What do you think?
Rate this book
Санаторійна зона. Вибрані твори
До збірки видатного майстра українського слова Миколи Хвильового (1893-1933), якого ще за життя називали революційним романтиком, "міцно зв'язаним з кращими традиціями української літератури" (М. Рильський), увійшли оповідання та новели ("Я(Романтика)", "Кіт у чоботях", "Арабески", "Солонський Яр" та ін.), повісті "Санаторійна зона", "Сентиментальна історія", "Іван Іванович" і незакінчений роман "Вальдшнепи".
Передчуття страшних сталінських репресій (недарма герой Хвильового бачить бюст "чорного папи комуни" на фоні заграви) та страждання поневоленого народу України в часи голодомору 1932-1933 рр. підштовхнули письменника до відчайдушного протесту - він пішов з життя, як один з його улюблених героїв, який своєю смертю спробував закликати революцію до милосердя.
Передчуття страшних сталінських репресій (недарма герой Хвильового бачить бюст "чорного папи комуни" на фоні заграви) та страждання поневоленого народу України в часи голодомору 1932-1933 рр. підштовхнули письменника до відчайдушного протесту - він пішов з життя, як один з його улюблених героїв, який своєю смертю спробував закликати революцію до милосердя.
506 pages, Hardcover
First published January 1, 1924
21 people are currently reading
326 people want to read
About the author
Mykola Khvylovy
47 books41 followersMykola Khvylovy (Ukrainian: Микола Хвильовий, Khvyl’ovyy) (December 13 [O.S. December 1] 1893 – May 13, 1933) was a Ukrainian writer and poet of the early Communist era Ukrainian Renaissance (1920–1930).
Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection.
In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution.
A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1]
After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.
Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection.
In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution.
A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1]
After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 35 reviews
Read
July 13, 2022Один з ключових текстів Розстріляного Відродження. До речі, саме він показує, чому поняття Червоний Ренесанс є слабшим і більш безликим. З одного боку, так, не всіх митців репресувала радянська влада. Втім, траекторії були дуже різними - про що потрібно окремо писати.
Так, серед тогочасних митців були ті, що просто "винесли за дужки" питання української ідентичності - футуристи. До речі, саме їх і публікують в серії "Наші 20-ті" від видавництва Темпора.
Але якщо подивитися на не-футуристів - чи "твердих" модерністів (чи "група" Хвильового, чи неокласики), чи "плужан" - то для них національне в полі зору постійно. І водночас поважний підхід до літератури. Це не просто гра з текстом (як в Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести Майка Йогансена, де текст просто тішиться з того, що він такий плавний і "сюрреалістичний"), але намагання відповісти на серйозні питання.
"Санаторійна зона" в цьому плані один з найкращих текстів Миколи Хвильового. Попри те, що найчастіше згадують його незавершений роман Вальдшнепи, саме "Повість про санаторійну зону" є краще скомпонованою. "Вальдшнепи" вже занадто "математичні" (в стилі Бертольда Брехта - більше звертаються до раціо), а от "Санаторійна зона" - в ній і атмосферні описи природи, і сюжет, і співчуття до головних героїв.
До речі, в Хвильового чудова мова, яка заворожує просто своїм плином, але також атмосферою, яку вона створює. (Фактично, тут плавність мови - як в Йогансена, але яка разюча відмінність! Текст Йогансена відверто "нарцисичний: поза текстом нічого не має, він розгортається наче у вакуумі. Чи, іншими словами, Йогансен нічого не хоче сказати читачам та читачкам, а просто похизуватися тим, як він вміє закрутити мову і текст. А от Хвильовий розгортає наратив, який веде до розв'язки, причому нагнітає атмосферу поступово, повільно, але незворотньо. І це не просто текст про санаторій, але розповідь про Революцію 1917-21 рр., хоча і в шатах метафори / історії одного життя. Власне, тут Микола Хвильовий майстерно балансує - і дозволяє собі залишитися поза межами чіткої інтерпретації.)
Втім, сам сюжет виглядає доволі наївним. Микола Хвильовий описує, як діє "черовна охранка". До речі, це дослівне поняття з тексту, що просто вражає: Хвильовий прирівнює таємну поліцію царизму до... ЧК більшовиків, тобто урівнює дві імперії. І це 1924 року! Взагалі, дивно, що він дожив до 1933 року без судових процесів.
Але... Для читачів та читачок після 1937 року Микола Хвильовий видається навдивовижу наївним. Він просто переносить методи царської охранки на радянські реалії. Тобто доволі інтелігентна гра охранки з підозрюваними. Стеження, підслуховування, читання листів тощо. Зараз ми знаємо, як діяв сталінський терор 1937-38 рр. Це не гра в піжмурки. Це кирзовий чобіт, який б'є по обличчю - день і ніч, поки людина не зламається. (Варто просто ще раз прочитати Сад Гетсиманський, щоб побачити ці методи). Ясна річ, що Хвильовий 1924 року не міг уявити такого. Але саме тому його твір виглядає зараз саме наївним.
Але на нього варто дивитися з іншої перспективи - як повість про українське суспільство після завершення революції 1917-21 рр. Спроба осмислення революції з радянського боку. А щодо нерадянського, то варто прочитати Гуляйпільський батько Клима Поліщука.
Фактично, для мене цей твір дуже подібний до Місто Валер'яна Підмогильного. Обидва ці твори знакові та важливі для української літератури 1920-х, хоча з їх героями важко себе ідентифікувати - і їм співпереживати. На відміну від Микола Куліш, наприклад. Навіть його дуже радянська п'єса 97 викликає співпереживання. В "Санаторійній зоні" цього немає, на жаль. Хоча атмосфера "зони", відрізаної від світу, передана чудово.
Підсумовуючи, скажу, що це твір, який має входити в канон української літератури, хоча він не буде читанням, яке затягуватиме чи викликатиме сильні емоції. В цьому плані оповідання Хвильового свого часу мене вразили більше. Але це текст, який є ключовим для українського модернізму 1920-х.
П.С. Я слухав книгу в аудіоформаті - https://youtube.com/playlist?list=PLm...
чудове виконання, зі атмосферними звуковими ефектами
Так, серед тогочасних митців були ті, що просто "винесли за дужки" питання української ідентичності - футуристи. До речі, саме їх і публікують в серії "Наші 20-ті" від видавництва Темпора.
Але якщо подивитися на не-футуристів - чи "твердих" модерністів (чи "група" Хвильового, чи неокласики), чи "плужан" - то для них національне в полі зору постійно. І водночас поважний підхід до літератури. Це не просто гра з текстом (як в Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести Майка Йогансена, де текст просто тішиться з того, що він такий плавний і "сюрреалістичний"), але намагання відповісти на серйозні питання.
"Санаторійна зона" в цьому плані один з найкращих текстів Миколи Хвильового. Попри те, що найчастіше згадують його незавершений роман Вальдшнепи, саме "Повість про санаторійну зону" є краще скомпонованою. "Вальдшнепи" вже занадто "математичні" (в стилі Бертольда Брехта - більше звертаються до раціо), а от "Санаторійна зона" - в ній і атмосферні описи природи, і сюжет, і співчуття до головних героїв.
До речі, в Хвильового чудова мова, яка заворожує просто своїм плином, але також атмосферою, яку вона створює. (Фактично, тут плавність мови - як в Йогансена, але яка разюча відмінність! Текст Йогансена відверто "нарцисичний: поза текстом нічого не має, він розгортається наче у вакуумі. Чи, іншими словами, Йогансен нічого не хоче сказати читачам та читачкам, а просто похизуватися тим, як він вміє закрутити мову і текст. А от Хвильовий розгортає наратив, який веде до розв'язки, причому нагнітає атмосферу поступово, повільно, але незворотньо. І це не просто текст про санаторій, але розповідь про Революцію 1917-21 рр., хоча і в шатах метафори / історії одного життя. Власне, тут Микола Хвильовий майстерно балансує - і дозволяє собі залишитися поза межами чіткої інтерпретації.)
Втім, сам сюжет виглядає доволі наївним. Микола Хвильовий описує, як діє "черовна охранка". До речі, це дослівне поняття з тексту, що просто вражає: Хвильовий прирівнює таємну поліцію царизму до... ЧК більшовиків, тобто урівнює дві імперії. І це 1924 року! Взагалі, дивно, що він дожив до 1933 року без судових процесів.
Але... Для читачів та читачок після 1937 року Микола Хвильовий видається навдивовижу наївним. Він просто переносить методи царської охранки на радянські реалії. Тобто доволі інтелігентна гра охранки з підозрюваними. Стеження, підслуховування, читання листів тощо. Зараз ми знаємо, як діяв сталінський терор 1937-38 рр. Це не гра в піжмурки. Це кирзовий чобіт, який б'є по обличчю - день і ніч, поки людина не зламається. (Варто просто ще раз прочитати Сад Гетсиманський, щоб побачити ці методи). Ясна річ, що Хвильовий 1924 року не міг уявити такого. Але саме тому його твір виглядає зараз саме наївним.
Але на нього варто дивитися з іншої перспективи - як повість про українське суспільство після завершення революції 1917-21 рр. Спроба осмислення революції з радянського боку. А щодо нерадянського, то варто прочитати Гуляйпільський батько Клима Поліщука.
Фактично, для мене цей твір дуже подібний до Місто Валер'яна Підмогильного. Обидва ці твори знакові та важливі для української літератури 1920-х, хоча з їх героями важко себе ідентифікувати - і їм співпереживати. На відміну від Микола Куліш, наприклад. Навіть його дуже радянська п'єса 97 викликає співпереживання. В "Санаторійній зоні" цього немає, на жаль. Хоча атмосфера "зони", відрізаної від світу, передана чудово.
Підсумовуючи, скажу, що це твір, який має входити в канон української літератури, хоча він не буде читанням, яке затягуватиме чи викликатиме сильні емоції. В цьому плані оповідання Хвильового свого часу мене вразили більше. Але це текст, який є ключовим для українського модернізму 1920-х.
П.С. Я слухав книгу в аудіоформаті - https://youtube.com/playlist?list=PLm...
чудове виконання, зі атмосферними звуковими ефектами
August 13, 2021
Здається ще в 1924-му Хвильовий насправді чудово розумів, до чого все хилиться, і намагався цією повістю позбутися страху. Виписати його, як радять на арттерапіях. Але не минулося, все втілилося і, либонь, ще страшніше, ніж уявлялося.
Під час читання не покидало відчуття, що Хвильовий змальовує себе не лише в Анархові, а й в усих инших героях, що це його діялог з собою, спроба примирити голоси в голові, а заодно зрозуміти, котра з особистостей переможе, якщо ситуація дійде до абсурду. І переміг, схоже, Хлоня, якщо це можна називати перемогою.
Під час читання не покидало відчуття, що Хвильовий змальовує себе не лише в Анархові, а й в усих инших героях, що це його діялог з собою, спроба примирити голоси в голові, а заодно зрозуміти, котра з особистостей переможе, якщо ситуація дійде до абсурду. І переміг, схоже, Хлоня, якщо це можна називати перемогою.
September 1, 2018
книжка передчуття тоталітаризму.
Хвильовий ґеніяльно нагнітає цей настрій, особливо на фоні осені.
ну і ця метафора санаторію-божевільні.
символічно, що дочитав 1 вересня.
"і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…"
Хвильовий ґеніяльно нагнітає цей настрій, особливо на фоні осені.
ну і ця метафора санаторію-божевільні.
символічно, що дочитав 1 вересня.
"і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…"
Read
June 20, 2022Ця збірка творів Хвильового мене вразила. Він описав життя і життєві погляди своїх сучасників 20х і 30х. Людей, які приїхали підкоряти Харків і Київ. Які кохали і зраджували. Насолоджувались життям і страждали. Місцями деякі історії мене шокували. Інколи дивували. Заставляли замислиться. Але ніколи не залишали байдужою.
February 7, 2024
Спочатку йшло дуже важко, я читала як я звикла читати книги, а потім я здогадалася читати пришвидшено і трохи зіщуливши очі - так, як я роздивляюсь картини моїх улюблених імпресіоністів, трохи здалеку і під кутом, не беручи до уваги кожну фарбу й мазок окремо, а дозволяючи усім фарбам (усім метафорам, порівнянням, означенням) бути напівусвідомленими, напіввідчутими. І це наче прекрасний меланхолійний пейзаж тієї, століття тому народженої і врешті виродженої, епохи, фантазійна й почасти химерна театральна вистава, лівобережна мрія ненадійного оповідача, сумна осіння соната.
June 15, 2019
Я взагалі дуже люблю українську літературу трагічної доби "Ростріляного відродження". Щось є в цій епосі таке, що змушує читати знову і знову Хвильового, Підмогильного,Телігу... Люди, мрії яких розбилися об червоні крила революції і цього разу всі вони зібралися в межах санаторійної зони. Миколи Хвильовий вже не вперше зачіпає тему революції, зайвої людини, зруйнованих мрій про "загірню комуну" і в своїй повісті розповідає про не одну знівечену своїм часом людську долю, котрі об*єднані розчаруванням та знаходиться у замкнутому просторі, що ніби уособлює ці саму приреченість. Віра в партію, в революцію на той час дуже міняла свідомість людей і багато з них ставали на межу життя і смерті. В "Саанаторійні зоні" ми бачимо різностороннє життя пореволюційної доби: кохання, зрада, гнів, почуття самотності та приреченості, самогубство. Книга наповнена якимось сумом, місцями читається складн��вато. Щоб повністю її осягнути, я гадаю, треба прочитати історичну довідку про 30-ті роки, проникнутися духом того часу, бо через призму сучасні ця повість може здатися трошки нуднуватою, хоча насправді там дуже цікаво розкриваються реалії тогочасного життя
October 29, 2023
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is a psychological novel first published in 1924, the English title is “A Novel about the Sanatorium Zone”.
I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #20 in the list.
This short novel is a work that was far ahead of its time about the post-traumatic problems of civil war participants. The characters live in a certain closed sanatorium. The protagonist is Anarch, a "huge hairy anarch" who is not just an anarchist to make matters ‘scarier’. The action takes place somewhere in the USSR in the 1920s, so even if the hero was once a Makhnovist (as the main anarchist force in the civil war), he most likely joined the victors before the end.
So he saw himself in some abandoned provincial town. It's night, it's Easter. He is in prison. In the cell, there are he, an anarch, the master of the situation, and some petty bourgeois shopkeeper. The anarch piles his giant figure on the shopkeeper and puts a revolver to his temple. The anarch asks: "Will you pay the contribution?" The shopkeeper is dry and stubborn: "No, comrade!" Yeah, he's going to keep talking! Well, that's fine: if the shopkeeper answers like that again, the anarch will shoot him at the first stroke of the Easter bell. This is the only way to debunk old gods. This is the beauty and joy of the mint...
The man who shot for the sake of a "bright future", debunking old gods, cannot get along under the NEP, when former enemies are useful and respected members of society, because it means that maybe he killed in vain.
Anarch is having a resort romance with Maya, who seems to have lost her mind for spying on everyone "in favor of the revolution."
"And it's true!" Maya laughed, "This is, you know, a trick I have: I want to intrigue you, so I lead you by the nose. It's a trick of the KGB. "Yes," she said slowly, "do you think there are many Chekists among us sick people?
- Why do you want to know?
- Oh yes... I have a feeling you're a secret Chekist too!
***
"Yes," Maya said, "that's what I am! Just think: I brought everything I could to the office. I violated my virginity with a random male, I gave up my purity, and not even through an ordinary animal mating. My patients were virtuosos. But I did it like those idiots who went to the pyre with a calm soul... And what the hell does it matter to me if my patients were sent to the other side in "twenty-four hours?" Maya stopped and put her hand on her forehead. "But don't forget," she continued, "during the years of barricade battles I dealt with more than one man and not ten and probably not twenty. Of course, the first feverishness has passed, but habit has taken its place. Do you understand? It's no longer the depth of a woman's soul, it's the deep hell in general. I just got used to tracking and reporting. And since I was constantly indifferent to other things and since I always remembered that I gave everything I could to the Cheka, I not only fell in love with this work, I just - a hundred damned things!"
=========================
Коротка повість Хвильового, що є значно випередивший свій час твором про пост-травматичні проблеми учасників горожанської війни. Герої мешкають у певному замкненому санаторії. Головний герой – Анарх – «величезний волохатий анарх» не анархіст аби ще страшніше. Дія відбувається десь у СРСР у 1920-ті, тож навіть якщо герой колись і був махновцем (як основна анархічна сила городянської війни), то швидше за все перейшов до переможців.
От він бачив себе в якомусь закинутому провінціальному городку. Іде ніч, іде Великдень. Тюрма. В камері він — анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа — лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: «Внесеш контрибуцію?» Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великодного дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. В цім краса й радість м'ятежа…
Людина, що заради «світлого майбутнього» розстрілювала, тепер не може ужитись за НЕПу, коли колишні вороги – корисні і шановні члени суспільства – бо це означає, що може він вбивав марно.
У Анарха курортний роман з Майею, якій слідкування за усіма «на користь революції» схоже знесло кукуху:
« І це правда! — засміялась Майя. — Це, знаєш, у мене і такий прийом: я хочу тебе заінтригувати — от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… — поволі говорила вона. — Як ти гадаєш… багато серед нас, хворих, чекістів?
— Навіщо це тобі?
— Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!
***
Так, — говорила Майя, — в цьому вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище… І що мені з того — сто чортів! — що моїх пацієнтів одправляли на той світ у «двадцять чотири години»? — Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло. — Але не забувайте, — продовжувала вона, — за кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і не з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскільки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу, я просто — сто чортів! — не можу без неї жити!»
This is a psychological novel first published in 1924, the English title is “A Novel about the Sanatorium Zone”.
I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #20 in the list.
This short novel is a work that was far ahead of its time about the post-traumatic problems of civil war participants. The characters live in a certain closed sanatorium. The protagonist is Anarch, a "huge hairy anarch" who is not just an anarchist to make matters ‘scarier’. The action takes place somewhere in the USSR in the 1920s, so even if the hero was once a Makhnovist (as the main anarchist force in the civil war), he most likely joined the victors before the end.
So he saw himself in some abandoned provincial town. It's night, it's Easter. He is in prison. In the cell, there are he, an anarch, the master of the situation, and some petty bourgeois shopkeeper. The anarch piles his giant figure on the shopkeeper and puts a revolver to his temple. The anarch asks: "Will you pay the contribution?" The shopkeeper is dry and stubborn: "No, comrade!" Yeah, he's going to keep talking! Well, that's fine: if the shopkeeper answers like that again, the anarch will shoot him at the first stroke of the Easter bell. This is the only way to debunk old gods. This is the beauty and joy of the mint...
The man who shot for the sake of a "bright future", debunking old gods, cannot get along under the NEP, when former enemies are useful and respected members of society, because it means that maybe he killed in vain.
Anarch is having a resort romance with Maya, who seems to have lost her mind for spying on everyone "in favor of the revolution."
"And it's true!" Maya laughed, "This is, you know, a trick I have: I want to intrigue you, so I lead you by the nose. It's a trick of the KGB. "Yes," she said slowly, "do you think there are many Chekists among us sick people?
- Why do you want to know?
- Oh yes... I have a feeling you're a secret Chekist too!
***
"Yes," Maya said, "that's what I am! Just think: I brought everything I could to the office. I violated my virginity with a random male, I gave up my purity, and not even through an ordinary animal mating. My patients were virtuosos. But I did it like those idiots who went to the pyre with a calm soul... And what the hell does it matter to me if my patients were sent to the other side in "twenty-four hours?" Maya stopped and put her hand on her forehead. "But don't forget," she continued, "during the years of barricade battles I dealt with more than one man and not ten and probably not twenty. Of course, the first feverishness has passed, but habit has taken its place. Do you understand? It's no longer the depth of a woman's soul, it's the deep hell in general. I just got used to tracking and reporting. And since I was constantly indifferent to other things and since I always remembered that I gave everything I could to the Cheka, I not only fell in love with this work, I just - a hundred damned things!"
=========================
Коротка повість Хвильового, що є значно випередивший свій час твором про пост-травматичні проблеми учасників горожанської війни. Герої мешкають у певному замкненому санаторії. Головний герой – Анарх – «величезний волохатий анарх» не анархіст аби ще страшніше. Дія відбувається десь у СРСР у 1920-ті, тож навіть якщо герой колись і був махновцем (як основна анархічна сила городянської війни), то швидше за все перейшов до переможців.
От він бачив себе в якомусь закинутому провінціальному городку. Іде ніч, іде Великдень. Тюрма. В камері він — анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа — лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: «Внесеш контрибуцію?» Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великодного дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. В цім краса й радість м'ятежа…
Людина, що заради «світлого майбутнього» розстрілювала, тепер не може ужитись за НЕПу, коли колишні вороги – корисні і шановні члени суспільства – бо це означає, що може він вбивав марно.
У Анарха курортний роман з Майею, якій слідкування за усіма «на користь революції» схоже знесло кукуху:
« І це правда! — засміялась Майя. — Це, знаєш, у мене і такий прийом: я хочу тебе заінтригувати — от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… — поволі говорила вона. — Як ти гадаєш… багато серед нас, хворих, чекістів?
— Навіщо це тобі?
— Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!
***
Так, — говорила Майя, — в цьому вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище… І що мені з того — сто чортів! — що моїх пацієнтів одправляли на той світ у «двадцять чотири години»? — Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло. — Але не забувайте, — продовжувала вона, — за кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і не з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскільки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу, я просто — сто чортів! — не можу без неї жити!»
January 31, 2020
Навряд чи Хвильовий мав на увазі саме це, але санаторій (чи таки божевільня?), у якому відбувається дія, скидається на Союз, а герої - на окуповані совітами республіки. Принаймні, читаючи історію таким чином, в неї можна втягнутися. Інакше - зовсім ніпрошо. Хоча й атмосферне ніпрошо.
September 10, 2024
Для свого часу, в момент публікації цієї роботи, я думаю вона була викликом.
Так завуальовано зобразити країну та людей, які в ній жили, сміливо висловлювати через героїв свої думки. Це щось неймовірне, враховуючи, що ми знаємо яка тоді була влада.
Доволі депресивно все написано, але знову ж таки, який період описаний, такий і настрій маємо.
А ще доволі заплутано все написано, через що важко читалося.
Так завуальовано зобразити країну та людей, які в ній жили, сміливо висловлювати через героїв свої думки. Це щось неймовірне, враховуючи, що ми знаємо яка тоді була влада.
Доволі депресивно все написано, але знову ж таки, який період описаний, такий і настрій маємо.
А ще доволі заплутано все написано, через що важко читалося.
September 27, 2021
Як тонко спіймане за хвіст відчуття схвильованості людини у центрі масивних світоглядних і соціальних трансформацій. Розщепленість, розгубленість і безвихідь від несправджуваних надій. Найосінніший текст, який хотілося читати повільно, ловлячи слова і співпереживаючи загубленим мешканцям зони
Read
July 7, 2024Оповідь хоч і невелика, але читається довго дай божè. Доволі затягнута та мені особисто була не дуже цікава. З цікавого була лише експозиція та кінець
July 5, 2025
У мене склалося враження, що це дуже контекстуальний твір, який неможливо зрозуміти, не знаючи власне контекст. Мова прекрасна і поетична, як завжди у Хвильового, але, чесно кажучи, я не вловив більшість алюзій і прихованих сенсів, які там імовірно є. Також мені здалося, що в творі мало сюжету і багато поетики, що не погано саме по собі, але у комбінації з неочевидними для мене сенсами (що можливо зумовлене нестачею моєї власної ерудиції) зробило твір скоріше нарисом. Не радий, що ставлю цей рейтинг, але хочу бути щирим, мені було важко читати Повість про санаторійну зону.
August 23, 2025
Апдейт: перечитала у текстовому форматі, поки відпочивала в санаторії. ЯКА Ж КРАСИВА ПРОЗА 💔
Сюжет, атмосфера і персонажі теж не лишають байдужими.
Словом, на другий раз книжка сподобалася значно більше, повертатимусь до неї ще!
-----
Я шість разів починала її слухати і щоразу втрачала концентрацію. Не раджу Хвильового в форматі аудіо, але пише він дуже красиво, хоч і складно. А
Читати його зрештою одне задоволення ❤️
Думаю, я ще не раз повернуся до цієї повісті.
Внизу кілька красивезних цитат:
"...увечері дівчата йшли з оранжерей і співали пісень у бузковий захід."
"Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром."
"Полоси цього світла пада��и на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи. І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок."
"...І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок."
Сюжет, атмосфера і персонажі теж не лишають байдужими.
Словом, на другий раз книжка сподобалася значно більше, повертатимусь до неї ще!
-----
Я шість разів починала її слухати і щоразу втрачала концентрацію. Не раджу Хвильового в форматі аудіо, але пише він дуже красиво, хоч і складно. А
Читати його зрештою одне задоволення ❤️
Думаю, я ще не раз повернуся до цієї повісті.
Внизу кілька красивезних цитат:
"...увечері дівчата йшли з оранжерей і співали пісень у бузковий захід."
"Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром."
"Полоси цього світла пада��и на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи. І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок."
"...І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок."
October 12, 2021
Без розуміння сучасній автору історії - читати без сенсу. Забагато алюзій і посилань на тогочасні реалії. З іншої сторони текст лексично прекрасний і звороти можна розбирати на цитати. Загалом повість залишає гнітюче враження безвиході і безпорадності перед результатом революції 1917 та усіма її наслідками, які запечипили усіх героїв тексту та їх реальних двійників. Хоча для повноти розуміння епохи без повісті не обійтись - занадто вона вже особиста.
April 22, 2024
Повість для мене виявилася важка, але не тому, що вона погана. Скоріше тому, що все ж таки треба бути підкованим історично, інтелектуально.
November 6, 2020
"Повість про санаторійну зону" Миколи Хвильового - це наче коротка і глузлива версія Томаса Манна "Зачарована гора".
Цікавий епізод, проблиск розумування серез безглуздя санаторійної зони:
"Люба сестро! Запахло снопами. Пам’ятаєш той шлях, де проходила наша юність? Пам’ятаєш той запашний поселок, де тополі летять до горизонту, до цукроварні. Але й тут запахло снопами. Скоро неспокійна Катря й метелик Майя відлетять відціля у вирій (далебі, здається, що вони на моїй невеселій зоні пернаті гості з синіх країн). Скоро відлетять у вирій. І тоді я буду самотній тут, серед степу, без людей.
Люба сестро! Та коли ж його зрізали? Що це: біль чи радість? І здається, що його зрізали так давно, ніби сто літ.
А втім, я, мабуть, не про жито – про юність на далеких зрізаних полях, про димок молодої інсурекції, про далекі вози, які так риплять, наче знову стоїш біля історичного поселку.
Люба сестро! Цього радісного болю ніхто не розуміє. Тільки той, хто знає це дике Лівобережжя, ці кошмарні махнівські тачанки по степах, цю куряву, що мчиться по східній азіятській магістралі. Тільки той, хто знає Запоріжжя, ріку Калку й тринадцятий вік. Це ж тут пройшла татарва із своїм геніяльним полководцем Чінгіз-Ханом.
Я писав тобі: «Дивіться на схід!» І тепер пишу. Цей трагічний поклик, можливо, не найде відголоску. Його не зрозуміють. Одні побачать у нім рупор Івана Каліти, другі – заклик до дикої азіятчини.
Але ж це не те й не друге. Перші помиляються, бо не знають Лівобережжя: воно ніколи спокійно не сиділо під могутньою рукою шовінізму; другі помиляються, бо дивляться на Азію, як на кубло тьми й забобонів. – Люба сестро! Це ж зовсім не так! Ми бачимо, що західня цивілізація гниє, і в ній гниє людськість. І ми знаємо: скоро прийде новий спаситель, і предтечею йому буде – Аттіла. Предтеча пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Европи, і тільки тоді (тільки тоді!) свіжі потоки прорвуть напружену атмосферу.
Це буде! Я не тільки вірю, але я й знаю! – «Дивіться на схід!» – І вся трагедія Лівобережжя та, що воно сміливо кинуло цей міжнародній клич… Коли ти будеш шукати тут елементів месіянізму, ти їх, звичайно, найдеш. – Але, ти ніколи не найдеш тут дерев’яно-калузької матушки або гопаківсько-шароваристої неньки. Ти найдеш тут Месію, і ім’я йому – майбутній анархізм.
Люба сестро! Колись на Шведських могилах, там, де тікає прекрасне Ворскло, де Полтава, де цукроварні й одрізи, – там полки Петра розбили Мазепу. Але майбутній Аттіла (а він не за горами) повісить на гілляці двох; і то буде не тільки Мазепа, але й Петро. "
Цікавий епізод, проблиск розумування серез безглуздя санаторійної зони:
"Люба сестро! Запахло снопами. Пам’ятаєш той шлях, де проходила наша юність? Пам’ятаєш той запашний поселок, де тополі летять до горизонту, до цукроварні. Але й тут запахло снопами. Скоро неспокійна Катря й метелик Майя відлетять відціля у вирій (далебі, здається, що вони на моїй невеселій зоні пернаті гості з синіх країн). Скоро відлетять у вирій. І тоді я буду самотній тут, серед степу, без людей.
Люба сестро! Та коли ж його зрізали? Що це: біль чи радість? І здається, що його зрізали так давно, ніби сто літ.
А втім, я, мабуть, не про жито – про юність на далеких зрізаних полях, про димок молодої інсурекції, про далекі вози, які так риплять, наче знову стоїш біля історичного поселку.
Люба сестро! Цього радісного болю ніхто не розуміє. Тільки той, хто знає це дике Лівобережжя, ці кошмарні махнівські тачанки по степах, цю куряву, що мчиться по східній азіятській магістралі. Тільки той, хто знає Запоріжжя, ріку Калку й тринадцятий вік. Це ж тут пройшла татарва із своїм геніяльним полководцем Чінгіз-Ханом.
Я писав тобі: «Дивіться на схід!» І тепер пишу. Цей трагічний поклик, можливо, не найде відголоску. Його не зрозуміють. Одні побачать у нім рупор Івана Каліти, другі – заклик до дикої азіятчини.
Але ж це не те й не друге. Перші помиляються, бо не знають Лівобережжя: воно ніколи спокійно не сиділо під могутньою рукою шовінізму; другі помиляються, бо дивляться на Азію, як на кубло тьми й забобонів. – Люба сестро! Це ж зовсім не так! Ми бачимо, що західня цивілізація гниє, і в ній гниє людськість. І ми знаємо: скоро прийде новий спаситель, і предтечею йому буде – Аттіла. Предтеча пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Европи, і тільки тоді (тільки тоді!) свіжі потоки прорвуть напружену атмосферу.
Це буде! Я не тільки вірю, але я й знаю! – «Дивіться на схід!» – І вся трагедія Лівобережжя та, що воно сміливо кинуло цей міжнародній клич… Коли ти будеш шукати тут елементів месіянізму, ти їх, звичайно, найдеш. – Але, ти ніколи не найдеш тут дерев’яно-калузької матушки або гопаківсько-шароваристої неньки. Ти найдеш тут Месію, і ім’я йому – майбутній анархізм.
Люба сестро! Колись на Шведських могилах, там, де тікає прекрасне Ворскло, де Полтава, де цукроварні й одрізи, – там полки Петра розбили Мазепу. Але майбутній Аттіла (а він не за горами) повісить на гілляці двох; і то буде не тільки Мазепа, але й Петро. "
April 1, 2023
У мене склалося враження, що Хвильовий, направду, чудово бачив, що насправді відбувається в державі і куди в майбутньому це все дійде (ну, може методи уявлялися йому трохи інші, але підсумок один). І через це ще більш цікаво, що ж було у другій частині "Вальдшнепів".
Ще у цьому творі мене вразила мова - вона настільки мелодійна, образна, соковита, надзвичайно тонкі, ніжні описи природи. Дуже красивий, меланхолійний стиль. У творах Хвильового, які я читала до цього, стиль був трохи інший- значно різкіший і не такий мальовничий.
Ще у цьому творі мене вразила мова - вона настільки мелодійна, образна, соковита, надзвичайно тонкі, ніжні описи природи. Дуже красивий, меланхолійний стиль. У творах Хвильового, які я читала до цього, стиль був трохи інший- значно різкіший і не такий мальовничий.
January 12, 2016
Цікавий твір. Щоправда трохи похмурий, можна навіть сказати: химерний. Але однозначно вартий уваги - якісний зразок психологічної модерної прози.
November 12, 2022
Напевно я не доросла до такої літератури
Read
January 8, 2026This was not an easy read; it was elusive, ephemeral, and fragmented. The plot is a nightmare to analyze and understand in a single way, and perhaps every reader will explain it differently. For me, that “sanatorium zone” was in the head of one person who was most probably broken. The characters represented different voices or ideas that separated from each other to depict a broken, not solid state of mind. This is what the “internal autumn” of a revolutionary looks like. It is a way of splitting the pain so no one “part” feels it all – an inability to reach the goal of the revolution that creates a new pain. Instead of a solid personality, you have a collection of separated ideas trying to manage a state of collapse.
July 14, 2022
Похмурий, бентежний, символічний текст про розчарування в революції.
Важливий для прочитання, щоб зрозуміти епоху.
Важливий для прочитання, щоб зрозуміти епоху.
December 12, 2022
Почала слухати повість абсолютно не знаючи контексту та специфіки, соціальної подієвості та культурних нюансів (перед цим читала лише Вінниченка та Шкурупія), але маю відзначити, зробила це навмисно. Було перш за все цікаво отримати ці raw відчуття. І дослухала до кінця, на відчуттях того санаторіного відпочинку та його спокійного ритму начебто безподієвості, але з іншого боку чекаючи на наступні події. Неймовірна мова, атмосфера, настрої - десь місцями зависала, але все одно поверталася наче зачарована. Тепер піду слухати лекцію про Хвильового.
September 20, 2024
Сьогодні дослухала "Санаторійну зону", а тоді прослухала виступ Семківа, де той висловився про роман Жадана "Ворошиловград", як про роман, відверто написаний поетом. І у мене клацнуло, що це ті слова, які я не могла знайти всі 5 з гаком годин слухання, щоб описати те, що мене мучило.
Бо те, що приходило в голову мені - "не для широкого загалу". Або радше взагалі ні для кого. Весь час було стійке відчуття, що Хвильовий написав цю повість саме для себе, щоб відрефлексувати, впоратися, пережити свої емоції, ті, в яких тонеш, коли ясно стало, що результати революції, заради якої в собі чимало всього зламав (а явно зламав, явно скалічив, принаймні Анарх, головний герой, якщо вдати на секунду, що не маєш зеленого поняття про біографію Хвильового), а не для того, щоб ці емоції зрозумів хтось інший.
А чому написана поетом? Через рефрени-описи природи. І то як рефрени-рефрени тих самих фраз, так і ніби розділення тексту на строфи описами то спеки, то вітерців, то порослого черевика, то сеттера...
Чи сподобалося мені? Швидше так, ніж ні. Проте я відчувала таку собі власну небажаність. Автор не зробив нічого, щоб мені було легко читати (от Домонтовича, до речі, читати дуже легко, і то не тільки романи, але й статті та полеміку) - він не написав захопливого сюжету, він не підтримував темп оповіді, він робив, що хотів, як хотів, а іноді - знехотя. Проте текст однаково поглинає, затягує, квакає в тобі, як болото в черевиках Анарха перед кінцем повісті, ти не можеш з нього виборсатися, відчуваєш дифузію. Тому швидше так.
Але чи порекомендувала б текст комусь? Оце вже ні. На таке треба підписуватися тільки з власної волі - "Ніяких претензій ні до кого не маю, беру на себе відповідальність за всі наслідки. Дата. Підпис".
Бо те, що приходило в голову мені - "не для широкого загалу". Або радше взагалі ні для кого. Весь час було стійке відчуття, що Хвильовий написав цю повість саме для себе, щоб відрефлексувати, впоратися, пережити свої емоції, ті, в яких тонеш, коли ясно стало, що результати революції, заради якої в собі чимало всього зламав (а явно зламав, явно скалічив, принаймні Анарх, головний герой, якщо вдати на секунду, що не маєш зеленого поняття про біографію Хвильового), а не для того, щоб ці емоції зрозумів хтось інший.
А чому написана поетом? Через рефрени-описи природи. І то як рефрени-рефрени тих самих фраз, так і ніби розділення тексту на строфи описами то спеки, то вітерців, то порослого черевика, то сеттера...
Чи сподобалося мені? Швидше так, ніж ні. Проте я відчувала таку собі власну небажаність. Автор не зробив нічого, щоб мені було легко читати (от Домонтовича, до речі, читати дуже легко, і то не тільки романи, але й статті та полеміку) - він не написав захопливого сюжету, він не підтримував темп оповіді, він робив, що хотів, як хотів, а іноді - знехотя. Проте текст однаково поглинає, затягує, квакає в тобі, як болото в черевиках Анарха перед кінцем повісті, ти не можеш з нього виборсатися, відчуваєш дифузію. Тому швидше так.
Але чи порекомендувала б текст комусь? Оце вже ні. На таке треба підписуватися тільки з власної волі - "Ніяких претензій ні до кого не маю, беру на себе відповідальність за всі наслідки. Дата. Підпис".
August 19, 2023
Спочатку в мене було враження, ніби я читаю якусь нову п'єсу Леся Подерев'янського, де люди з дивними назвиськами (Анарх, Хлоня, Унікум) в трохи незрозумілому місці ( чи то санаторій, чи то психлікарня, чи якиїсь гібрид) ведуть дивні розмови. Найдивніша героїня - сестра Катря, котра читала Гегеля і все ніяк не могла його узгодити з роботами Маркса, а зрештою вирішила чкурнути у Сибір, щоб краще думати і вирішувати свої філософські питання.
Весь текст дуже повільно-депресивний, меланхолійний,апатичний може, як і дні на самій санаторнійні зоні, де з розваг лише філософські розмови, лежання на сонці, та блукання в ліску навколо річки.
Це самотерапевтичний текст, текст споглядання себе у світі, текс розчарованого, котрий боїться показати це розчарування, чи признавати його.
Мене романтика революції в умах населення не зацікавила і не зачіпила. Можливо тому, що я не жила в час Хвильового, який був ідейним більшовиком, але з парадоксальною тягою до української національної ідеї, і не розумію високих сподівань того часу, лише бачу наслідки совкової окупації.
Але що вдається Хвильовому дуже майстерно - то опис природи, останніх днів літа, осені, замальовки степу.
Ще люблю старі твори досліджувати з точки зору мови. У нього там і женщіна, і ботинок і мжичка і "да".
На тому з Хвильовим я не закінчую, цікаво почитати ще щось, але трохи пізніше.
Весь текст дуже повільно-депресивний, меланхолійний,апатичний може, як і дні на самій санаторнійні зоні, де з розваг лише філософські розмови, лежання на сонці, та блукання в ліску навколо річки.
Це самотерапевтичний текст, текст споглядання себе у світі, текс розчарованого, котрий боїться показати це розчарування, чи признавати його.
Мене романтика революції в умах населення не зацікавила і не зачіпила. Можливо тому, що я не жила в час Хвильового, який був ідейним більшовиком, але з парадоксальною тягою до української національної ідеї, і не розумію високих сподівань того часу, лише бачу наслідки совкової окупації.
Але що вдається Хвильовому дуже майстерно - то опис природи, останніх днів літа, осені, замальовки степу.
Ще люблю старі твори досліджувати з точки зору мови. У нього там і женщіна, і ботинок і мжичка і "да".
На тому з Хвильовим я не закінчую, цікаво почитати ще щось, але трохи пізніше.
September 22, 2025
Я розумію, що для свого часу цей твір був справжнім викликом. Так завуальовано показати країну та її людей, сміливо висловити власні думки через героїв — здається неймовірним, враховуючи владу й цензуру того періоду. Ще складніше усвідомлювати, що після виходу книги у 1924 році Хвильовий дожив аж до 1933-го.
Однак з погляду сучасного читача твір видався мені досить депресивним і складним для сприйняття. Події розгортаються надто повільно (хоча сам твір невеликий), сюжет відходить на другий план, поступаючись місцем поетиці й алюзіям. І хоча мова, як завжди у Хвильового, прекрасна та мелодійна, а мовними зворотами можна заслуховуватися,, без глибокого знання історичного контексту багато сенсів залишаються прихованими.
Однак з погляду сучасного читача твір видався мені досить депресивним і складним для сприйняття. Події розгортаються надто повільно (хоча сам твір невеликий), сюжет відходить на другий план, поступаючись місцем поетиці й алюзіям. І хоча мова, як завжди у Хвильового, прекрасна та мелодійна, а мовними зворотами можна заслуховуватися,, без глибокого знання історичного контексту багато сенсів залишаються прихованими.
April 18, 2023
спочатку текст прочитувався "спокійно". повільно проникалася спочатку літніми і теплими пейзажами санаторійної зони та сей плавний перехід до постійної осінньої мжички та сірості. проникалася героями і думкою, що можливо це лише різні відголоски анарха у його голові та їх не існує. спочатку не дуже прочитувалися ось ці звукові прийоми про дзвін лікарського сетеру, крики санаторійного дурня, істеричний смішок Майї, але мимоволі воно вписалося і "узвичаїлося" у тексті. і з розумінням тогочасних контекстів, під кінець наче починаєш божеволіти разом з головним героєм. текст складний і болючий, але попри це дуже вартісний.
April 26, 2024
У Хвильового дуже красиві мереживні описи, проте вони для мене наче старосвітські і перевантажені. Текст дуже заковиристий, місцями втрачається нитка розумувань поміж персонажами.
До кінця невтямки чи це непроста історія людини тих часів, чи може все ж марення психічно неврівноваженого розуму? Я схиляюсь до останнього. Усе ж мені видається, що і сама назва, де вжито слова ЗОНА, вказує на якусь частину від основного. Наче історія про незвідану і прикриту для інших зону розуму.
До кінця невтямки чи це непроста історія людини тих часів, чи може все ж марення психічно неврівноваженого розуму? Я схиляюсь до останнього. Усе ж мені видається, що і сама назва, де вжито слова ЗОНА, вказує на якусь частину від основного. Наче історія про незвідану і прикриту для інших зону розуму.
This entire review has been hidden because of spoilers.
February 23, 2025
Хвильовий точно не мій автор, ще зі школи мені було важко його читати й сприймати. Настрій книги мені зовсім не сподобався (тривожність - не моє), хоча сюжет та ідеї - хороші. Спілкування мені видається дуже нереалістичним, всі такі високі й глибокі... Можливо, варто було більше зірок поставити за те, що в собі ніс текст у ті часи, але я б цей текст не радила, є інші для занурення в ті часи й їх ідеї.
October 30, 2023
Я правда дуже хотіла полюбити цей твір.
Але, на жаль, обирала між 2 чи 3. Звісно це суб'єктивно, і мені, мабуть, забракло знань історії для того, щоб прочитати за химерним рваним сюжетом алюзії на тогочасні події.
Проте сама мова написання інколи зачаровувала, і хоча б за це одне слід з цим твором познайомитись.
Але, на жаль, обирала між 2 чи 3. Звісно це суб'єктивно, і мені, мабуть, забракло знань історії для того, щоб прочитати за химерним рваним сюжетом алюзії на тогочасні події.
Проте сама мова написання інколи зачаровувала, і хоча б за це одне слід з цим твором познайомитись.
December 15, 2023
Потужний твір. Події відбуваються в санаторії для душевнохворих людей. Люди дивні, з дивними іменами. В моїй уяві санаторій це СРСР, а кожен пацієнт це окрема республіка. Сестри- медсестри намагаються "вилікувати" пацієнтів, або вбити . .. твір пронизана чудовими словами, які зараз можна почути лише від дуже старих людей, або прочитати в книжках: чвиря, мжичка, тощо...
Displaying 1 - 30 of 35 reviews