мій викладач моральної теології не має ніяких проблем зі взаємовиключними параграфами: коли ми вивчали спокусу, він багато і красиво розповідав, що в самій спокусі гріха ще нема, але піддаватися спокусі – уже гріх, і йому треба з усіх сил протистояти, бо на те ми й люди, наділені свободою волі; штука, щоправда, в тому, що трошки раніше на запитання про сексуальні скандали в церкві він відповів не менш розлого й красиво, нагадавши нам, що в цьому світі кругом спокуси, і сьогодні – як ніколи, а священики ж теж люди, тому варто їм поспівчувати в таких ситуаціях.
це стара як світ аргументація, і губерт вольф, котрий пише про середину дев'ятнадцятого століття, показує, як її застосовували ще до того засилля сьогоднішніх спокус, на яке покликався мій викладач моральної теології: не було ні реклам із голими жінками, ні відвертого телебачення, ні дівчат у міні-спідницях. а сексуальні скандали все одно були.
"черниці святого амвросія" – прекрасна книжка про ��е, як церква впорується зі штуками, розголос щодо яких може зашкодити церковній репутації. тут є все, обіцяне анотацією: єресі, вбивства, оргії та черниці-лесбійки – і все воно цікаве й дивовижне, бо хто би міг подумати, що в середині дев'ятнадцятого століття освічені теологи так запросто вестимуться на "листи від божої матері" (написані, наприклад, французькою і з орфографічними помилками) чи що дорослі люди всерйоз сприйматимуть фрази на кшталт "у твоїх жіночих частинах буде хвороба, і божа матір сказала мені, як тебе вилікувати" (так, тут починається лесбійський секс і оргії). але, як на мене, значно цікавіша саме реакція церкви і суд святої інквізиції, яка нині носить скромну назву конгрегації доктрини віри.
тому головні герої тут – не псевдо-свята марія луїза, яка писала листи від божої матері, розповідала про свої гостини в раю і в пеклі та любила молодих послушниць, і не німецька принцеса катаріна вон гогенлоге, яка ледве втекла живою з монастиря святого амвросія і звернення якої стало поштовхом до початку інквізиційного процесу. центральний персонаж – єзуїтський теолог йозеф клейтген, який був сповідником у монастирі, брав участь у різноманітних веселих діяннях марії луїзи та, ймовірно, ініціював спроби отруїти принцесу катаріну, щоб вона нікому не розповіла про те, що в монастирі відбувалося. по суті, незважаючи на втечу принцеси, замовчати історію вдалося: її розкопали тільки наприкінці дев'яностих, одна тисяча дев'ятсот дев'яностих, після того, як йоан павло іі відкрив архіви інквізиції. до того, навіть коли живі свідки про щось і розповідали на публіку, їхні одкровення церква дуже елегантно нейтралізовувала.
за підсумком процесу йозефа клейтгена визнали винним у єресі, спокушенні в конфесіоналі, розкритті таємниці сповіді та ще в цілому букеті дрібничок. не будемо порівнювати вироки марії луїзи (десять років одиничного ув'язнення) та клейтгена, її активного співучасника чи навіть провокатора (два роки в єзуїтському будиночку з мальовничими пейзажами довкола, де часто відпочивали католицькі журналісти, тож завжди було хороше коло спілкування). зрозуміло, що тут тяжко було б чекати якоїсь співмірності. цікаво інше: уже через неповне десятиліття після вироку він – єретик! – брав активну участь у підготовці документів першого ватиканського собору і сформулював дві ідеї, які визначили вектор розвитку католицької церкви на подальше століття – про непомильність папи екс катедра (ага, цього не було до пія іх) і про ординарний магістеріум. на цьому фоні те, що він просував через пія іх внесення текстів своїх особистих неприятелів до "індексу заборонених книг", виглядає майже невинно.
зрозуміло, що живим і слабким людям, наділеним такою владою, як церковна, неможливо втриматися від лицемір'я. і коли вони не дотримуються правил, які встановлюють для інших, це смішно, сумно, обурливо, але доволі природно. але коли вони починають порушувати правила, які вигадали самі для себе, і вдавати, що так і було, цензурні епітети закінчуються. яка віра, справді?