До цієї книги ввійшли кіноповість "Україна в огні", а також "Щоденник" (1941-1956) геніального кінорежисера, видатного письменника і мислителя, що є не лише пам'яткою мемуарної літератури, а й справжнім документом епохи.
Ukrainian Soviet screenwriter, film producer, director and writer. He is often cited as one of the most important early Soviet filmmakers, alongside Sergei Eisenstein, Dziga Vertov, and Vsevolod Pudovkin, as well as being a pioneer of Soviet montage theory.
Український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.
я читаю цей твір, коли в Україні панує війна. і він настільки резонує з всім нашим народом. Ця кіноповість штрихами та деталями змальовує те, як наш народ справляється з колективною травмою. Повість описує всі проблеми нашого народу, всі болі. Я ніколи не думала, що цей твір може грати такими барвами. Я хочу порадити його всім, хто все ще не може зрозуміти психологію та хоробрість нашого народу.
I’m reading this work when there is a war in Ukraine. and it resonates so much with all our people. This film story with strokes and details depicts how our people cope with collective trauma. The story describes all the problems of our people, all the pain. I never thought that this work could play with such colors. I want to advise him to all those who still cannot understand the psychology and courage of our people.
«Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...»
Коли читала ці твори в школі, завжди тішилась, що живу в інший час, в сучасному світі. В світі, де ми поважаємо людей різних віросповідань, де ми сортуємо сміття, рятуємо планету, бездомних песиків і котиків… Світ дійсно змінився, але звірства залишились. Нажаль, нашим дітям сучасні ненаписані ще твори доведеться читати теж з думкою що світ змінився. Сподіваюсь їхня думка таки буде не помилковою.
«Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла.»
Настільки кінематографічно написано, що аж складно читати: картонні герої, фантазійні нещирі діалоги (ну, не розмовляють люди так красномовно в житті!) Трагедія війни зображена достоту як в радянських агітках, ближче до кінця книги героїзм роздуто за межі здорового глузду.
Так, твір просякнутий любов‘ю до Батьківщини, це в Довженка не віднімеш. Читати раджу хіба з мистецького інтересу і зважаючи на політичні умови, в яких автор був змушений творити.
Класичний приклад радянської пропаганди. Читати необхідно критично та тримати поруч книжку з історії України. В творі є лозунги про братські народи, дяка Сталіну за об'єднання України, приниження куркулів (про їх тяжку доля дуже завульовано описується в сцені з суперечкою), тейки про визволителів та велику червону армію.
Перечитую три роки підряд і саме навесні. І кожного разу переживаю і аналізую наново історію героїв, і кожного разу гадаю, чи вдасться їм побачитися знову. Жива книга, і поміж іншого у ній живе мій біль, біль моєї землі. Рекомендую
фу. читати після "Зачарованої Десни" - це ніби п'ятикласник писав, а не та сама людина. дядько, який промовляє до портрета Сталіна. картонні німці. картонний куркуль. не менш картонний Лаврін.
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is a “ cinematic novel,” an epic work that, on the one hand, reeks of Soviet propaganda, and on the other hand, was the reason why the author fell out of favor with Stalin. It is a part of the school curriculum, but in the past it was probably read differently: it was horrible, but it was in the past. Now, in the face of Russian aggression, the problems and choices of the characters are no longer half-forgotten past, but rather an open wound of the present. I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #39 in the list, the English title is Ukraine on Fire.
The book begins with a feast in the Zaporozhets family: father Lavryn, mother Tetiana, five sons, three of whom are serving in the army, and sister Olesia. The next shot is of the war, people are dying from bullets and bombs, the Germans capture the village, and after a while Lavryn is made the village elder... Soviet deserters who become policemen (it is interesting to compare this with Холодний Яр. In that novel, the hero says to the policeman something like “you are needed to keep order, you are not the Cheka,” while here the father is so angry with his son for becoming a policeman that he accidentally kills him during the argument).
The book is full of pathos and clichés, but it is much more lively than the contemporary and later Soviet WW2 novels with heroes and enemies: here Dovzhenko tries to show that the mere fact of cooperation with the Nazis is worthless if one does not see the broader story: this is how the headman Lavryn organizes people to work in Germany, but in reality to escape together to the partisans. Or the head of a partisan unit says, "Here, on the basis of the law, you can sentence someone so hard that there will be no one left to cry. The law! We have half of the policemen in the fourth hundred, and how they fight! Try to compete."
The role of women in the war, which is a collective image of the homeland, is also presented differently. There is the girl who loses her virginity to an almost stranger but “one of our own,” the one who had to become the wife of an Italian officer, and Levchykha, an old woman, who, dressed festively (deliberately?), goes to her death trying to pass bread to Lavryn behind the barbed wire to support him...
A strong work, but one must understand the conditions in which it was written.
Це – «кіноповість», епічне полотнище, що з одного боку віддає радянською пропагандою, з іншого – було причиною, чому автор впав у немилість у Сталіна. Вона є частиною шкільної програми, але раніше мабуть читалась по-іншому: мовляв, так жахіття, але це у минулому. Зараз, за російської агресії, проблеми і вибір героїв вже не є напівзабутим минулим, а ро’ятреною раною сьогодення.
Починається книга з застілля у родині Запорожців: батько Лаврін, мати Тетяна, п’ять синів, три з яких служать у війську і сестра Олеся. Наступний кадр вже війна, гинуть люди від куль і бомб, німці захоплюють село, за якийсь час Лавріна роблять старостою… радянські дезертири, що стають поліцаями (тут цікаво співставити з Холодний Яр. У тому творі герой каже міліціонеру щось в дусі «ти потрібен для стеження за порядком, ти не ЧК», то тут батько так насідає на сина, що став поліцаєм, що під чай перепалки той його випадково вбиває).
Книга повна пафосу і штампів, але вона значно живіша як за сучасні їй і пізніші лубки з героями і ворогами: тут Довженко намагається показати, що сам факт співпраці з нацистами нічого не вартий, якщо не бачити ширшу історію – так староста Лаврін організує людей начебто на роботи у Німеччині, а насправді аби втекли разом до партизан. Чи голова партизанського отряду каже «тут на підставі закону можна такого насудити, що й плакати буде нікому. Закон! Он у нас в четвертій сотні половина поліцаїв, а як б'ються! Попробуйте позмагатися.»
Окремо проходить роль жінки у війні, яка є збірним образом батьківщини. Тут і дівчина, що втрачає незайманість із майже незнайомим але «своїм», і така, що мала стати дружиною італійського офіцера, і Левчиха, що святково одягнувшись (свідомо?) йде на смерть передаючи Лавріну за колючий дріт хліб аби його підтримати…
Сильний твір, проте треба розуміти у яких умовах писався.
Цю кіноповість потрібно читати не очима, а серцем. Коли очі чіпляються за радянщину, я згадую, в які часи та під яким гнітом створювалася ця кіноповість. Одне необережне слово могло не лише скинути митця з Парнасу слави в безодню забуття, гірше — воно могло коштувати йому життя. Вже третій рік поспіль Україна знову в огні, знову її шматують, рвуть, топлять у крові. Знову мовчить Європа. Знову гинуть найкращі. Знову, знову, знову… Історію знову ніхто не засвоїв, на жаль. Дуже боляче. Але крізь весь цей біль ще потужніше відчувається любов до України, до рідної землі і до її, невідомо за які гріхи проклятого, с��ражденного народу. Ця любов бринить у словах, вона між рядків. У надзвичайних людях, нескорених і незламних, які кидають смерті виклик, які борються попри закони природи й самого життя. І я вірю, що ці герої справжні, тому що лише в надзвичайних обставинах людина може пізнати свою надзвичайну силу. І ось вони її пізнали. І саме тому український народ досі є. І завжди буде!
Книгу колись давно читала в школі, але взагалі не пам'ятала її. І ось коли знову війна на нашій землі я взяла її до рук. Знову наша ненька в огні. Довженко дуже чітко описав проблеми нашого народу, і за 80 років мало що змінилось. І якщо б не війна сьогодні, ми б менше розуміли автора. Книга важка і страшна - в пані переживань, але її обов'язково потрібно читати. Набагато простіше читати книгу про війну 40-х років, так як розумєшь чим все закінчилось... А ось читати про сьогодення - важко Сьогодні іторія пишеться не тільки для нашої країни, але і для всього світу. І поки не зрузуміло, "коли настане день, закінчиття війна".
Є кілька дуже глибоких спостережень і важливе свідчення часу. Але відчуваються місця з самоцензурою і вшитою пропагандою. І загальний стиль висловлювання трохи занадто пафосний, навіть як для тексту про війну. Але за ті кілька думок, про які не хочу спойлерити, цей текст свої зірочки і отримує.
«Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі — за Вкраїну. За Вкраїну, за чесний український народ. За єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя, за народ розторганий, роздертий.»
пишаюсь бути українкою і нащадком цього народу, який би нещасний він не був. все одно стійкий, несамовитий та вільний.
Гарна та водночас складна книжка - в плані переживань. Сумно усвідомлювати, що майже століття потому ми знову переживаємо схожі події - як наші хлопці б'ються насмерть, як вимушені стояти - заради тих, кого люблять. Книжка дуже яскраво, по-кінематографічному майстерно зображує страждання простих людей після початку війни - про зради, про помсту, про біль та втрати. І звісно - про кохання, куди ж без нього. Мені здається, дарма її засунули в шкільний курс літератури (принаймні, коли я вчилась, вона ще була там). Про цю книжку треба знати, але читати її та усвідомлювати точно треба вже в дорослому віці. І я дуже хочу вірити, що наші діти ніколи не дізнаються про такі страждання з чогось, окрім сторінок книжок. Але попри все, очевидно, що в книжці багато моментів втрачено - повість видається рваною, наче зі сценарію вирізали купу сцен - описів, діалогів і так далі. Наче з фільму залишили тільки трейлер. Через це читати книжку складнувато, і в деякий момент стає нудно (декілька разів спробувала заснути). Це її значний недолік. А з точки зору мистецтва - все ок.
Дуже прорадянське оповідання. Місцями проривається любов до України, до рідних місць, але все вкрито прошарком пропаганди , знецінення людського життя.
Перший твір, що я прочитав у цього автора, була "Зачарована Десна". Він мені сподобався своєю правдивістю зображення сільського життя 1890-1910 років, гарним не надуманим гумором, філософією типу "сучасність є шлях з минулого в майбутнє". Проте Довженко, як на мене, зробив величезну помилку, намагаючись написати книгу про війну.
Червоною ниткою через усю повість проходить тема захисту Батьківщини, - але не України, як міг би подумати будь-який пересічний читач, який знайомий з Довженком, як з "українським" письменником і режисером, ні, - мова йде про "вєлікоє комуністіческоє отєчєство". Події в творі висвітлюються не тільки не цікаво з точки зору структури: відсутність динаміки розповіді (автор переплутав поняття "динаміка" з "пошматованим/переклеїним сюжетом), неаргументованих дій головних і другорядних героїв, а й з точки зору однобокості зображення тогочасної дійсності. Німецькі солдати зображені виключно поганими, а Червона Армія - хорошою. Вочевидь, автор забуває про спалені партизанами села і вбивства населення, яке перебувало під німецькою окупацією. Фінальний акорд (останніх сторінок 30) присвячені "реалістичній" битві доблесних партизанів з регулярною німецькою армією "а-ля подвиг Матросова": дві партизанських батареї, якими керують не підготовлені воїни, а селюки/колишні поліцаї, відбивають 13 (!) танкових (!) атак супротивника, поки їх, як в низькобюджетному боєвичку, не рятує в останній момент "кавалерія".
У підсумку, що ми маємо: жодний образ персонажа в повісті не був розкритий до кінця, оціночне судження автора (чого, наприклад, визнаний майстер жанру - неперевершений Ремарк, собі ніколи не дозволяв) і кострубатість власне розповіді. Повністю розчарований.
The books seems hard to read at first. Its writing is rather unusual - because author intended it to be turned into movie (by himself, by the way). So every detail and scene are edited to be description for the motion picture. And it was very pleasing for me, since you could easily see what author wanted you to.
It is a story about a lot of things, that happen during war - desertion, army and country leaving its people behind, colaboration and death. It is a story about ukrainian people and their will to fight for what`s theirs - family, land, history.
Ось воно людство у всій його красі. Під час війни. Для фашистів головне вбивати українців, бо це ж для них земля тут. Українцям головне помститися. Незалежно, хто ти, як ти і чи винен ти. Тебе згвалтували? Повісити. Ти хочеш жити? Розстріляти. Ти налякався? Хіба важливо, що ти людина? Інший смертельний вирок. І кожен вважає себе правим. Так і живемо. Бо якщо ти українець, ти нижчого сорту і нащо тобі жити. А якщо ти німець, то все одно, що ти нічого нікому не робив поганого. Ти німець, це у тебе в крові.
І ми не змінюємось. Люди бачать нерівність між народами, хоч її нема.
The beginning of the book was tough! Every page described another thing and everything was happening too fast, however later it became slightly better. If in the beginning of the book I couldn't rate it more than 1 star, now I can give it 2. The story mostly describes us Ukraine during the Second World War, stuff connected with war and the relations between Ukrainians and German people. It was not easy reading and it was boring time after time... ★★☆☆☆