Побачила на гудрідз коментар баришні про «коротку історію кураторства» Ганса-Ульріха Обріста, в якому вона виражає своє невдоволення тим, що а) з 11 інтерв’ю, лише 2 – з жінками; б) ці люди стали кураторами тому, що або народилися в правильній родині; були в правильний момент у правильному місці; або мали інший привілей; а їй як жінці кураторці зараз боляче це читати, бо зараз для цього треба мати ступінь магістра, пройти купу неоплачуваних практик ітд. Книжці вона поставила дві зірочки.
Я не можу сказати, що мені не впали в очі ті самі речі, але що мені також впало в очі, – це те, наскільки інакше ми з цією баришнею їх потрактували. Імхо доїб*тися до Обріста, що він спілкувався лише з 2 жінками, це як дойобуватися до серіалу «Чорнобиль», що там не DEI-каст. Ну типу сорі, не було на ЧАЕС темношкірих працівників. Так і тут, можна критикувати male dominated сферу мистецтв у ті часи, але ж не Обріста за те, що тоді мало жінок працювали кураторками? На той час жінки й так не мали доступу до багатьох професій/керівних посад, а тут взагалі йдеться про професію, якої ще толком і не існувало.
Щодо ступенів магістра. Так, зараз стало складніше стати куратором, ніж тоді, але це називається професіоналізація вкупі з капіталізмом, Обріст тут ні до чого. Раніше будь-чим було стати легше, а зараз ми отримуємо для цього вищу освіту. Просто є професії, які існують давно, і цей процес відбувся два століття тому, а професія куратора з’явилася, умовно кажучи, 70 років тому. І 70 років тому був інший світ, простіший світ, картини Мондріана на виставки возили на таксі, доступ до знання/інформації був складніший, ніж зараз з інтернетом ітд. Тоді потенційних кураторів із достатнім/підходящим для цього знанням/контактами було менше, а з часом, як і в кожній професії, де ми здобуваємо вищу освіту, знадобився більш-менш стандартизований reference point, як, наприклад, певний диплом.
А, ну і що за дой*б «кураторами ставали ті, хто опинився в правильний момент у правильному місці» isn’t this the point? Я це зазвичай бачу не як «пощастило», а як «розпізнав можливість».
Для мене ця книжка мала вайб Just Kids Патті Сміт – коли все було простішим і дешевшим, а мистецтво – щирішим; ця книжка мене надихнула на те, щоб більше дізнатися про мистецтво і на роботу з ним, і я може досі не розумію концептуальне мистецтво, але мені страшно цікаво слухати чи читати, що думали митці, коли його створювали, і куратори, коли його вішали; і якби я була кураторкою, то мене б це надихнуло краще робити свою роботу.
І ще був інший коментар про name dropping – так, там багато імен, які, можливо, не митці на слуху, але не дозволяйте цьому вас зупинити, гугліть! Це прекрасно!