Пропащий час. Література українська, проскрибована урядом російським

Бронебійна публіцистика #2

by Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов на зламі суспільних протиріч

Його (зовні) шанують, проте часто доволі неуважно читають. Можливо, через те, що вважають - як це зазвичай трапляється при поверховому, квапливому засвоєнні текстів - коло Драгоманових ідей нецікавим, архаїчним, застарілим.

«Перший український політолог» піддавався жорсткій критиці з боку штатних радянських ідеологів водночас і за «національну обмеженість», і за «буржуазний лібералізм» - та ще й за «анархічні помилки» (через це за часів СРСР твори публіциста друкували вкрай рідко та неохоче). З іншого боку, рішуче відмежовувалася від Драгоманова та його спадщини радикал-націоналістична течія в українській суспільній думці, репрезентована передусім Дмитром Донцовим - бо вважала погляди Михайла Петровича «космополітичними» та «народницькими».

Отже, з’являється потреба саме зараз, через 120, а то й 140 років після їх написання, знову уважно перечитати головні праці Драгоманова (одна з найхарактерніших - «Пропащий час» - пропонується увазі читачів цієї збірки). Окрім блискучої форми викладу думки (стиль Драгоманова гармонійно поєднує в собі високий ступінь емоційної наснаженості, переконаності та бездоганну логічність висновків), багато важить те, що цей майстер публіцистичного слова працював «на зламі» реальних, болісних, трагічних протиріч тогочасного суспільства (і то, як з’ясовується, не лише тогочасного, а й сьогоденного!).

Які ж це протиріччя? Зупинімося лише на деяких із них. Йдеться про суперечності між об’єктивною потребою національно-державного самовизначення України (цю потребу Драгоманов не тільки визнавав, а й історично обґрунтував - читаймо «Пропащий час») та «громадівською» самоврядною демократією, в ідеали котрої свято вірив письменник, наголошуючи на тому, що держава спирається на відповідну високорозвинену громадську та національну інфраструктуру на місцях (оце є для нас завдання на сьогодні!); про суперечність між загальноросійською демократією, з якою Драгоманов щиро прагнув співпрацювати, та її тоталітарно-шовіністичними нахилами, які він бачив уже тоді. Ось суть його застереження: і теорія революційної диктатури, і практика революційних організацій в Росії змушують із «жахом дивитися на будучність тієї країни, де різні елементи, як ретроградні, консервативні, так і революційні, настійливо проповідують і практикують теорію надзвичайних заходів та військових станів. Бо ж, засадничо, це - єзуїтська теорія виправдання засобів ціллю, що, кінець кінцем, призводить до деспотизму особи. Історія показує, що довготривала проповідь і практика цих устремлінь ніяку країну до добра не може довести» (написано 1882 року!).

Реаліст і провидець, переконаний прихильник глибокого синтезу національного та інтернаціонального (від свободи й автономії особистості до автономії та свободи нації) на ґрунті послідовного демократизму, Драгоманов у своїх інтелектуальних пошуках є цікавим і необхідним нині.

Віктор АНДРУЩЕНКО

Genres: History, Nonfiction

72 pages, Paperback

First published January 1, 2012

About the author

Михайло Петрович Драгома́нов — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.

Reviews

[Данило Судин]

Михайло Драгоманов - світла голова в темному ХІХ сторіччі. Його критики часто ігнорують всю цілісність його творів, дивлячись лише на окремі. І це груба помилка! Драгоманов одне пише для українців, інше - для росіян, третє - для європейців.
"Література українська..." - гострий антиросійський памфлет, де Драгоманов не втомлюється сказати, що Росія є інституційно спадкоємицею Орди. Несподівано, так? Якщо згадати, що Донцов та компанія казали, що Драгоманов русофіл чи проросійський.
Цей текст також є коротким викладом історії України. І тут Драгоманов дуже оригінальний (деколи аж занадто). Але це протосхема Грушевського! Так, знову націоналізм...
Єдиний недолік: сам текст було написано французькою, але інформація про переклад і особу перекладача мені не вдалося знайти. І це дуже недобре!
(В Львівському національному університеті імені Івана Франка виходила білінгва: французький оригінал та український переклад, але я цього тексту не маю під рукою). Дивно, що "День" допустився такої помилки...
Поза тим видання варте уваги, бо "Літератури української..." після 1991 не перевидавали (крім видання ЛНУ, але воно дуже рідкісне)