What do you think?
Rate this book
Бронебійна публіцистика #1
Дві руські народності
Микола Костомаров про ментальні особливості українців та росіян
Микола Костомаров, поряд із Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, вважається одним із діячів українського національного відродження ХІХ століття. Росіяни також вважають його своїм. І дійсно, Костомарову належить чимало праць, як з історії України, так і Росії.
Власне, це була людина, яка знаходилася на пограниччі двох культур - російської та української. Батько його був дворянином, етнічним українцем, предки якого походили з Волині. Мати належала до стану кріпосних і, судячи зі свідчень Костомарова, була росіянкою. Народився він на Воронежчині, де по сусідству жили українці й росіяни. Вже у дитинстві Костомаров міг спостерігати суттєві ментальні відмінності між цими двома народами. Це питання його серйозно цікавило, свідченням чого й стала робота «Дві руські народності», яка була опублікована в першому українському журналі «Основа» 1861 року.
З огляду на політичні обставини, ця робота стала «terra incognita» при дослідженні спадку Костомарова. Вона, як правило, не видавалася, на ній не концентрували увагу дослідники. Занадто нетрадиційні викладалися в ній погляди - як для російської імперської, так і для радянської історіографії. Недостатньо звертали на неї увагу й українські нерадянські історики. А шкода...
Костомаров зосереджує увагу на ментальних особливостях українців та росіян, на несхожості цих народів. Так, характеризуючи українців, він пише: «Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм - були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися».
М.Костомаров намагався простежити, як здійснювалося формування ментальності росіян. Він вказував, що великий вплив на них мало монгольське завоювання, котре сприяло утвердженню в них переваги спільного начала над індивідуальним. «...Філософія великоросійська, - писав учений, - усвідомивши необхідність суспільної єдності і практичного жертвування особистістю, як умова будь-якої спільної справи, довірила волю народу волі своїх вибраних...»
Погляди вченого на етнічні процеси у східнослов’янському регіоні були глибокими й базувалися на відносно об’єктивних дослідженнях. Великою мірою, ці погляди не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. І зараз - час нарешті їх осмислити.
Петро КРАЛЮК
Микола Костомаров, поряд із Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, вважається одним із діячів українського національного відродження ХІХ століття. Росіяни також вважають його своїм. І дійсно, Костомарову належить чимало праць, як з історії України, так і Росії.
Власне, це була людина, яка знаходилася на пограниччі двох культур - російської та української. Батько його був дворянином, етнічним українцем, предки якого походили з Волині. Мати належала до стану кріпосних і, судячи зі свідчень Костомарова, була росіянкою. Народився він на Воронежчині, де по сусідству жили українці й росіяни. Вже у дитинстві Костомаров міг спостерігати суттєві ментальні відмінності між цими двома народами. Це питання його серйозно цікавило, свідченням чого й стала робота «Дві руські народності», яка була опублікована в першому українському журналі «Основа» 1861 року.
З огляду на політичні обставини, ця робота стала «terra incognita» при дослідженні спадку Костомарова. Вона, як правило, не видавалася, на ній не концентрували увагу дослідники. Занадто нетрадиційні викладалися в ній погляди - як для російської імперської, так і для радянської історіографії. Недостатньо звертали на неї увагу й українські нерадянські історики. А шкода...
Костомаров зосереджує увагу на ментальних особливостях українців та росіян, на несхожості цих народів. Так, характеризуючи українців, він пише: «Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм - були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися».
М.Костомаров намагався простежити, як здійснювалося формування ментальності росіян. Він вказував, що великий вплив на них мало монгольське завоювання, котре сприяло утвердженню в них переваги спільного начала над індивідуальним. «...Філософія великоросійська, - писав учений, - усвідомивши необхідність суспільної єдності і практичного жертвування особистістю, як умова будь-якої спільної справи, довірила волю народу волі своїх вибраних...»
Погляди вченого на етнічні процеси у східнослов’янському регіоні були глибокими й базувалися на відносно об’єктивних дослідженнях. Великою мірою, ці погляди не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. І зараз - час нарешті їх осмислити.
Петро КРАЛЮК
- GenresHistoryNonfiction
72 pages, Paperback
First published January 1, 1861
1 person is currently reading
40 people want to read
About the author
Nikolai Kostomarov
80 books7 followersRussian Cyrillic profile:
Николай Иванович Костомаров
Historian, publicist, and writer. He graduated from the Voronezh gymnasium and then in 1837 from Kharkiv University. From 1844 to 1845 Kostomarov taught history at the Rivne and at the First Kyiv gymnasiums. In 1846 he was appointed assistant professor in the Department of Russian History at Kyiv University. That year, along with Vasyl Bilozersky, Panteleimon Kulish, Mykola Hulak, Taras Shevchenko, and others, he formed the Cyril and Methodius Brotherhood. In Knyhy bytiia ukraïns’koho narodu (Books of the Genesis of the Ukrainian People), Ustav Slov'ians’koho tovarystva sv Kyryla i Metodiia: Holovni ideï (The Statute of the Slavic Society of Saints Cyril and Methodius: Its Main Ideas), and two proclamations, Kostomarov formulated the society's program and basic ideas: Christian piety, democratic republicanism, a Ukrainian national renaissance, Ukrainian messianism, and Pan-Slavic federalism. In 1847 he was arrested along with all the other members of the society and sentenced to one year's imprisonment in the Peter and Paul Fortress in Saint Petersburg, followed by exile.
Until 1856 he lived in exile in Saratov, serving as a chancellery clerk. Three years later he moved to Saint Petersburg, where he was appointed to the Chair of Russian History at the university. Because of his political involvements he had to resign his university position in 1862 and could not accept offers from other universities. From then on he devoted himself exclusively to research.
Kostomarov wrote a number of fundamental works on the history of Ukraine in the 16th–18th centuries. Among them were Bogdan Khmel’nitskii i vozvrashchenie Iuzhnoi Rusi k Rossii (Bohdan Khmelnytsky and the Return of Southern Rus’ to Russia, 1st edn in Otechestvennye zapiski, 1857, vols 110–13; 2nd edn in 2 vols, 1859; 3rd edn in 3 vols, 1876), Ruina, istoricheskaia monografiia iz zhizni Malorossii 1663–1687 gg. (The Ruin: A Historical Monograph on the Life of Little Russia from 1663 to 1687, 1st edn in Vestnik Evropy, nos 4–9 [1879] and nos 7–9 [1880]), and ‘Mazepa i Mazepintsy’ (Mazepa and the Mazepists, in Russkaia mysl’ [1882–4]). These works are based on extensive documentary material that, as a member of the Saint Petersburg Archeographic Commission, Kostomarov collected in Saint Petersburg and Moscow archives and partly published in Akty, otnosiashchiesia k istorii Iuzhnoi i Zapadnoi Rossii (Documents on the History of Southern and Western Russia, 10 vols, 1861–78). He also wrote a series of books on Russian history. His historical monographs and articles were published by the Literary Fund in Saint Petersburg. Its last edition of his works, in eight volumes, came out in 1903–6. He was the author of Russkaia istoriia v zhizneopisaniiakh eia vazhneishikh deiatelei (Rus’ History in the Biographies of Its Important Figures, 1874–6), which was devoted mostly to Ukrainian historical figures. This work was translated into Ukrainian and published in the journal Pravda and separately under the title Rus’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiholovnishykh diiateliv (1875–7), then republished as Ukraïns’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiznamenytnishykh diiachiv (1918).
Kostomarov was the founder of the populist trend in Ukrainian historiography. He believed that the purpose of the historical sciences was to describe the past of human communities. In his historicophilosophical studies, such as ‘Mysli o federativnom nachale v drevnei Rusi’ (Reflections on the Federative Principle in Ancient Rus’), ‘Dve russkie narodnosti’ (Two Rus’ Peoples), and ‘Cherty narodnoi iuzhnorusskoi istorii’ (Characteristics of Popular South-Rus’ History), which were all published in Osnova (Saint Petersburg), nos 1–3 (1861), and in his journalistic articles, such as ‘Pravda moskvicham o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Muscovites), ‘Pravda poliakam o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Poles), and his letter to the editor of Kol
Historian, publicist, and writer. He graduated from the Voronezh gymnasium and then in 1837 from Kharkiv University. From 1844 to 1845 Kostomarov taught history at the Rivne and at the First Kyiv gymnasiums. In 1846 he was appointed assistant professor in the Department of Russian History at Kyiv University. That year, along with Vasyl Bilozersky, Panteleimon Kulish, Mykola Hulak, Taras Shevchenko, and others, he formed the Cyril and Methodius Brotherhood. In Knyhy bytiia ukraïns’koho narodu (Books of the Genesis of the Ukrainian People), Ustav Slov'ians’koho tovarystva sv Kyryla i Metodiia: Holovni ideï (The Statute of the Slavic Society of Saints Cyril and Methodius: Its Main Ideas), and two proclamations, Kostomarov formulated the society's program and basic ideas: Christian piety, democratic republicanism, a Ukrainian national renaissance, Ukrainian messianism, and Pan-Slavic federalism. In 1847 he was arrested along with all the other members of the society and sentenced to one year's imprisonment in the Peter and Paul Fortress in Saint Petersburg, followed by exile.
Until 1856 he lived in exile in Saratov, serving as a chancellery clerk. Three years later he moved to Saint Petersburg, where he was appointed to the Chair of Russian History at the university. Because of his political involvements he had to resign his university position in 1862 and could not accept offers from other universities. From then on he devoted himself exclusively to research.
Kostomarov wrote a number of fundamental works on the history of Ukraine in the 16th–18th centuries. Among them were Bogdan Khmel’nitskii i vozvrashchenie Iuzhnoi Rusi k Rossii (Bohdan Khmelnytsky and the Return of Southern Rus’ to Russia, 1st edn in Otechestvennye zapiski, 1857, vols 110–13; 2nd edn in 2 vols, 1859; 3rd edn in 3 vols, 1876), Ruina, istoricheskaia monografiia iz zhizni Malorossii 1663–1687 gg. (The Ruin: A Historical Monograph on the Life of Little Russia from 1663 to 1687, 1st edn in Vestnik Evropy, nos 4–9 [1879] and nos 7–9 [1880]), and ‘Mazepa i Mazepintsy’ (Mazepa and the Mazepists, in Russkaia mysl’ [1882–4]). These works are based on extensive documentary material that, as a member of the Saint Petersburg Archeographic Commission, Kostomarov collected in Saint Petersburg and Moscow archives and partly published in Akty, otnosiashchiesia k istorii Iuzhnoi i Zapadnoi Rossii (Documents on the History of Southern and Western Russia, 10 vols, 1861–78). He also wrote a series of books on Russian history. His historical monographs and articles were published by the Literary Fund in Saint Petersburg. Its last edition of his works, in eight volumes, came out in 1903–6. He was the author of Russkaia istoriia v zhizneopisaniiakh eia vazhneishikh deiatelei (Rus’ History in the Biographies of Its Important Figures, 1874–6), which was devoted mostly to Ukrainian historical figures. This work was translated into Ukrainian and published in the journal Pravda and separately under the title Rus’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiholovnishykh diiateliv (1875–7), then republished as Ukraïns’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiznamenytnishykh diiachiv (1918).
Kostomarov was the founder of the populist trend in Ukrainian historiography. He believed that the purpose of the historical sciences was to describe the past of human communities. In his historicophilosophical studies, such as ‘Mysli o federativnom nachale v drevnei Rusi’ (Reflections on the Federative Principle in Ancient Rus’), ‘Dve russkie narodnosti’ (Two Rus’ Peoples), and ‘Cherty narodnoi iuzhnorusskoi istorii’ (Characteristics of Popular South-Rus’ History), which were all published in Osnova (Saint Petersburg), nos 1–3 (1861), and in his journalistic articles, such as ‘Pravda moskvicham o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Muscovites), ‘Pravda poliakam o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Poles), and his letter to the editor of Kol
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 5, 2016
Спеціально для Наступної республіки.
Тема «Україна — не Росія» актуальна, відколи перша знається з другою. Бо від часів Переяславського довогору наші північні сусіди та їх п'ята колона в нашій країні заперечують існування української нації та намагаються нав'язати росіян нам у «старші брати» або казками про «братні народи» (авжеж один із них має бути старшим) продовжують заганяюти Україну в пастку, незалежно від зміни влади та устрою Російської імперії.
Що пошук відмінностей між українцями та росіянами — не винахід ні сучасних «украінствующіх», ні «буржуазних націоналістів» совєтських часів, ні австрійського генштабу початку 20-го ст., доводить стаття Миколи Івановича Костомарова «Дві руські народності», опублікована в журналі «Основа» 1861 року. Те, що Костомаров — визнаний учений не тільки український, а й російський, тут має ключове значення, оскільки подібні порівняльні аналізи чи дослідження від суто українських авторів складно назвати об'єктивними через конфлікт інтересів. А їхня інтерпретація масовим читачем і поготів набуває істеричного характеру, що дискредитує саму ідею заперечення братньості двох народів, відлякуючи потенційних адекватних послідовників.
У даній статті ж спостерігаємо тверезий та об'єктивний підхід, абсолютну відстутність русо- чи інших фобій, навіть деяку поблажливість до північних сусідів, що зважаючи на особистість автора, цілком зрозуміло. Стаття написана російською мовою, і навіть більше того — зважаючи на типову реакцію росіянства на слово «український», щоб донести свою думку не тільки до українців, а й до росіян, не отримавши одразу клеймо «мазепинця» (варто зазначити, що нічого ганебного для українця в такому клеймі немає, проте воно зачиняло, а в сучасних варіаціях зачиняє і досі, всі двері в російському культурному просторі), Костомаров використовує «політкоректний» варіант «південноруський». Тим не менш, поблажок в пошуку національних відмінностей він не робить. Втім і уникання самоназви українського народу у нього не суто з міркувань політкоректності, а й щоб наголосити на тому, що українці — прямі спадкоємці Русі, бо незмінно живуть на її території, тоді як московити взяли етнонім «руси», «русскіє» із собою на нові землі, поширили його в тому числі на автохтонне неслов'янське населення.
Не заперечуючи, що два народи вийшли зі спільної колиски, історик простежує, як розділилися їхні шляхи, що мало визначальний вплив на становлення культурних відмінностей аж до повної несумісності національних ментальностей.
Великоруська ментальність відзначається тріумфом общинності над особистістю, з якого випливає любов до царя та поміщика, бездумне підкорення особистості волі родини, колективу, громади, сприйняття інститутів спільної власності, кругової поруки. Українська ментальність натомість проростає з індивідуалізму та волелюбності. Звідси серед північного сусіда поширився стереотип про ледачих та хитрих «хохлів». Російські поміщики, отримавши у власність південноруські феоди, не бачили від місцевих кріпаків тієї поваги та відданості до себе, яку звикли бачити від кріпаків вдома. Українець не сприймав будь-яку владу як божу волю і ніяким чином не був зацікавлений в процвітанні пана його коштом, тож працював на нього аби як та дурив при першій нагоді. Дійсно, який сенс селянину гарувати, якщо він та його родина не матимуть з цієї праці нічого?
Духовність російського народу, що завжди була політичним брендом, бачиться Костомаровим як фікція, бо російська церква завжди була інструментом деспотизму, виправданням влади. Церковники та віряни більше уваги приділяли обрядовості, ніж змісту релігії. Розколи церкви ставались від суперечок щодо того, скількома пальцями слід хреститись та як промовляти молитви, а не від розбіжностей філософських трактувань віри. В той же час південноруський народ безболісно переживав зміни обрядів та зовнішніх атрибутів, зосереджуючись на глибинних питаннях. Українська церква завжди була перш за все моральним авторитетом.
Росіяни нетерпимі до інакодумців, іноземців, іновірців, намагаються зрівняти всіх по одному суспільному стандарту. Українці ж не зважають на культурні відмінності, доки ті прямо не йдуть в розріз з інтересами особистості та народу. Приказка «моя хата скраю», яку звикли тлумачити лише негативно, як окремість особистих інтересів від суспільних (що само по собі не суто негативне явище), означає також і невтручання в чужі справи та терпимість до чужої, відмінної думки.
Хоч наше трактування статті зосереджується на негативних рисах російського та позитивних рисах українського народів, за автором такого гріха немає. Якщо підсумувати тези, якими він врівноважує порівняльний аналіз, вони зводяться до того, що в колективізмі російського народу — сила держави, тоді як індивідуалізм українського — причина багатьох невдач в державотворенні, головний винуватець того, що сусідня держава з більш конкурентоздатною моделлю відносин суспільства та влади (а саме беззаперечним підпорядкуванням) підкорила охоплену міжусобицями дрібних та крупних володарів землю. Чи варто переймати таку виграшну для держави рису у сусідів — питання риторичне, адже з втратою головної відмінності ми втратимо себе як націю. Тож повагу до особистості та приватної власності слід плекати щосили, бо у цьому, а не у мові чи ще чомусь полягає різниця між двома руськими народностями. Нівелювання різниці означатиме нашу поразку та перемогу тих, хто вже сотні років наспівує мантри про «братні» народи.
Тема «Україна — не Росія» актуальна, відколи перша знається з другою. Бо від часів Переяславського довогору наші північні сусіди та їх п'ята колона в нашій країні заперечують існування української нації та намагаються нав'язати росіян нам у «старші брати» або казками про «братні народи» (авжеж один із них має бути старшим) продовжують заганяюти Україну в пастку, незалежно від зміни влади та устрою Російської імперії.
Що пошук відмінностей між українцями та росіянами — не винахід ні сучасних «украінствующіх», ні «буржуазних націоналістів» совєтських часів, ні австрійського генштабу початку 20-го ст., доводить стаття Миколи Івановича Костомарова «Дві руські народності», опублікована в журналі «Основа» 1861 року. Те, що Костомаров — визнаний учений не тільки український, а й російський, тут має ключове значення, оскільки подібні порівняльні аналізи чи дослідження від суто українських авторів складно назвати об'єктивними через конфлікт інтересів. А їхня інтерпретація масовим читачем і поготів набуває істеричного характеру, що дискредитує саму ідею заперечення братньості двох народів, відлякуючи потенційних адекватних послідовників.
У даній статті ж спостерігаємо тверезий та об'єктивний підхід, абсолютну відстутність русо- чи інших фобій, навіть деяку поблажливість до північних сусідів, що зважаючи на особистість автора, цілком зрозуміло. Стаття написана російською мовою, і навіть більше того — зважаючи на типову реакцію росіянства на слово «український», щоб донести свою думку не тільки до українців, а й до росіян, не отримавши одразу клеймо «мазепинця» (варто зазначити, що нічого ганебного для українця в такому клеймі немає, проте воно зачиняло, а в сучасних варіаціях зачиняє і досі, всі двері в російському культурному просторі), Костомаров використовує «політкоректний» варіант «південноруський». Тим не менш, поблажок в пошуку національних відмінностей він не робить. Втім і уникання самоназви українського народу у нього не суто з міркувань політкоректності, а й щоб наголосити на тому, що українці — прямі спадкоємці Русі, бо незмінно живуть на її території, тоді як московити взяли етнонім «руси», «русскіє» із собою на нові землі, поширили його в тому числі на автохтонне неслов'янське населення.
Не заперечуючи, що два народи вийшли зі спільної колиски, історик простежує, як розділилися їхні шляхи, що мало визначальний вплив на становлення культурних відмінностей аж до повної несумісності національних ментальностей.
Великоруська ментальність відзначається тріумфом общинності над особистістю, з якого випливає любов до царя та поміщика, бездумне підкорення особистості волі родини, колективу, громади, сприйняття інститутів спільної власності, кругової поруки. Українська ментальність натомість проростає з індивідуалізму та волелюбності. Звідси серед північного сусіда поширився стереотип про ледачих та хитрих «хохлів». Російські поміщики, отримавши у власність південноруські феоди, не бачили від місцевих кріпаків тієї поваги та відданості до себе, яку звикли бачити від кріпаків вдома. Українець не сприймав будь-яку владу як божу волю і ніяким чином не був зацікавлений в процвітанні пана його коштом, тож працював на нього аби як та дурив при першій нагоді. Дійсно, який сенс селянину гарувати, якщо він та його родина не матимуть з цієї праці нічого?
Духовність російського народу, що завжди була політичним брендом, бачиться Костомаровим як фікція, бо російська церква завжди була інструментом деспотизму, виправданням влади. Церковники та віряни більше уваги приділяли обрядовості, ніж змісту релігії. Розколи церкви ставались від суперечок щодо того, скількома пальцями слід хреститись та як промовляти молитви, а не від розбіжностей філософських трактувань віри. В той же час південноруський народ безболісно переживав зміни обрядів та зовнішніх атрибутів, зосереджуючись на глибинних питаннях. Українська церква завжди була перш за все моральним авторитетом.
Росіяни нетерпимі до інакодумців, іноземців, іновірців, намагаються зрівняти всіх по одному суспільному стандарту. Українці ж не зважають на культурні відмінності, доки ті прямо не йдуть в розріз з інтересами особистості та народу. Приказка «моя хата скраю», яку звикли тлумачити лише негативно, як окремість особистих інтересів від суспільних (що само по собі не суто негативне явище), означає також і невтручання в чужі справи та терпимість до чужої, відмінної думки.
Хоч наше трактування статті зосереджується на негативних рисах російського та позитивних рисах українського народів, за автором такого гріха немає. Якщо підсумувати тези, якими він врівноважує порівняльний аналіз, вони зводяться до того, що в колективізмі російського народу — сила держави, тоді як індивідуалізм українського — причина багатьох невдач в державотворенні, головний винуватець того, що сусідня держава з більш конкурентоздатною моделлю відносин суспільства та влади (а саме беззаперечним підпорядкуванням) підкорила охоплену міжусобицями дрібних та крупних володарів землю. Чи варто переймати таку виграшну для держави рису у сусідів — питання риторичне, адже з втратою головної відмінності ми втратимо себе як націю. Тож повагу до особистості та приватної власності слід плекати щосили, бо у цьому, а не у мові чи ще чомусь полягає різниця між двома руськими народностями. Нівелювання різниці означатиме нашу поразку та перемогу тих, хто вже сотні років наспівує мантри про «братні» народи.
May 29, 2024
Це тупо сором. Я просто хотів почитати щось цікаве, корисне для саморозвитку, а замість цього був змушений займатися якимось дослідженням щоб не зʼїсти лопату лайна. Хоча, зізнаючись чесно, для мене це звичайна справа (і це я не про дослідження).
З самого початку читання зʼявляється таке старанне відчуття мов здається що тебе намагаються нахабним чином нає…обдурити, а потім виявляється що тобі це не здається.
Читаю опис книги: «Батько його (Миколи Костомарова) був дворянином, етнічним українцем, предки якого походили з Волині. Мати належала до стану кріпосних і, судячи зі свідчень Костомарова, була росіянкою»
Відкриваю книжку, починаю читати передмову: «Належачи по батькові до московського, по матері до українського роду…».
Дивлюся хто написав опис до книги-Петро Кралюк. Шукаю інформацію хто він такий: український філософ, письменник, публіцист. Народився 23 лютого 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Добре їдемо далі… Хто писав передмову? Шукаю інформацію: Дмитро Дорошенко (1882-1951) український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Хто з них правий? Шукаю інформацію, знаходжу автобіографію Костомарова, читаю: «Фамильное прозвище, которое я ношу, принадлежит к старым великорусским родам дворян, или детей боярских. При Иване Васильевиче Грозном сын боярский Самсон Мартынович Костомаров, служивший в опричнине, убежал из Московского государства в Литву, был принят ласково Сигизмундом Августом и наделен поместьем в Ковельском уезде». Це перше.
Друге. Потім виявилось що матір (Татьяна Петровна Мыльникова) теж росіянка, а про існування окремої української культури, мови Костомаров дізнався тільки у віці 20 років в 1837 році, коли придбав збірник малоросійських пісень у Харкові, де він навчався.
Добре. Починаю читати саму книжку. Майже на кожної сторінки відчуваю якісь протиріччя, нелогічність і протиставлення, з одних і тих же обставин робляться протилежні висновки. Дивно це для наукової роботи. Так само отсутвуют хоч якісь приклади на підставі яких робляться висновки, відсутня аргументація і обґрунтування. Книга має назву «Дві руські народності», але в ней постійно фігурують білорусіни, поляки і навіть французи. Дивно? Дивно! Про помилки у тексті я вже мовчу.
А потім у кінці читаю такий ось цікавенький абзац: „Чи ці слова були в первісному тексті Костомарова, чи вони належать Кониському, нам тепер сказати годі, не маючи під руками тексту «Основи».“ Щооо? Якщо ви сами не знаєте що з цього написав Костомаров, а що з цього додав від себе перекладач Кониський і що він у цілому переклав і як, то навіщо це друкувати взагалі? Шановна редакція, це не бронебійна публіцистика, це йоханий сором. Краще б з того паперу яку ви витратили на друкування цієї книги зробили сортирку для підтирання дупи. Користі було б значно більше.
Одна зірку отримав не Костомаров і його твір, одну зірку отримує видавництво.
З самого початку читання зʼявляється таке старанне відчуття мов здається що тебе намагаються нахабним чином нає…обдурити, а потім виявляється що тобі це не здається.
Читаю опис книги: «Батько його (Миколи Костомарова) був дворянином, етнічним українцем, предки якого походили з Волині. Мати належала до стану кріпосних і, судячи зі свідчень Костомарова, була росіянкою»
Відкриваю книжку, починаю читати передмову: «Належачи по батькові до московського, по матері до українського роду…».
Дивлюся хто написав опис до книги-Петро Кралюк. Шукаю інформацію хто він такий: український філософ, письменник, публіцист. Народився 23 лютого 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Добре їдемо далі… Хто писав передмову? Шукаю інформацію: Дмитро Дорошенко (1882-1951) український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Хто з них правий? Шукаю інформацію, знаходжу автобіографію Костомарова, читаю: «Фамильное прозвище, которое я ношу, принадлежит к старым великорусским родам дворян, или детей боярских. При Иване Васильевиче Грозном сын боярский Самсон Мартынович Костомаров, служивший в опричнине, убежал из Московского государства в Литву, был принят ласково Сигизмундом Августом и наделен поместьем в Ковельском уезде». Це перше.
Друге. Потім виявилось що матір (Татьяна Петровна Мыльникова) теж росіянка, а про існування окремої української культури, мови Костомаров дізнався тільки у віці 20 років в 1837 році, коли придбав збірник малоросійських пісень у Харкові, де він навчався.
Добре. Починаю читати саму книжку. Майже на кожної сторінки відчуваю якісь протиріччя, нелогічність і протиставлення, з одних і тих же обставин робляться протилежні висновки. Дивно це для наукової роботи. Так само отсутвуют хоч якісь приклади на підставі яких робляться висновки, відсутня аргументація і обґрунтування. Книга має назву «Дві руські народності», але в ней постійно фігурують білорусіни, поляки і навіть французи. Дивно? Дивно! Про помилки у тексті я вже мовчу.
А потім у кінці читаю такий ось цікавенький абзац: „Чи ці слова були в первісному тексті Костомарова, чи вони належать Кониському, нам тепер сказати годі, не маючи під руками тексту «Основи».“ Щооо? Якщо ви сами не знаєте що з цього написав Костомаров, а що з цього додав від себе перекладач Кониський і що він у цілому переклав і як, то навіщо це друкувати взагалі? Шановна редакція, це не бронебійна публіцистика, це йоханий сором. Краще б з того паперу яку ви витратили на друкування цієї книги зробили сортирку для підтирання дупи. Користі було б значно більше.
Одна зірку отримав не Костомаров і його твір, одну зірку отримує видавництво.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews