What do you think?
Rate this book
Забуття
Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.
Роман став переможцем літературної премії "Книга року ВВС" у 2016 році.
Роман став переможцем літературної премії "Книга року ВВС" у 2016 році.
256 pages, Hardcover
First published January 1, 2016
120 people are currently reading
3850 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 200 reviews
January 24, 2024
Forgottenness is gorgeous. And: completely mysterious. And: very moving.
The publisher's description tells you what it's supposedly about:
"An exceedingly anxious narrator grapples with a host of conditions, from obsessive-compulsive disorder to a creeping sense of agoraphobia. As her symptoms deepen, she finds unexpected solace researching Viacheslav Lypynskyi (1882–1931), a social and political activist of Polish descent who played a pivotal role in the struggle for Ukrainian independence―and who nursed his own comorbidities. In this long-deceased ideologue the narrator finally finds companionship, mining her country’s history in pursuit of a better grasp over her own."
All right. These words, ostensibly describing what this novel is "about," are like a picture frame. Inside the frame is a work of art. The frame gives the story definition and dimension, but what is inside this frame is entirely unique and indescribable. As I read, a stream of sense impressions that bombarded me with image and movement and purposefulness. No matter how randomly arranged the happenings seemed to be, as I read along, as I read, I felt closer to understanding ... a lot of important things. Like: what connects us humans. And: what makes us care about the things we care about.
I can only imagine that Zenia Tompkins is a genius of translation because the language is so beautiful. I kept just feeling joy, over and over again, at the language, the words.
The publisher's description tells you what it's supposedly about:
"An exceedingly anxious narrator grapples with a host of conditions, from obsessive-compulsive disorder to a creeping sense of agoraphobia. As her symptoms deepen, she finds unexpected solace researching Viacheslav Lypynskyi (1882–1931), a social and political activist of Polish descent who played a pivotal role in the struggle for Ukrainian independence―and who nursed his own comorbidities. In this long-deceased ideologue the narrator finally finds companionship, mining her country’s history in pursuit of a better grasp over her own."
All right. These words, ostensibly describing what this novel is "about," are like a picture frame. Inside the frame is a work of art. The frame gives the story definition and dimension, but what is inside this frame is entirely unique and indescribable. As I read, a stream of sense impressions that bombarded me with image and movement and purposefulness. No matter how randomly arranged the happenings seemed to be, as I read along, as I read, I felt closer to understanding ... a lot of important things. Like: what connects us humans. And: what makes us care about the things we care about.
I can only imagine that Zenia Tompkins is a genius of translation because the language is so beautiful. I kept just feeling joy, over and over again, at the language, the words.
September 11, 2016
Це - цілком нормальна, припустімо, перша чернетка роману, але навіщо це було видавати, не доопрацювавши? Як завершений текст це дуже погано.
В романі дві лінії: у сучасності - дівчина, що боїться смерті й бореться із панічними нападами, передивляється давні газети, аби пересвідчитися, що хоч щось та й лишається навіть після проминання часу. Так вона натрапляє на інформацію про Липинського і починає читати про нього все. Відповідно, друга сюжетна лінія - біографія Липинського. Та лінія, яка сучасність, ще нічого, хоча не без сентиментальних штампів. Та, яка про Липинського - катастрофа.
Почнімо з того, що дуже багато там не повноцінний текст, а переказ скоромовкою, наприклад, щоденників Чикаленка (причому в Чикаленка це виглядало жвавіше й об'ємніше) + солянка із накришених статей усіх героїв, які чомусь прикидаються діалогами. Хінт: усна мова відрізняється від публіцистичного стилю.
Продовжмо тим, що глибокого знання історії за тим не відчувається, просковзують ляпи рівня "Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року". 1903, Карле! Не 1803, а 1903, коли активно пише добра половина класиків-класиків (Коцюбинський! Леся Українка! Стефаник! і тд), а півшкільного канону вже написана, коли є щоденні газети і тд.
Потім, великі проблеми з point of view. Типовий приклад: Липинський розмовляє на вокзалі з дівчиною. Фокалізація нібито через Липинського (умовно, ми бачимо те, що бачить він, нам повідомляють, що він відчуває, і тд). Аж тут раптом: "Кур'єрові не було видно сліз дівчини". І читач такий: курва, хто цей кур'єр? Це що, новий персонаж? Нам важить, що він бачить чи не бачить? Кур'єрові не видно, а Липинському? Коротше, більше той кур'єр там не згадується, крім цього рендомного речення, яке мав би вичесати редактор. І такого добра там вистачає.
Іншими словами, у цього є якийсь потенціал, але він нереалізований.
В романі дві лінії: у сучасності - дівчина, що боїться смерті й бореться із панічними нападами, передивляється давні газети, аби пересвідчитися, що хоч щось та й лишається навіть після проминання часу. Так вона натрапляє на інформацію про Липинського і починає читати про нього все. Відповідно, друга сюжетна лінія - біографія Липинського. Та лінія, яка сучасність, ще нічого, хоча не без сентиментальних штампів. Та, яка про Липинського - катастрофа.
Почнімо з того, що дуже багато там не повноцінний текст, а переказ скоромовкою, наприклад, щоденників Чикаленка (причому в Чикаленка це виглядало жвавіше й об'ємніше) + солянка із накришених статей усіх героїв, які чомусь прикидаються діалогами. Хінт: усна мова відрізняється від публіцистичного стилю.
Продовжмо тим, що глибокого знання історії за тим не відчувається, просковзують ляпи рівня "Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року". 1903, Карле! Не 1803, а 1903, коли активно пише добра половина класиків-класиків (Коцюбинський! Леся Українка! Стефаник! і тд), а півшкільного канону вже написана, коли є щоденні газети і тд.
Потім, великі проблеми з point of view. Типовий приклад: Липинський розмовляє на вокзалі з дівчиною. Фокалізація нібито через Липинського (умовно, ми бачимо те, що бачить він, нам повідомляють, що він відчуває, і тд). Аж тут раптом: "Кур'єрові не було видно сліз дівчини". І читач такий: курва, хто цей кур'єр? Це що, новий персонаж? Нам важить, що він бачить чи не бачить? Кур'єрові не видно, а Липинському? Коротше, більше той кур'єр там не згадується, крім цього рендомного речення, яке мав би вичесати редактор. І такого добра там вистачає.
Іншими словами, у цього є якийсь потенціал, але він нереалізований.
April 25, 2021
Безпрограшна концепція переплетіння минулого і сучасності. За минуле відповідає останній український монархіст, за сучасність - письменниця з панічними атаками, спричиненими почуттям вини. Усний під соусом націоналізму та важливості берегти пам'ять про минуле і не забувати тих, хто віддав життя за незалежність України
October 2, 2020
Коли вийшла ця книжка, я чула не дуже схвальні відгуки, тому вирішила, що не читатиму. І забула про неї аж до моменту, коли побачила в аудіоваріанті на Абуці. Мене щоразу гіпнотизувала обкладинка, коли гортала невеликий список видань у додатку. Врешті, вирішила спробувати, бо книг, які мене там цікавлять, насправді не так багато, а послухати щось в аудіо хотілося. І яка ж я рада, що подолала своє упередження, незрозуміло звідки народжене. Книжка мені дуже сподобалася - за день, не відриваючись, прослухала.
Так, опис не надихає - книжка про В'ячеслава Липинського. Що я знала про Липинського? Тільки те, що його іменем у Львові названа велика вулиця. Ким він був - а був він, спойлер, не В'ячеславом - Вацлавом, поляком за національністю. Але душею - українцем. І вже це мене зацікавило - як виявилося, я люблю читати про таких людей-перевертнів (тут у хорошому сенсі). Життя в головного героя було насиченим і неоднозначним, я ні секунди не нудьгувала - хоча не знаю, чи так було б і з паперовим варіантом. Тані Малярчук вдалося з плаского історичного персонажа видобути живу людину. І разом з ним ожили ще багато тих, чиї імена були лише рядками в підручниках: Богдан Лепкий, Євген Чикаленко, Іван Франко, Дмитро Донцов, Осип Назарук, Олександр Олесь. І події української історії початку минулого століття, намагання української державності стати на ноги і така прикра поразка, яка коштувала нам в майбутньому дуже багато.
Є ще друга лінія, сучасна, де письменниця натрапляє в старій емігрантській газеті на статтю про смерть Липинського і починає ним активно цікавитися. Паралельно ми дізнаємося про її життя, історію родини, яка є міні-версією всього, що відбувалося з Україною від Голодомору до останніх криївок УПА.
Імені героїні ми так і не дізнаємося - недарма книжка носить таку назву. Але вона передусім про те, як багато достойних людей потрапили в забуття, перемелені жорнами історії і режимів. Припинилися вони і їхні роди. Емігрували, змінили погляди, відхрестилися від всього, в що вірили. А ті, хто вижив, мусили скоритися і зрадити себе, щоб з'явилися ми, їхні нащадки.
"Я нащадок покори і страху смерті
І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити
Набігли чималі відсотки за протермінованими квитанціями
Я мусила починати віддавати борги", - каже головна героїня і закопується в старі газети, щоб згадати і віддати таки. Воскресити ту мить, яка, відображена на газетній шпальті, вже у момент друку є минулим. Ця книга дала мені розуміння, як я люблю читати про невблаганність часу. Ну, і нарешті я знаю, хто ж він, В'ячеслав Липинський і яку роль він зіграв в українській історії.
Окремий кайф - від стилю авторки, він такий же чудовий, яким я пам'ятаю його, хоч читала Таню дуже давно. Є в ньому щось надприродне, якась магія письма - от так його відчуваю.
І ще трохи цитат:
•У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи
•День біжу, три - лежу (Липинський про своє здоров'я, впізнала себе 🙈)
•Бій було програно у момент прийняття рішення у нього не вступати (про діда, який вирішив не йти в УПА)
•Сльози - це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому, тому повертаєш його на себе.
Так, опис не надихає - книжка про В'ячеслава Липинського. Що я знала про Липинського? Тільки те, що його іменем у Львові названа велика вулиця. Ким він був - а був він, спойлер, не В'ячеславом - Вацлавом, поляком за національністю. Але душею - українцем. І вже це мене зацікавило - як виявилося, я люблю читати про таких людей-перевертнів (тут у хорошому сенсі). Життя в головного героя було насиченим і неоднозначним, я ні секунди не нудьгувала - хоча не знаю, чи так було б і з паперовим варіантом. Тані Малярчук вдалося з плаского історичного персонажа видобути живу людину. І разом з ним ожили ще багато тих, чиї імена були лише рядками в підручниках: Богдан Лепкий, Євген Чикаленко, Іван Франко, Дмитро Донцов, Осип Назарук, Олександр Олесь. І події української історії початку минулого століття, намагання української державності стати на ноги і така прикра поразка, яка коштувала нам в майбутньому дуже багато.
Є ще друга лінія, сучасна, де письменниця натрапляє в старій емігрантській газеті на статтю про смерть Липинського і починає ним активно цікавитися. Паралельно ми дізнаємося про її життя, історію родини, яка є міні-версією всього, що відбувалося з Україною від Голодомору до останніх криївок УПА.
Імені героїні ми так і не дізнаємося - недарма книжка носить таку назву. Але вона передусім про те, як багато достойних людей потрапили в забуття, перемелені жорнами історії і режимів. Припинилися вони і їхні роди. Емігрували, змінили погляди, відхрестилися від всього, в що вірили. А ті, хто вижив, мусили скоритися і зрадити себе, щоб з'явилися ми, їхні нащадки.
"Я нащадок покори і страху смерті
І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити
Набігли чималі відсотки за протермінованими квитанціями
Я мусила починати віддавати борги", - каже головна героїня і закопується в старі газети, щоб згадати і віддати таки. Воскресити ту мить, яка, відображена на газетній шпальті, вже у момент друку є минулим. Ця книга дала мені розуміння, як я люблю читати про невблаганність часу. Ну, і нарешті я знаю, хто ж він, В'ячеслав Липинський і яку роль він зіграв в українській історії.
Окремий кайф - від стилю авторки, він такий же чудовий, яким я пам'ятаю його, хоч читала Таню дуже давно. Є в ньому щось надприродне, якась магія письма - от так його відчуваю.
І ще трохи цитат:
•У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи
•День біжу, три - лежу (Липинський про своє здоров'я, впізнала себе 🙈)
•Бій було програно у момент прийняття рішення у нього не вступати (про діда, який вирішив не йти в УПА)
•Сльози - це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому, тому повертаєш його на себе.
May 20, 2024
Відкладала читання цього тексту багато років, аж от взялася. Я у захваті від романізованої біографії Вʼячеслава Липинського, бо впринципі люблю цей жанр. Мені подобається бачити в учасниках і учасницях українського культурного процесу людей — Марко Вовчок оживає і сперичається з Пантелеймоном Кулішем у «Мовчущому божестві» В.Домонтовича — супер, або ми знайомимося з оточенням і людьми, які жили поруч з Лесею Українкою у «Залізній воді» Лаюка — теж підходить. Коли постаті з підручників оживають, навіть якщо це життя значною мірою вигадане й ґрунтується на письменницькому відчутті, інтуіції, майстерності конструювати долі.
Це завжди непростий шлях створювати світ історичної постаті, наповнювати його іншими (не менш знаковими) постатями, моделювати й припускати, ставити запитання про державність й шукати аргументи. Мені подобалося читати розділи про інтелектуальні пошуки Липинського, спроби осісти в Україні, лікування й листування, життя Відня у час змін. Водночас мені була абсолютно нецікава персонажка-філологиня з ментальними проблемами ХХІ століття. Якщо світ Липинського живий, то вона сіра, нудна, невиразна, а її мотивація досліджували Липиського малозрозуміла. Якби це був текст на 100 сторінок лише про Липинського — я була би абсолютно щасливою читачкою, а так я змушена тепер міркувати про мотивацію авторки занурювати нас у світ цієї героїні-оповідачки, але нехай ми читачі можемо приймати персонажів, емпатувати їм, відкидати, навіть перегортувати сторінки, але ж авторка стільки тисяч знаків жила з цією героїнею і їй було це цікаво — чим, чому, навіщо? Мене у цьому випадку кухня Малярчук хвилює і цікавить більше, ніж власне вподобання.
Це завжди непростий шлях створювати світ історичної постаті, наповнювати його іншими (не менш знаковими) постатями, моделювати й припускати, ставити запитання про державність й шукати аргументи. Мені подобалося читати розділи про інтелектуальні пошуки Липинського, спроби осісти в Україні, лікування й листування, життя Відня у час змін. Водночас мені була абсолютно нецікава персонажка-філологиня з ментальними проблемами ХХІ століття. Якщо світ Липинського живий, то вона сіра, нудна, невиразна, а її мотивація досліджували Липиського малозрозуміла. Якби це був текст на 100 сторінок лише про Липинського — я була би абсолютно щасливою читачкою, а так я змушена тепер міркувати про мотивацію авторки занурювати нас у світ цієї героїні-оповідачки, але нехай ми читачі можемо приймати персонажів, емпатувати їм, відкидати, навіть перегортувати сторінки, але ж авторка стільки тисяч знаків жила з цією героїнею і їй було це цікаво — чим, чому, навіщо? Мене у цьому випадку кухня Малярчук хвилює і цікавить більше, ніж власне вподобання.
February 23, 2017
Одна з найсуперечливіших книг минулого року — роман, який отримав і престижну нагороду «Книга року-BBC», і антипремію «Золота булька». І, за моїм відчуттям, обидві відзнаки — цілком заслужені.Бо «Забуття» має як безумовні плюси, так і очевидні мінуси, які, мов реп’яшки, до цих плюсиків чіпляються. Він мені нагадав не дуже добре складений колаж, що в деяких місцях не тримається купи. Але, попри це, його цікаво розглядати.
Роман складається із двох сюжетних ліній. Перша описує життя «польського українця» (чи то «українського поляка»?) В’ячеслава (Вацлава) Липинського з моменту його самовизначення. Злам століть, розпад імперій, революції одна за одною — увесь цей буремний початок ХХ століття малюється нам крізь долю Липинського і його сучасників. Друга — це майже-сучасне життя оповідачки, молодої письменниці, яка страждає від панічних атак і з головою поринає у реконструювання долі цього загадкового і майже забутого діяча. Що між ними спільного? Несподіваний перетин у часі: обоє народилися 17 квітня.
І от почергово їхні історії розгортаються перед нами. Іноді — переплутуються: щойно йшлося про оповідачку, а ми вже знову спостерігаємо за Липинським. Переходи — не дуже плавні, паралелі — не досить чіткі. Хоча десь таки зрозуміло, що оповідачка втікає у життя Липинського приблизно так само, як і Липинський втікає в історію України — по-перше, щоб втекти від себе, по-друге, щоб себе знайти.
Беззаперечним плюсом є та тема, яку авторка обрала для дослідження. Постать Липинського — дуже цікава і геть маловідома пересічним українцям. Таня Малярчук постаралася максимально, з його праць, листів, щоденників, спогадів про нього та газет, реконструювати життя мислителя, прихильника української монархії і тези про те, що народом народ робить не спільна релігія, походження чи навіть мова, а та земля, а якій народ живе (але мову, вочевидь, він таки вважав визначальним фактором, адже розмовляв українською). Часом сцени роману, які стосуються історичної лінії, цілком навіть художні, але іноді здається, що читаєш публіцистику чи ті ж таки щоденники сучасників. Зрештою,це й закидають авторці: мовляв, мало художності, з таким же успіхом можна було просто почитати щоденники Чикаленка, наприклад. Але — будьмо відвертими! — їх читатимуть лише ті, хто має фаховий інтерес. А от роман зацікавить значно більше людей.
Мені, чесно кажучи,було дуже цікаво. Цікаво дізнатися не лише про Липинського, а й про усіх інших українських інтелектуалів, які мали дві спільні біди — туберкульоз і російське самодержав’я. На сторінках «Забуття» можна зустріти Михайла Грушевського, який так дбав про нерушимість свого авторитету, що опускався до абсолютно підлих учинків; божевільного і смердючого Івана Франка, який нагрянув до Києві і всім жалівся, що у Львові його всюди переслідує Драгоманов — сидить на дахах будинків і ногами дригає (і дарма, що той помер 15 років тому); українських «політиків» революційного розливу, членів урядів Директорії, УНР, Гетьманської держави, порівняно з якими наші сучасні політики ще дуже порядні особи:
«Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.
Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.»
Тож історична лінія роману справді пізнавальна. Що ж до художньої цінності — у мене є питання, бо, як на мене, стилістична цілісність у ній не витримана. Натомість «сучасна» лінія в художньому плані значно цікавіша. Вона більш щира, наповнена правдивими емоціями і переживаннями, яскравими характерами. Вона затягує. Їй віриш. Але при йьому з’являється відчуття, що Липинський у ній трохи зайвий.
Мені здалося, що в якісь моменти роман стає хаотичним нагромадженням сцен. Так, ніби клубочками історій, з яких мала ткатися оповідь, погралося кошеня.І покинуло їх. А потім їх зібрали — отак, як є — і видали. Бо чергування спогадів героїні-оповідачки про бабу чи діда Бомчика (яскравих, повнокровних) з розгляданням власного внутрішнього світу і уривками з листів-щоденників-спогадів сучасників Липинського не завжди піддаються логіці. А деякі епізоди взагалі повторюються двічі. Майже дослівно.
Власне, мені здається, тут провина не стільки авторки, яка взялася за новий для себе жанр і провела солідне дослідження, скільки редактора, який мало попрацював (або й зовсім не попрацював) над текстом — якщо цей редактор,звісно,був. Тому що оповідь можна було б зробити більш плавною, логічною і стилістично рівномірною (я не сумніваюся, що Тані Малярчук це абсолютно під силу). А ще пильне редакторське око точно не пропустило висловів типу «колеги по роботі» чи «смутно (у значенні не «сумно», а «неясно») пригадувала» — у шкільному зошиті їх зазвичай виділяють червоним і за них знижують оцінку. І в романі однієї з найцікавіших українських письменниць їх теж якось не хочеться зустрічати.
Роман складається із двох сюжетних ліній. Перша описує життя «польського українця» (чи то «українського поляка»?) В’ячеслава (Вацлава) Липинського з моменту його самовизначення. Злам століть, розпад імперій, революції одна за одною — увесь цей буремний початок ХХ століття малюється нам крізь долю Липинського і його сучасників. Друга — це майже-сучасне життя оповідачки, молодої письменниці, яка страждає від панічних атак і з головою поринає у реконструювання долі цього загадкового і майже забутого діяча. Що між ними спільного? Несподіваний перетин у часі: обоє народилися 17 квітня.
І от почергово їхні історії розгортаються перед нами. Іноді — переплутуються: щойно йшлося про оповідачку, а ми вже знову спостерігаємо за Липинським. Переходи — не дуже плавні, паралелі — не досить чіткі. Хоча десь таки зрозуміло, що оповідачка втікає у життя Липинського приблизно так само, як і Липинський втікає в історію України — по-перше, щоб втекти від себе, по-друге, щоб себе знайти.
Беззаперечним плюсом є та тема, яку авторка обрала для дослідження. Постать Липинського — дуже цікава і геть маловідома пересічним українцям. Таня Малярчук постаралася максимально, з його праць, листів, щоденників, спогадів про нього та газет, реконструювати життя мислителя, прихильника української монархії і тези про те, що народом народ робить не спільна релігія, походження чи навіть мова, а та земля, а якій народ живе (але мову, вочевидь, він таки вважав визначальним фактором, адже розмовляв українською). Часом сцени роману, які стосуються історичної лінії, цілком навіть художні, але іноді здається, що читаєш публіцистику чи ті ж таки щоденники сучасників. Зрештою,це й закидають авторці: мовляв, мало художності, з таким же успіхом можна було просто почитати щоденники Чикаленка, наприклад. Але — будьмо відвертими! — їх читатимуть лише ті, хто має фаховий інтерес. А от роман зацікавить значно більше людей.
Мені, чесно кажучи,було дуже цікаво. Цікаво дізнатися не лише про Липинського, а й про усіх інших українських інтелектуалів, які мали дві спільні біди — туберкульоз і російське самодержав’я. На сторінках «Забуття» можна зустріти Михайла Грушевського, який так дбав про нерушимість свого авторитету, що опускався до абсолютно підлих учинків; божевільного і смердючого Івана Франка, який нагрянув до Києві і всім жалівся, що у Львові його всюди переслідує Драгоманов — сидить на дахах будинків і ногами дригає (і дарма, що той помер 15 років тому); українських «політиків» революційного розливу, членів урядів Директорії, УНР, Гетьманської держави, порівняно з якими наші сучасні політики ще дуже порядні особи:
«Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.
Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.»
Тож історична лінія роману справді пізнавальна. Що ж до художньої цінності — у мене є питання, бо, як на мене, стилістична цілісність у ній не витримана. Натомість «сучасна» лінія в художньому плані значно цікавіша. Вона більш щира, наповнена правдивими емоціями і переживаннями, яскравими характерами. Вона затягує. Їй віриш. Але при йьому з’являється відчуття, що Липинський у ній трохи зайвий.
Мені здалося, що в якісь моменти роман стає хаотичним нагромадженням сцен. Так, ніби клубочками історій, з яких мала ткатися оповідь, погралося кошеня.І покинуло їх. А потім їх зібрали — отак, як є — і видали. Бо чергування спогадів героїні-оповідачки про бабу чи діда Бомчика (яскравих, повнокровних) з розгляданням власного внутрішнього світу і уривками з листів-щоденників-спогадів сучасників Липинського не завжди піддаються логіці. А деякі епізоди взагалі повторюються двічі. Майже дослівно.
Власне, мені здається, тут провина не стільки авторки, яка взялася за новий для себе жанр і провела солідне дослідження, скільки редактора, який мало попрацював (або й зовсім не попрацював) над текстом — якщо цей редактор,звісно,був. Тому що оповідь можна було б зробити більш плавною, логічною і стилістично рівномірною (я не сумніваюся, що Тані Малярчук це абсолютно під силу). А ще пильне редакторське око точно не пропустило висловів типу «колеги по роботі» чи «смутно (у значенні не «сумно», а «неясно») пригадувала» — у шкільному зошиті їх зазвичай виділяють червоним і за них знижують оцінку. І в романі однієї з найцікавіших українських письменниць їх теж якось не хочеться зустрічати.
February 20, 2024
The protagonist is a young Ukrainian writer who feels some distant connection to Viacheslav Lypynskyi, a real-enough historical figure (1882-1931), who fought for Ukrainian independence and indeed felt himself to be Ukrainian even though of Polish descent.
The chapters are arranged as Lypynskyi's story (Him), the protagonist's story (Me), and the protagonist's connection to Lypynskyi via research (Us). Thus, the novel has a very autobiographical feel to it.
Lypynskyi's story was illuminating, was well-told and/or translated, and served to fill a gap in my understanding of Ukraine. That said, my attention waned the more obsessive Lypynskyi became. The same held true with the protagonist's story. I rather liked her obsession with Lypynskyi, which gave the novel a present-day hook. But as Lypynskyi succumbed to tuberculosis, the protagonist was laid low by agoraphobia. This is the third book I've read in just the last month where the main female character could not leave her apartment. Apparently, it's an epidemic.
As an addendum:
There were a lot of historical Ukrainian and Polish names that popped up and will soon be forgotten. But there was another figure, long before Lypynskyi, who, although Polish, fought for Ukrainian independence. His name was Mykhailo Krzyczewski, and he only has a cameo role in this novel. Still, any American can easily pronounce that last name. Anglicize the first name, remove a 'C' from the last, and that's a lot of wins.
The chapters are arranged as Lypynskyi's story (Him), the protagonist's story (Me), and the protagonist's connection to Lypynskyi via research (Us). Thus, the novel has a very autobiographical feel to it.
Lypynskyi's story was illuminating, was well-told and/or translated, and served to fill a gap in my understanding of Ukraine. That said, my attention waned the more obsessive Lypynskyi became. The same held true with the protagonist's story. I rather liked her obsession with Lypynskyi, which gave the novel a present-day hook. But as Lypynskyi succumbed to tuberculosis, the protagonist was laid low by agoraphobia. This is the third book I've read in just the last month where the main female character could not leave her apartment. Apparently, it's an epidemic.
As an addendum:
There were a lot of historical Ukrainian and Polish names that popped up and will soon be forgotten. But there was another figure, long before Lypynskyi, who, although Polish, fought for Ukrainian independence. His name was Mykhailo Krzyczewski, and he only has a cameo role in this novel. Still, any American can easily pronounce that last name. Anglicize the first name, remove a 'C' from the last, and that's a lot of wins.
August 31, 2020
Зазвичай я ділюся відповідями, які отримала після прочитання книги. Цього разу ділитимусь запитаннями.
Перше і основне - чому авторка вирішила поєднати белетризовану біографію В'ячеслава Липинського з (я так розумію) власною біографією? Який зв'язок між цими двома історіями, крім того, що врешті ми дізнаємося, яким непростим й тернистим був шлях оповідачки (авторки?) від зацікавлення постаттю Липинського до реалізації цього задуму. Власне, як на мене, це дуже розгорнута авторська передмова, яка вплелася у тіло тексту. Мої варіанти відповіді на це питання дуже прості: без двох часових ліній роман став би просто історичним. А сюжетна проза - то не висока полиця, як ми звикли чути. Хто ж хоче писати не високу?
Друге питання: чи викликав би цей текст такий захват та схвалення, якби йшлося у ньому не про національного героя, не про високі ідеали українства та боротьбу за державність? Щоб йшлося, скажімо, не про Липинського, поляка, закоханого в Україну, який пожертвував усім у житті заради становлення української монархії, а про людину з протилежними поглядами. Навряд.
У Тані Малярчук прекрасний стиль, роман читається надзвичайно легко, він обволікує і тримає. Ми бачимо тут захват і розчарування, пошук та біль Липинського, ми співчуваємо йому всією душею. Ми співпереживаємо закоханостям оповідачки (авторки?), її злетам та падінням, її невдалим стосункам, історіям життя і жаху її сім'ї та її власної. Ми несемося на хвилях цього бурхливого моря. Бо ми, українці, любим стражденних. Наші національні герої обов'язково мусять страждати. Липинський страждав за Україну. Малярчук - через Липинського.
Але після всього прочитаного лишається відчуття, що авторка точно знає больові точки українського читача - теми, які однозначно зачіпають за живе. Це добре, бо виходить дуже емоційний текст. І недобре, бо ти, як читач, позбавляєшся вибору. Як це не подобається історія про Липинського? Це ж тема, що має бути близькою кожному українцеві! Чи може не подобатися така історія? Ні, звісно ні. Не може.
Перше і основне - чому авторка вирішила поєднати белетризовану біографію В'ячеслава Липинського з (я так розумію) власною біографією? Який зв'язок між цими двома історіями, крім того, що врешті ми дізнаємося, яким непростим й тернистим був шлях оповідачки (авторки?) від зацікавлення постаттю Липинського до реалізації цього задуму. Власне, як на мене, це дуже розгорнута авторська передмова, яка вплелася у тіло тексту. Мої варіанти відповіді на це питання дуже прості: без двох часових ліній роман став би просто історичним. А сюжетна проза - то не висока полиця, як ми звикли чути. Хто ж хоче писати не високу?
Друге питання: чи викликав би цей текст такий захват та схвалення, якби йшлося у ньому не про національного героя, не про високі ідеали українства та боротьбу за державність? Щоб йшлося, скажімо, не про Липинського, поляка, закоханого в Україну, який пожертвував усім у житті заради становлення української монархії, а про людину з протилежними поглядами. Навряд.
У Тані Малярчук прекрасний стиль, роман читається надзвичайно легко, він обволікує і тримає. Ми бачимо тут захват і розчарування, пошук та біль Липинського, ми співчуваємо йому всією душею. Ми співпереживаємо закоханостям оповідачки (авторки?), її злетам та падінням, її невдалим стосункам, історіям життя і жаху її сім'ї та її власної. Ми несемося на хвилях цього бурхливого моря. Бо ми, українці, любим стражденних. Наші національні герої обов'язково мусять страждати. Липинський страждав за Україну. Малярчук - через Липинського.
Але після всього прочитаного лишається відчуття, що авторка точно знає больові точки українського читача - теми, які однозначно зачіпають за живе. Це добре, бо виходить дуже емоційний текст. І недобре, бо ти, як читач, позбавляєшся вибору. Як це не подобається історія про Липинського? Це ж тема, що має бути близькою кожному українцеві! Чи може не подобатися така історія? Ні, звісно ні. Не може.
February 7, 2022
3,5 Sterne
Zu meiner Schande muss ich gestehen, dass ich von ukrainischer Geschichte keinen blassen Schimmer habe. Zwar habe ich letztes Jahr durch "Das Licht der Frauen" von Zanna Sloniowska einiges über die ukrainische Unabhängigkeitsbewegung nach 1945 gelernt, "Blauwal der Erinnerung" greift da aber noch weiter zurück (1900-1930). Die Lebensgeschichte des ukrainischen Freiheitskämpfers Lypynskyj und der Kampf um Identität, Anerkennung und Eigenstaatlichkeit des ukrainischen Volkes im ständigen Spannungsfeld zu Polen und Russland war im höchsten Maße fesselnd und lehrreich, das hätte ich nie erwartet. Die Gegenwartsebene um die Ich-Erzählerin (Alter Ego der Autorin?) war für mich weitestgehend unerheblich, erst, als sie ihre Familiengeschichte im Lichte der Geschichte des 20. Jahrhunderts betrachtet und nach ererbter Schuld und Sühne sucht, wurde es ganz am Ende doch noch mal interessant.
Zu meiner Schande muss ich gestehen, dass ich von ukrainischer Geschichte keinen blassen Schimmer habe. Zwar habe ich letztes Jahr durch "Das Licht der Frauen" von Zanna Sloniowska einiges über die ukrainische Unabhängigkeitsbewegung nach 1945 gelernt, "Blauwal der Erinnerung" greift da aber noch weiter zurück (1900-1930). Die Lebensgeschichte des ukrainischen Freiheitskämpfers Lypynskyj und der Kampf um Identität, Anerkennung und Eigenstaatlichkeit des ukrainischen Volkes im ständigen Spannungsfeld zu Polen und Russland war im höchsten Maße fesselnd und lehrreich, das hätte ich nie erwartet. Die Gegenwartsebene um die Ich-Erzählerin (Alter Ego der Autorin?) war für mich weitestgehend unerheblich, erst, als sie ihre Familiengeschichte im Lichte der Geschichte des 20. Jahrhunderts betrachtet und nach ererbter Schuld und Sühne sucht, wurde es ganz am Ende doch noch mal interessant.
March 10, 2024
завдяки цій книзі багато дізналася про діяльність Липинського. хоча трошки лякає можливість вигаданості певних фактів, у які я вже повірила. так от ставлюся до художньої вигадки, коли є біографія)
уже почитала декілька статей про книгу, збираюся далі ще трошки попрацювати з оглядами, щоб фіналізувати отримані знання та скласти остаточну думку.
читаючи, з часом я оцінила й другу сюжетну лінію з сучасністю.
тож, було цікаво.
уже почитала декілька статей про книгу, збираюся далі ще трошки попрацювати з оглядами, щоб фіналізувати отримані знання та скласти остаточну думку.
читаючи, з часом я оцінила й другу сюжетну лінію з сучасністю.
тож, було цікаво.
February 7, 2017
Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.
Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.
Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?
В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...
п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))
Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.
Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?
В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...
п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))
March 15, 2019
І все-таки я в захваті від цієї книги! Хоча й на початку історія (і під цим словом маю на увазі історію саме В’ячеслава Липинського, бо історію самої авторки я не зрозуміла та й до кінця вона не відкрилася) настільки захопила, що я не могла відірватися, а в кінці було таке враження, ніби хтось вирішив святкого вбрати стіл, почав урочисто розстеляти скатертину, але потім зіжмакав її, бо таки виявилося, що скатертина зврвдто довга для цього стола.
Середина книжки найцікавіша. Кінець скидався на (майже) сухі факти. І не вистачило мені трохи художності викладу. Та все одно я в захваті, бо ім‘я Липинського не чула ніколи, а виявляється він був впливовою фігурою у творенні української держави, якій, щоправда, так і не судилося бути за життя поляка Вацлава, що називав себе українським В‘ячеславом.
Якби випустити історію авторки з панікою (хоча я розумію, що ця сюжетна лінія таки мала тут бути, але вона мені видавалася зайвою), то можна було би вивчати цю книгу на уроках укрліту.
Хочеться, щоби цю книгу прочитало якомога більше українців. Аби трохи наблизитися до болючих сторінок нашої історії, аби Франко, Грушевський, Чикаленко, Скоропадський та низка багатьох відомих нам імен стали реальнішими для нас, із плоті та крові, а не якимись абстрактними персонажами шкільного підручника з історії.
Середина книжки найцікавіша. Кінець скидався на (майже) сухі факти. І не вистачило мені трохи художності викладу. Та все одно я в захваті, бо ім‘я Липинського не чула ніколи, а виявляється він був впливовою фігурою у творенні української держави, якій, щоправда, так і не судилося бути за життя поляка Вацлава, що називав себе українським В‘ячеславом.
Якби випустити історію авторки з панікою (хоча я розумію, що ця сюжетна лінія таки мала тут бути, але вона мені видавалася зайвою), то можна було би вивчати цю книгу на уроках укрліту.
Хочеться, щоби цю книгу прочитало якомога більше українців. Аби трохи наблизитися до болючих сторінок нашої історії, аби Франко, Грушевський, Чикаленко, Скоропадський та низка багатьох відомих нам імен стали реальнішими для нас, із плоті та крові, а не якимись абстрактними персонажами шкільного підручника з історії.
October 4, 2022
Прочитала книгу Тані Малярчук «Забуття» в рамках книжкового клубу спільноти The Ukrainians.
Книга, безумовно,цікава, як ідея. Написана теж наче добре, але чогось не вистачає. Подобається неквапність оповіді, наче ти плаваєш в тексті.
Епізоди про Липинського та про головну героїню, якщо взяти їх окремо атмосферні, занурюють тебе в світ персонажів. Проте для мене особисто між ними залишився занадто великий розрив.
Враження від історії залишилось теж не завершене, як і сама вона, але це однозначно не згаяний час.
Отже, з плюсів: можна з головою пірнути в історичну епоху Липинського; достатньо відволіктися від повсякденності. Також об'єм книги не дуже великий, тому можна прочитати в літаку або в поїзді.
Читається легко, проте мене вибісила героїня.
Книга, безумовно,цікава, як ідея. Написана теж наче добре, але чогось не вистачає. Подобається неквапність оповіді, наче ти плаваєш в тексті.
Епізоди про Липинського та про головну героїню, якщо взяти їх окремо атмосферні, занурюють тебе в світ персонажів. Проте для мене особисто між ними залишився занадто великий розрив.
Враження від історії залишилось теж не завершене, як і сама вона, але це однозначно не згаяний час.
Отже, з плюсів: можна з головою пірнути в історичну епоху Липинського; достатньо відволіктися від повсякденності. Також об'єм книги не дуже великий, тому можна прочитати в літаку або в поїзді.
Читається легко, проте мене вибісила героїня.
October 12, 2016
Непоганий задум не доведений до кінця. Книжка із одним гарним епізодом, і одним цікавим, але другорядним героєм. Мені було приємно зустріти в деяких епізодах стару і добру Малярчук, але багато де мені її не вистачало. Згодом напишу розгорнутий відгук в блозі
November 23, 2023
Forgottenness weaves back and forth between two stories, that of Viacheslav Lypynskyi, a true historical figure who believed fervently in Ukrainian independence and statehood, and an unnamed writer narrator I felt might be near-autobiographical on the part of author Tanja Malijatschuk. The book opens with the unnamed writer coming across announcements of Lypynskyi’s death in old Ukrainian and Ukrainian-American newspapers. Through research, she discovers he was in poor health for much of his life as she has been. She feels a connection to this man despite the fact that he lived decades before she did. It feels appropriate she’s developed this connection to such a distant figure as she loses her grasp on time and place.
At the center of Forgottenness, bridging the stories together, is the written word. I was struck at the amount of newspapers the unnamed writer referenced in that section where one protagonist discovered the other, as I suspect Malijatschuk wanted me to be. Throughout the two stories, we read references to more newspapers, poetry, diaries, novels, novellas, academic papers, notes, and letters, all written intentionally as a record and as a passing along of information.
When I started reading Forgottenness,, I knew next to nothing about Ukrainian history. Now I know a little bit more, and much of what I learned is that I still know very little. The back of this book says it is about identity, and that is true. Language is often a huge part of identity, and I suspected, from Malijatschuk’s focus, it was an especially integral part of Ukrainian identity. I did some (very light) research to learn more because I love this kind of thing: What became the Ukrainian language was first considered to be the peasant dialect of Polish Russia. It was outlawed once murmurs of independence were felt; outlaw the common language and you outlaw unity, stopping strength in numbers. The ban on the language, instead, caused its growth as well as a collection of intellectuals to move to the western parts of Ukraine. Talk of independence grew louder.
Although I do appreciate a concise book, I wish there had been more in either storyline. While Lypynskyi’s passion was clear, I never really understood what had lead to it, why he, born in Poland, felt so strongly on behalf of the movement for Ukrainian independence. As the unnamed writer’s story progressed, I felt less and less attached to her as a character. By the end of the book I wasn’t really sure what had happened, but the meditation on Orpingtons brought me back because I do have some knowledge of chickens and that breed in particular!
I figure background knowledge would make this book more comprehensive and enjoyable. There’s an intimacy that I think could be felt by a reader who was fluent in Ukrainian culture and identity that just went over my head. That feeling you get when you wonder if an inside joke might have been shared in your presence. I recommend this book if you are curious because maybe you will be in on what I missed, and I expect that would be very rewarding.
Many thanks to W.W. Norton & Company for the advanced copy.
At the center of Forgottenness, bridging the stories together, is the written word. I was struck at the amount of newspapers the unnamed writer referenced in that section where one protagonist discovered the other, as I suspect Malijatschuk wanted me to be. Throughout the two stories, we read references to more newspapers, poetry, diaries, novels, novellas, academic papers, notes, and letters, all written intentionally as a record and as a passing along of information.
When I started reading Forgottenness,, I knew next to nothing about Ukrainian history. Now I know a little bit more, and much of what I learned is that I still know very little. The back of this book says it is about identity, and that is true. Language is often a huge part of identity, and I suspected, from Malijatschuk’s focus, it was an especially integral part of Ukrainian identity. I did some (very light) research to learn more because I love this kind of thing: What became the Ukrainian language was first considered to be the peasant dialect of Polish Russia. It was outlawed once murmurs of independence were felt; outlaw the common language and you outlaw unity, stopping strength in numbers. The ban on the language, instead, caused its growth as well as a collection of intellectuals to move to the western parts of Ukraine. Talk of independence grew louder.
Although I do appreciate a concise book, I wish there had been more in either storyline. While Lypynskyi’s passion was clear, I never really understood what had lead to it, why he, born in Poland, felt so strongly on behalf of the movement for Ukrainian independence. As the unnamed writer’s story progressed, I felt less and less attached to her as a character. By the end of the book I wasn’t really sure what had happened, but the meditation on Orpingtons brought me back because I do have some knowledge of chickens and that breed in particular!
I figure background knowledge would make this book more comprehensive and enjoyable. There’s an intimacy that I think could be felt by a reader who was fluent in Ukrainian culture and identity that just went over my head. That feeling you get when you wonder if an inside joke might have been shared in your presence. I recommend this book if you are curious because maybe you will be in on what I missed, and I expect that would be very rewarding.
Many thanks to W.W. Norton & Company for the advanced copy.
June 7, 2017
Роман Тані Малярчук отримав минулого року одночасно премію і антипремію. Це мене заінтригувало. Багато років тому я читала кілька книг авторки; тоді вони мені сподобались. Стало цікаво, як я сприйму цей текст зараз. Бо змінилась я, змінилась Таня Малярчук, змінилось все. І тут ще й ця інтрига.
Придбала книгу на Книжковому Арсеналі прочитала на одному диханні. Саме напередодні читання я поверхнево цікавилась на Вікіпедії, хто такий Липинський в честь якого перейменували вулицю з моєї особистої географії. І тут такий несподіваний і глибокий екскурс в його життя.
Мені сподобався легкий стиль, присутність сюжету і добре пророблена атмосфера. Якось так легко уявлялись ті дивні часи в яких жив В’ячеслав. Паралелі з життям героїні в сучасному світі надавали текстурності емоціям сторічної давності. У тексті багато живих і влучних деталей. Добре пророблені образи ключових персонажів.
Хороша книга! Мені сподобалась!
Придбала книгу на Книжковому Арсеналі прочитала на одному диханні. Саме напередодні читання я поверхнево цікавилась на Вікіпедії, хто такий Липинський в честь якого перейменували вулицю з моєї особистої географії. І тут такий несподіваний і глибокий екскурс в його життя.
Мені сподобався легкий стиль, присутність сюжету і добре пророблена атмосфера. Якось так легко уявлялись ті дивні часи в яких жив В’ячеслав. Паралелі з життям героїні в сучасному світі надавали текстурності емоціям сторічної давності. У тексті багато живих і влучних деталей. Добре пророблені образи ключових персонажів.
Хороша книга! Мені сподобалась!
January 21, 2024
Анотація книги доволі загальна, тому почну з того, про що насправді "Забуття". Роман має дві сюжетні лінії: 1. оживлена біографія В'ячеслава (Вацлава) Липинського - поляка, який вважав себе українцем та говорив про окремішність та потенціал української нації до того, як це стало популярним; 2. розповідь головної героїні роману (автобіографічна?) про її життя, сім'ю, кохання, психологічні проблеми та причини її зацікавленості саме Липинським.
Як сприймається сюжет? Доволі просто. Щоправда я прослухала роман на Абуці, й позитивному досвіду читання посприяла чудова озвучка. Але авторка насправді вміло подала біографію Липинського, вона й цікава, й в міру драматична, й в міру меланхолійна. А те, що біографію відтіняє історія головної героїні зі, здавалося б, зовсім іншими проблемами, ніж в Липинського, додає хороший контраст.
Як це написано? Це ключове питання й ключова перевага роману, як мені здається. Мова авторки дуже гарна у своїх метафорах, але не превантажено пишна. Деякі метафори, як про кита - ну просто у саме серденько!🔥
Про загальні враження. Мені було неочікувано цікаво читати частину про Липинського (хоча не люблю біографії). Плюс мені була цікава сама героїня, я хотіла зрозуміти причини її аж настільки палкого зацікавлення Липинським. Ну й сама саморефлексія героїні доволі чуттєва, але не інтимна, тому мені не було ніяково.
Оцінка: ⭐️⭐️⭐️⭐️
Чому не 5 зірочок? Ставила оцінку одразу по прочитанню, й тоді мені не вистачило завершеності історії, логіки поєднання двох сюжетних ліній. І це не про відкритий фінал, бо його там немає. А вже пізніше, як враження стали менш емоційними, зрозуміла, що може сам факт існування книги і є завершенням історії героїні. Хто знає...
Рекомендую читати та слухати, книга точно вартує вашого часу💚
Як сприймається сюжет? Доволі просто. Щоправда я прослухала роман на Абуці, й позитивному досвіду читання посприяла чудова озвучка. Але авторка насправді вміло подала біографію Липинського, вона й цікава, й в міру драматична, й в міру меланхолійна. А те, що біографію відтіняє історія головної героїні зі, здавалося б, зовсім іншими проблемами, ніж в Липинського, додає хороший контраст.
Як це написано? Це ключове питання й ключова перевага роману, як мені здається. Мова авторки дуже гарна у своїх метафорах, але не превантажено пишна. Деякі метафори, як про кита - ну просто у саме серденько!🔥
Про загальні враження. Мені було неочікувано цікаво читати частину про Липинського (хоча не люблю біографії). Плюс мені була цікава сама героїня, я хотіла зрозуміти причини її аж настільки палкого зацікавлення Липинським. Ну й сама саморефлексія героїні доволі чуттєва, але не інтимна, тому мені не було ніяково.
Оцінка: ⭐️⭐️⭐️⭐️
Чому не 5 зірочок? Ставила оцінку одразу по прочитанню, й тоді мені не вистачило завершеності історії, логіки поєднання двох сюжетних ліній. І це не про відкритий фінал, бо його там немає. А вже пізніше, як враження стали менш емоційними, зрозуміла, що може сам факт існування книги і є завершенням історії героїні. Хто знає...
Рекомендую читати та слухати, книга точно вартує вашого часу💚
September 15, 2025
неіронічно вважаю цю книжку однією з найважливіших в сучасній українській літературі. на початку було дивне відчуття, ніби мене занурюють в чужу екзистенційну кризу, яка мене дістала й минулася ще в десять років. але вже до останніх сторінок пазл склався, і мені стало так боляче, як не було ніколи. висхлі крихти, які ми маємо замість національної пам'яті нарешті трапилися мені на очі. і та дитяча криза, той страх смерти не зрівняється із страхом забуття минулого своєї країни, свого народу, своєї родини.
під час читання "забуття", мене наздогнало розуміння того, наскільки я все своє життя була і є жадібною до минулого. я збираю спогади рідних, ніби скарби, ховаю їх у шкатулку, яку відкривати щораз стає все страшніше. тому що пам'ять вивітрюється, тому що навіть ці розмиті й суперечливі спомини про дитинство бабусі зникають, якщо надто довго у них вдивлятися. минуле крихке - крихкіше навіть за теперішнє.
"Я пручалася й хотіла кричати: "Вони от-от прийдуть і принесуть пампушки!"
під час читання "забуття", мене наздогнало розуміння того, наскільки я все своє життя була і є жадібною до минулого. я збираю спогади рідних, ніби скарби, ховаю їх у шкатулку, яку відкривати щораз стає все страшніше. тому що пам'ять вивітрюється, тому що навіть ці розмиті й суперечливі спомини про дитинство бабусі зникають, якщо надто довго у них вдивлятися. минуле крихке - крихкіше навіть за теперішнє.
"Я пручалася й хотіла кричати: "Вони от-от прийдуть і принесуть пампушки!"
December 13, 2020
Я старалася. Я справді старалася. Але на 80% тексту все ж буду вважати, що я її прочитала. Ну але я її догортала. Рідко так роблю. Не жалію.
Не знаю, чи це з книгою щось не так, чи зі мною?
Можливо, лінія про Липинського мені б зайшла, якби я знала, що це більш-менш достовірний художній виклад життя людини. Або якщо я б знала до того щось про його життя і могла порівнювати.
Можливо, мені б зайшла лінія про головну героїню. Але я взагалі не розуміла і не зрозуміла, що твориться з нею. Чому вона так поводиться і що авторка нам хоче цим сказати.
Коротше, складно. Книга року ВВС, кажете?
Ну значить так, я не осягнула, мабуть ☹️
Не знаю, чи це з книгою щось не так, чи зі мною?
Можливо, лінія про Липинського мені б зайшла, якби я знала, що це більш-менш достовірний художній виклад життя людини. Або якщо я б знала до того щось про його життя і могла порівнювати.
Можливо, мені б зайшла лінія про головну героїню. Але я взагалі не розуміла і не зрозуміла, що твориться з нею. Чому вона так поводиться і що авторка нам хоче цим сказати.
Коротше, складно. Книга року ВВС, кажете?
Ну значить так, я не осягнула, мабуть ☹️
September 27, 2025
Це були наче дві різні книги. Одна - про життя Липинського, якій я поставила б 5 зірок, друга - депресивне життя безіменної героїні, якій я поставила б 3 зірки. Тому загальна оцінка твору - 4 зірки.
Часові лінії не виділені чітко, тому частинами історія була трохи заплутана. Героїня, яка якось себе прив'язала до життя/персони Липинського була дуже не цікава, не зрозуміла, та не пояснювала чому і для чого вона так заболіла історією Ліпинського.
Сподобались останні 10 хвилин книги, де авторка розповіла про те, як рятували історичні архіви матеріалів праці і життя Ліпинського, як тайком вивозили з радянської території в Colombia University.
Часові лінії не виділені чітко, тому частинами історія була трохи заплутана. Героїня, яка якось себе прив'язала до життя/персони Липинського була дуже не цікава, не зрозуміла, та не пояснювала чому і для чого вона так заболіла історією Ліпинського.
Сподобались останні 10 хвилин книги, де авторка розповіла про те, як рятували історичні архіви матеріалів праці і життя Ліпинського, як тайком вивозили з радянської території в Colombia University.
June 15, 2019
This was a narrow niche of a book, intertwining the life of a Ukranian folk-hero and a present day "I" character struggling for identity. The Soviet really was a nasty place, displacing entire people, erasing histories and languages. The book is well-written and sore, which is why I kept at it, but it wasn't all that exciting.
June 21, 2024
Pierwsze co wywarło na mnie wrażenie w czasie lektury “Zapomnienia” ukraińskiej pisarki Tanii Malarczuk to oszałamiające wręcz piękno języka jakim sprawnie posługuje się autorka. To język bogaty w wysmakowane poetyckie metafory, pełen wrażliwości i finezji, nierzadko skrzący się od inteligentnego humoru.
Tym kunsztownym stylem autorka przybliża czytelnikowi dwie współistniejące historie - żyjącego 100 lat temu Polaka z urodzenia, Ukraińca z wyboru - pisarza politycznego Wacława “Wiaczesława” Lipińskiego i współcześnie opisującej jego życie młodej ukraińskiej pisarki. Te dwie odległe od siebie o wiek opowieści łączy motyw lęku przed pójściem w niepamięć, zaginięcia w odmętach ludzkiej i historycznej niepamięci - jak wskazuje sam tytuł - bycia zapomnianym. Główna bohaterka rekonstruując dzieje życia i bogatą polityczno-publicystyczną działalność Lipińskiego jednocześnie odtwarza historię samej Ukrainy - formowanie się jej państwowości, wyboiste losy i ciągłą walkę o niezależność i samoistność. Ta powieść to wspaniała lekcja historii - Malarczuk jako Ukrainka zwraca uwagę na wiele aspektów i wydarzeń historycznych kluczowych, niezwykle istotnych dla swoich rodaków, o których zagraniczni pisarze i dziennikarze mogą w ogóle nie mieć pojęcia. Poza zdolnością do barwnego opisania dziejów państwa autorka wspaniale potrafi wykreować żywe, pełnokrwiste postaci. Lipiński wyłaniający się z kart książki to osobnik nader charyzmatyczny, pełen pasji, wierzący w swoje cele. Czytając rozdziały biograficzno-historyczne cały czas miałam w głowie “Pokorę” i “Chołod” Twardocha, bo bohater “Zapomnienia” śmiało mógłby być alter ego Twardochowych postaci. Ta sama buńczuczność i krnąbrność, idealizm i problem z tożsamością narodową. U Malarczuk jeszcze rzuca się w oczy skrupulatność i głębia psychologiczna z jaką zbudowała “swojego” Lipińskiego - to bohater, który zmienia się na kartach książki, będący ciągle w ruchu - targany przez emocje, żądzę, idee, ulegający ewolucji znanej jako dojrzewanie - od czupurnego, upartego młodzieńca do dojrzałego, odpowiedzialnego i świadomego ograniczeń poważanego polityka. Pomimo powyżej wygłoszonych peanów pochwalnych finalnie “Zapomnienie” pozostawiło mnie z uczuciem niedosytu. Historia współczesnej pisarki - poza znakomitym, szalenie intrygującym początkiem i pierwszą pełną subtelnego, acz rozpalającego wyobraźnię erotyzmu opowieścią - wypadała blado, nieinteresująco przy pasjonujących dziejach i osobowości Lipińskiego. Zbyt często też nie mogłam się opędzić od wrażenia, że połączenie tych dwóch wątków jest zbyt naciągane, kompletnie nierealne. Z opowieści o Lipińskim Malarczuk również mogła wycisnąć znacznie więcej. Skrzętnie odmalowane dzieciństwo, nastoletniość i okres wzmożonej aktywności pisarsko-politycznej “Wiaczesława” raptownie się urywają i ostatnie lata życia potraktowane są po łebkach. Ostatnie 50 stron “Zapomnienia” to dobitny spadek poziomu - z dotychczasowej zajmującej, żywej historii uchodzi cała energia.
instagram | facebook
Tym kunsztownym stylem autorka przybliża czytelnikowi dwie współistniejące historie - żyjącego 100 lat temu Polaka z urodzenia, Ukraińca z wyboru - pisarza politycznego Wacława “Wiaczesława” Lipińskiego i współcześnie opisującej jego życie młodej ukraińskiej pisarki. Te dwie odległe od siebie o wiek opowieści łączy motyw lęku przed pójściem w niepamięć, zaginięcia w odmętach ludzkiej i historycznej niepamięci - jak wskazuje sam tytuł - bycia zapomnianym. Główna bohaterka rekonstruując dzieje życia i bogatą polityczno-publicystyczną działalność Lipińskiego jednocześnie odtwarza historię samej Ukrainy - formowanie się jej państwowości, wyboiste losy i ciągłą walkę o niezależność i samoistność. Ta powieść to wspaniała lekcja historii - Malarczuk jako Ukrainka zwraca uwagę na wiele aspektów i wydarzeń historycznych kluczowych, niezwykle istotnych dla swoich rodaków, o których zagraniczni pisarze i dziennikarze mogą w ogóle nie mieć pojęcia. Poza zdolnością do barwnego opisania dziejów państwa autorka wspaniale potrafi wykreować żywe, pełnokrwiste postaci. Lipiński wyłaniający się z kart książki to osobnik nader charyzmatyczny, pełen pasji, wierzący w swoje cele. Czytając rozdziały biograficzno-historyczne cały czas miałam w głowie “Pokorę” i “Chołod” Twardocha, bo bohater “Zapomnienia” śmiało mógłby być alter ego Twardochowych postaci. Ta sama buńczuczność i krnąbrność, idealizm i problem z tożsamością narodową. U Malarczuk jeszcze rzuca się w oczy skrupulatność i głębia psychologiczna z jaką zbudowała “swojego” Lipińskiego - to bohater, który zmienia się na kartach książki, będący ciągle w ruchu - targany przez emocje, żądzę, idee, ulegający ewolucji znanej jako dojrzewanie - od czupurnego, upartego młodzieńca do dojrzałego, odpowiedzialnego i świadomego ograniczeń poważanego polityka. Pomimo powyżej wygłoszonych peanów pochwalnych finalnie “Zapomnienie” pozostawiło mnie z uczuciem niedosytu. Historia współczesnej pisarki - poza znakomitym, szalenie intrygującym początkiem i pierwszą pełną subtelnego, acz rozpalającego wyobraźnię erotyzmu opowieścią - wypadała blado, nieinteresująco przy pasjonujących dziejach i osobowości Lipińskiego. Zbyt często też nie mogłam się opędzić od wrażenia, że połączenie tych dwóch wątków jest zbyt naciągane, kompletnie nierealne. Z opowieści o Lipińskim Malarczuk również mogła wycisnąć znacznie więcej. Skrzętnie odmalowane dzieciństwo, nastoletniość i okres wzmożonej aktywności pisarsko-politycznej “Wiaczesława” raptownie się urywają i ostatnie lata życia potraktowane są po łebkach. Ostatnie 50 stron “Zapomnienia” to dobitny spadek poziomu - z dotychczasowej zajmującej, żywej historii uchodzi cała energia.
instagram | facebook
February 7, 2024
Симпатизую підходу авторки до написання творів: Нобелівська премія за винайдення стрептоміцину, опінґтонські кури "феномена" Вацлава-Вʼячеслава Липинського, будинки в Затурцях, Русалівських Чагарах, австрійському Бадеґґу.
Олександр Олесь навідувався у кавʼярню Central у Відні. Постріл у Симона Петлюру лунає біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Парижі. Липинський у Франківську зустрічається з полковником Петром Балбочаном у готелі "Уніон".
Хворий Франко ходить вулицями Києва: Великою Підвальною (Ярославів Вал), Безаківською (Симона Петлюри), Маріїнсько-Благовіщенською (Саксаганського). Переклад "Амор і Псіхе" безумного письменника мимовільно відносить до нещодавно презентованої книги Володимира Єрмоленка "Ерос і Психея", де про Франка автор не пише, проте розмірковує про нашу епоху Близькості й довгу подорож назустріч Далекому і як обидва з цих полюсів ми час від часу втрачаємо.
Ви знали, що у Філадельфії діє Східноєвропейський дослідний інститут імені Вʼячеслава Липинського?
"Я – нащадок покори і страху смерті".
А ще Тетяна Малярчук має сентимент до Болехова. Чи хтось знає, чому?
Вдих-видих...
Олександр Олесь навідувався у кавʼярню Central у Відні. Постріл у Симона Петлюру лунає біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Парижі. Липинський у Франківську зустрічається з полковником Петром Балбочаном у готелі "Уніон".
Хворий Франко ходить вулицями Києва: Великою Підвальною (Ярославів Вал), Безаківською (Симона Петлюри), Маріїнсько-Благовіщенською (Саксаганського). Переклад "Амор і Псіхе" безумного письменника мимовільно відносить до нещодавно презентованої книги Володимира Єрмоленка "Ерос і Психея", де про Франка автор не пише, проте розмірковує про нашу епоху Близькості й довгу подорож назустріч Далекому і як обидва з цих полюсів ми час від часу втрачаємо.
Ви знали, що у Філадельфії діє Східноєвропейський дослідний інститут імені Вʼячеслава Липинського?
"Я – нащадок покори і страху смерті".
А ще Тетяна Малярчук має сентимент до Болехова. Чи хтось знає, чому?
Вдих-видих...
April 26, 2025
so ein hübsches Buch, besonders das silbrige Vorsatzblatt
das ist die Art Geschichtsbuch die ich mag
das ist die Art Geschichtsbuch die ich mag
July 27, 2020
„Angelus” pojedzie w tym roku na wschód (mimo że jeszcze druga połówka półfinalistów przede mną), jak nie do Rosji, to na Ukrainę...
Niezwykła książka o niezwykłym człowieku.
(I pomyśleć, że na początku epidemii oglądałem bardzo dobry rosyjski serial na podstawie „Białej Gwardii”, gdzie hetman Skoropadski jest jedną z kluczowych postaci...)
To jedna z takich książek, które wręcz prowokują do gdybania... a gdyby Chmielnicki dogadał z Polakami i powstałą Rzeczpospolita Trojga Narodów? A gdyby Piłsudski jednak został akuszerem niepodległej Ukrainy? Jak potoczyły by się nasze losy? Czy mieliśmy choćby przez moment szansę na takie skonfederowane państwo? czy zaprzyjaźnionych sąsiadów oddzielających nas od Rosji? Co to jest "Naród"? Co go określa? KTO go określa?
No i ta dwójka równoległych neurotycznych bohaterów...
Arcyciekawa książka.
Niezwykła książka o niezwykłym człowieku.
(I pomyśleć, że na początku epidemii oglądałem bardzo dobry rosyjski serial na podstawie „Białej Gwardii”, gdzie hetman Skoropadski jest jedną z kluczowych postaci...)
To jedna z takich książek, które wręcz prowokują do gdybania... a gdyby Chmielnicki dogadał z Polakami i powstałą Rzeczpospolita Trojga Narodów? A gdyby Piłsudski jednak został akuszerem niepodległej Ukrainy? Jak potoczyły by się nasze losy? Czy mieliśmy choćby przez moment szansę na takie skonfederowane państwo? czy zaprzyjaźnionych sąsiadów oddzielających nas od Rosji? Co to jest "Naród"? Co go określa? KTO go określa?
No i ta dwójka równoległych neurotycznych bohaterów...
Arcyciekawa książka.
May 29, 2025
Ну от ще одна книга про пам'ять з історичними паралелями, з сучасною лінію і лінією початку 20-го сторіччя і також читає Соня Сотник на Абук.
Все мені в цій історії сподобалося,
але щось в ній до кінця не визріло.
Якщо думати про синього кита (до речі німці видали цю книгу під назвою Blauwal der Erinnerung - Блакитний кит спогаду і це фантастіш-маркетинг-назва), це наче я дивилася, як він повз мене пропливає, зачаровує мене, видихає біля мене своєю спиною, ось-ось у мене перехопе подих, коли він жбурне на 25 метрів ввись свій фонтан, - але ні, - нічого, просто зник під водою.
Відчуваю, що світ мене тягне до наступного твору написаного українською жінкою)))
Все мені в цій історії сподобалося,
але щось в ній до кінця не визріло.
Якщо думати про синього кита (до речі німці видали цю книгу під назвою Blauwal der Erinnerung - Блакитний кит спогаду і це фантастіш-маркетинг-назва), це наче я дивилася, як він повз мене пропливає, зачаровує мене, видихає біля мене своєю спиною, ось-ось у мене перехопе подих, коли він жбурне на 25 метрів ввись свій фонтан, - але ні, - нічого, просто зник під водою.
Відчуваю, що світ мене тягне до наступного твору написаного українською жінкою)))
November 27, 2021
Я слухала цю книгу на Абук, але захотіла придбати і мати у себе, дочитую вже в паперовому варіанті. Подобається. Читала не дуже схвальні відгуки, але суджу не як історик, а як звичайна читачка, що полюбляє книги, присвячені відомим історичним постатям. Події історичні поєднуються з сучасністю, вдало використано прийом, пов'язаний з передачею інформації через старі газети. Авторка молодець.
August 11, 2024
Een interessant boek, waarin de (voor mij veelal onbekende) Oekraïense geschiedenis in verweven is. De twee verhaallijnen zijn knap beschreven, ze raken elkaar net niet en toch vormt het boek een geheel. Ik werd er alleen niet helemaal in meegenomen, wat wellicht komt door een overvloed aan namen en gebeurtenissen in de ene verhaallijn en een gebrek daaraan in de tweede.
January 31, 2017
Новий роман Тані Малярчук «Забуття», що вийшов у видавництві ВСЛ 2016 року, присвячений темам часу, пам’яті, депресії, любові й незабування. Він складається з двох нерівних за обсягом драм життя: драми мало ким прийнятого українофільства В’ячеслава Липинського і нещастя його особистого життя; драми самої авторки тексту: її любовей, розчарувань, неврозу й шляху до написання біографії Липинського. Першу можна було б навіть назвати романом у романі, якби не той факт, що історія Липинського займає більшу частину твору Малярчук, ба більше — є його центром, навколо якого й сконструйоване життя головної героїні. Така побудова сюжету досить парадоксальна, адже частина роману, присвячена власне авторці фікціонального тексту, є значно менш вагомою і семантично підкореною цьому текстові.
1. Композиція
Цікаво зауважити, що хоча постать В’ячеслава Липинського в цілому важлива для української історії насамперед з публічного боку, адже Липинський — це міністр закордонних справ в уряді Павла Скоропадського, історії оповідачки, яка пише його біографію, і власне Липинського зшито на рівні особистих драм. Щоправда, крім факту краху любовних стосунків, схожості більше не спостерігається: нема ані фабульної подібності, ані емоційної, адже коли Липинський втрачає любов свого життя не через власний вольовий жест, оповідачка вирішує обірвати свої історії сама. Тож за слабкого тематичного зв’язку, дві історії пов’язані насамперед семантично. Образи, відчуття, символи, які з’являються в історії життя В’ячеслава Липинського, так само оприявнюються і в історії оповідачки. Стукотіння «серця в горлі», яке відчуває оповідачка через свою депресію, так само, століттям до того, відчував Липинський, переживаючи неприйняття оточенням свого зачарування українською ідеєю. Студентські роки Липинського, його перша й остання любов описується оповідачкою з ремінісценціями до свого власного студентства й кохання.
2. Пам’ять
Таня Малярчук намагалася зробити час одним з головних героїв своєї книжки. Для нього вона підбирає метафору величезного синього кита, що пожирає людей, події, емоції, ідеї, як-от Мобі Дік пожирав на своєму шляху кораблі й увесь екіпаж. Утім, не можна з упевненістю сказати, що це завдання авторці вдається реалізувати стовідсотково: час у тексті з’являється як авторське бажання пофілософувати, але не як ідея, що прошиває роман від початку й до кінця.
З проблеми часу виринає, звісно ж, проблема пам’яті й історичного минулого України. Взагалі, як це видно з романів і письменників т.зв. «Станіславсього феномену», і з magnum opus’у Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», існує чітке й надзвичайно сильне прагнення осмислити минуле української спільноти в ХХ столітті. Роман Тані Малярчук теж вписується в цю тенденцію, до того ж, не тільки тією частиною, що присвячена Липинському й двадцятим рокам, коли на території України постійно виникали й розпадалися різноманітні державні утворення, але навіть та частина, що присвячена оповідачці, пронизана пам’яттю про ХХ століття. Як на мене, то цією присутністю пам’яті про минуле, яке оповідачка транслює через спогади про свою бабцю, що пережила Голодомор, чи через діда Бомчика, який був у зв’язках із повстанцями проти СРСР, єдино й можна легітимізувати в тексті частину, що присвячена історії оповідачки. Адже її спогади про свої три любові чи навіть історія неврозу не є ані свіжими, ані новими; вони є досить типовими способами письма для сучасної української літератури. Звісно, спогади про минуле української спільноти, тим паче про такі його величезні пласти, як-от Голодомор чи УПА, також вписуються в мейнстрим сучукрліту, але вони принаймні виконують функції артикуляції забутого минулого чи не до кінця активованого в сучасній громадській думці.
Звісно, через таку увагу до минулого не можна не порівняти роман «Забуття» з «Музеєм покинутих секретів». Якщо героїня Забужко, Дарина Гощинська, шукає коріння свого роду в минулому й саме цьому присвячена «історична» частина її роману, тобто сни Адріяна про його родича-повстанця в УПА, то Малярчук у тій частині, що присвячена Липинському, робить зовсім інше: вона актуалізує спогади, які важливі не для минулого оповідачки, а для минулого всієї української спільноти. Іншими словами, якщо героїня Забужко віднаходить свою власну історію, яка, втім, вписана в ширший контекст боротьби УПА за незалежність, то прив’язка героїні Малярчук значно слабша й узагалі пунктирна. До того ж, якщо для Гощинської минуле її батька й батьків Адріяна є героїчним, адже вони тим чи іншим чином поклали свої життя за свою ідейність перед тоталітарною державою, то вся родинна гілка оповідачки Малярчук, натомість, є антигероїчною. Вона вважає своїх діда, бабцю, батьків або слабосилими жертвами СРСР, або ж просто боягузами, які програли свою битву, навіть не почавши її, за страх яких тепер розплачується саме вона своїм неврозом.
Упродовж усього читання роману мене не відпускала думка, чи є частина книги, що присвячена власне оповідачці, необхідною для всього твору. Адже, повторюсь, на тематичному рівні вона анічогісінько не додавала до історії В’ячеслава Липинського (хоча й остан��я могла б��ти замінена історією будь-якого історичного діяча чи діячки, без втрати — як-от нам направду неважливо, про кого саме намагався написати біографію Антуан Рокантен). Історія оповідачки замкнена на самій собі, на переживанні любовей, що не склалися, і минулого родини, за яке, можливо, вона відчуває сором. Якщо б ця частина книги була опублікована без історії Липинського, вона навряд чи здобула б премію «Книга року BBC», хоча історія самого Липинського, по-перше, цікава українському читачу через реактуалізовану увагу до двадцятих років ХХ століття, по-друге, через незвичайність постаті самого Липинського — освіченого поляка, який чомусь вирішив підтримати українську державність. Підсумовуючи, для мене роман «Забуття» Тані Малярчук був цікавим насамперед його біографічною частиною, присвяченою Вячеславові Липинському, адже вся лірична автобіографічна історія не виходить за межі аматорського письма — ані структурно, ані тематично, ані рівнем осмислення певної проблеми.
1. Композиція
Цікаво зауважити, що хоча постать В’ячеслава Липинського в цілому важлива для української історії насамперед з публічного боку, адже Липинський — це міністр закордонних справ в уряді Павла Скоропадського, історії оповідачки, яка пише його біографію, і власне Липинського зшито на рівні особистих драм. Щоправда, крім факту краху любовних стосунків, схожості більше не спостерігається: нема ані фабульної подібності, ані емоційної, адже коли Липинський втрачає любов свого життя не через власний вольовий жест, оповідачка вирішує обірвати свої історії сама. Тож за слабкого тематичного зв’язку, дві історії пов’язані насамперед семантично. Образи, відчуття, символи, які з’являються в історії життя В’ячеслава Липинського, так само оприявнюються і в історії оповідачки. Стукотіння «серця в горлі», яке відчуває оповідачка через свою депресію, так само, століттям до того, відчував Липинський, переживаючи неприйняття оточенням свого зачарування українською ідеєю. Студентські роки Липинського, його перша й остання любов описується оповідачкою з ремінісценціями до свого власного студентства й кохання.
2. Пам’ять
Таня Малярчук намагалася зробити час одним з головних героїв своєї книжки. Для нього вона підбирає метафору величезного синього кита, що пожирає людей, події, емоції, ідеї, як-от Мобі Дік пожирав на своєму шляху кораблі й увесь екіпаж. Утім, не можна з упевненістю сказати, що це завдання авторці вдається реалізувати стовідсотково: час у тексті з’являється як авторське бажання пофілософувати, але не як ідея, що прошиває роман від початку й до кінця.
З проблеми часу виринає, звісно ж, проблема пам’яті й історичного минулого України. Взагалі, як це видно з романів і письменників т.зв. «Станіславсього феномену», і з magnum opus’у Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», існує чітке й надзвичайно сильне прагнення осмислити минуле української спільноти в ХХ столітті. Роман Тані Малярчук теж вписується в цю тенденцію, до того ж, не тільки тією частиною, що присвячена Липинському й двадцятим рокам, коли на території України постійно виникали й розпадалися різноманітні державні утворення, але навіть та частина, що присвячена оповідачці, пронизана пам’яттю про ХХ століття. Як на мене, то цією присутністю пам’яті про минуле, яке оповідачка транслює через спогади про свою бабцю, що пережила Голодомор, чи через діда Бомчика, який був у зв’язках із повстанцями проти СРСР, єдино й можна легітимізувати в тексті частину, що присвячена історії оповідачки. Адже її спогади про свої три любові чи навіть історія неврозу не є ані свіжими, ані новими; вони є досить типовими способами письма для сучасної української літератури. Звісно, спогади про минуле української спільноти, тим паче про такі його величезні пласти, як-от Голодомор чи УПА, також вписуються в мейнстрим сучукрліту, але вони принаймні виконують функції артикуляції забутого минулого чи не до кінця активованого в сучасній громадській думці.
Звісно, через таку увагу до минулого не можна не порівняти роман «Забуття» з «Музеєм покинутих секретів». Якщо героїня Забужко, Дарина Гощинська, шукає коріння свого роду в минулому й саме цьому присвячена «історична» частина її роману, тобто сни Адріяна про його родича-повстанця в УПА, то Малярчук у тій частині, що присвячена Липинському, робить зовсім інше: вона актуалізує спогади, які важливі не для минулого оповідачки, а для минулого всієї української спільноти. Іншими словами, якщо героїня Забужко віднаходить свою власну історію, яка, втім, вписана в ширший контекст боротьби УПА за незалежність, то прив’язка героїні Малярчук значно слабша й узагалі пунктирна. До того ж, якщо для Гощинської минуле її батька й батьків Адріяна є героїчним, адже вони тим чи іншим чином поклали свої життя за свою ідейність перед тоталітарною державою, то вся родинна гілка оповідачки Малярчук, натомість, є антигероїчною. Вона вважає своїх діда, бабцю, батьків або слабосилими жертвами СРСР, або ж просто боягузами, які програли свою битву, навіть не почавши її, за страх яких тепер розплачується саме вона своїм неврозом.
Упродовж усього читання роману мене не відпускала думка, чи є частина книги, що присвячена власне оповідачці, необхідною для всього твору. Адже, повторюсь, на тематичному рівні вона анічогісінько не додавала до історії В’ячеслава Липинського (хоча й остан��я могла б��ти замінена історією будь-якого історичного діяча чи діячки, без втрати — як-от нам направду неважливо, про кого саме намагався написати біографію Антуан Рокантен). Історія оповідачки замкнена на самій собі, на переживанні любовей, що не склалися, і минулого родини, за яке, можливо, вона відчуває сором. Якщо б ця частина книги була опублікована без історії Липинського, вона навряд чи здобула б премію «Книга року BBC», хоча історія самого Липинського, по-перше, цікава українському читачу через реактуалізовану увагу до двадцятих років ХХ століття, по-друге, через незвичайність постаті самого Липинського — освіченого поляка, який чомусь вирішив підтримати українську державність. Підсумовуючи, для мене роман «Забуття» Тані Малярчук був цікавим насамперед його біографічною частиною, присвяченою Вячеславові Липинському, адже вся лірична автобіографічна історія не виходить за межі аматорського письма — ані структурно, ані тематично, ані рівнем осмислення певної проблеми.
April 18, 2025
Таня Малярчук своєю книгою "Забуття" зробила неоціненну річ - повернула таким невігласам як я ім'я В'ячеслава Липинського. Поляк за походженням, він був українським політичним діячем, істориком, політологом, дипломатом, викладачем. Чотири роки авторка збирала в архівах історичні відомості про Липинського і натхненно перетворила їх у художній твір.
Роман написано талановито, метафорично, так, наче дивишся фільм, а не читаєш книгу: яскраві події, живі герої - зі своїми мріями, щастям, болями, гіркотою від усвідомлення історичного моменту. Болі та розпуки в книзі більше: з самого свого початку двадцяте століття створило цей вир забуття, який авторка подає нам в образі синього кита, що поглинає і людей і цілі країни. Екзистенційна криза і усвідомлена самотність - певні ознаки свідків тих часів. І В'ячеслав Липинський вповні відчув це все на собі.
Паралельно та нерозривно з першою авторка веде другу сюжетну лінію, де вона описує ті самі власні проблеми - непорозуміння з близькими та друзями, хиткий душевний стан. І можливо ці пошуки себе самої в цьому світі і приводять її до захоплення постаттю Липинського, з яким Таня Малярчук невипадково народилась в один день - 17 квітня, з різницею в сто років. А я саме в цей день ділюся своїми враженнями від прочитаного - містика справжнього слова.
Книгу "Забуття" я прочитала пару днів тому, а зараз шукаю інформацію про В'ячеслава Липинського, роздивляюсь його світлини, придивляюсь до інших книжок про нього. І для мене це - найкращі ознаки впливу прочитаної книги як і відчуття емоцій, що залишилися опісля читання.
p.s. Залюбки подивилась би фільм, присвячений В'ячеславу Липинському.
Роман написано талановито, метафорично, так, наче дивишся фільм, а не читаєш книгу: яскраві події, живі герої - зі своїми мріями, щастям, болями, гіркотою від усвідомлення історичного моменту. Болі та розпуки в книзі більше: з самого свого початку двадцяте століття створило цей вир забуття, який авторка подає нам в образі синього кита, що поглинає і людей і цілі країни. Екзистенційна криза і усвідомлена самотність - певні ознаки свідків тих часів. І В'ячеслав Липинський вповні відчув це все на собі.
Паралельно та нерозривно з першою авторка веде другу сюжетну лінію, де вона описує ті самі власні проблеми - непорозуміння з близькими та друзями, хиткий душевний стан. І можливо ці пошуки себе самої в цьому світі і приводять її до захоплення постаттю Липинського, з яким Таня Малярчук невипадково народилась в один день - 17 квітня, з різницею в сто років. А я саме в цей день ділюся своїми враженнями від прочитаного - містика справжнього слова.
Книгу "Забуття" я прочитала пару днів тому, а зараз шукаю інформацію про В'ячеслава Липинського, роздивляюсь його світлини, придивляюсь до інших книжок про нього. І для мене це - найкращі ознаки впливу прочитаної книги як і відчуття емоцій, що залишилися опісля читання.
p.s. Залюбки подивилась би фільм, присвячений В'ячеславу Липинському.
Displaying 1 - 30 of 200 reviews