Действие нового романа Марии Галиной разворачивается в старинном городе, своеобразной культурной столице пограничья, соединяющего (и одновременно разъединяющего) Восточную и Западную Европу. Прибывший издалека герой пытается восстановить историю давней постановки очень странного, судя по глухим упоминаниям мемуаристов, спектакля - оперы "Смерть Петрония". Обращаясь к давно забытому эпизоду двадцатых годов прошлого века, герой все глубже погружается в сегодняшнюю жизнь города и его артистической среды, и чем ближе он приближается к разгадке, тем активней реагирует на его расследование Город и его загадочные обитатели.
Maria Galina (Russian: Мария Галина) is one of the most interesting authors among those who made their names in the turbulent 1990s. She writes both literary and science fiction (with ten SF books to her credit). She is also a noted poet, a thoughtful critic, and translator of English and American science fiction, in all of which she excels. She is a winner of many important prizes for her prose and poetry and her critical essays.
A graduate from Odessa University majoring in sea biology she took part in several sea expeditions but in 1995 she gave up biology and took up writing professionally.
Apart from numerous Russian publications she has three books published in Poland and her work has been included in various anthologies of Russian writing abroad (Russian Women Poets: Modern Poetry in Translation, UCL, London, 2002; and Amerika. Russian Writers View the United States, Dalkey Archive Press).
Her literary fiction contains a strong element of magic realism while gender issues have always been the focus of her attention.
As a poet she was awarded by some of the most prestigious Russian poetry awards - The Moscow Count (for the best poetry book published in Moscow) and Anthology (for the highest achievements in the modern Russian Poetry)
Раз уже почала сьогодні говорити про сюрреалізм, то й продовжу. Тільки в "Автохтонах" сюр органічно межує із реалізмом магічним, а вдвох вони створюють щось таке, що можна назвати "Та, містика якась!". Назвати отим самим роздратовано-розгубленим тоном, яким ми це кажемо, як щось ввижається. Як в темряві здається, що сусідові пір'ям поросло не лише в роті, або знайомий провулок заводить в іншу частину міста, або цеглиняки валяться згори мало не кожної суботи. Отакою - химерною, хиткою, перенасиченою символами, ні, навіть не символами, Знаками - є реальність туристичного раю, до якого приїздить (імовірно) молодий історик - розслідувати долю давнішньої оперної вистави із заковикою.
І ходить якийсь один, розслідує, здуває порохи із таємниць та стирає золотко з культових образів. Головний акт золоткостирання в цьому романі - зображення міста-карнавалу, міста-декорації, міста-атракціону, що втрачає чари після двадцять п'ятого погляду. Зображення по-хорошому зле і переконливе, але. Хочеться обурено порепетувати: "Львів у нас не такий!". Так, Львів там прочитується доволі безальтернативно. Та Львів у нас не те, щоби справді не такий (розпивати вино за бесідою про симулякри в будь-якому разі краще з львів'янами). Живий Львів у нас не про те. А місто в "Автохтонах" просто не-живе. Тут дух, що тіло рве до бою, давно зогнив і має теперка приблизно такий самий вигляд, як зомбі з "Гри престолів" (перепрошую, що про таке проти ночі). Спостерігати за церемоніальною агонією цікаво. Але сюжет на її тлі ризикує редукуватися до споконвічного "І шо то було?", що міцно обійнялося зі своїм братиком "Та і нашо було таке робити?".
А. І ще приз за протагоніста. Всю дорогу вирішувала: він ніякий чи неприємний? Вирішила, що обирати щось одне необов'язково.
Someone — possibly not human; he is never called by name — comes to a former Soviet city somewhere to the West of Russia (the obvious guess is Lvov, but it is never mentioned or even described in a recognizable way). He tries to find information about a mystical staging of "Death of Petronius" at the local opera theater in the 1920s or 1930s, which led to a first night, but ended in some barely understood disaster, including the shooting of one of the primas by a CheKa thug from the audience. Step by step, we find out that the city is full of otherworldly shadows, and the whole story revolves around them; or perhaps not, and it doesn't. Those who say they were fatigued by the end of the story are right; the story is written beautifully, the language is very good, the knowledge of the author is close to what one wants in an author of this genre, and perhaps even greater (one mistake about Robert/Vodemon, though). But it does get uniformly tedious and leads into nothing, and there is not much plot to speak about apart from talks and walks and talks again with the weird inhabitants of the weird city.
У меня есть претензии к нереалистичному фокусу изображения, временами - к чрезмерно приглаженному языку, иногда дракон Шварца так и продирается сквозь текст, но история, конечно, вышла отличная - про уютный маленький город, которого нет, с чертовщиной, музыкой, оргиями и отличной едой, где ты наконец сможешь стать героем (но).
Секрета в книжке никакого нет... А ваще-то должен быть, иначе зачем читать? Главная аллюзия - "Городок в табакерке" , вернее даже не книжка Одоевского, а психоделический (я его в детстве немного боялась) , но совершенно потрясный советский мультик Шкатулка с секретом. И все выстроено как по нотам - некий Историк (Он, но потом выясняется, что фамилия у него Христофоров, так что псоглавные аллюзии налицо) приезжает в пограничный провинциальный городок расследовать постановку некоей авангардной оперы в 1920е. И перед ним разворачивается вся шкатулка - тут и "черствый торт театра", и королева Пружина (оперная дива), и мальчики-колокольчики, и дядьки-молоточки, и Валик - все, что есть в мультике. Всю дорогу нам ну никак не дают забыть, что автор получила высшее гуманитарное образование, потому что количество аллюзий на страницу текста поистине ужасающе - ну конечно, ведь каждый таксист в Городке цитирует Рильке по памяти! Только, когда наконец обнаруживаешь, что секрета-то никакого нет, то невольно спрашиваешь себя, а стоило ли огород городить?
Хорошо понимаю, что гораздо проще сказать, на что это похоже, чем объяснить, что в этой книге происходит. Похоже на Кафку, похоже на Стругацких, особенно на институтские главы Улитки на склоне. В многочисленных и глубокомысленных рецензиях перечисляется ещё несколько книг, фильмов, предметов (барочная шкатулка, например), на которые похож этот роман. Но это все не так важно, важно, что очень интересно. И даже не из-за (псевдо)детективной интриги - где-то в середине книги становится понятно, что не будет ответов на вопросы, что не в разгадке дело, а в какой-то удивительно бурной энергии, которая пронизывает эту книгу. Во-первых, она очень смешная и в своей рутинной предсказуемости, и в абсолютно безумных сценах. Во-вторых, очень интересно про героя, пронзительно написаны его детские воспоминания. В силу своей необразованности я довольно быстро потеряла интерес к сюжетной линии со Смертью Петрония, и к концу книги уже запуталась во всех этих Костжевских, Ковачах, Андрычах и т.д.. Версий случившегося было так много, что они у меня в голове смешались в кашу "дружба". Гораздо интереснее было про ожидание мистики и про то, как герой старательно и настороженно эту мистику от себя гонит. Очень классно рифмовалось мое читательское желание поверить, что пришельцы, вампиры, оборотни в этой книге реальны, с безуспешными попытками героя выбрать хоть какое-то объяснение, успокоиться хоть какой-то, пусть даже безумной, версией, потому что неизвестность мучительна. Финал туманный, но туманность эта сама по себе назидательна, и что самое приятное, она читается не как высоколобая игра в смерть героя, автора и т.д., а как достоверные и чувственно убедительный финал.
А ещё у меня либо из глубин памяти всплыло, либо появилось фантомное воспоминание про красные огни на Львовской телевышке, очень яркий образ.
The book that starts as something something like “In Bruges” and ends on a bitter note. The story of a man with a hidden agenda, who can never see through other people and cannot distinguish between reality and fake. It seems very wise that the author doesn’t let the readers learn more than the protagonist, so the whole time we are left to ponder upon the role of authenticity in our culture as well as in the text itself. Galina gives dozen’s of references to other works of literature and to pop-culture virtually on every page, yet they don’t work as clues or leads, rather than that, they hello the reader feel familiar and comfortable in a new world. This also serves the evident point that we are all in desperate need of decorations and facilitators to help us feel like we know something. Another purpose that they seem to serve is exposing a kind of non-offensive male-gaze, one which is not interested in any person in particular, but tries to “see them for what they are”, so to say, to put them on a specific shelf, so he gives a nickname or an epithet to every woman he sees and learns zero about each of the women he meets. I still wonder if it is a completely conscious act that the protagonist, sadly, does not evoke any empathy whatsoever except a couple of scenes closer to the end of the novel, and this lack of empathy left me with a strange feeling of dissatisfaction. But on the second thought this might be exactly what the author wanted, as the protagonist is as dissatisfied and disappointed by the way everything turned out as we are, only that he cannot acknowledge his own confusion - but thankfully the reader can and knows how important this feeling is if you want to understand anything at all.
Не понравилось. Мне рекомендовали книгу, потому что там «Львов и атмосфера». Ну да. Львов там есть, и это единственная причина, по которой я не бросила на середине. Я немного знаю книг, в которых действие разворачивается в�� Львове, а здесь ещё и так много знакомых названий ... и вся география соблюдена, и мартовский снег этот. Да. Но всё остальное. Бр. Герои какие-то клишированные. Ни одного по-настоящему яркого персонажа, все как будто картонные, двумерные. Как будто автор очень старался. Очень. Но чота не вышло сделать их живыми. Ощущение пластмассы и вторичности. Никто не вызвал сочувствия. Совсем! К концу книги откровенно достали ВСЕ. Все врут, мотивация у всех откровенно провисает. Всем «не верю!» Главный герой: чего приперся? Чего искал?? Чего хотел? И вроде бы в конце обьясняет, но на фоне постоянного вранья всех вокруг ему по инерции не веришь. Ну и встреча с отцом доставила: такое чувство гадливости и омерзения от мотивации последнего появилось. Янина эта. Чего хотела? Чем жила?? Зачем на вокзал поперлась за главным героем? Опять не верю. И так почти по каждому персонажу. И вообще, неприятных ощущений от текста немало. Язык. Нууу. Утомляет. Какой-то тяжёлый. И наворочено всё, накручено, и вроде бы меня должно зацепить — прям мой жанр и любимый город, ан нет.
Одна только цитата запомнилась, удачной находкой кажется.
«Лидия стояла за креслом, положив руку Костжевскому на плечо. И впрямь кариатида, молчаливая мраморная женщина, подпирающая чужую поехавшую крышу.»
This entire review has been hidden because of spoilers.
"Этот город творит свой миф, по своей прихоти вызывая из небытия тени и управляя ими".
Собственно, данная цитата, взятая аккурат с конечных страниц романа, наиболее емко характеризует, о чем же он, этот самый роман. Здесь и "булгаковщины" хватает на квадратный метр текста, и немного гоголевской чертовщины присутствует, и под одной крышей живут простая буфетчица - любительница грошовых любовных романов и сильф (некое существо из света и воздуха вроде эльфа), которого сгубил дурдом, а прежде - философский факультет. У сильфа несовременная речь и крайне современный смартфон, кстати говоря, которым он охотно пользуется.
В этом городе, который есть смесь множества прелестнейших маленьких городов, обращённых фасадами домов к Западу, то ли творятся настоящие чудеса, то ли разыгрывается некий спектакль из прошлого с обновленным по очевидным причинам актёрским составом, то ли устраивается аттракцион для увеселения одинокого и в меру циничного, однако крайне доверчивого туриста, "приезжего". В чем его хотят и пытаются убедить? Во что заставляют поверить?
В итоге - разуверился ли он в чудесах? В чуде, что ожидает на пороге, когда же его пустят внутрь... Трудно сказать. Нет конкретного ответа на этот вопрос, впрочем, в этом романе не найдёшь точного ответа ни на один свой вопрос, это верно. Другое дело, он и сам не знает, перестал ли верить или просто устал пока, надо передохнуть.
Ноги его во время сна продолжают подёргиваться, будто он куда-то бежит.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Наверное, я бы поставил и 4 звезды, если бы не поистине ужасная озвучка, в которой я слушал эту книгу (Михаил Китель). Некто (героя так и не назовут по имени до конца книги) приезжает в старинный город, в котором довольно чётко угадывается Львов, якобы с культурологической целью: исследовать обстоятельства постановки в 20-е годы некоего оперного спектакля "Смерть Петрония". Постепенно становится ясно, что у этой истории есть некая детективная или даже мистическая основа. Или не становится, ведь к произведениям Галиной, видимо, слово "ясно" вообще не применимо. Как будто бы сам город порождает и перетасовывает свои мифы и историю, своих обитателей (тех самых "автохтонов" из заглавия). Обычный турист ограничится стандартными городскими легендами, но если начнёт копать, то сразу же поймёт, что его всё больше и больше затягивает в потустороннюю изнанку.
Wonderful book of subtle East European magic realism. It's like Roszak's "Flicker" but stoned and set in Lviv. The book is very hard to put down during first the first read, I guess I'll read it once again in couple of years, but slower.
Очень рыхло получилось, много лишних букв, мне показалось. Сперва понравилась стилизация под Стругацких, но довольно скоро этот стиль надоел, с середины домучивал
Достаточно неинтересная история, скучно написанная, растянутая на 486 страниц. Жалко потерянного времени на прочтение. Автор пытается подражать стилю Стругацких, где через диалоги героев постепенно проясняется место и контекст действия. Только в этом случае, ни стиль, ни история, не имеют похожего эффекта. Во имя чего нужно было настолько растягивать историю? Через 300 страниц начинаешь понимать что вся заварушка вокруг каких-то там вампиров-оборотеней, и все это на фоне какой-то скучнейшей истории послереволюционного периода. Ну и стиль соответсвующий - все герои отвечают "скучно", смотрят "вяло", говорят "устало", и т.д. и т.п. Вообщем винегрет какой-то, причем невкусный!
כבר הורנו הניסיון, כי ספינת הדגל של הספרות הפנטסטית במאה העשרים ואחת שטה תחת נס אדום דהוי, ורומן זה אך מאשש את האמיתה. לכאורה, לפנינו יצירה אווירתית שמחייבת את בן שיחה במטען רשמים טבוע של החיים בערים מרכז-אירופיות: בהמשיכו את הקו שהתוו יצירות מופת כמו "מצאי הטבק" הדרגצ'יובאי או "כאן נמשיך לחיות" של האולדים, הספר מציב במרכזו את דמות העיר כייצור חי, ששובה במכמורת יחסים סבוכה כל המתמהמה בה יתר על המידה הקצובה לתייר ממוצע. על בסיס רקע חווייתי משותף עם המחבר, עם דמויותיו ועם המציאויות המתוארת והרמוזה, הקורא מוזמן להעמיק ולחדד את האופי שבו הוא תופס את העולם הסובב ולהשריש פעם אחת נוספת את המנטליות הקסומה והמעריגה שגם בלעדי הספר הוא נתון לחסדיה בעטיו של מזל מפוקפק להיוולד היכן שהוא נולד.
ברם, יש ברומנה החדש של גלינה יותר מיציאת צדיק מן המקום, שכידוע, כל תפקידה הוא לעשות רושם. זוהי מסכת ספרותית-רעיונית רבת-היבטים על נלעגות המושג "אמת היסטורית" ועל התפקיד שתהליך בלתי פוסק של מיתולוגיזציה עצמית משחק בדרכי היווצרותן וגיבושן של חברות. במקביל ניתן לקוראו אף כרצף הגיגים חזותיים על מהות הגליליות הנפתית שהיא בבחינת אבחון בל-ירפא ליושבי חוג הארץ.
יחד עם זאת, הרומן איננו נטול ליקויים. למשל, המחברת כה העסיקה את הדמות הראשית בחיפוש אחר סמלים נצחיים-למחצה, לשליש ולרביע בלתי-משתנים, עד כי השכיחה מלב עצמה את הצורך בפיתוח הדמויות ובתיאור תהליכים שהן אמורות לעבור בין כל דף ב' לכל הדרן עלך. עם נוסיף על כך סיום מהיר ומקומט ותחביר חדגוני, הרי שלא נוכל להעריך את היצירה המרשימה והמתוחכמת הזאת ביותר משלושה כוכבים.
Фантасмагория сама по себе является порождением сновидений. Автор может дремать и от дрёмы создавать странные произведения, наполненные смыслами и тайнами, которые постоянно находит читатель, хотя написавший текст человек ни о чём подобном никогда не задумывался. Может и в «Автохтонах» кому-то повезёт найти хотя бы понимание того, с какой целью это произведение было написано.
За магическим реализмом лучше к Павичу, за теориями заговора и Серебряным веком — к "Посмотри в глаза чудовищ", а эта книжка — ни уму ни сердцу. И герой не вызывает сопереживания, и язык периодически фальшивит, — в общем, одна из тех книг, у которых перелистываешь последнюю страницу и говоришь себе: "ну слава богу".