Вівці цілі

by Євгенія Кузнєцова

Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів — більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці.

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Ukraine, War, Christmas, Cozy, Audiobook

296 pages, ebook

First published January 1, 2024

About the author

Євгенія Кузнєцова – письменниця, дослідниця.

Народилась та виросла в Україні. В Іспанії захистила дисертацію з магічного реалізму.

Євгенія перекладає з англійської, німецької та іспанської. Цікавиться темою мовної реальності та мовами загалом.

Reviews

[Ярослава]

Мені так подобається, коли автор обирає собі нішу і в ній працює, і ти точно знаєш, що якщо потрібен якийсь такий вайб, то його тобі там точно відсиплють! Якщо вам потрібна історія про повернення у вигаданий світ дитинства, про родинний дім поза часом (однаковою мірою хочеться втекти і туди, і геть з нього), про колоритних невротичних психів, з яких складається кожна родина (біологічна і з вибору), про всі вавочки, які ми заподіюємо найближчим, але все це достатньо абсурдно і філ-гуд, щоб не бути нестерпним, то це до Кузнєцової. "Мієчка", "Драбина" і "Вівці" приблизно вкладаються в одну тематичну і стилістичну тяглість - але водночас мені подобається, як романи серйознішають.

Надходить перше Різдво і перший Новий рік повномасштабної війни. В одному домі хаотично збираються дівчина, яка повертається в закинуту родинну хату, щоб зібрати матеріал про обрядовість зимового циклу свят для етнологічної дисертації; художник, який щороку пише портрети свого батька з деменцією і відчуває, що цьогорічний портрет уже буде останнім; власне, батько, який проживає часи своєї юності, й тому відголоски війни для нього ще віддаленіші, ніж для інших; ще скількись прекрасних і притрушених кадрів, більш чи менш гротескних. Я пів дороги думала, що насправді всі вони вже мертві, а це потойбіччя, але ніт, просто ідуть дивні часи. "Щас таке врем'я, шо по одному нільзя", - каже на початку одна з героїнь. От вони і збираються разом, намагаючись відновити цілісність світу й історії і тяглості роду - нехай не насправді, нехай лише на вечір.
Нехай навіть дорога в небо, яку вказує святий Миколай, виявляється прожекторами мобільної групи ППО.
Нехай навіть єдиний надійний спосіб повернутися в юність - це деменція.
Нехай навіть батьківська хата - це вже не надійний прихисток, а чужий простір для чужих людей, обставлений з ікеї, який планували здавати на Airbnb зеленим туристам, але тоді почалася війна, тож хата так і стоїть, "Наче вирядилась кудись, але так нікуди й не пішла і лишилася в коктейльному платті їсти на дивані бутерброди з маслом і ковбасою".
Нехай навіть традиція доступна тільки як предмет академічного дослідження і рольової гри (але це й байдуже, якщо вона дає людям нагоду робити щось разом, особливо якщо це востаннє).
Нехай навіть носії традиційного знання виявляються несправжніми ("Відлюдник виявився новонаверненим буддистом. Йому було сорок три роки, і він попросив називати його Дєня. Дєня бігав голий по снігу, купався в ополонці внизу, медитував, стояв під хатою на голові, снідав авокадо і зернятами чіа, кожні два тижні їздив в «Льо Сільпо» по кокосове молоко. А до війни він щомісяця водив туристів по буддійських святинях і вчив офісних працівників медитаціям").
Нехай навіть усі згадують ідилічні хати й дороги дитинства, але після якоїсь точки в історії про повернення виявляються не дітьми, а вже дорослими, які зберігають традицію для інших - і стають наступними в черзі на вихід (у найкращому разі! бо порядок на вихід у такі часи може виявитися довільним!).
Попри всі ці "нехай навіть", іде час див: "Миколай небеса на Різдво одкриває, і всі, хто колись жив, хто колись із нами був, усі вони тут. Ходять межи нас". От вони всі і збираються разом, щоб розіграти цю біттерсвіт комедію.

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Випустити цю книгу в світ у електронному форматі саме зараз було дивовижно правильним рішенням, я стоячи аплодую і тим, хто на цьому наполіг, і тим, хто на такий крок наважився.  

Видавництвам тепер доводиться місяцями чекати паперові наклади книг, а "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — це така історія, з якою просто необхідно ловити момент, адже тут все відбувається саме між Романа та Йордана. 

Звісно, наша реальність перетнула у часі екватор історії в книзі, позаяк Різдво вже позаду, але ж попереду ще є і Маланка, і Йордана, а це означає, що ви маєте цілу купу часу, щоби прочитати найвайбовішу в українській  літературній традиції розповідь про період зимових свят, після "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки".

Для високоскілових читачів "Вівці цілі" — книга на один зубчик та пів вечора, але якщо ви, як ото, наприклад, я маєте сентиментальні почуття до зимових родинних свят, і хочете побачити, як над Дніпром піднімаються у небо — ні, зовсім не прожектори вогневих груп ППО, а стежка, прокладена Святим Миколаєм, або хочете пригадати, як в глибокому дитинстві мама пекла калиту на Андрія і ви при свічках (бо в 90-х теж вимикали світло, нехай і з инакших причин) осідлавши коцюбу скачете її кусати, а потім займаєтеся ворожінням — зараз такі народні святкові традиції знову стають популярними, спробуйте порахувати, скільки вертепів можна цими днями зустріти на день... то, кароч, не зволікайте, бо кожна мить — бентежно скінченна, і треба вспіти прожить її відповідним чином.

Євгенія бере сам наш час— з повітряними тривогами і ракетними атаками, з біженками в Європі та сафарі, які ТЦК влаштовують на чоловіків, з тривогою про неможливість майбутнього і бентегою у передчутті ядерного апокаліпсису, з тими, хто на війні і тими, хто не на війні, з розмовами про звичаї та ворожіння, з тіндером, кутею для духів померлих, деренчливими голосами генераторів, сімнадцятирічками, які рвуться у бій та підстаркуватими самітниками-пацифістами, з іронічним поглядом на себе та весь світ, із тонкими павутинками закоханостей, із безміром любові, яка проглядається в посмішках, поглядах, лоскочеться на губах, заглядає у вікна, прислухається до голосів, намагається читати по губах — і пакує його в таку, знаєте різдвяну кулю, але без снігу. 

Взяв таку кулю, покалатав нею, зазираєш всередину — і смієшся, тобто радієш, і плачеш, тобто сумуєш. Нічого навколо не бачиш — отже ти зрячий.

Взяв таку книгу, пірнув у неї, як в ополонку на Йордана, і живеш потім з тим усим, як можеш, як виходить... 💔

[Юлія Бернацька · Rating 5 out of 5]

Напевно, це найкраще що можна було прочитати на завершення року.
Спробую написати відгук пізніше, але це було прекрасно ❤️

[Анна Лисенко-Гурська · Rating 2 out of 5]

Воно якось незручно сварити таку нахвалену книжку, але я почну...

Шо це було?
Головна героїня приїзжає в село, щоб шукати забуті традиції, а натомість не вилазить з застіль і веде купу непотрібних "задушевних" розмов з сусідами (таке враження, що й підживає там, їйбо). Ну ок, було трохи традицій, лазила до баби якоїсь, знайшла якогось аборигента-ухилянта в горах. Але загалом що це було?

Далі. Максим. Близько 50 років. Побитий життям і добитий батьковою деменцією мужичок. Батько, до слова, тащить. Точніше, не сам батько - а гумор, який продукує його деменція. Ну дякую шо в трусах до столу не виходив...

Усі реалії війни - якісь пластилінові. Я не повірила ні у описи відключень, ні в тривоги та прильоти, ні в процесію "на щиті". І якби ж це згадувалось десь якось, ні ж. Воно ж наче мало б рухати сюжет. А шось, не тойво.

Фінал. Ну от чесно, ніколи добре не жили, не варто би й починать, подумала авторка і спаскудила фінал. Точніше, не врятувала. Не дотягнула. Чи шо. Ніби отако подивилась куда то всьо котиться і така "ну і котись". Крапка.

Перепрошую, якби зачепила чиюсь думку. Але це вперше книга авторка настільки пройшла повз мене. І так обідно ж.
Знаєте, це ніби я вчителька літ-ри, і оце взяла зошит на перевірку улюбленої учениці, а воно опше ні в тин, ні в ворота. І це ж стократ обідніше, ніж просто поганий твір. Правда ж?

[Inna · Rating 4 out of 5]

01.05.2025 Перечитала на книжковий клуб з подругами. Здається, отримала ще більше задоволення від читання, ніж вперше. Принаймні тепер у моєму примірнику чимало сердечок, бо діалоги Євгенії Кузнєцової – то любоу.

30.12.2024
«…майже чорне небо прорізала світла дорога з темно-синім відблиском. Вона сягала аж за обрій.
- Миколаєва небесна дорога, - Яна відкрила рота і дивилася вгору.
- Це - мобільна група ППО, - сказав Максим».

Ти знаєш, за чим ти йдеш у книги Євгенії Кузнєцової. Ти чекаєш настрою, іронічності і гіркої теплоти родинних зв’язків і знаєш, що усе це ти точно отримаєш. Ідеальний ескапізм на зимові свята - від Романа до Водохреща – вивчити (чи згадати) традиції та обрядовість цього періоду (особливо файно йде після книги «Під подушку чи під ялинку?» Дар'ї Анцибор)

І насправді це все, що мені потрібно було знати про цю книгу, навіть анотації не читала. Улюбленою персонажкою, мабуть, назву пані Любу, у якої син живе на 13-му поверсі в Одесі і яка є серцем хати, де живуть старий лікар, хворий на деменцію, та його дорослий син-художник, який намагається тримати себе купи на ці зимові свята. Голос і мову пані Люби я ніби чула у своїх вухах, бо жива, бо справжня, бо такі розмови ми усі в житті чули.

Єдину зміну, яку зауважила для себе на цьому шляхові від Мієчки до Овець, гумору відчутно менше, меланхолії відчутно більше. Та головне, що щемкість історій лишається.

[Oleh Bilinkevych · Rating 2 out of 5]

Початок був цікавим, а потім все скотилось до рівня стбшних серіалів.
Так досі і не збагнув в чому полягає успіх книг Кузнєцової🤷

[OValentyna · Rating 4 out of 5]

Скажу, що з трьох популярних книжок Євгенії ця (як на мене) найкраща. І читайте її, якщо вже плануєте, то прямо зараз під час різдвяно-новорічних свят, бо книжка веде нас від Романа до Йордана; ця синхронність таймлайну дуже гарно працює.

Оскільки настрій різдвяний, то книжка досить щемка і добра. Авторка пожаліла читача і особливо ідіотських ірраціональних персонажів майже немає, всіх хочеться зрозуміти і цьомнуть в маківку. А це важливо.

Що ще важливо, так це як гарно Кузнєцовій вдалось передати відчуття темної зими з відключеннями світла. Дійсно дуже добре. Оце знаєте, блукання по холодній хаті з ліхтариком в очікуванні, коли вже дадуть світло і запрацює котел.

Місцями було смішно, дуже смішно. Неймовірно класно у авторки виходить гострий гумор. Я в очікуванні, коли Євгенія напише нам чорний-пречорний і абсолютно безпощадний роман, це буде хіт. Проте у «Вівцях» іноді хі-хі-ха-ха було занадто багато і концентровано - так мені відчувалось.

Також серед «побажань» до книги (раз уже я розійшлась, вибачте) - це те, що все відбувається занадто швидко і ніби як поверхово. Це навіть не короткометражка, де все трапляється занадто стрімко, ні, це немов у мене перед очима без паузи пролистали сотню слайдів, а хотілось би десь зупинитись, роздивитись, загрузнути і побути. Дуже мені цього не вистачало.

Так, це все ще «Мієчка», тепер трошки з додаванням «Толіка»: звичний вінегрет образів і таких і всяких українців; смішні діалоги суржиком; село, яке неможливо вивезти з людей, навіть тих, що виїхали з села. Ніби нічого нового, але читати дуже навіть приємно. Та це і є авторський стиль, чому читач вирішив, що в праві вимагати різних книжок від авторки? Чому це претензія? В тому, що ти знаєш, що отримаєш від кожної наступної книжки авторки, є навіть якась заспокійлива стабільність.

Коротше, Євгеніє, дякую. Я відпочила цей вечір, що провела з вівцями.

[Dima Katerusha · Rating 5 out of 5]

Коли як не зараз читати “Вівці цілі” Євгенії Кузнєцової? Де ще ти зможеш знайти хоча б дрібку того СПРАВЖНЬОГО святкового, зимового настрою?
Не оцього прилизаного “ми поставили ялинку під Мераю Кері, випили келих просеко і дивимось Один удома-2”, а нашого, українського. Те що ми пам’ятаємо з дитинства: всі оці святкові забобони, сварками і сім’єю, друзями, які з’являються нізвідки. І навіть чимось новим, “ – Миколаєва небесна дорога, – Яна відкрила рота і дивилась вгору.
– Це – мобільна група ППО, – сказав Максим”.

Сюжету як такого тут немає. І почавши читати цю книгу я був не здивований, оскільки у “Спитайте Мієчку” ситуація ідентична. Я прийшов за вайбом, який я у підсумку і отримав.

У нас тут все розгортається навколо Максима, який переїхав до свого хворого батька, колишнього лікаря, для якого вони з Любою (доглядачкою) влаштовують “прийоми” пацієнтів, як у давні часи Юхимовача. І на Романа пацієнткою стає нова-стара сусідка сім’ї Максима Яна, яка приїджає досліджувати цю місцевість. Цю снігову, холодну, з відключеннями світла місцевість. +1.
І все. І далі ви спостерігаєте, на мою думку, за дуже крутим різдвяним фільмом, в якому кожен знайде щось своє. Про кожне зимове свято, яке святкують українці, які традиції (про які я навіть майже ніколи не чув).

І боже, як же це було прекрасно! Її спокійно можна було прочитати за один вечір, чого мені категорично не хотілось робити, тому що хотілось розтягнути кожну сторінку цього. Кузнєцова пише настільки колоритних персонажів, що смішно і страшно від того, що в них ти впізнаєш власну родину.
"А, от ти де, — сказала вона до Максима. — Уявляєш, двох дітей народила твоєму батькові, а він мене й не впізнав. Ото так все життя з тими узістками своїми прокрутив, а мене зараз признав за завлабо-раторією. А завлабораторією в нього була стара противна баба. Навіть і в безпамʼятстві примудрився мені плюнуть в душу…”

Мені було так тепло і я так не хотів, щоб ця історія закінчувалась. Вона настільки світла, навіть не дивлячись, що ближче до кінця зійшла у меланхолію. Але ось така вона, ця історія. І вона прекрасна, по-своєму!

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році — "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги — насамперед про людей.

Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги — про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі — це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там — сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика — це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі — це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут — тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів.

А от є книги про людей. У них часто немає карколомного, ба бодай хоча б цікавого сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...

"Вівці цілі" — це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних — не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, — а найзвичайнісіньких людей.

Більше відгуків: https://saulelobis.blogspot.com/

[Ангеліна · Rating 3 out of 5]

Щоразу я намагаюся віднадити себе від читання книжок такого штибу, бо я ж не цільова авдиторія, але щоразу виходить якесь rage reading. Цього разу я купилася на героїню-аспірантку. Звісно, горизонт моїх читацьких очікувань обвалився десь до рівня плінтуса, бо нічого про аспірантуру там і не було, це вам не кампус новел. Нема чого чекати, що героїня, що пише дисертацію, буде буквально її писати, не встигатиме в дедлайни, братиме участь в конференціях, зашиватиметься з публікаціями, ну бо кінець семестру ж! Я думала, що всі ми, аспіранти, такі. Натомість героїня просто опитує жителів села, не маючи для цього спеціального опитувальника (вибачте, за таке в моєму українському університеті відкрутили б голову, бо я не дотримуюся правил експедиції). Але гаразд, це книжка все ж не про науку, тож аспірантура -- лише тло, хай зіжмакане й непрописане.

Не знаю, що авторці зробило чіа чи бідолашне авокадо. Чому спроби стібати міленіалів-гіпстерів з їх��іми авокадо зі "Спитайте Мієчку" перекочували сюди. Мені щиро здавалося, що це просто продукт, а не маркер покоління. Так само не можу зрозуміти, звідки така фіксація на слові "простітутка" у персонажів... Моменти, які так і залишилися буквальними знаками питання на полях.

Чудесно, коли автори знаходять свою нішу, але коли це та ж сама тема просто іншими словами, то стає нудно і передбачувано читати.

Те, що завжди рятує у цих випадках книжки Євгенії Кузнєцової -- старі люди. Вони витягують сюжет на собі. Тут вам і гумор, і деменція, і жодних недолугостей, тільки чомусь вони як другорядні герої цікавіші, ніж головні.

Хочеться оцього ромкоміського вайбу в реаліях України, але без крінжу, ну хіба це так тяжко?..

[Ksyu · Rating 5 out of 5]

Так і нєпонятно, чи єсть справедливість, чи її нема, чи дійсно єдиний бог - це випадок, не добрий і не лихий, а просто байдужий, чи комусь усе-таки не все одно, що все це з нами сталося.

Можна трошки ще побути в хаті в селі, де майже не чутно вибухів, нема світла й телефон не пілінькає повітряні тривоги, можна в темряві вийти на ґанок і дивитися на сніг.

Усе це заколисує і втішає, дірка в паркані між сусідніми хатами, розгадувати кросворд за столом на кухні, замотана в рушник, щоб не вистигла, картопля; вино, варене під світлом налобних ліхтариків, як у спелеологів; аж раптом у беззахисну шкіру впивається скалка розбитої ялинкової іграшки: сирена. Вибух. Як це, як це, як це?

У музеї половина стін порожні, тільки стирчать гачки: частину картин евакуювали, лишили тільки "так собі" - ті, що несуть меншу художню цінність. Усе можна ділити на те, що варто евакуювати, і "так собі".

Перша книжка Євгенії Кузнєцової була про село, шелтер, велику родину, дітей і котів, і ця книжка має все те саме, і тут теж добре, і тепло, і затишно, і коти. Тільки шелтери тут ще й від російської ракет. І гіркота. І ніхто не знає, як правильно, і чому, і коли вже.

Колись знову будуть книжки, де все те саме, але на фоні нічого не вибухає. Й навіть коли всі знов не знають, як правильно, головне - що нічого не вибухає

[Книжкові історії · Rating 4 out of 5]

Де вівці?

Це моє перше знайомство з творчістю Кузнєцової! І загалом книжка сподобалась, буду інші теж читати згодом.

Це історія-адвент українськими святами в декораціях трушного українського села, читати перед святами — ідеально!

[Nika · Rating 5 out of 5]

Хех і жаль, що вона закінчилася. насправді я трохи саботувала почати читати, бо ж коли там наступна ху новз
але до суті - я в любові до книг Євгенії Кузнєцової. мені вони про близьке, чесне і справжнє. Герої то взагалі окреме мистецтво - такі живі, такі relatable, такі не чорно-білі. Відпочила, потепліло і далі жити ці прекрасні історичні часи ✊
ще й сміялася разів з 10, то вартує наразі не мало геть


п.с. і встигла якраз до Йордану 😁

[Sofiia · Rating 5 out of 5]

Кожна книга Кузнєцової для мене це не про літературу, а про життя. Моє. От і тут. Я наче знову мала сиджу у бабусі на кухні, до неї зайшла сусідка з пʼятого поверху і вони розмовляють про своїх знайомих. Я уявлення не маю хто всі ці люди, але цікаво, що аж вуха розпустила. Ну і бабусине «не розпускай вуха» було обовʼязковим завершенням таких посиденьок. Мене виганяють в іншу кімнату, але я все рівно сиджу під дверима і розпускаю ті самі вуха.

Саме за ці моменти повернення в безтурботне дитинство і відчуття якоїсь приємної ностальгії я дуже люблю всі книги авторки. Наче одягаєш старий улюблений светр, який тобі передали родичі з Канади на початку 2000х. Але саме ця книга є більш серйозною і можливою навіть сумнішою ніж попередні. Що звісно не робить її гіршою, тільки трошки іншою. Але і наше життя змінилось. Тому все закономірно.

[Понкратова Людмила · Rating 5 out of 5]

Дуже сподобалася книга. Тепла, затишна, іронічна, подекуди щемлива і така близька тобі за духом... Чудова авторка

[Iryna Kaploukh · Rating 5 out of 5]

Здається я готова читати всі книги Євгенії Кузнєцової. Мені подобається стиль написання авторки, як вона рухає історію, як зображує персонажів. З цією книгою мені не хотілося поспішати, а хотілося насолоджуватися нею. Гумор тонкий і завжди доречний. Кінцівка значно краща ніж в попередній книзі, «Драбина», бо там мені хотілося забути про існування останньої глави. А тут певна незавершеність сюжету ідеальна. Це як замальовка певного періоду життя однієї сімʼї і Яни. Особисто мені запамʼяталася цитата:

«– Трохи холодно і темно для мохіто, – сказала вона.
– Життя одне, може до літа й не доживемо і в ядерному попелі пошкодуємо з вами, що для мохіто чекали літа…»

Вона може й банальна, але нагадує про важливість життя сьогоднішнім днем і про цю невизначеність завтрашнього дня, в якій ми зараз живемо.

[Daria Fujino · Rating 5 out of 5]

Ще одна книга, яку читаєш душею. Фанати Мієчки будуть не розчаровані. І сміялась, і плакала (бог зна чому), але післясмак такий добрий лишився, ніби не книгу читала, а вареники з вишнею їла❤️

[Світлана Тараторіна · Rating 5 out of 5]

Світло-сумна історія, яку можна прочитати за два вечори. Тут немає гепі-енду. Та і які гепі-енди у розпал війни? Але тут є блекаути, тривоги, вибухи і родинне тепло, за яке ми тримаємося у ці різдвяно-новорічні дні.
Всі ми вівці, яки поки що цілі:)

[Tania Lukyniuk · Rating 2 out of 5]

На жаль, розчарування. Від повторів героїв та типажів з попередніх книжок, несправжньості історії. Навіть зазвичай чудовий гумор авторки не прикрашає. Шкода.

[Євгенія Яцюк · Rating 4 out of 5]

Хороше і таке смішне
Тут про сім’ю, війну, проблеми, які є у всіх, але ми про них не говоримо

Мені подобається як Кузнецова передає українські сім’ї, їхні відносини та життя.

[Inna Zaikina · Rating 5 out of 5]

Якщо коротко, то це така собі «Драбина», але про тих, хто залишився в Україні.
⠀
Ставлю плюси за фірмовий симпатичний мені гумор, за те, що в рамках одного речення інколи хочеться і плакати і сміятись, за те, як легко і невимушено зачіпаються важливі теми (а яка влучна сцена для опису прірви між життям цивільних і військових).
⠀
Як завжди у Євгенії добре прописані персонажі зі своїми яскравими характерами і власним стилем мовлення.
⠀
Окремо сподобалась любовна лінія. Наскільки ж життєво незграбно і по-дурному розвиваються стосунки між персонажами. Вони і тут живі і справжні. Вони роблять дурниці, але не книжково-вилизані, а звичайні знайомі кожному.
⠀
А ще чудова пронизлива і глибока сцена під час тривоги в готелі засіла в моєму серці.
⠀
Ще здався важливим факт наявності відсилки на книгу Забужко. Ніби таким чином створюється звʼязок між різними нашими книгами, зрозумілий тільки тим, хто читає українську літературу. І це чудово, як на мене.
⠀
Чудо��а історія, дуже раджу. Вона не радісно-різдвяна, але має вайб зими і свят. Так що прям от на зараз чудово підійде.

[Катерина · Rating 5 out of 5]

Розпочинала рік з цією книжкою і майже закінчую нею.

Тепла, щемка, рідна історія про наші реалії та традиції.

Під різдвяні свята саме час її читати.

[Tatyana Malavska · Rating 4 out of 5]

Так реалістично, що аж боляче.

[Kateryna Sobolieva · Rating 5 out of 5]

Книги Євгенії Кузнєцової це щось особливе. Щось таке рідне, тепле, комфортне. Такі недосконалі, і тому такі живі, люди. Свої.
Ще один шелтер для душі😶‍🌫️

[Olha · Rating 5 out of 5]

Прекрасна книга! Лише вчора купила електронну версію. Шкода, що так швидко скінчилась.

[Ania Voitovych · Rating 5 out of 5]

Мій фаворит серед історій Євгенії Кузнєцової

[Nataliia Sverdlova · Rating 5 out of 5]

Іноді так тягне прочитати щось таке, просте й до болю знайоме, себто рідне.
Таке, що одразу ж без лишніх зусиль візуалізуєш в себе в голові, бо воно ну майже про тебе/твоїх близьких/сусідів etc.
І от ця історія цілком відповідає на цей запит.
Не надто ускладнена якимсь прихованими сенсами, проста й добра історія про нас - сучасних українців.
Думаю, що такі книги також цікаво буде прочитати через років 10-20… Коли більшість викладеного контексту зміниться.
Коротше, можна бути снобом і вишукати мінуси й недоліки, а можна прийняти цю історію з усіма її трошки «тронутими» персонажами, та прикласти хоча б до якоїсь болючої рани, якими нас вдоста «нагородила» ця війна.

[Lady Lex · Rating 5 out of 5]

Спочатку я вирішила, що кінець вийшов дещо змазаний і зіпсував загальну картину своєю невизначеністю, а тоді я збагнула, що він абсолютно відповідає й часу, коли я читала цю книжку, й періоду, про який вона написана. Євгенія Кузнєцова знову зробила це зі мною — змусила почуватись так, неначе я не читаю, а сиджу на кухні й спостерігаю за знайомими, які просто спілкуються та живуть своє неповторне життя. Я сміялась, і плакала, я кивала шматочкам, які особливо чіпляли, виділяла щось і відправляла комусь з підписом «Дивись, це ж ти!». Це не просто книга, це щось таке рідне, що не осягнеш розумом, а відчуваєш лише серцем.

[Kate Sawyer · Rating 3 out of 5]

Я люблю, як пише Кузнецова, її «Спитайте Мієчку» читала двічі, але цю книжку зовсім не зрозуміла, не відчула, не прожила.

Мені сподобалось:
- згадки зимових народних традицій, це було цікаво;
- сюжетна лінія з батьком головного героя, Романом Юхимовичем, який поступово згасав та забував усіх та себе.
- читається легко та просто.

Але…

Деякі сюжетні лінії просто обриваються і не зрозуміло для чого вони там були. Виходить, що їх можна просто прибрати, і нічого не зміниться.
Персонажі, наче вирвані з контексту, пласкі, нецікаві. Я їх не зрозуміла.
Мені було важко читати про реалії життя під час блекаутів та тривог, ця історія не втрапила мені в настрій.
Десь на середині я взагалі хотіла її закинути та все таки дочитала.
На жаль, це просто не моя книжка.

[Nadia Zeemeeuw · Rating 3 out of 5]

Прочитавши з ранку на сторінці авторки про те, що видавництво вирішило ризикнути і видати книгу у електронному форматі до паперової, ще до того як кава охолола, куплена книжка вже завантажувалася до моєї читалки. Дякую, ВСЛ!
Книжка читається на одному диханні - як все, що авторка пише. Проте для мене це знову була «Драбина». Здається, що в персонажів змінилися тільки імена та з Іспанії їх переселили десь під Київ.
Хотілося від роману трохи більшого.