати їм імена, як Адам давав імена звірам і птицям. Але не мав як, не було на світі такого часу, світ квапив його, бив по спині канчуками, гнав, наче коняку». Книга Луцишиної спроба проговорити зовсім недавнє минуле: Революцію на граніті й наступне за нею десятиліття. За дивною іронією, чим найближчі події, тим менше у нас про них говорять. Схоже це перша спроба звернутися до них в художній літературі. Читання це неприємне, тригер на тригері, але важливе. Втім, може й не варто себе мучити. «“Ми що — так і будемо тут лежати, межи мерців?” — запитала Роза. “Межи мерців нас ніхто не знайде”, — відповів він».
July 9, 2020
Роман «Іван і Феба» охоплює таке широке коло різних проблем, що одного прочитання явно недостатньо, щоб виокремити їх усі. Це і ретроспектива Революції на граніті, яку не було осмислено не тільки у художніх творах, а й взагалі. І нелегка адаптація до пострадянського життя. І патріархальний тиск батьків на дітей. Післяпологова депресія і неможливість жінки реалізувати себе поза чоловіком. Протиставлення колективної пам’яті індивідуальній. Регіональні особливості прикордонного Закарпаття з його національною неоднорідністю. Тут навіть присутні тіні й інших історичних травм – розкуркулення/колективізації, репресій, війни, підпільного протистояння радянській владі.
Головний герой Іван – рядовий учасник Революції на граніті. Він усіляко чіпляється з пережите восени 1990 року у своєму подальшому житті як за щось справжнє, непідробне, дійсно важливе. Після Революції він стикається з представниками КДБ і переживає цю зустріч як найбільше приниження. Параноя, що за ним досі стежать, що навколо «вороги», постійне відчуття небезпеки не відпускає його і після проголошення Незалежності (а це ж була перемога, саме за неї боролись тоді студенти, серед яких був Іван!). Зрештою, він тікає зі Львова, де вчився, додому на Закарпаття. Але стабільність, що її обіцяє тихе життя на околиці Ужгорода та шлюб із Фебою, виявляється примарною.
Де ж у романі Феба? За винятком двох її монологів – чужорідних елементів у оповіді суцільно про Івана, - ми не бачимо її у романі. Авторка промальовує її схематично, відокремлено, ніби другорядного героя. Та відсутність Феби говорить про неї набагато більше, ніж усі Іванові думки та згадки. Тонка і чутлива натура Феби-поетки не може реалізуватись у запропонованій патріархальній моделі. Шлюб за домовленістю батьків, життя поруч з авторитарною свекрухою, післяродова депресія. Це те життя, яким вона хотіла жити? Ні. Вона хотіла би писати, але Іван заступає їй світло – знищив дискету з її віршами, зґвалтував, забрав від батьків, хоча й вони теж не підтримували дівчину у творчих починаннях.
Свекруха Магріта, до речі, ще один дуже показовий персонаж роману: її різнонаціональне походження, тягар історичної пам’яті, прив’язаність до дому, криза власного шлюбу творять з неї сильну, але водночас глибоко нещасну жінку. Старша донька повторює її нещасливу долю, а син Іван аж занадто до неї прив’язаний, хоч і є носієм інших цінностей. Для Магріти важливо мати дім як безпечну фортецю від негараздів, що їх переживає суспільство. Вона не переймається політичним ладом, Іван прихов��вав від неї участь у Революції на граніті. Лише вимкнули світло і цим втрутились у її розмірене життя, Магріта починає сварити владу. Образ дому є ключовим для усього роману. Іван повертається додому. Матір прагне, щоб його життєвою ціллю було добудувати дім. Він приводить молоду дружину у батьківський дім, хоч ще недавно планував втекти.
Все з цим романом добре. Авторське письмо густе і смачне. Сюжет тримає в інтризі. В портреті покоління 1990-х окреслені не лише його власні унікальні риси, але й вбачається схожість з подальшими українськими постреволюційними поколіннями. Та чи від цього легше?
Головний герой Іван – рядовий учасник Революції на граніті. Він усіляко чіпляється з пережите восени 1990 року у своєму подальшому житті як за щось справжнє, непідробне, дійсно важливе. Після Революції він стикається з представниками КДБ і переживає цю зустріч як найбільше приниження. Параноя, що за ним досі стежать, що навколо «вороги», постійне відчуття небезпеки не відпускає його і після проголошення Незалежності (а це ж була перемога, саме за неї боролись тоді студенти, серед яких був Іван!). Зрештою, він тікає зі Львова, де вчився, додому на Закарпаття. Але стабільність, що її обіцяє тихе життя на околиці Ужгорода та шлюб із Фебою, виявляється примарною.
Де ж у романі Феба? За винятком двох її монологів – чужорідних елементів у оповіді суцільно про Івана, - ми не бачимо її у романі. Авторка промальовує її схематично, відокремлено, ніби другорядного героя. Та відсутність Феби говорить про неї набагато більше, ніж усі Іванові думки та згадки. Тонка і чутлива натура Феби-поетки не може реалізуватись у запропонованій патріархальній моделі. Шлюб за домовленістю батьків, життя поруч з авторитарною свекрухою, післяродова депресія. Це те життя, яким вона хотіла жити? Ні. Вона хотіла би писати, але Іван заступає їй світло – знищив дискету з її віршами, зґвалтував, забрав від батьків, хоча й вони теж не підтримували дівчину у творчих починаннях.
Свекруха Магріта, до речі, ще один дуже показовий персонаж роману: її різнонаціональне походження, тягар історичної пам’яті, прив’язаність до дому, криза власного шлюбу творять з неї сильну, але водночас глибоко нещасну жінку. Старша донька повторює її нещасливу долю, а син Іван аж занадто до неї прив’язаний, хоч і є носієм інших цінностей. Для Магріти важливо мати дім як безпечну фортецю від негараздів, що їх переживає суспільство. Вона не переймається політичним ладом, Іван прихов��вав від неї участь у Революції на граніті. Лише вимкнули світло і цим втрутились у її розмірене життя, Магріта починає сварити владу. Образ дому є ключовим для усього роману. Іван повертається додому. Матір прагне, щоб його життєвою ціллю було добудувати дім. Він приводить молоду дружину у батьківський дім, хоч ще недавно планував втекти.
Все з цим романом добре. Авторське письмо густе і смачне. Сюжет тримає в інтризі. В портреті покоління 1990-х окреслені не лише його власні унікальні риси, але й вбачається схожість з подальшими українськими постреволюційними поколіннями. Та чи від цього легше?
Read
January 21, 2020Прочитувати цей роман можна на кількох рівнях, та особисто мені найцікавіше дивитися на нього як на роман про покоління – власне, тих, кому нині між сорок і п’ятдесят і хто робив Революцію на граніті (бо «Іван і Феба» зокрема про це). У такому контексті твір Луцишиної стає також цікавою реплікою в знову актуальній дискусії про те, що їм (і нам) не вдалося в першій – і кожній із наступних – революцій. І чому. Психологічно доволі докладно прописаний досвід Івана, фікційного учасника студентського голодування 1990-го, який, утім, діє поруч із упізнаваними «реальними» персонажами, пропонує щонайменше кілька важливих спостережень у цьому напрямку.
А ще це роман про невдалий шлюб у звично патріархальних умовах Закарпаття зразка 1990-х.
Повністю: http://litakcent.com/2020/01/19/litak...
А ще це роман про невдалий шлюб у звично патріархальних умовах Закарпаття зразка 1990-х.
Повністю: http://litakcent.com/2020/01/19/litak...
Read
February 18, 2020Справжня література. Але як і у випадку "Не червоніючи", мене від неї аж накриває відчуттям безвиході і приреченості. Наче не можуть жодні люди просто бути щасливими.
March 21, 2021
Це роман про українські 90-ті, про Революцію на граніті, про життя після розвалу Союзу. Найбільше мене вразила глибина психологічних описів головних героїв – Івана і Марічки.
Рекомендую читати усім, хто ще не читав.
Рекомендую читати усім, хто ще не читав.
February 7, 2021
Коли прочитуєш «Івана і Фебу» за день, то буквально відчуваєш, як в тебе забивають цвяхи: деревина тріщить і ламається, але вже ж забивають, тому треба терпіти, хоч вже опісля сидиш у повній безнадії, а цвяхи ніяк не виймаються, а стирчать собі.
September 2, 2021
Ви коли-небудь розглядали старі посмертні фотографії невідомих вам людей? (ті зловісні сімейні портрети, на яких люди позували на згадку з родичем, що нещодавно помер).
От спостерігання за героями роману "Іван і Феба" це точно як розгадування посмертної фотографії — піди вгадай, хто ж з героїв ще живий, а хто вже мрець і тільки імітує життя в оточенні родичів.
Бо сімейні зв'язки, які об'єднують цих людей — це якесь мертве важке плетиво з неврозів, травм і насильства, яке вони з покоління в покоління чинять з самими собою та зі своїми близькими.
Така побутова мудрість, в якій "старший павук міцно обплітає молодшого".
Де не люблять, не дивляться в очі, де насилують:
– ми вже старі. ти невдячна. не цінуєш нас. кому ти потрібна?
— тебе? я? та ти навіть не знаєш, що таке справжні побої
— лягай, я сказав!
— ти в нормальній сім'ї ростеш, не в інтернаті якомусь.
І цей сімейний мрак і нелюбов суголосна подіям їхнього часу — розпад радянського союзу, мітинги, переслідування КГБ, паранойя, виживання.
Тривога розлита в повітрі: студенти голодують на граніті проти уряду, академіки їдуть заробітчанами в Румуніях і Польщах.
"Іван і Феба" — це мемуари покоління, яке було покалічене хворою владою, і Оксана Луцишина дуже переконливо художньо і стилістично занурює в ті часи.
"Крик. Ціла країна була — крик. Крик, який врешті-решт не вміщається в тебе, і ось уже кричиш ти — на дітей, на батьків, на підлеглих, на чорта лисого".
Атмосфера роману прогіркла, наче ті парфуми "Красная Москва", які матір Івана (Маргіта) все берегла для "особливих випадків" — так жаліла для самої себе, що ніколи й не використала (до речі, тема неспроможності і втрачених можливостей взагалі зчитується на кожному кроці).
Настрій настільки спертий, що закриєш книгу, а тобі ще досі б'є звідти запах перегару, зношеного одягу, безгрошів'я, безсилля.
Одним словом, хороша книга про нашу історію — недарма авторка за неї Шевченківську премію цього року отримала.
От спостерігання за героями роману "Іван і Феба" це точно як розгадування посмертної фотографії — піди вгадай, хто ж з героїв ще живий, а хто вже мрець і тільки імітує життя в оточенні родичів.
Бо сімейні зв'язки, які об'єднують цих людей — це якесь мертве важке плетиво з неврозів, травм і насильства, яке вони з покоління в покоління чинять з самими собою та зі своїми близькими.
Така побутова мудрість, в якій "старший павук міцно обплітає молодшого".
Де не люблять, не дивляться в очі, де насилують:
– ми вже старі. ти невдячна. не цінуєш нас. кому ти потрібна?
— тебе? я? та ти навіть не знаєш, що таке справжні побої
— лягай, я сказав!
— ти в нормальній сім'ї ростеш, не в інтернаті якомусь.
І цей сімейний мрак і нелюбов суголосна подіям їхнього часу — розпад радянського союзу, мітинги, переслідування КГБ, паранойя, виживання.
Тривога розлита в повітрі: студенти голодують на граніті проти уряду, академіки їдуть заробітчанами в Румуніях і Польщах.
"Іван і Феба" — це мемуари покоління, яке було покалічене хворою владою, і Оксана Луцишина дуже переконливо художньо і стилістично занурює в ті часи.
"Крик. Ціла країна була — крик. Крик, який врешті-решт не вміщається в тебе, і ось уже кричиш ти — на дітей, на батьків, на підлеглих, на чорта лисого".
Атмосфера роману прогіркла, наче ті парфуми "Красная Москва", які матір Івана (Маргіта) все берегла для "особливих випадків" — так жаліла для самої себе, що ніколи й не використала (до речі, тема неспроможності і втрачених можливостей взагалі зчитується на кожному кроці).
Настрій настільки спертий, що закриєш книгу, а тобі ще досі б'є звідти запах перегару, зношеного одягу, безгрошів'я, безсилля.
Одним словом, хороша книга про нашу історію — недарма авторка за неї Шевченківську премію цього року отримала.
September 23, 2023
Абсолютно геніальний роман, який є надзвичайно важливим для нас в такий трансформаційний період.
July 21, 2024
Скажімо так, це середньозважена оцінка між історією і художнім виконанням.
Оксана Луцишина однозначно дуже талановита письменниця. В неї шикарний стиль, а використання закарпатської говірки просто вау (передано весь колорит, але одночасно ти все розумієш).
Якби таким стилем була розказана якась інша історія, це була б точно 10/5. Але це моє особисте несприйняття історій про ліхі 90-ті. Я впевнений, що багатьом людям сподобалась і сподобається і вся історія, але це не моя чашка чаю.
І це стосується не лише цієї книги, а будь-якої про 90-ті.
Якби ж авторка описала все не так реалістично. А так я читав і бачив реальне життя, яке воно було в ті роки, я пізнавав людей, яких зустрічав у своєму житті.
От все було саме так, як описано, саме так жахливо, трагічно, гнітюче.
А я ходжу в книги не за цим, мені сумних реалій вистачає навколо щодня. Та й 90-ті ще настільки забулися, особливо коли їх періодично намагаються повернути.
От про Революцію на граниті це було як світло в темряві. І знову ж якби вся книга була б як частина про Революцію, теж була б 5.
Наостанок про Івана і про Фебу. Так, у нас таких Іванів десь 4/5, але я все одно їх ніколи не зрозумію. Я розумію що вони такі є і їх більшість, але це для мене говорить лише що людство пішло не в тому напрямку.
Феби мені просто не вистачило. Бо Іван, Іван, Іван, Феба, Іван, Іван, Іван. Але відчувається, що для авторки Феба, то щось особисте. Коли вона з'являлася, це було дуже якісно написано.
Ну і патріархат і сексизм нашого суспільства зображені бездоганно. Прям в яблучко.
В підсумку, я не жалкую, що прочитав цю книгу, і можу сміливо її рекомендувати (якщо вас як мене не тригерять 90-ті, вам точно сподобається).
Оксана Луцишина однозначно дуже талановита письменниця. В неї шикарний стиль, а використання закарпатської говірки просто вау (передано весь колорит, але одночасно ти все розумієш).
Якби таким стилем була розказана якась інша історія, це була б точно 10/5. Але це моє особисте несприйняття історій про ліхі 90-ті. Я впевнений, що багатьом людям сподобалась і сподобається і вся історія, але це не моя чашка чаю.
І це стосується не лише цієї книги, а будь-якої про 90-ті.
Якби ж авторка описала все не так реалістично. А так я читав і бачив реальне життя, яке воно було в ті роки, я пізнавав людей, яких зустрічав у своєму житті.
От все було саме так, як описано, саме так жахливо, трагічно, гнітюче.
А я ходжу в книги не за цим, мені сумних реалій вистачає навколо щодня. Та й 90-ті ще настільки забулися, особливо коли їх періодично намагаються повернути.
От про Революцію на граниті це було як світло в темряві. І знову ж якби вся книга була б як частина про Революцію, теж була б 5.
Наостанок про Івана і про Фебу. Так, у нас таких Іванів десь 4/5, але я все одно їх ніколи не зрозумію. Я розумію що вони такі є і їх більшість, але це для мене говорить лише що людство пішло не в тому напрямку.
Феби мені просто не вистачило. Бо Іван, Іван, Іван, Феба, Іван, Іван, Іван. Але відчувається, що для авторки Феба, то щось особисте. Коли вона з'являлася, це було дуже якісно написано.
Ну і патріархат і сексизм нашого суспільства зображені бездоганно. Прям в яблучко.
В підсумку, я не жалкую, що прочитав цю книгу, і можу сміливо її рекомендувати (якщо вас як мене не тригерять 90-ті, вам точно сподобається).
August 29, 2020
Загалом книжка дуже багатогранна, написана легко і живою закарпатською говіркою в потрібні моменти. Художній опис самої революції, голодування написано дуже цікаво. Після цього навіть гуглила фотографії, аби трохи освіжити в пам'яті ті образи.
Важко виокремити усі свої думки щодо неї. Але найбільше мені не дає спокую думка про те, що людина, котра наважилася на протистояння тоталітарній (хоч уже і трохи ослабленій) машині, в житті може виявитися абсолютно не здатною ні до чого: ні до нормальних стосунків з батьками, з друзями, з коханими. Ні до батьківства, ні до висловлення (і навіть просто розуміння) своїх бажань і потреб, ні до сепарації в досролому віці, ні до звичайного господарювання. Фактично куди ріка Івана несе, туди він і пливе, без жодного розуміння навіщо, і що там робити. А тим більше без розуміння, чи йому це подобається. Абсолютно інертна людина, яку ріка життя винесла на Майдан в 90му. Якби не оточення, він ніколи б не наважився на такий крок.
Але книжка дуже вартісна: атмосфера, герої, мова.
п.с. Коли читала цю книгу, то час від часу в мене були асоціації з старим фільмом, знятим у Тернополі - Іван та кобила. Можливо авторка теж його дивилася тай передала йому привіт у назві?
Важко виокремити усі свої думки щодо неї. Але найбільше мені не дає спокую думка про те, що людина, котра наважилася на протистояння тоталітарній (хоч уже і трохи ослабленій) машині, в житті може виявитися абсолютно не здатною ні до чого: ні до нормальних стосунків з батьками, з друзями, з коханими. Ні до батьківства, ні до висловлення (і навіть просто розуміння) своїх бажань і потреб, ні до сепарації в досролому віці, ні до звичайного господарювання. Фактично куди ріка Івана несе, туди він і пливе, без жодного розуміння навіщо, і що там робити. А тим більше без розуміння, чи йому це подобається. Абсолютно інертна людина, яку ріка життя винесла на Майдан в 90му. Якби не оточення, він ніколи б не наважився на такий крок.
Але книжка дуже вартісна: атмосфера, герої, мова.
п.с. Коли читала цю книгу, то час від часу в мене були асоціації з старим фільмом, знятим у Тернополі - Іван та кобила. Можливо авторка теж його дивилася тай передала йому привіт у назві?
May 30, 2021
Поки читала книгу неодноразово намагалася дати відповідь на питання: ким є Іван - патріотом і героєм, що боровся за незалежність, чи демонстрантом-невдахою (порівняння авторки). Я так і не знайшла для себе однозначної відповіді. Також мені сподобалася частина про Революцію на граніті, майже нічого не знала про ці події. Усім рекомендую для читання.
July 26, 2022
Незрозуміло, нащо було називати цей роман "Іван і Феба", коли це "Іван". Давно не читала чогось настільки патріархального - якщо жінки в цьому романі говорять, то тільки про чоловіків (ок-ок, ще дітей). Спочатку було нудно, потім депресивно, а тоді стало обурливо. Але дві зірочки таки є - за змалювання Революції на граніті і 90-х. Ця історія чомусь пройшла повз мене, а завдяки цьому роману трохи погуглила і подивувалася відважним людям. Але читати цю книгу - ні, не рекомендую.
Read
March 27, 2021Роман мені не сподобався, але оцінювати його зірочками не буду . Це дуже добре написана книга про важливі події в історії України . Але фатальний вибір головного героя робить читання роману схожим на тортури.
Я сподівалася заглибитися в події Революції на Граніті та заповнити білі плями живими сценами, непересічними особистостями , подіями , які змінили хід історії сучасної України . Та, на жаль, я вчергове переконалася що не вміємо ми розповідати про подвиги нації з гордістю і будувати хай навіть художній текст в дусі «нам це вдалося ! Попри все! Наперекір всьому!». Американці вміють це робити дуже добре . Ми - ні. А голодуючі студенти таки здійснили подвиг і він був важливішим, ніж якісь цитати Кравчука та все те, що творилося в кулуарах ВР на той час. Загалом розділ про події в Києві здався мені найменш емоційно забарвленим, надто документальним , де часто згадувалися імена Хмара , Лукяненко, Юхновський - котрі так і залишились для мене «дядьками з телевізора» і з мого дитинства .
Натомість ми слідкуємо за поневіряннями Івана , який від початку не відрізняється чіткістю позиції чи наявністю власних ідей. І в мене питання : чому?? Чому з усіх людей , причетних до Революції на Граніті , авторка обирає такого «ніякого» Івана , який вже будучи там , серед голодуючих, сумнівається у власних вчинках та ролі . Мені здається , що будь-хто , потрапивши у вир подій такого масштабу бодай на декілька днів чи тижнів віддається енергетиці натовпу , загальній боротьбі . Я розумію , що задум показати такий двіж очима «маленької людини» і те , як ця маленька людина губиться у вирі думок , закликів та ідей а потім і зовсім ламається психологічно, є цікавим. Але можна отримати якогось другорядного героя-лідера , який був би контрастом цій суцільній безпросвітній , перепрошую, лажі ? Просто так, заради хорошої історії ? Не знайшлося жодної людини , для якої участь в тих подіях стала доленосною? Змінила бачення власної країни і людей?
Але то таке. Не можемо ми собі дозволити героїв , боїмося звинувачень в надмірному пафосі , патріотизмі чи юнацькому ідеалізмі . Та й часи такі зараз , що героїчний епос не в моді .
Тому, скажу що сподобалось . Те, як описані переслідування та психологічний тиск на учасників мітингів. Проникливо і лячно. Атмосфера безвиході густішала з кожним словом авторки. Сподобалась мова персонажів , деякі монологи здавалось би цілком рендомних людей , жалили правдивістю і залишали багато тем для роздумів.
В третій частині я очікувала на якийсь поштовх Феби , її тріумф на тлі бідного Івана. Дарма. Їм просто всім судилося страждати. Як і всім нам. Во віки вічні , допоки живе українська література . Амінь.
Я сподівалася заглибитися в події Революції на Граніті та заповнити білі плями живими сценами, непересічними особистостями , подіями , які змінили хід історії сучасної України . Та, на жаль, я вчергове переконалася що не вміємо ми розповідати про подвиги нації з гордістю і будувати хай навіть художній текст в дусі «нам це вдалося ! Попри все! Наперекір всьому!». Американці вміють це робити дуже добре . Ми - ні. А голодуючі студенти таки здійснили подвиг і він був важливішим, ніж якісь цитати Кравчука та все те, що творилося в кулуарах ВР на той час. Загалом розділ про події в Києві здався мені найменш емоційно забарвленим, надто документальним , де часто згадувалися імена Хмара , Лукяненко, Юхновський - котрі так і залишились для мене «дядьками з телевізора» і з мого дитинства .
Натомість ми слідкуємо за поневіряннями Івана , який від початку не відрізняється чіткістю позиції чи наявністю власних ідей. І в мене питання : чому?? Чому з усіх людей , причетних до Революції на Граніті , авторка обирає такого «ніякого» Івана , який вже будучи там , серед голодуючих, сумнівається у власних вчинках та ролі . Мені здається , що будь-хто , потрапивши у вир подій такого масштабу бодай на декілька днів чи тижнів віддається енергетиці натовпу , загальній боротьбі . Я розумію , що задум показати такий двіж очима «маленької людини» і те , як ця маленька людина губиться у вирі думок , закликів та ідей а потім і зовсім ламається психологічно, є цікавим. Але можна отримати якогось другорядного героя-лідера , який був би контрастом цій суцільній безпросвітній , перепрошую, лажі ? Просто так, заради хорошої історії ? Не знайшлося жодної людини , для якої участь в тих подіях стала доленосною? Змінила бачення власної країни і людей?
Але то таке. Не можемо ми собі дозволити героїв , боїмося звинувачень в надмірному пафосі , патріотизмі чи юнацькому ідеалізмі . Та й часи такі зараз , що героїчний епос не в моді .
Тому, скажу що сподобалось . Те, як описані переслідування та психологічний тиск на учасників мітингів. Проникливо і лячно. Атмосфера безвиході густішала з кожним словом авторки. Сподобалась мова персонажів , деякі монологи здавалось би цілком рендомних людей , жалили правдивістю і залишали багато тем для роздумів.
В третій частині я очікувала на якийсь поштовх Феби , її тріумф на тлі бідного Івана. Дарма. Їм просто всім судилося страждати. Як і всім нам. Во віки вічні , допоки живе українська література . Амінь.
January 19, 2025
Принцип ненасильства добрий тоді, коли ти володієш арміями, коли ти сильний. Можеш обирати що робити. A коли ти упосліджений, і при цьому кричиш про ненасильство, — ти просто боягуз.
Цікаво, чи розуміє Юра, що якраз оця Незалежність, яку кожен намагається вилаяти, єдина і забезпечує ім усім свободу бавитися в русинів та інші подібні цяцьки? Якби не сиділи він і його товариші на Майдані, якби не ниділи по тюрмах В'ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Левко Лук'яненко, якби не боролися наші з їхніми ще в сорокових, а тоді в п'ятдесятих, сидячи по лісах і в криївках, — що було би? Напевно, стояв би і далі Союз, а Іван з Юрою зараз балакали би про щось зовсім інше: про фарцу, про джинси, про бобіни, про музику, що її так кортіло тоді всім слухати, ось тільки в Союзі, крім Кобзона, і музики не було.
Цікаво, чи розуміє Юра, що якраз оця Незалежність, яку кожен намагається вилаяти, єдина і забезпечує ім усім свободу бавитися в русинів та інші подібні цяцьки? Якби не сиділи він і його товариші на Майдані, якби не ниділи по тюрмах В'ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Левко Лук'яненко, якби не боролися наші з їхніми ще в сорокових, а тоді в п'ятдесятих, сидячи по лісах і в криївках, — що було би? Напевно, стояв би і далі Союз, а Іван з Юрою зараз балакали би про щось зовсім інше: про фарцу, про джинси, про бобіни, про музику, що її так кортіло тоді всім слухати, ось тільки в Союзі, крім Кобзона, і музики не було.
May 31, 2020
«Іван і Феба» – це книга, яка стоїть на книжковій полиці на видному місці, де її хочеться бичити й звідки давати друзям почитати. Такі романи ми називаємо якісною літературою, і щойно прочитавши пишаємось собою. «Івана і Фебу» хочеться рекомендувати, дарувати й конче потрібно з кимось обговорювати. Роман залишає післясмак справжньої насолоди від опису подій (це часи Революції на граніті), глибини героїв (тут немає випадкових персонажів, навіть другорядні запам’ятовуються), деталей життя молодої подружньої пари (вони вочевидь зробили помилку, одружившись), а головне, що реалії роману – це наше з вами життя в Україні, але описане на рівні Джонатана Френзена.
Головний герой роману – молода людина на порозі великого майбутнього. Амбітний Іван, студент престижного Львівського Політеху, спілкується з творчими особистостями й зустрічається з надзвичайною дівчиною, досі не збагнувши, через що саме вона звернула на нього увагу. Вважає себе політично обізнаним, бере участь у кількох студентських акціях і тому цілком органічно для себе потрапляє на Майдан, де починається Революція на граніті. Перед Іваном постає перша в житті необхідність зробити вибір. Найважчим для нього, як і для будь-якого юнака, що стикається із реальністю дорослого світу, є той факт, що будь-який вибір призведе до труднощів, які Івану доведеться долати.
Іван робить свій вибір і неначе у фантазійній історії потрапляє в альтернативну реальність – він має повернутися до рідного міста, куди, вважав, не потрапить більше ніколи. Майже кожен з нас переживав щось подібне під час фінансової чи особистої кризи, коли був змушений з відчуттям повної поразки повернутися до батьківської хати, звідки вирвався підкоряти світ.
Ступінь відвертості авторки вражає. Луцишина створює історію на власних оголених нервах, тому тут немає негативних і позитивних персонажів, тут є тільки люди. Маргіта, яка все життя поклала на служіння чоловікові й сину, зберігає одну єдину помаду в шухляді й вже п’ятнадцять років фарбує нею губи на свята; Крейцар, якого поглинає прірва алкоголізму, але до останньої сторінки читачеві відчайдушно хочеться його врятувати; Стьопа, що красиво й трохи наївно мріє відкрити власний ресторан, але при будь-якій нагоді публічно принижує дружину заради вдалого жарту, який би оцінили гості за столом.
І ще тут є Феба. «Іван і Феба» не підпадає під категорію жіночий роман. По-перше, головний герой – чоловік, по-друге, у мереживі роману переплетені історичні події і людські життя, на тлі яких ми спостерігаємо за стосунками, бандитськими розборками і родинними конфліктами, про які в окремого читача складається своє унікальне враження.
Феба – це я і будь-хто з нас, чиє дорослішання прийшлося на бурхливі 90-ті. Ми, піонерки у коричневій вовняній формі, які стали жінками, що повиходили заміж у двадцять, і з головами, покритими хустинами, розносили курячий бульйон гостям на третій день сільського весілля. За кілька років, видравши себе з цієї реальності разом із шматом власного живого м’яса, поїхали до Америк писати дисертації чи великих міст із сотнею доларів у кишені, начебто робити кар’єру, а насправді щоб жити нарешті своє людське, а не жіноче життя. Але услід нам доносилося батьківське: “А коли ж ти нам видаси дитину?”
Попри те, що Феби в романі небагато, її тінь присутня майже на кожній сторінці. Скажу відверто мені, як жінці у 2020 році, хотілося б більше Феби. Та юна Феба у 1990 є поки що тінню себе майбутньої. Вона – Заткнись, баба. Злопам’ятна. Ой-ой, подумаєш, тонкосльоза вона. Ти лінива. Зроби вечерю. Не реви. Та ми вже махнули рукою. Ти не цінуєш нічого...
Феба існує лише завдяки історії Івана. Першість чоловіка, яким би він не був, – непохитна.
Здається, що авторка навмисне помістила її в Іванову хату, як в акваріум. Феба – рибка, що б’ється за склом, не маючи можливості вирватися у зовнішній світ. І ми бачимо Фебу зрідка очами Івана, коли той повертається додому після роботи чи повертається думками до дружини. Гармонія у назві роману виявляється примарною, як і місце Феби у цьому шлюбі.
Але справжньою залишається історія людей, що на межі часів мають обрати, чи рухатись далі, чи змірившись, ��упинитися.
Головний герой роману – молода людина на порозі великого майбутнього. Амбітний Іван, студент престижного Львівського Політеху, спілкується з творчими особистостями й зустрічається з надзвичайною дівчиною, досі не збагнувши, через що саме вона звернула на нього увагу. Вважає себе політично обізнаним, бере участь у кількох студентських акціях і тому цілком органічно для себе потрапляє на Майдан, де починається Революція на граніті. Перед Іваном постає перша в житті необхідність зробити вибір. Найважчим для нього, як і для будь-якого юнака, що стикається із реальністю дорослого світу, є той факт, що будь-який вибір призведе до труднощів, які Івану доведеться долати.
Іван робить свій вибір і неначе у фантазійній історії потрапляє в альтернативну реальність – він має повернутися до рідного міста, куди, вважав, не потрапить більше ніколи. Майже кожен з нас переживав щось подібне під час фінансової чи особистої кризи, коли був змушений з відчуттям повної поразки повернутися до батьківської хати, звідки вирвався підкоряти світ.
Ступінь відвертості авторки вражає. Луцишина створює історію на власних оголених нервах, тому тут немає негативних і позитивних персонажів, тут є тільки люди. Маргіта, яка все життя поклала на служіння чоловікові й сину, зберігає одну єдину помаду в шухляді й вже п’ятнадцять років фарбує нею губи на свята; Крейцар, якого поглинає прірва алкоголізму, але до останньої сторінки читачеві відчайдушно хочеться його врятувати; Стьопа, що красиво й трохи наївно мріє відкрити власний ресторан, але при будь-якій нагоді публічно принижує дружину заради вдалого жарту, який би оцінили гості за столом.
І ще тут є Феба. «Іван і Феба» не підпадає під категорію жіночий роман. По-перше, головний герой – чоловік, по-друге, у мереживі роману переплетені історичні події і людські життя, на тлі яких ми спостерігаємо за стосунками, бандитськими розборками і родинними конфліктами, про які в окремого читача складається своє унікальне враження.
Феба – це я і будь-хто з нас, чиє дорослішання прийшлося на бурхливі 90-ті. Ми, піонерки у коричневій вовняній формі, які стали жінками, що повиходили заміж у двадцять, і з головами, покритими хустинами, розносили курячий бульйон гостям на третій день сільського весілля. За кілька років, видравши себе з цієї реальності разом із шматом власного живого м’яса, поїхали до Америк писати дисертації чи великих міст із сотнею доларів у кишені, начебто робити кар’єру, а насправді щоб жити нарешті своє людське, а не жіноче життя. Але услід нам доносилося батьківське: “А коли ж ти нам видаси дитину?”
Попри те, що Феби в романі небагато, її тінь присутня майже на кожній сторінці. Скажу відверто мені, як жінці у 2020 році, хотілося б більше Феби. Та юна Феба у 1990 є поки що тінню себе майбутньої. Вона – Заткнись, баба. Злопам’ятна. Ой-ой, подумаєш, тонкосльоза вона. Ти лінива. Зроби вечерю. Не реви. Та ми вже махнули рукою. Ти не цінуєш нічого...
Феба існує лише завдяки історії Івана. Першість чоловіка, яким би він не був, – непохитна.
Здається, що авторка навмисне помістила її в Іванову хату, як в акваріум. Феба – рибка, що б’ється за склом, не маючи можливості вирватися у зовнішній світ. І ми бачимо Фебу зрідка очами Івана, коли той повертається додому після роботи чи повертається думками до дружини. Гармонія у назві роману виявляється примарною, як і місце Феби у цьому шлюбі.
Але справжньою залишається історія людей, що на межі часів мають обрати, чи рухатись далі, чи змірившись, ��упинитися.
January 14, 2025
Один із творів сучасної української літератури, незаслужено обділених широкою читацькою увагою.
Чому варто прочитати цей роман (окрім того, що у 2019-му авторка отримала за нього Шевченківську премію)? Як мінімум — бо він про найменш обговорювану з наших революцій та трохи вже призабуту Революцію на граніті 1990-го. Розділ про учасників студентського протесту-голодування вийшов у авторки дуже живим.
Ще цей твір додає нетипову для сучукрліт локацію поза межами вже звичного географічного трикутника "Галичина—Донбас—Київ" (чи то лиш я обираю книги, де завше йдеться саме про ці три локації?). Значна частина подій роману відбувається на Закарпатті, і чимало важливого та цікавого сказано про українську ідентичність в цьому дещо відокремленому регіоні.
На рідне Закарпаття Іван повертається після навчання у Львові та революції в Києві. Закарпаття в Луцишиної відіграє роль вкрай консервативно-патріархального середовища, і тут вигулькує ще одна тема — роль жінки в суспільстві.
Мені здається, Феба та її монологи — один із найпронизливіших жіночих голосів в сучасній українській літературі. Фебу з Іваном об'єднує обмеженість простору, в якому вони опинилися: він — "вічний революціонер", який мусить будувати хату (аби як у всіх!); вона — невизнана поетка, яка погрузла в післяпологовій депресії та брудних пелюшках.
А ще цю книгу можна любити за тему студентства у Львові. Впізнавати в тексті добре знайомі студентські гуртожитки або маршрут з Пасічної через Личаківську в центр було особливо приємно.
Чому варто прочитати цей роман (окрім того, що у 2019-му авторка отримала за нього Шевченківську премію)? Як мінімум — бо він про найменш обговорювану з наших революцій та трохи вже призабуту Революцію на граніті 1990-го. Розділ про учасників студентського протесту-голодування вийшов у авторки дуже живим.
Ще цей твір додає нетипову для сучукрліт локацію поза межами вже звичного географічного трикутника "Галичина—Донбас—Київ" (чи то лиш я обираю книги, де завше йдеться саме про ці три локації?). Значна частина подій роману відбувається на Закарпатті, і чимало важливого та цікавого сказано про українську ідентичність в цьому дещо відокремленому регіоні.
На рідне Закарпаття Іван повертається після навчання у Львові та революції в Києві. Закарпаття в Луцишиної відіграє роль вкрай консервативно-патріархального середовища, і тут вигулькує ще одна тема — роль жінки в суспільстві.
Мені здається, Феба та її монологи — один із найпронизливіших жіночих голосів в сучасній українській літературі. Фебу з Іваном об'єднує обмеженість простору, в якому вони опинилися: він — "вічний революціонер", який мусить будувати хату (аби як у всіх!); вона — невизнана поетка, яка погрузла в післяпологовій депресії та брудних пелюшках.
А ще цю книгу можна любити за тему студентства у Львові. Впізнавати в тексті добре знайомі студентські гуртожитки або маршрут з Пасічної через Личаківську в центр було особливо приємно.
Read
January 24, 2021напевно, одна з тих книг, яка дає добрячого внутрішнього стусана, що аж тіло з"їжачується від усвідомлення правдивості написаного (і усвідомленості, що багато речей не залишились в 90-х, а переїхали з нами в нове століття). додає питань про 90-ті, які необговорені і витіснені з українського дискурсу: бо складні, бо близькі.
February 17, 2020
Давно не читала художніх творів українських авторів, аж тут натрапила на цей роман. І затягнуло - поки не дочитала, не заспокоїлася.
Це історія не так про подружню пару, як може здатися з назви, як про пошуки себе тоді, коли навколо все руйнується, панують стереотипи, і треба думати як вижити, а не про те, що відчуваєш.
Історія закарпатського хлопця Івана, який потрапив до студентського братства, потім - на революцію на граніті, а потім мусив якось жити далі. З усвідомленням, що просрав щось вагоме в своєму житті. Такі постмайданні рефлексії.
"Страх це всього лише думка", - казав один з героїв. Це роман про те, як наші страхи можуть змінити наше життя.
Це історія не так про подружню пару, як може здатися з назви, як про пошуки себе тоді, коли навколо все руйнується, панують стереотипи, і треба думати як вижити, а не про те, що відчуваєш.
Історія закарпатського хлопця Івана, який потрапив до студентського братства, потім - на революцію на граніті, а потім мусив якось жити далі. З усвідомленням, що просрав щось вагоме в своєму житті. Такі постмайданні рефлексії.
"Страх це всього лише думка", - казав один з героїв. Це роман про те, як наші страхи можуть змінити наше життя.
October 16, 2022
найдовша і найкраща реклама психотерапії, яку випадало мені спостерігати (проте не слід чекати гепі-енду. гепі-ендів із забиванням цвяхів не існує опшета).
важка, але потужна, як затягнута-до-не-можу катка в доту, книга. вже й втомилася, але не відірватися, але й швидше б закінчити. не все мені тут сподобалося (лінія Феби — суцільний жах), та і не вся правда має подобатися (а тоді вона така й була). тому зняти бодай одну зірочку рука не підіймається. та ще й густе, перенасичене письмо Оксани... як у нього не закохатися?
замало було Феби, що вочевидь символізує Україну. особливо замало Феби-матері, чия післяпологова депресія — Україна 90-х, яка щойно отримала незалежність і хз шо з нею робити. замало Рози, що явно Україна-майбутня. а без Рози не було б Феби, і навпаки. та от Івана забагато, як на персонажа, що не може імпонувати в принципі. та так і мало бути? показано ж де чиє місце, ну.
окремо люблю цей роман за вкраплення гостро-документальні. як от з поховальним маршем. а спонсор сирот по спині при кожній згадці — поховальний марш на Майдані.
поховальний марш на Майдані — схоже, наші протести завжди будуть із музиками в головних ролях. (натякнути на циклічність Майданів авторка теж не забула, до речі)
ех, не просто так все починається забитим телям, а закінчується — свинею.
"це — не менталітет бідності. це — менталітет окопів і підвалів"
"відколи цю країну розкуркулили, не бувало в ній щасливих ґазд"
важка, але потужна, як затягнута-до-не-можу катка в доту, книга. вже й втомилася, але не відірватися, але й швидше б закінчити. не все мені тут сподобалося (лінія Феби — суцільний жах), та і не вся правда має подобатися (а тоді вона така й була). тому зняти бодай одну зірочку рука не підіймається. та ще й густе, перенасичене письмо Оксани... як у нього не закохатися?
замало було Феби, що вочевидь символізує Україну. особливо замало Феби-матері, чия післяпологова депресія — Україна 90-х, яка щойно отримала незалежність і хз шо з нею робити. замало Рози, що явно Україна-майбутня. а без Рози не було б Феби, і навпаки. та от Івана забагато, як на персонажа, що не може імпонувати в принципі. та так і мало бути? показано ж де чиє місце, ну.
окремо люблю цей роман за вкраплення гостро-документальні. як от з поховальним маршем. а спонсор сирот по спині при кожній згадці — поховальний марш на Майдані.
поховальний марш на Майдані — схоже, наші протести завжди будуть із музиками в головних ролях. (натякнути на циклічність Майданів авторка теж не забула, до речі)
ех, не просто так все починається забитим телям, а закінчується — свинею.
"це — не менталітет бідності. це — менталітет окопів і підвалів"
"відколи цю країну розкуркулили, не бувало в ній щасливих ґазд"
Read
April 18, 2020Світ, створений Оксаною Луцишиною, такий зримий, психологічно чуттєвий, вібруючий, що ти його не можеш відпустити від себе, перегорнувши останню сторінку роману. Через Івана, який через страх ніби завмер, перестав жити або жив автоматично, куди понесе течія, відрефлексовано стільки ліній, переживань - історичних, політичних, патріархальних, екзистенційних, часу й місця, регіону, що це вивозить тебе саму на кожен із цих "поверхів" і змушує переглянути власні страхи, принципи, спогади, почуття.
Життя, як болото, засмоктує людину повсякденними ритуалами і звичками, фальшивою безпечністю і позірною стабільністю. Не дати себе всмоктати - свідомий акт волі, тут теж треба "тримати периметр". Всупереч обставинам, переконанням родичів, олігархічному ладу, спліну, стумі etc. Іван випірнув одного разу - на Революції на граніті, а далі зламався - в романі ясно, чому, і його втечу з дому в фіналі, втечу, заплановану на першій сторінці роману, але тоді нездійснену, можна трактувати не як боягузтво, а як останню спробу вистрибнути з болота. Як Мюнхгаузен, він тягне себе за чуба - з останніх сил, відчайдушно. Це роман про наші слабкості, не-геройство, про двобій "маленької людини" і героя в кожному з нас.
Мовно-стилістична стихія роману - розкіш: природно, гармонійно, образно, чуттєво.
Життя, як болото, засмоктує людину повсякденними ритуалами і звичками, фальшивою безпечністю і позірною стабільністю. Не дати себе всмоктати - свідомий акт волі, тут теж треба "тримати периметр". Всупереч обставинам, переконанням родичів, олігархічному ладу, спліну, стумі etc. Іван випірнув одного разу - на Революції на граніті, а далі зламався - в романі ясно, чому, і його втечу з дому в фіналі, втечу, заплановану на першій сторінці роману, але тоді нездійснену, можна трактувати не як боягузтво, а як останню спробу вистрибнути з болота. Як Мюнхгаузен, він тягне себе за чуба - з останніх сил, відчайдушно. Це роман про наші слабкості, не-геройство, про двобій "маленької людини" і героя в кожному з нас.
Мовно-стилістична стихія роману - розкіш: природно, гармонійно, образно, чуттєво.
This entire review has been hidden because of spoilers.
June 18, 2022
Одна з небагатьох книг про українську Революцію на граніті. Завзята молодь, серед якої знаходиться і головний герой - Іван, прагне незалежності України і голодує на Майдані. Поступово до них приєднуються свідомі українці. Вони висувають свої вимоги до влади, але влада, як і у більшості випадків, не чує їх...
1991 року Україна здобуває незалежність. А куди ж поділись всі ті відкриті душею студенти, які тоді на граніті її виборювали? Лихі 90-ті розкидали їх по життю. На зміну романтиці і вірі в чисте некорумповане майбутнє прийшла жорстока реальність з рекетом, продажною міліцією і суворим життям. Іван одружується на дочці свого боса, яка з часом стає йому чужою. Він працює не в радість, а аби втікти з дому, де його щовечора зустрічають "Сцилла і Харібда". І всі плани на життя йдуть вшереберть...
Якісна, глибока книга.
1991 року Україна здобуває незалежність. А куди ж поділись всі ті відкриті душею студенти, які тоді на граніті її виборювали? Лихі 90-ті розкидали їх по життю. На зміну романтиці і вірі в чисте некорумповане майбутнє прийшла жорстока реальність з рекетом, продажною міліцією і суворим життям. Іван одружується на дочці свого боса, яка з часом стає йому чужою. Він працює не в радість, а аби втікти з дому, де його щовечора зустрічають "Сцилла і Харібда". І всі плани на життя йдуть вшереберть...
Якісна, глибока книга.
This entire review has been hidden because of spoilers.
December 31, 2021
Драматична історія про перші роки Незалежності, Революцію на граніті й поламані долі того покоління, яке мусило думати насамперед про матеріальне, а не духовне. Про проблеми батьків і дітей, задушливої любові й любові патологічної.
Місцями, можливо, я не розуміла масштаби цієї драми й мені здавалося, що можна розрулити її, просто трохи поворушившись у правильному напрямку чи перестати вмикати режим "drama queen" - але в той же час липка безвихідь й відчуття, що життя втрачає сенс, цілком пояснюють депресивність книги й головних героїв.
Місцями, можливо, я не розуміла масштаби цієї драми й мені здавалося, що можна розрулити її, просто трохи поворушившись у правильному напрямку чи перестати вмикати режим "drama queen" - але в той же час липка безвихідь й відчуття, що життя втрачає сенс, цілком пояснюють депресивність книги й головних героїв.
January 10, 2024
Для мене ця книга стала унікальним досвідом.
З одного боку (біографічного) головний герой близький мені. Так як і Іван, я із Закарпаття, переїхала вчитись до великого міста на навчання, де мене застала революція, яку я зустріла з чіткою проукраїнською позицією.
З іншого боку (територіально-часового) Іван ближче до моїх батьків, які п��ожили свої 30 в закарпатських 90-х.
Тому можу охарактеризувати цю книгу, в певній мірі, як зустріч зі своїми батьками, якби ми всі були однолітками в часи початку Незалежності.
З одного боку (біографічного) головний герой близький мені. Так як і Іван, я із Закарпаття, переїхала вчитись до великого міста на навчання, де мене застала революція, яку я зустріла з чіткою проукраїнською позицією.
З іншого боку (територіально-часового) Іван ближче до моїх батьків, які п��ожили свої 30 в закарпатських 90-х.
Тому можу охарактеризувати цю книгу, в певній мірі, як зустріч зі своїми батьками, якби ми всі були однолітками в часи початку Незалежності.
June 12, 2021
Насправді цей роман міг би називатися просто «Іван», адже Феба і близько б не склала тест Бехдел.
November 18, 2024
У мене склалися складні стосунки із цією книжкою через весняного нечитуна, тому розтягнулося все на довгі десять днів, а якщо рахувати пропущені, то взагалі дванадцять. Що прикро, адже сама по собі книжка класна і важлива, бо охоплює великий спектр проблем.
Якщо не помиляюся, то це перша художня книжка на моєму досвіді, де більш-менш детально описуються події Революції на граніті. Це не такий часто згадуваний епізод нашої історії як, наприклад, Революція гідності чи Помаранчева революція, тому досвід читання для мене був особливо цікавим та новим. До того ж після прочитання закортіло дізнатися більше, тож я пішла й подивилася документалку від «Радіо Свобода». Те ж саме раджу й вам, незалежно від того, чи будете читати книгу, а якщо будете, то спочатку дивіться документалку, а потім беріться за роман. Так образи при прочитанні будуть більш яскравими та реалістичними.
Як я вже й написала вище, на сторінках книжки порушена важлива проблематика. Сумніви й страх під час участі в революції, життя в країні з відновленою незалежністю, переслідування спецслужбами й подальші пов’язані з цим проблеми й страхи, тиск батьків на дітей, нещасливі стосунки, самотність, післяпологова депресія, занепад професійного життя жінки після одруження, усвідомлення національних травм і багато чого іншого.
Сюжет та атмосфера у книзі в’язкі й тягучі, тому, думаю, її можна назвати трилером. Можливо саме ця похмурість та в’язкість також стали причиною мого затягнутого читання. Хоча варто враховувати, що й книжка має майже чотириста сторінок і дещо незвичний для мене стиль та мову. Діалоги вписані в основний текст, а не виділені так, кожною фраза з нового рядка. Плюс, оскільки значна частина сюжетної дії відбувається на Закарпатті, в діалогах присутня місцева говірка, яку мені було важкувато сприймати. Але ці два моменти я не вважаю мінусами, тож будь-які претензії знімаються.
Трохи згадаю про героїв. Попри назву «Іван і Феба», перед читачами майже постійно постає Іван, навколо і через нього рухається сюжет та події. Феба має мало «екранного часу», але ми все одно бачимо значні зміни в її особистості. Не хочу спойлерити, але я постійно співчувала їй, хотілося обійняти та захистити її від всього, на що прирекли її життя та оточуючі. Інші персонажі всі по-своєму колоритні й показові у своїх поглядах й особливостях, які проступають в найменших деталях.
Загалом чудова книжка, але потребує деякої моральної підготовки перед читанням.
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Якщо не помиляюся, то це перша художня книжка на моєму досвіді, де більш-менш детально описуються події Революції на граніті. Це не такий часто згадуваний епізод нашої історії як, наприклад, Революція гідності чи Помаранчева революція, тому досвід читання для мене був особливо цікавим та новим. До того ж після прочитання закортіло дізнатися більше, тож я пішла й подивилася документалку від «Радіо Свобода». Те ж саме раджу й вам, незалежно від того, чи будете читати книгу, а якщо будете, то спочатку дивіться документалку, а потім беріться за роман. Так образи при прочитанні будуть більш яскравими та реалістичними.
Як я вже й написала вище, на сторінках книжки порушена важлива проблематика. Сумніви й страх під час участі в революції, життя в країні з відновленою незалежністю, переслідування спецслужбами й подальші пов’язані з цим проблеми й страхи, тиск батьків на дітей, нещасливі стосунки, самотність, післяпологова депресія, занепад професійного життя жінки після одруження, усвідомлення національних травм і багато чого іншого.
Сюжет та атмосфера у книзі в’язкі й тягучі, тому, думаю, її можна назвати трилером. Можливо саме ця похмурість та в’язкість також стали причиною мого затягнутого читання. Хоча варто враховувати, що й книжка має майже чотириста сторінок і дещо незвичний для мене стиль та мову. Діалоги вписані в основний текст, а не виділені так, кожною фраза з нового рядка. Плюс, оскільки значна частина сюжетної дії відбувається на Закарпатті, в діалогах присутня місцева говірка, яку мені було важкувато сприймати. Але ці два моменти я не вважаю мінусами, тож будь-які претензії знімаються.
Трохи згадаю про героїв. Попри назву «Іван і Феба», перед читачами майже постійно постає Іван, навколо і через нього рухається сюжет та події. Феба має мало «екранного часу», але ми все одно бачимо значні зміни в її особистості. Не хочу спойлерити, але я постійно співчувала їй, хотілося обійняти та захистити її від всього, на що прирекли її життя та оточуючі. Інші персонажі всі по-своєму колоритні й показові у своїх поглядах й особливостях, які проступають в найменших деталях.
Загалом чудова книжка, але потребує деякої моральної підготовки перед читанням.
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Read
January 25, 2022Мене звати Ізабелла Ітан Після 12 років шлюбу ми з чоловіком так чи інакше сварилися, поки він нарешті не покинув мене і не переїхав до Каліфорнії, щоб бути з іншою жінкою. Я відчував, що моє життя закінчилося, і мої діти думали, що ніколи більше не побачать свого батька. Я намагалася бути сильною лише перед дітьми, але не могла стримати біль, що мучив моє серце, моє серце було сповнене смутку і болю, тому що я була по-справжньому закохана в свого чоловіка. Я думаю про нього щодня і вночі, і завжди хочу, щоб він повернувся до мене, я був дуже засмучений і потребував допомоги, тому звернувся за допомогою в Інтернет і натрапив на веб-сайт, який припускає, що доктор Алаба міг би допомогти своєму колишньому повернутися. Тому я відчув, що повинен спробувати. Я зв'язався з ним, і він сказав мені, що робити. Я зробив це, а потім він зробив мені приворот. Через 48 годин мій чоловік дійсно подзвонив мені і сказав, що він дуже сумує за дітьми, так дивно!! Отже, він повернувся того дня, з великою любов’ю та радістю, і вибачився за свою помилку та біль, який він завдав мені та дітям. Наш шлюб був міцнішим, ніж раніше, завдяки доктору Алабі. Він такий могутній, і я вирішив поділитися своєю історією в Інтернеті, що доктор Алаба був справжнім і могутнім чарівником. Я завжди буду молитися, щоб вона прожила довгий час, допомагаючи своїм дітям у скрутний час, якщо ви тут і потребуєте повернення колишнього або ваш чоловік перейшов до іншої жінки, перестаньте плакати, негайно зверніться до цього потужного орфографічного колеса. Ось його контактна електронна адреса за адресою: {dralaba3000@gmail.com} або WhatsApp/viber через його контактну адресу +1(425) 477-2744 Дякую, доктор АЛАБА.
This entire review has been hidden because of spoilers.
February 11, 2024
В цій історії дуже багато про насилля над особистістю, тиск і приниження на різних рівнях. Патріархальний сімейний устрій, що чоловіків зводить до алкоголізму, а жінок – до депресії чи домашнього деспотства. Радянський лад, що, навіть формально зникнувши, лишає по собі "цінні кадри" спецслужб, які ламають людей погрозами і шантажем. І в цьому всьому — диво солідарності, самопожертви, візіонерства — революція на граніті.
Надзвичайно прикро, що ми не вивчали про цю подію в школі, її мало розглядали й аналізували на масовому публічному рівні. Розумію, що це тому, що не вдалося повністю перезавантажити країну, партійні функціонери лишилися при владі, пертворившись в олігархів, а багато хто з учасників революції лишився невлаштованим, неприкаяним, й певно що почувався зрадженим, розчарованим. І вже точно що росія, під впливом якої перебував наш інформаційний простір, не хотіла, аби ми на масовому публічному рівні проговорювали це пробудження національної свідомості.
Дуже боляче, що візіонери і патріоти так довго лишалися в меншості і на маргінесі на загальнодержавному рівні. Їхнє "тримати периметр" так римується із сьогоднішнім "тримаємо стрій".
Роман препарує різні виміри життя головного героя Івана — громадянський/суспільний і сімейний, приватний. І якщо на першому він був в авангарді, долучився до визачної державотворчої події, то на другому скотився до тиранії, психологічного і фізичного насилля над дружиною. Що ж до Феби, то їй суспільного виміру життя не залишили.
Надзвичайно прикро, що ми не вивчали про цю подію в школі, її мало розглядали й аналізували на масовому публічному рівні. Розумію, що це тому, що не вдалося повністю перезавантажити країну, партійні функціонери лишилися при владі, пертворившись в олігархів, а багато хто з учасників революції лишився невлаштованим, неприкаяним, й певно що почувався зрадженим, розчарованим. І вже точно що росія, під впливом якої перебував наш інформаційний простір, не хотіла, аби ми на масовому публічному рівні проговорювали це пробудження національної свідомості.
Дуже боляче, що візіонери і патріоти так довго лишалися в меншості і на маргінесі на загальнодержавному рівні. Їхнє "тримати периметр" так римується із сьогоднішнім "тримаємо стрій".
Роман препарує різні виміри життя головного героя Івана — громадянський/суспільний і сімейний, приватний. І якщо на першому він був в авангарді, долучився до визачної державотворчої події, то на другому скотився до тиранії, психологічного і фізичного насилля над дружиною. Що ж до Феби, то їй суспільного виміру життя не залишили.
October 8, 2025
Прочитала я цю книжку випадково (ні а чьом не жалкую) ставши жертвою маркетингу і візуалу - простіше кажучи повелась на обкладинку, як і у випадку з Савариною, і - це теж важливо - анонсом видавництва про передрук в іншій, ващє геть не чіпляючій обкладинці. Ну я купила. І книжка прийшла як раз в той проміжок, коли я обчиталася профліту і нонфіку, і хотіла художки.
Мені дуже сподобалася мова авторки. Було цікаво читати про революцію на граніті не як в підручнику з історії, а як живий фрагмент живого життя. Зачепив фрагмент про те, як Іван дізнався про існування Галицько-Волинського князівства, його обурення відсутності і викривленню інформації - я, якшошо, до 2025 року вважала, Помаранчева революція - це перша революція в сучасній українській історії 🫣
А тепер мінуси. Феби, тобто жінки, процентів 10 на весь текст. Додати сюди ще маму ГГ, сестру, доньку, перше кохання, коханку, сестру і маму його кращого друга - сукупно ці жінки наберуть ще проценти три. Всьо решта - страждання мужика і детальний (художньо красивий!) опис того, як цей мужик невпинно і послідовно руйнує своє життя і життя жінок, які його люблять.
Ставлю 4 зіроньки і залишаю у себе цю книгу - за прекрасну мову авторки і гармонійно вписаний історичний контекст.
Мені дуже сподобалася мова авторки. Було цікаво читати про революцію на граніті не як в підручнику з історії, а як живий фрагмент живого життя. Зачепив фрагмент про те, як Іван дізнався про існування Галицько-Волинського князівства, його обурення відсутності і викривленню інформації - я, якшошо, до 2025 року вважала, Помаранчева революція - це перша революція в сучасній українській історії 🫣
А тепер мінуси. Феби, тобто жінки, процентів 10 на весь текст. Додати сюди ще маму ГГ, сестру, доньку, перше кохання, коханку, сестру і маму його кращого друга - сукупно ці жінки наберуть ще проценти три. Всьо решта - страждання мужика і детальний (художньо красивий!) опис того, як цей мужик невпинно і послідовно руйнує своє життя і життя жінок, які його люблять.
Ставлю 4 зіроньки і залишаю у себе цю книгу - за прекрасну мову авторки і гармонійно вписаний історичний контекст.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 30 of 41 reviews