Марта на прізвисько Відьма вже знає, що сталося з її батьком за річкою, в країні песиголовців. Тепер їй треба зрозуміти, як жити із цим знанням – і чи здатна вона хоч якось допомогти батькові? І все це – на тлі загадкового зникнення класного керівника, пана Штоца. Все це – в місті, де минуле перемішується із теперішнім і проростає драконовими зубами.
Книжка, як завжди, ілюстрована знаним художником Олександром Проданом, лавреатом «Єврокона-2014».
«Дитя песиголовців» – довгоочікуване продовження «Пороху із драконових кісток», роману, що потрапив до фіналу премій «Рейтинг критиків», «Літакцент» та «Книгуру» і був рекомендований Міністерством освіти України для додаткового читання у шкільній програмі з української літератури.
І ось, прочитана друга книга циклу "Сезон кіноварі". Автор продовжив опис пригод Марти Баумгертнер у похмурому, напівтоталітарному суспільстві. Власне цей світ, який детально не описується, здається чимось середнім між якоюсь диктатурою та постсовковою державою. Більшість героїв мають явно німецькі прізвища. Знущання над полоненими, участь чоловіків у незрозумілих війнах за гроші, облави, зустрічі ветеранів тощо. Можна виділити явне анти-мілітаристське спрямування книги. Але все це нечітко і не дуже зрозуміло. Хто з ким воює? Напрошуються алюзії на сучасну українсько-російську війну. Фентезійна складова дуже нечітка, автор мало розкриває суть фентезійних явищ. Дуже багато діалогів. Можливо, третя книга циклу прояснить більше.
Читала другу книгу одразу після першої, тож цей відгук буде на обидві.
Автор вікову категорію визначає як 14+, але, як він сам казав у одному інтерв'ю, це нижнє обмеження на вік і серія буде цікава і старшій авдиторії. Від себе додам, що головна героїня Марта навчається у випускному класі школи і в неї якраз перехідний період до дорослого життя, що походу й визначило рейтинг, але мені у мої 24 цілком собі зайшло. Утім, якщо комусь не до вподоби читати про підлітків та їх факапи, то певно краще пройти повз.
Так от, написано однозначно смачно. З перших сторінок закидає у вир подій: нічо не ясно, дуже інтересно. Інфодампи якщо і є, то гарно замасковані — ніхто нічого розжовувати читачу не буде, про всі особливості світу доведеться дізнаватися по ходу справи, самостійно вихоплюючи важливі деталі з подій та розмов.
Власне, саме від фентезійного світу я найбільше кайфую у цій серії. Пан Володимир прищепив магічні елементи до реальності, а саме помістив у декорації усередненого сучасного та доволі депресивного маленького міста існування драконів (їх кісток, якщо бути точною, бо живими дракони були у недалекому минулому), і як наслідок: ритуал знешкодження токсичності тих кісток (з якого сюжет починається і який, очікувано, нелегальний, але потенційно прибутковий), наявність переміщених у часі людей (з тих місць, де падали вбиті дракони), а ще й сусідню країну населяють якісь песиголовці, з якими триває неоголошена війна, і все це змішалося в один великий клубок проблем...
Загалом, фентезійна частина тут не просто собі прикольне тло подій, а, як і годиться порядній фантастиці, рушійний елемент сюжету, без якого існування історії не було б можливим.
Недоліки. Про сюжетні говорити до виходу останньої частини трохи зарано (я дуже сподіваюся, що на всі поставлені питання автор дасть відповіді). Щодо іншого, то можна загубитися у круговерті подій, бо відбувається вкрай багато всього і не завжди ясно, що й до чого. З прикрого для мене: мова стандартно ведеться від третьої особи, яка начебто й прив'язана до думок гг, але чомусь не завжди надійно. Пригадую принаймні два моменти, коли несподівано виявлялося, що героїня зробила щось важливе, але без мого відома як читачки і мені якось неприкольно було.
Плюс через рік після прочитання я пам'ятаю сюжет ну в дуже загальних рисах. Пов'язую це з тим, що поки було значно більше питань ніж відповідей, а коли забагато незрозумілого, то воно з голови швидко вивітрюється. Можливо є сенс дочекатися виходу "Драконових сиріт", щоби читати все залпом як цілісну історію. Першу книгу, до речі, взагалі не сприймаю як окрему від другої.
Ледь не забула, любовна лінія! Усе складно, але шось отаке начебто накльовувалося-накльовувалося весь цей час і на початку останньої частини просто зобов'язане прояснитися. Принаймні герої домовилися поговорити *ридає*. Але я заздалегідь трохи крінжанула, бо СПОЙЛЕР
Бачила також негативні відгуки щодо совковості чи то пак російськості створеного світу, тому хочеться додати своє бачення: Але тут вже треба буде робити висновки після останньої частини, поки у мене великий кредит довіри.
У цілому, мої враження дуже позитивні, я читала на одному диханні і однозначно чекаю на продовження.
"Дитя песиголовців" підхоплює читача буквально там, де його залишив попередній роман серії, "Порох із драконових кісток". Ми надалі стежимо за життям 18-літньої Марти, яка живе у фентезійній тоталітарній державі, мріє вирватися зі своєї прикордонної провінції, а ще має певні магічні здібності, які використовує, зокрема на те, щоб заклинати драконові кістки, щоб їх тимчасово знешкоджувати і продавати. А, іще тепер ми вже знаємо, що її батько повернувся зовсім не з "заробітків" за кордоном, а з війни, яку веде їхня держава у країні за річкою, тоді як офіційно "нас там немає". (Якщо це вам щось нагадує - ви праві і, гадаю, автор дуже хотів, щоб нагадувало.) В прикордонному містечку спостерігається наплив військових, що повертаються з цієї неоголошеної війни з різноманітними магічними контузіями, чи от взагалі "неживі", як Мартин батько. Як ми дізналися наприкінці попередньої частини, з тієї неназваної країни за річкою походила Мартина мама, яка вже кілька років як покійна, тож це Марта - "дитя песиголовців": цим словом у їхньому суспільстві називають сусідів, щоб виправдати будь-яке нелюдське до них ставлення.
Ця частина мені зайшла менше, ніж перша. Я би сказала, навіть на 3,5 зірочки, тоді як перша була на тверду п'ятірку. - другий том у півтора рази довший, та мене не переконали, що це виправдано. Відбувається тут набагато менше. Я би в якийсь момент відклала чи зовсім закинула читання, якби читала тільки з загальної цікавості, а не з професійного інтересу. - події книжки здебільшого полягають у тому, як в цьому фашистському суспільстві дедалі більше закручуються гайки, у відповідь на певні економічні негаразди посилюються внутрішні репресії та ксенофобія до чужих. Насправді це дуже потужно і сугестивно написано, за те і ставлю ті зірочки, які ставлю. Питання тільки, чи це те, що ми хочемо від підліткового фентезійно-пригодницького роману? - отже, у відповідь на вже наявні й очікувані зміни в місті, люди починають в міру можливостей ворушитися і забиратися подалі. І Марті всі повсякчас радять: їдьте, кидайте все, їдьте в інше місто до родичів. А вона: а, нє? що? нічого ж не відбувається? І це мене дико роздратувало, коли з героїні, яку нам в першій частині пред'явили як достатньо розумну й раціональну (і яка сама тільки того й хотіла, як виїхати з провінційного містечка), роблять якесь одоробло, особливо на підставі романтичного зацікавлення. Це такий штамп в літературі про дівчат, і Арєнєву не вдалося його оминути. - у відгуку на попередню частину я написала, що це добре, що автору вдалося обійтися без інфо-дампів, а вплести інформацію про художній світ якось органічно. Тут він продовжує працювати в тому ж дусі, але... я вже непевна: може, дайте мені трохи інфо-дампів? Я би не відмовилася у більш структурованому вигляді скласти докупи натяки на різні події в історії цього світу. Просто щоб краще розуміти значення якоїсь інформації, коли її отримують персонажі як нову, варто би вже ближче до середини епопеї трохи поділяти з персонажами їхнє розуміння світу й знати не-нову (для них) інформацію про нього. Наприклад (це ще з першої частини, тож не спойлер до цієї), не мусить як однаковий сюрприз у розв'язці подаватися, що (1) батько воював за річкою і стріляв по людях, (2) які є співвітчизниками Мартиної мами й бабусі. Перше з цього вона в шоці дізнається від батька, але ж що за річкою не таємничі монстри, а країна, з якої була мама і де надалі живе бабуся - це ж для Марти мало би бути частиною загального розуміння світу, яким з читачем чомусь досі не поділилися. - якщо автор колись все-таки завершить третю частину циклу, мені буде дуже цікаво почитати і подивитися, як він усе накручене розкрутить. Та я не певна, що усе накручене можна розкрутити й органічно завершити наративну арку за одну тільки третю частину трилогії. Тут більше питання про жанрову структуру фентезійної пригоди, яку поєднано з темою соціально-політичною, ба більше, зображено, не якусь абстрактну фашистську державу, а з надто багатьма подібностями до того, що відбувається тут і тепер. Читачеві надто болить, як ця "наративна арка" у реальному світі розв'яжеться, щоб можна було абияке штучне розв'язання запропонувати в книжці і це нормально сприймалося. До того ж, мені завжди сумнівно, коли бачу, що автор очевидно не продумав від початку, беручись за цикл, його події у достатній кількості деталей, так що по ходу циклу з'ясовується, що, ні, треба більше частин, щоб це розкрутити. Це щось про довіру до того, що у автору був Задум, а не породження вавилонської бібліотеки у мене в руках. Але третю частину чекатиму.
Мені читалося важче, ніж перша частина. Але захоплює, ніде правди діти. В якийсь момент ти повністю занурюєшся і перестаєш відсікати, де реальність, а де книжка. Є відчутний антивоєнний фльор і дуже потужні аналогії з історичними подіями, зокрема з фашистським режимом.
З плюсів - безперечно оригінальний сюжет, попри стійке відчуття, що десь ти це вже чув чи відчував, написано потужно, герої дуже яскраві. Окремі моменти і сюжетні лінії (особливо з Мартиним відьомством) - дуже потужно.
З того, що не дуже сподобалося - мені іноді важко було продиратися крізь текст, просто загрузала, ну і прізвища (Баумгарднер, Хессельхофер чи бозна як) мали би відділити читача від твору, але мені іноді того було занадто.
А так, читати обов"язково, чекати на третю частину і розв"язку.
Детально прописаний світ, дуже деталізований, виразний, практично відчутний на дотик. Але персонажі — їх надто багато, імена плутаються і не запам’ятовуються. Автор довго запрягає — уже другу книжку відчуття, що ось-ось щось почнеться, спіраль сюжету врешті розкрутиться, і я нарешті почну розуміть, що взагалі відбувається. Особливо бісять моменти, коли якийсь герой каже «... сама все розумієш», або героїня «враз про все здогадалася», а ти-читач сидиш як в сливах, бо так само продовжуєш нічого не розуміть. Дуже багато лакун і замовчувань, від дрібного до великого. Чимало посилань на казкові й літературні сюжети, не всі впізнаються, а які не впізнаються — трохи дратують. Але дратують і деякі з тих, що впізнаються, бо це відсилки на російські тексти і контексти.
Втім, не виключаю, що враження були б іншими, якби між книжками була менша пауза: я просто багато вже встигла забути.
Але читати третю буду, без варіантів. Бо автор стільки рушниць розвішав по двох книжках, мені конче треба дізнатись, які з них вистрелять і куди попадуть.
Коли я дочитував останні сторінки цієї книги, в мене на обличчі з’явилась потішна усмішка. Таки саме потішна, да :) Чому? Бо всі мої очікування/передбачення жодним чином не справдились (в позитивному ключі, звичайно ж). А отже, я читав книгу наче йшов мінним полем, достеменно не міг передбачити всього, що може бути в наступному/новому розділі (дещо так і не допетрав). Якщо говорити словами історії, я змушений був вивчати сторінку за сторінкою наче старанна Марта, головна героїня, готувала домашку до уроків у Ортинській школі – яка між іншим і є центральною локацією книги.
Сюжет, як зрештою і в першій книзі, густий наче ліси Амазонки: тут вам не вийде швиденько пробігтись рядками та все зрозуміти – важливий кожен абзац, кожне речення, кожна деталь. Як в детективі, чим зрештою я собі й обізвав це підліткове (з приставкою соціальне) фентезі: бо знову кістки бо знову дракони, бо знову друзі бо знову відьмацькі пригоди, а також кохання, дорослі інтриги та новенькі песиголовці :) Таємниці історії розкриваються не на останніх сторінках, а поступово, нарощуючи фактаж та підкидаючи нові здогадки або ж плутаючи мене. Більшість героїв відомі нам з першої частини, але з’являються й нові. Поряд із новими героями, в історію вплітаються нові вже зовсім не дитячі проблеми, які треба вирішувати щойно вісімнадцятирічній Марті, вже теж не дитині.
Писати про свої враження від книги можу ще багато, але чи треба це. Ні, краще візьміть і прочитайте її самі. Рекомендую, післясмак однозначно здивує вас – такого поєднання казок, міфів, буденного побуту провінційного (я б сказав депресивного) містечка та оригінальних вигадок автора, я ще ніде не читав. Також варто зазначити, що у своїх враженнях я зачепив (побіжно згадав) лишень жменьку подій. Однозначно я був вражений паралелями, які автоматично виринають і цілять в наше воєнне сьогодення, але про це важко писати… Я так і не переконав себе «хто» є «хто» Там і Тут… бо хто я такий, щоб знати що саме реальне заклав автор в цю історію і в якій кількості. Ще не доріс, напевно.
Загалом книга сподобалась на тверду "5", хоча в дечому і «підкачала». Я люблю масштабні подорожі історією, люблю відвідувати нові місця, зустрічати нових героїв, нові локації, а книга вкотре тримала мене в Ортинську, і ще епізодично в кількох інших місцях. Хоча скоро все змінитись, адже в книзі автор багато уваги приділив соціальній напрузі (зниження заробітної платні, дефіцит товарів, ріст цін, поява загонів оборони, тривожні вісті зі столиці…), яка стала ширитись людом в передчутті Великого Лиха і яка наче мор, змусила кожного задуматись про від’їзд...
Тепер треба дочекатись третьої книги, і нарешті дізнатися хто ж такі ці Драконові Сироти :)
P.S.: лінія батька і (неочікувано!) Елізи (я змінив думку про неї), стали для мене особливо приємним об'єктом спостереження :) ну, і мега-цікава бабця Чепуруна, куди ж без неї ;)
✍️ Володимир Арєнєв 📚Сезон кіноварі. Трилогія. Книга 1. «Порох із драконових кісток» Книга 2. «Дитя песиголовців» Книга 3. 😩 …
Першу частину я прочитала на одному подиху, настільки захопливого якісного фентезі, зізнаюсь, не очікувала. Ні, я дуже вірю в наших авторів і видавництва, мої дописи на укрсучліт тому доказ, але саме такі книги додають оптимізму.
Персонажі прописані так майстерно, що про них все зрозуміло без додаткових уточнень. Я в певний момент читання першої частини подумала, що читаю не з початку, а виявилося, то такий авторський фінт - розкривати поступово сюжет і образ персонажів.
Головна героїня загартована втратами і особливостями віку, стоїть на роздоріжжі та зволікає з вибором життєвого шляху, адже навколо стільки всього бентежного відбувається.
Драконові кістки, загадкове Заріччя, магічні здібності і усіляка химерія, яка ніяк не прояснюється в першій частині трилогії. Тому я швидко розшукала другу частину і взялася за неї. В процесі пошуку продовження зʼясувала, що третьої частини ще не видано і доля фіналізаціі Кіноварі в процесі створення. Сказати, що я в зажурі - нічого не сказати …
Не знаю, чи рекомендувати вам настільки якісне та офігенне українське фентезі, знаючи, що трилогія ще не завершена, але я ризикну і буду її вам радити до читання. А коли ви дочитаєте другу частину і відчуєте те саме, що я, то ми всі разом створимо потужну мотивацію пану Володимиру таки розповісти нам, що ж сталося з Мартою, її батьком і Елізою, з Стефом, Беном, Яромиром, не кажучи вже про Пауля з журиками.
Анна: Нарешті я дорвалася до цієї книжки “Дитя песиголовців” і можу поділитися з вами своїм�� враженнями. Це не так вже й легко скажу я вам, коли ти ведеш три блоги трьома різними мовами. Іноді здається, що вони зчиняють справжнісінькі бійки у мене в голові. Певно справжнім поліглотам неважко переключатися з однієї мови на іншу, але не мені. Та гаразд, я ж не про це, а про “Дитя песиголовців”, другу книжку з трилогії “Сезон Кіноварі”. Головне не забути, що це для нашого блогу “Книжкові дискусії”, який ми ведемо українською мовою.
Скажу чесно, хоча перша книжка “Порох з драконових кісток” мені сподобалась, а все ж таки сподівалась, що “Дитя песиголовців” не буде на неї схожа. Що це буде щось на кшталт “Володаря кілець” Толкіна, де кожна частина трилогії унікальна і не схожа на іншу. Але ні, і тут довелося зіткнутися із отим фрагментарним стилем, коли треба напружуватись щоб запам'ятати усі оті кляті деталі, бо ж знаєш, що рано чи пізно вони виринуть знову. І знов кружляти з головною героїнею по тому жахливому Нижньому Ортинську і намагатися розгадати що ж це за суспільство у них. На чому воно тримається і чим керується? Нічого не ясно.
То воно нагадує мені СРСР часів Леоніда Брежнєва, коли багато чого робилося під гаслом “косо, криво, аби живо”, то болісні спогади моєї матусі про її життя у селі за часів кривавої диктатури Сталіна. А то нашу сучасність із цією відворотною гібридною війною, де гинуть наші хлопці. І ніхто не може відповісти на запитання “чому”. А “тридесяті країни” заплющують на усе очі, точнісінько як у Мартиному химерному світі. Можливо це вигадане суспільство тому й виглядає таким живим і тому так захоплює уяву, бо воно наче віддзеркалює у собі усе те мерзенне та жахливе, що люди творили на протязі останніх ста років у нашому реальному світі.
А що ви скажете про “Дитя песиголовців”? Чи виправдала книга ваші очікування? Я, звісно ж, маю на увазі очікування як поганого, так і хорошого.
Фаріда: Дивна річ. Спочатку я все ніяк не могла прочитати “Дитя песиголовців” до кінця, постійно відкладаючи книгу на потім, а зараз все ніяк не можу написати про свої думки та враження. Гадаю, головним чином через те, що ця книга – навіть більше ніж перша її частина – викликала в мене багато суперечливих почуттів та ще й залишила по собі відчуття огиди та пригніченості. Що й не дивно, приймаючи до уваги про що саме йдеться в цій книзі. Тож, маю визнати, що автор таки зробив свою справу – книга справді вразила. Та я й досі не можу сказати з впевненістю, що вона мені дійсно сподобалася. Однак, я також не можу сказати, що вона мені зовсім не сподобалася. Тож, бачите, яка в мене склалася дилема. Що писати, коли так важко розібратися у власних почуттях?
Адже, попри всі ті недоліки, на які я звернула увагу під час нашої попередньої книжкової дискусії, ця серія мене дійсно заінтригувала і я одразу взялася за продовження. Та коли я почала читати, дуже швидко зрозуміла, що в стилістичному плані друга частина зовсім не відрізняється від першої. Тож після перших 150 сторінок я зрозуміла, що моє бажання читати далі кудись поступово зникає. Правду кажуть, що старого собаку новим трюкам не навчиш. Я знов зіткнулася з тим, що, як ви кажете, називають “фрагментарним стилем” та пригадала як сильно він мені не подобається.
Я розумію, що треба тримати інтригу та напругу, не розкривати всі карти одразу, адже попереду ще одна частина, проте постійні натяки, недомовки, недослухані чи то незрозумілі розмови, та ще й ціла купа вигаданих речей без жодного пояснення дуже сильно дратують. Невже автор не знає інших письменницьких хитрощів? Чи не після кожної сторінки питаєш себе: “Що тут в біса відбувається?” Постійно згадувала “Голодні ігри” та як майстерно Сьюзен Колінз подавала інформацію (просто та по суті) та оті коротенькі пояснення вигаданих нею речей, таким чином не утворюючи штучного бар’єру непорозуміння між читачем та текстом – і навіть між читачем і головною героїнею, яка постійно сама там щось собі вигадує та вирішує, а ти думай-гадай, що воно таке.
Анна: Тут я з вами згодна — книга дійсно викликає протилежні почуття, але ж і читається з неослабним інтересом. Тож може не треба було нам чекати від “Дитя песиголовців” якоїсь схожості з нашими улюбленими книжками. Бо ж дійсно хороша книжка тим і відрізняється, що в неї своя неповторна індивідуальність. Хоча мушу визнати, що стиль, зітканий із натяків і недомовок, спочатку дратує. Проте поступово до нього звикаєш і навіть починаєш помічати, що він добряче збуджує уяву, бо ж весь час намагаєшся добудовувати те, про що не розповів автор. Та все ж таки під кінець, як із першою книжкою, у мене виникло почуття легкого розчарування. Бо ж все гадала хто ж це такий — оте дитя песиголовців. Чи то головна героїня Марта, чи один з її друзів, чи може отой дивакуватий хлопчик Пауль з його незвичайним вмінням малювати? Вже й більше половини книжки проковтнула, а оте дитя все не з'являлося.
Але ж про нього було заявлено у назві на обкладинці! То де ж воно? Та він і справді з'явився десь у середині книги, і хоча одразу привернув до себе увагу, далі відійшов у тінь і здавався скоріше фоном. А коли під кінець розкрив себе нарешті, то ми майже нічого й не взнали про нього. Він тільки й розповідав Марті про різні жахіття, щоб пояснити чому він так ненавидить її співвітчизників. Але про це ми вже й так знали, для цього було достатньо отієї вражаючої сцени на площі Трьох Голів, де один з песиголовців, що сиділи у клітці, кинув звинувачення жінці, що його проклинала: “Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди”. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою, коли та істота, як автор її назвав, сказала наприкінці: “І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель”.
Чи можна до цього додати щось іще? Отож мені і хотілося, щоб дитю песиголовців було приділено більше уваги у тексті. Так, гаразд, книжка мені сподобалась, бо вона дійсно нетривіальна. До того ж виникло відчуття, що автор дражниться, чи що? І знову, як минулого разу, майнула думка, що може у наступній книзі я відшукаю відповіді на всі запитання. Може це й був головний намір автора, хтозна?
Фаріда: До речі, про головну героїню: Марта дратує просто до бісиків. Вперте, сварливе, тупе дівчисько; нікого вона не слухає; все знає краще за інших - особливо краще за дорослих, звісно ж; а от це їй зовсім не до чого - тож геть з голови; і, взагалі, все їй вже остогиділо окрім її любого пана Вегнера. Ні, маю віддати належне авторові, така поведінка вісімнадцятирічної дівчини цілком реалістична та переконлива, тож, знов таки, він добре зробив свою справу. Проте такій поведінці обов’язково має протидіяти щось таке від чого головна героїня визивала б ще й симпатію. А в мене вона ніяких теплих почуттів зовсім не визиває. На відміну від Катніс Евердін. Навпаки, в мене набагато більшу симпатію та розуміння визиває її батько, мачуха, друзі, журики... Особливо після того як вона з усіма ними поводилася в цій частині.
Та й стосунки Марти із паном Вегнером мені не до душі. Як вчитель я вважаю їх недоречними та неправильними. До того ж, я й досі не довіряю цьому Вікторові. Ще з самого початку, як він тільки-но з’явився в книзі, він мені видався якимось невиразним та невловимим, а ті його ідеалістичні розмови та плани про вакцину з пороху драконових кісток, яка всіх вилікує? Повнісінька нісенітниця як на мене. От взяв він та усе їй розповів, бо вона не така як усі, бо вона зрозуміє, бо вона ж така-розтока, головна героїня і все таке інше… Не вірю. На жаль, у цьому мене автор так і не переконав. Може тому що через закохані очі вісімнадцятирічної дівчини я цього гарного пана не сприймаю.
А все ж таки є щось у цій книзі, що приваблює та зачаровує. Навіть хочеться прочитати знов. Може так і зроблю. До того ж, читається вона дуже легко, незважаючи на те, що часто навіть не розумієш про що саме читаєш - принаймні, в межах однієї розмови, бо ж ніхто нічого не договорює чи то не вислуховує до кінця. Так, я впевнена, що автор робить це навмисно, проте, як я вже зазначила, мені не подобається той спосіб в який він це робить. Я також впевнена, що вся ця тема з сусідом-ворогом з-за ріки, з війною, якої офіційно начебто немає, проте яка є, бо ж люди гинуть, це все дуже конкретні алюзії на наше сьогодення.
Так само як і вас, мене дуже вразила сцена на площі Трьох Голів, а також історія Яромира. Маю зізнатися, що в мене песиголовці не визвали ні ненависті, ні навіть антипатії. Та все ж таки цікаво який намір мав сам автор. Що саме він хотів створити? Книгу-алегорію? Книгу-попередження? Книгу-передбачення?
Ви от все шукали на дитя песиголовців, постійно запитували хто ж це є. І в мене склалася дуже конкретна відповідь. Це ми з вами. Це ми недолюди. Бо чи це не над нами кепкують та передражнюють, особливо в постах на фейсбуці, бо ми розмовляємо ‘собачою’ мовою? Її ще зараз називають ‘мовою агресора’, забуваючи при цьому, що це і наша мова також, адже ми народились та виросли саме з цією мовою. Проте вони цього чомусь не розуміють, своїми словами та діями заперечуючи той простий історичний факт, що протягом усього свого існування наша країна формувалася та розвивалася під впливом різних держав – відповідно і мов. Так трапилося, що наша територія розвивалася саме під впливом російської мови. То чи це наша провина? Чому ж нас намагаються затаврувати як почвар та покручів та насилу одягнути на нас намордники? Невже і нам доведеться носити подібні позначки, якщо не зречемося мови якою розмовляємо з дитинства?
Анна: Ви знаєте у мене теж виникла ця асоціація, що песиголовці – це ми українці. Проте не тільки російськомовні, а усі скопом. Усі люди, що живуть на цій землі, що ми називаємо Україною. Що ж до мовного питання, то я згодна з тими, хто стверджує, що воно штучно роздмухується політиками. Бо ж це така зручна річ, щоб розділяти людей. Це ж дуже просто - “розділяй і володарюй”. Хто знає скільки віків правителі користуються цим принципом? Та точнісінько так, як у давнину, люди ловляться на цей добряче проржавілий гачок. Тож я впевнена, що можна видати такі закони, щоб урахувати інтереси усіх груп населення. Для цього тільки потрібно любити свою країну і бажати їй процвітання.
Книжка, яка вириває нас із будення і повертає до реальності, в якій і досі триває війна. Насправді немає значення, в якому контексті її читати (хоча тут і зараз, в Україні, відчувається вона набагато гостріше). Кожен розділ — наче набухла рана, яку автор розкриває, щоб показати гній, що там сочиться. Порівняно з попередньою частиною, ця вкрай насичена соціальним підтекстом, можливо, інколи навіть занадто як на підліткове фентезі. Проте інакше її уявити навряд чи можна. У певний момент відчула себе, як у фіналі "Oathbringer" Брендона Сандерсона. Для головної героїні, як і для Калладіна, все перевернулося з ніг на голову. І їй доведеться вирішити, яку позицію їй зайняти. P.S. Я все ще думаю, що Віктор якийсь мутний.
Хочу почати з двох цитат: "Коли вам раптом примариться, що світові щось загрожує і ви точно знаєте, як врятувати його, - візьміться за щось по-справжньому корисне. Посадіть квіти під вікнами, прибийте шпаківню, помийте підлогу." "Де взагалі та межа, що відділяє “надто” від “не надто”."
Друга частина “Сезону Кіноварі” продовжується майже з того місця, де закінчилася перша.
Події розвиваються з блискавичною швидкістю, градус напруги зростає. Ми бачимо спотворені речі, викривлені, наче в якомусь химерному сні. От візьмемо таку буденну річ, як добрива для рослин. Добрива - вони ж від слова “добро”, еге ж? А хто в нас випромінює доброту лише своїм існуванням? Правильно, собаки. От на заводі з виробництва добрив собак “доять”, і вони виходять звідти байдужими, апатичними. Так, вони їдять, гуляють, бігають за палицею, якщо її кинути. Але все з байдужістю, наче механічно. І це доїння - обов'язкове. А ще доброта є у людей. Звісно, її набагато менше, ніж у собак, тому людей треба - набагато більше. І стоїть до заводу добрив черга добровольців з людей. І черга тих, хто приводить собак.
Або така буденна річ, як ножиці. Проте в цьому світі ви не знайдете ножиць ніде, крім сертифікованих перукарень. Всі ножиці мають інвентарні номери, і є об'єктами суворої звітності.
І, звісно, є “особісти”, які з міркувань державної необхідності складують у шкільному спортзалі драконячі кістки. Найближча аналогія, мабуть, це складування урану або плутонію.
Марта занурена у “тонну домашки”, проте у неї також є і додаткові проєкти: допомогти новому вчителю з пошуком драконячих кісток, аби він міг розробити вакцину для порятунку людства. Знайти спосіб, аби батько з не-мертвого став насправді живим. І, здається, дівчина знайшла такий спосіб, тільки їй потрібна допомога знаючої людини. Прабабці її вірного лицаря Чепуруна, яка колись проходила навчання у столичній академії.
А ще ми дізнаємося, для чого батькові Марти потрібно грати на флейті і яку роль відіграє змієшиїй глечик.
А ще місто поволі огортає страх перед інакшими і ненависть до них. Під ударом опиняються “покручі”, напівікровки, як Марта, діти, онуки, далекі родичі “песиголовців”, ті, хто їм співчуває і намагається розібратися, що відбувається. Зі страхом і ненавистю приходить думка про сегрегацію, про загони “доброчесті”, про те, що всіх “інакших” треба відмітити. Звісно, виключно для їхньої власної безпеки, для захисту. Еге ж?
Якщо відкинути фантастичну складову, кожен побачить купу паралелей до історичних подій, і до того, що відбувалося і відбувається на наших очах.
Моє покоління, яке добре пам'ятає себе з середини 80-х, зловить багато флешбеків. В основному, за атмосферою, місцями і за подіями. Як все ставало забарвленим у сірі тони, наче на вулицях панував постійний задушливий присмерк з нескінченною вологою мрячкою. Суцільне безсоння; банди, що никалися у тінях; оманлива нормальність і безпека днів, - і це складалося у всеохопливе відчуття безнадійності.
Книга цікава, багатошарова, місцями моторошна. Ілюстрації доповнюють розповідь, роблять її об'ємнішою. Проте нам залишається тільки здогадуватися, чим усе закінчиться, і терпляче чекати третьої частини.
Продовження "Пороху..." не розчарувало. Сюжет дорослішає разом з героями, зав'язуються поряд з містичними детективні нитки, книга тримає. Можу повторити, якісне українське фентезі!