«Розмови з інтелектуалами» письменника Анатолія Дністрового — результат понад двадцятирічного хобі автора — спілкуватися з відомими українськими та закордонними інтелектуалами, зокрема філософами, істориками, письменниками, перекладачами, художниками, на низку актуальних тем трансформації української культури, громадянського суспільства та гуманітарного поля України.
Виконана в жанрі «інтерв’ю ідей», книжка показує повноцінний ціннісно-смисловий дискурс усієї доби відновлення Незалежності України — інтеграцію до світу західних демократій та відкритого суспільства. Інтерв’ю були взяті в різних історичних та інтелектуальних контекстах, але можуть «підсвічувати» одне одного, вказуючи на незворотність і дедалі стрімкіший рух українського суспільства, культури, інтелектуального поля до відкритості, різноманітності, діалогічності. Розмови становлять соціологічний зріз свого часу, бо актуалізують ті питання, які стояли і стоять на порядку денному: укріплення суб’єктності України (культури, інтелектуального поля, літератури), подолання постколоніального синдрому, інтенсивніша інтеграція до світу демократії і світової культури.
Український есеїст, прозаїк, поет, художник. Анатолій Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Останнім романам притаманна посилена есеїстичність. Дністровий став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003, друге видання - 2021), «Пацики» (2005, друге видання - 2011, третє видання - 2020), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, друге видання - 2013). Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010). Мовна амплітуда прози Дністрового (кримінальне арґо, молодіжний сленг) були широко використані в укладанні низки лінгвістичних словників, зокрема професором, доктором філологічних наук, Лесею Ставицькою («Короткий словник жаргонної лексики української мови», Київ: Критика, 2003, «Українська мова без табу: словник нецензурної лексики та її відповідників», Київ: Критика, 2008).
Іншими складовими творчості є поетичний доробок (найвдалішою критики відзначають верліброву частину, експериментування з ретроурбанізмом та культурною пам'яттю; збірки «Покинуті міста», 2004; «Черепаха Чарльза Дарвіна», 2015) і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.
А я продовжую відкривати для себе Дністрового. Як письменника, як поета, як художника, і ось тепер — як інтерв’юера. Поки був в селі у лісі, прочитав його збірку “Розмови з інтелектуалами”, яка виконана, як пише сам Анатолій, у жанрі “інтерв’ю ідей” ✍🏻
Ця збірка охоплює розмови, які відбулись за останні двадцять років, і ви вже могли деякі з них читати у медіа. Текст розділений на три частини: розмови про ідентичність та історію, розмови про культуру та мистецтво, розмови з французькими інтелектуалами та філософами про Україну в контексті Європи. Можна читати як по розділах, так і в довільному порядку...
...або ж піти хронологічно — від перших (2010 роки, до Революції Гідності) до крайніх (перед повномасштабним вторгненням) — і тоді буде доволі цікавий досвід, адже читач може вийти у метапозицію, і не лише читати думки українських та іноземних інтелектуалів та письменників про трансформацію людини та нації, але і побачити, як трансформувались думки та слова тих, з ким, власне, говорив Дністровий у ті часи. Від слів одного відомого українського письменника у 2010 році про те, що українським та російським письменникам варто співпрацювати і перекладати тексти одне одного, до футурологічних думок французьких філософів про майбутнє України, які виявились досить влучними.
Загалом, хороша збірка, цікаві розмови, десь простіші та поверхневі, десь глибокі і з дуже розумними словами та складними конструкціями (думаю, тут відштовхувались від гостей, з ким саме проводилось інтерв’ю).
Дуже корисно прочитати і зрозуміти, чиї думки вам найбільш відгукуються, або хто був найбільш точним у власних спостереженнях — від Тараса Лютого і Тімоті Снайдера до Миколи Рябчука і Дзвінки Матіяш. Я б читав таке ще ))
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
Збірка есеїв, які не дають потужного смислового наповнення, так як більшість з них вже явно не актуальні (більша частина есеїв 15-річної давності), хіба можна поспостерігати як змінювались погляди українських інтелектуалів протягом останніх 20-ти років. А тут є що запримітити, і не дуже приємне. Скажімо, коли пан Анатолій питається за майбутнє, яке б хотів бачити в культурному просторі Віктор Неборак, той із задоволенням розповідає про відкриття інституцій русистики і переклади «вєлікіх» українською, бо то дуже треба. Як мінімум, це огидно читати. Не кажучи вже про загальне захоплення інтервʼюйованих постатей достоєвськими.
Тим не менш, було кілька цікавих розмов, з яких можна щось та й почерпнути, скажімо, розмова з Тарасом Лютим чи супер базована розмова з Олександром Мотилем. Цей дядько в 21-му році дуже влучно описав безпомічність більшості альянсів та загальну неспроможність Заходу стримати ріст автократій.
Збірка чи добірка, як хочете, інтервʼю різних років, від середини 2000-х до початку 2020-х. Є тексти, що пройшли крізь час і зберігають свою актуальність, живуть поза часом. Є інтервʼю, які безнадійно застарілі і нічого не додають цій збірці. А якщо це читати в 2025 році, то це взагалі читається з певною іронією. Були кілька справді достойних інтервʼю, а були і ті, що включені радше через прізвище чи іноземне громадянство. Загалом я собі кілька індексів на маргінесах позначив, але сказати, що ця книга змінила моє життя;))), точно ні;)))
Якщо ви уважно стежили за медійним простором України 2010х-2021, то напряд чи щось нове тут знайдете, але це зібрання розмов насправді важко читати у 2023 і спотикатися об цитування росіян, схвальні відгуки про їхню роботу і т.д.. І це вже після війни в Чечні (Ічкерія), а подекуди Грузії (2008), є лише аморфні побоювання стосовно росії у публікаціях 2000х. Були декілька цікавих розмов і цікаві зауваг, критична оцінка росії і путіна, але загалом багато про що говорить у контексті розуміння ситуації інтелектуалами, може бути цікавим тим, хто збирає "перли" або цю тематику, оскільки книга містить, наскільки я зрозуміла, розширенні версії інтерв'ю для різних видань.
У моєму топі таких "перлів" займає першу сходинку: "З її чоловіка так нічого і не вийшло, натомість донька стала симпатичною творчою особистістю." Курков про доньку Алли Латиніної - Юлю Латиніну, ту саму, яка разом з Арестовичем балакає. Уривок з "Українського тижня" за 06.2010 рік.