What do you think?
Rate this book
Бронебійна публіцистика #6
Україна чи Малоросія
Микола Хвильовий: Бути українцем - справа не крові, а вибору
Микола Хвильовий був не просто талановитим автором - справжньою зіркою та активним учасником літературного процесу 20-х років; з обдарованого літератора він виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем національної свідомості. Його перехід від інтелігентського лібералізму зразка останніх десятиліть існування Російської імперії до переконаного націоналізму, що струмує в памфлетах «Україна чи Малоросія», «Масовізми - московський і ваш», «Московські задрипанки», означує початок формування на теренах молодої Української держави справжньої політичної нації, в якій бути українцем - справа не крові, а вибору.
Добре розуміючи, що розвиток нації можливий лише через освіту (але не просвітянство!), Хвильовий пише: «Досить «фільствовати» - «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою - за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо? Отже, - смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!»
Пристрасне й гостре перо Миколи Хвильового, його полемічний спадок ще потребують глибших досліджень. Проте неможливо не вірити щирості його пориву, котрому він залишився вірним аж до останнього пострілу в скроню. Втіливши в оновленій українській літературі початку ХХ сторіччя зразки естетики високого модернізму, запропонувавши читачеві інтелектуальне художнє письмо, Хвильовий також мав активну громадянську позицію й без вагань афішував її. Силі вислову його памфлетів навіть тепер можуть позаздрити більшість сучасних колумністів. За цю силу, душевний вогонь і щирість він заплатив життям - і про це не можна забувати, читаючи його твори.
Памфлет Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія» є надзвичайно актуальним сьогодні, коли українська нація знову постає перед необхідністю самовизначення. Формування цілісної ідентичності ніколи не є легким та швидким процесом. Особливо, якщо частина громадян, як це є у нас, не може з певністю солідаризуватися з національними цінностями. Хвильовий закликає позбутися комплексів малоросійства, тобто меншовартості, в умовах, коли лише спільний вибір бути українцями може врятувати від вторинності та затирання ролі нації на історичній мапі світу. Рішуче «дайош!» Хвильового має поставити кожного перед таким важливим і сьогодні вибором. І його «максималістична» європейськість - це, схоже, перспективний вихід для нас.
Ростислав Семків
Микола Хвильовий був не просто талановитим автором - справжньою зіркою та активним учасником літературного процесу 20-х років; з обдарованого літератора він виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем національної свідомості. Його перехід від інтелігентського лібералізму зразка останніх десятиліть існування Російської імперії до переконаного націоналізму, що струмує в памфлетах «Україна чи Малоросія», «Масовізми - московський і ваш», «Московські задрипанки», означує початок формування на теренах молодої Української держави справжньої політичної нації, в якій бути українцем - справа не крові, а вибору.
Добре розуміючи, що розвиток нації можливий лише через освіту (але не просвітянство!), Хвильовий пише: «Досить «фільствовати» - «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою - за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо? Отже, - смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!»
Пристрасне й гостре перо Миколи Хвильового, його полемічний спадок ще потребують глибших досліджень. Проте неможливо не вірити щирості його пориву, котрому він залишився вірним аж до останнього пострілу в скроню. Втіливши в оновленій українській літературі початку ХХ сторіччя зразки естетики високого модернізму, запропонувавши читачеві інтелектуальне художнє письмо, Хвильовий також мав активну громадянську позицію й без вагань афішував її. Силі вислову його памфлетів навіть тепер можуть позаздрити більшість сучасних колумністів. За цю силу, душевний вогонь і щирість він заплатив життям - і про це не можна забувати, читаючи його твори.
Памфлет Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія» є надзвичайно актуальним сьогодні, коли українська нація знову постає перед необхідністю самовизначення. Формування цілісної ідентичності ніколи не є легким та швидким процесом. Особливо, якщо частина громадян, як це є у нас, не може з певністю солідаризуватися з національними цінностями. Хвильовий закликає позбутися комплексів малоросійства, тобто меншовартості, в умовах, коли лише спільний вибір бути українцями може врятувати від вторинності та затирання ролі нації на історичній мапі світу. Рішуче «дайош!» Хвильового має поставити кожного перед таким важливим і сьогодні вибором. І його «максималістична» європейськість - це, схоже, перспективний вихід для нас.
Ростислав Семків
- GenresHistoryNonfiction
72 pages, Paperback
First published January 1, 2012
5 people are currently reading
74 people want to read
About the author
Mykola Khvylovy
46 books41 followersMykola Khvylovy (Ukrainian: Микола Хвильовий, Khvyl’ovyy) (December 13 [O.S. December 1] 1893 – May 13, 1933) was a Ukrainian writer and poet of the early Communist era Ukrainian Renaissance (1920–1930).
Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection.
In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution.
A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1]
After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.
Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection.
In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution.
A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1]
After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
October 21, 2016
З одного боку, звісно, неймовірне розуміння історії й здвигів, неймовірні ерудиція й інтелект.
З іншого боку захоплення коммунізмом, Леніним, десь посеред статті - ще й фашизмом.
З одного боку ставка на азію (яка зараз справдовується і можна бачити, як Китай з Індією зростають божевільними темпами, а там ще є Індонезія з Філліпінами і т.д., тощо), з того ж боку передбачення того, що Європа ще дивуватиме технологічними досягненнями.
З іншого боку - чи не недооцінив він цих технологічних досягнень? Бо де будуть Китай і Індія, коли захід нарешті визначиться й перекине свої заводи, при цьому повністю їх автоматуючи (ні, не автоматизуючи, а саме переводячи їх на повну роботизовану автономність за винятком випадків, коли потрібний електромеханік)? Мені страшно від того, що стоїть за таким рухом заходу, але він можливий. От і побачимо.
Звісно, для того часу Хвильовий бачить все ясніше, аніж будь-хто, вже тоді каже, що вчитися треба саме в Європи, хоч би якою Азією або славянами хто не хотів бути, бо ланцюжок треба бачити і історичний рух треба прослідковувати.
Головна проблема тут - це те, чого він, звісно, або не чекав, або, якщо і очікував, то закривав сам собі очі від жаху, це те, що потім совєти зробили з українською нацією. Це перехреслило, звісно, всі його мрії. Самогубствами люди просто так не займаються.
Але бачиш, Миколо, ось вона є, Україна. І гасло є: "Україна - це Європа". Переробити його на "Україна - це нова Європа" і буде те, що ти так бажав бачити.
Тіки ось чи воно нам зараз треба, те, чого ти так жадав?
Більшість зараз відповість "ні".
Я помовчу.
З іншого боку захоплення коммунізмом, Леніним, десь посеред статті - ще й фашизмом.
З одного боку ставка на азію (яка зараз справдовується і можна бачити, як Китай з Індією зростають божевільними темпами, а там ще є Індонезія з Філліпінами і т.д., тощо), з того ж боку передбачення того, що Європа ще дивуватиме технологічними досягненнями.
З іншого боку - чи не недооцінив він цих технологічних досягнень? Бо де будуть Китай і Індія, коли захід нарешті визначиться й перекине свої заводи, при цьому повністю їх автоматуючи (ні, не автоматизуючи, а саме переводячи їх на повну роботизовану автономність за винятком випадків, коли потрібний електромеханік)? Мені страшно від того, що стоїть за таким рухом заходу, але він можливий. От і побачимо.
Звісно, для того часу Хвильовий бачить все ясніше, аніж будь-хто, вже тоді каже, що вчитися треба саме в Європи, хоч би якою Азією або славянами хто не хотів бути, бо ланцюжок треба бачити і історичний рух треба прослідковувати.
Головна проблема тут - це те, чого він, звісно, або не чекав, або, якщо і очікував, то закривав сам собі очі від жаху, це те, що потім совєти зробили з українською нацією. Це перехреслило, звісно, всі його мрії. Самогубствами люди просто так не займаються.
Але бачиш, Миколо, ось вона є, Україна. І гасло є: "Україна - це Європа". Переробити його на "Україна - це нова Європа" і буде те, що ти так бажав бачити.
Тіки ось чи воно нам зараз треба, те, чого ти так жадав?
Більшість зараз відповість "ні".
Я помовчу.
September 16, 2020
Чудове відображення сьогодення, хоч і написано майже 100 років тому. Нажаль, після коротенької епохи Відродження української мови та літератури настала епоха кровавого террору, яка й триває досі.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews