What do you think?
Rate this book
Тисячолітній Миколай: роман
У цьому творі умовна, майже фантастична конструкція — всі події відбуваються з однією людиною, яка живе тисячу років.
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
- GenresHistorical Fiction
636 pages, Hardcover
First published January 1, 1994
1 person is currently reading
19 people want to read
About the author
Pavlo Zahrebelnyi
52 books14 followersPavlo Arhypovych Zahrebelnyi(Ukrainian: Павло Архипович Загребельний) or Zagrebelnyi (Russian: Павел Архипович Загребе́льный) was a well-known Ukrainian novelist. In 1941, when Germany invaded the Soviet Union Pavlo enlisted the Red Army as a volunteer. He participated in the Battle of Kiev and was severely wounded. He was the editor-in-chief of Literaturna Ukrayina (1961–1962). He was an author of short stories, novels about the war and also social and historical novels. He is a laureate of the State Award of Ukraine (1974) and the State Award of the USSR (1980). He has also been awarded the Hero of Ukraine award for his works on August 25, 2004.
One of his best known novels is Roksolana (1980) about the life of Anastasia Lisovska, a Ruthenian girl from Galicia who became a wife of Sultan Süleyman the Magnificent and played a prominent role in the sixteenth century Ottoman Empire.
On February 5, 2009 President Victor Yushchenko paid his last respects to Zahrebelnyi.
Zahrebelny's books have been translated into 23 languages.
One of his best known novels is Roksolana (1980) about the life of Anastasia Lisovska, a Ruthenian girl from Galicia who became a wife of Sultan Süleyman the Magnificent and played a prominent role in the sixteenth century Ottoman Empire.
On February 5, 2009 President Victor Yushchenko paid his last respects to Zahrebelnyi.
Zahrebelny's books have been translated into 23 languages.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
October 31, 2020
“...Ти кажеш: велика імперія ромейська. Мав би ти знати, що імперії стають великими тільки тоді, коли тримають на оці кожного, не дають випорснути з-під своєї камінної влади жодній живій душі. Коли влада хоче стати могутньою, їй треба бути дріб’язковою, полічити всіх людей, коней, корів і овець, всі колоски в полях, риб у водах, звірів у пущах, птаство в повітрі. Тепер і тебе, брате, вже зачепило се державне око і не відчепиться.”
This is one of the last books written by Павло Загребельний and probably the last of his Big Novels. It was published shortly after the death of the USSR, in already independent Ukraine, and thus it has some unique contents, talking openly about Stalin’s repressions, the Holodomor of the 1930s, the oppression of the Ukrainian national culture, the deadly Soviet bureaucracy, the eternal imperialism of Russia and its colonization of Ukraine for ages, etc. — and that’s why I was intrigued about it as soon as I learned that Павло Загребельний actually wrote something like that. (It was actually written in the last years of Perestroika, 1988-91, but it is obvious that such book could not have been published under the USSR even during Perestroika. However, I learned about it only very recently, within the last year I suppose.)
You see, most of his Big Novels were written and published around the 1970s (from the late 1960s through the 1980s), and therefore they could not even mention anything “anti-Soviet,” “anti-Russian,” “Ukrainian nationalistic,” or anything like that. And although Павло Загребельний’s Big Novels are our great literature anyway, both as rich, deep prose, and as an unprecedented exploration of our culture and history, they are inevitably “restrained” from many points of view. I have read many of his books, and although his characters are always intellectual, thinking people, Павло Загребельний never even crossed a line towards anything “dangerous” in this regard, and thus he was officially recognized and approved “classical author” in the USSR. I assume that many among Ukrainian intelligentsia might have despised him because of it. However, when new times came, one of the first things Павло Загребельний did was to publish a thick anti-Soviet, anti-imperial, pro-Ukrainian novel.
Therefore, I felt compelled and very interested to read it.
Yes, the book contains a lot of very bold and deep reflections, not only about the Soviet crimes and disgusting Soviet life overall, based on perpetual violence and lies, but also about the sad fate of Ukraine over ages, always a land to be subjugated, appropriated, raped, and tormented.
“Багато було суперечок про історичні шляхи моєї землі. Одні казали, що на Україні завжди панувала згода, мир і тишина, не було ні пана, ні хама, інші твердили про безбуржуазність української нації, ще інші були в захваті від загадкової релігійності нашого народу, від якої розливається містичне світло, мов од лампадки перед образами. Як на мене, то український народ взагалі не піддається поділу на класи, в усі часи сповідуючи єдину віру, він завжди був незалежний у відправі обрядів цієї віри, єдина ж сила, якій підкорявся, — це історія, і саме вона виокремила в ньому три головні характери, якими він утвердився на цій землі і показав себе перед усім світом, характери ж ці: козаки, гайдамаки і смерди.
Не має значення, що слово „смерд“ відоме з часів Ольги, Святослава і Володимира, а „козак“ тільки з кінця п’ятнадцятого століття, коли зухвалі українські лицарі з пониззя Дніпра, мовби якимсь чарівним надчуттям вловивши в просторі енергію душ відважних мореплавців Колумба, які вирушили в незнані світи, щоб відкрити Америку, злагодили свої вузькі, як любовні ложа і як кораблі нашого вічного плавання — труни, човни-чайки і відчайдушно вдарилися грудьми об мури Стамбула, твердині нової сили, такої загрозливої всьому слов’янському світові. Згодом з’явилися гайдамаки, хоч дух їхній жив у моєму народі завжди і кожен міг гордо проголосити: „Сам собі пан, сам собі свиня!“. Я був козаком на фронті, смердом-людоловом у чужій землі, гайдамакою, коли відвойовував собі Оксану, тоді знову став смердом безпомічним.”
*
“— Колись мене теж назвали махновцем, — сказав я Оксані. — Махновцем і гайдамакою. Це було того ранку, коли загинув мій батько. Він лежав біля Тринчикового ставка і вмирав, а за ним з району приїхали два енкеведешники. Вони ще не знали, живий мій батько чи мертвий, потягли його в машину, я кинувся на них, вкусив одного за руку, а другий вдарив мене по голові рукояткою нагана і засичав: «У-у, махновець! Гайдамака!» Я після десятого класу й до училища пішов, бо хотів стати військовим, безстрашним, як гайдамака, щоб помститися всім отим… Військовим став, та не гайдамакою. Не вийшло…
— Ти безстрашніший за всіх гайдамак на світі, — погладила мою руку Оксана.
— Не треба мене втішати. Я не гайдамака, не козак, я тільки смерд. І там, де в степ вгризався бій, він плугом гоїв чорні язви і переорював горби, він — той лукавий, той тутешній, одвічний смерд… Ти любитимеш смерда чи відцураєшся від нього?
— Смерд? А що це таке?
— Це наш хрест, який ми несемо вже тисячу років, Оксано.”
*
“Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті «добровільне зізнання» було страшніше від смерті, бо смерть — це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета «Смершу», то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, «где кончается Дальний Восток».
І тепер оце «добровільне зізнання» професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна — героїчна романтика сосюринської «Червоної зими» і тичинівського «Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!» Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму — НЕП, а тоді — захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, «раздавим ударом фабричной пяты», кінець дерев’яній епосі, «я не певец крестьянского труда», псалом залізу, «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: «Я обіцяю вам сади». А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: «Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды».
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом «дайош»: «Дайош індустріалізацію!», «Дайош колективізацію!», «Дайош смерть ворогів народу!», «Дайош плани!», «Дайош темпи!».
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: «Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому».
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі «веселых ребят» кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: «В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!».
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: «Шаг вперед и две шаги назад»: голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села «викачують» до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова «Соловки», «Воркута», «Колима», а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюю��ься жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): «Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…». Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним — патефони, іншим — Колима й Соловки.
Соловки, да Соловки,
Дальняя дорога.
Серце ноет, грудь болит,
На душе тревога…
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.
Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…
Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:
Я маленькая девочка,
Танцую и пою,
Я Сталина не видела,
Но я его люблю.
Історія наша творилася так страшно, що часто з’являлася спокуса відгородитися від минулого, нічого не знати, «забыться и заснуть», як у вірші Лєрмонтова.
Гай-гай! Ми спатимемо мільйони років після нашої смерті, а тепер треба жити і не піддаватися!”
*
I would also probably recommend reading specifically a large part of chapter “Вік XVII. ВВЕДЕННЯ ДРУГЕ. КОЗАК,” starting from “Тоді я теж не був козаком, а тільки триокаянним Миколаєм Несміяновським, ієромонахом Братського монастиря і даскалом Києво-Могилянської колегії…” — it is almost completely non-fictional and contains heavy for even a historical novel but still very interesting information about the relationships between Ukrainian and Russian churches at this time. Extremely illuminating stuff for today!
*
Alas, despite all these merits and important milestones for early post-Soviet Ukrainian literature, the novel also has several major problems.
First of all, it is extremely boring. I mean: BOOOOOOORING. A large chunk of it seems almost static, tedious, and repetitive. And as the novel itself is very thick overall, all this boring stuff is perceived as unbearable. I don’t know whether I just cannot stand Павло Загребельний’s slow and repercussive writing style anymore, or the book is really not one of his best works (I suppose, both assumptions could be partly true).
Then, I believe it has some structural problems. It looks like the author started to write one novel, and then had another idea, very different one, and started to prepare another book, but then he became tired and just sewed materials from both projects together, with very little substantiation for this combination. The whole concept of “тисячолітній Миколай,” i.e. a person epitomizing the whole nation and living its fate over ages, is followed at the beginning of the book, but then the novel settles firmly in the depth of the USSR and any connections of the main character with the idea of “тисячолітній Миколай” are very rare and very artificial.
Also, the main character is visibly inconsistent: from the beginning of the book, he looks like a person with an unconscious but strong “inner core,” and then he behaves and thinks like a typical Soviet Stalinist, and then suddenly he proclaims very bitter words about Stalin and the USSR overall — and you сannot see how and when this evolution of his soul and mind ever happened…
Finally, I really dislike how Павло Загребельний talks about women ((. I think this is very typical for his prose in general, but I was indifferent to it before, in my youth, and it became quite repelling for me today.
So yeah, not the best reading of the year, definitely, but still I am glad that I read it and now have an opinion about the book. I mean: I do not regret that I read it, but I do regret that this brilliant writer made such an important book so badly. It might have been one of our epic books in the new era of reborn and reawakened Ukraine, but it is more like a useless brick now.
This is one of the last books written by Павло Загребельний and probably the last of his Big Novels. It was published shortly after the death of the USSR, in already independent Ukraine, and thus it has some unique contents, talking openly about Stalin’s repressions, the Holodomor of the 1930s, the oppression of the Ukrainian national culture, the deadly Soviet bureaucracy, the eternal imperialism of Russia and its colonization of Ukraine for ages, etc. — and that’s why I was intrigued about it as soon as I learned that Павло Загребельний actually wrote something like that. (It was actually written in the last years of Perestroika, 1988-91, but it is obvious that such book could not have been published under the USSR even during Perestroika. However, I learned about it only very recently, within the last year I suppose.)
You see, most of his Big Novels were written and published around the 1970s (from the late 1960s through the 1980s), and therefore they could not even mention anything “anti-Soviet,” “anti-Russian,” “Ukrainian nationalistic,” or anything like that. And although Павло Загребельний’s Big Novels are our great literature anyway, both as rich, deep prose, and as an unprecedented exploration of our culture and history, they are inevitably “restrained” from many points of view. I have read many of his books, and although his characters are always intellectual, thinking people, Павло Загребельний never even crossed a line towards anything “dangerous” in this regard, and thus he was officially recognized and approved “classical author” in the USSR. I assume that many among Ukrainian intelligentsia might have despised him because of it. However, when new times came, one of the first things Павло Загребельний did was to publish a thick anti-Soviet, anti-imperial, pro-Ukrainian novel.
Therefore, I felt compelled and very interested to read it.
Yes, the book contains a lot of very bold and deep reflections, not only about the Soviet crimes and disgusting Soviet life overall, based on perpetual violence and lies, but also about the sad fate of Ukraine over ages, always a land to be subjugated, appropriated, raped, and tormented.
“Багато було суперечок про історичні шляхи моєї землі. Одні казали, що на Україні завжди панувала згода, мир і тишина, не було ні пана, ні хама, інші твердили про безбуржуазність української нації, ще інші були в захваті від загадкової релігійності нашого народу, від якої розливається містичне світло, мов од лампадки перед образами. Як на мене, то український народ взагалі не піддається поділу на класи, в усі часи сповідуючи єдину віру, він завжди був незалежний у відправі обрядів цієї віри, єдина ж сила, якій підкорявся, — це історія, і саме вона виокремила в ньому три головні характери, якими він утвердився на цій землі і показав себе перед усім світом, характери ж ці: козаки, гайдамаки і смерди.
Не має значення, що слово „смерд“ відоме з часів Ольги, Святослава і Володимира, а „козак“ тільки з кінця п’ятнадцятого століття, коли зухвалі українські лицарі з пониззя Дніпра, мовби якимсь чарівним надчуттям вловивши в просторі енергію душ відважних мореплавців Колумба, які вирушили в незнані світи, щоб відкрити Америку, злагодили свої вузькі, як любовні ложа і як кораблі нашого вічного плавання — труни, човни-чайки і відчайдушно вдарилися грудьми об мури Стамбула, твердині нової сили, такої загрозливої всьому слов’янському світові. Згодом з’явилися гайдамаки, хоч дух їхній жив у моєму народі завжди і кожен міг гордо проголосити: „Сам собі пан, сам собі свиня!“. Я був козаком на фронті, смердом-людоловом у чужій землі, гайдамакою, коли відвойовував собі Оксану, тоді знову став смердом безпомічним.”
*
“— Колись мене теж назвали махновцем, — сказав я Оксані. — Махновцем і гайдамакою. Це було того ранку, коли загинув мій батько. Він лежав біля Тринчикового ставка і вмирав, а за ним з району приїхали два енкеведешники. Вони ще не знали, живий мій батько чи мертвий, потягли його в машину, я кинувся на них, вкусив одного за руку, а другий вдарив мене по голові рукояткою нагана і засичав: «У-у, махновець! Гайдамака!» Я після десятого класу й до училища пішов, бо хотів стати військовим, безстрашним, як гайдамака, щоб помститися всім отим… Військовим став, та не гайдамакою. Не вийшло…
— Ти безстрашніший за всіх гайдамак на світі, — погладила мою руку Оксана.
— Не треба мене втішати. Я не гайдамака, не козак, я тільки смерд. І там, де в степ вгризався бій, він плугом гоїв чорні язви і переорював горби, він — той лукавий, той тутешній, одвічний смерд… Ти любитимеш смерда чи відцураєшся від нього?
— Смерд? А що це таке?
— Це наш хрест, який ми несемо вже тисячу років, Оксано.”
*
“Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті «добровільне зізнання» було страшніше від смерті, бо смерть — це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета «Смершу», то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, «где кончается Дальний Восток».
І тепер оце «добровільне зізнання» професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна — героїчна романтика сосюринської «Червоної зими» і тичинівського «Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!» Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму — НЕП, а тоді — захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, «раздавим ударом фабричной пяты», кінець дерев’яній епосі, «я не певец крестьянского труда», псалом залізу, «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: «Я обіцяю вам сади». А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: «Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды».
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом «дайош»: «Дайош індустріалізацію!», «Дайош колективізацію!», «Дайош смерть ворогів народу!», «Дайош плани!», «Дайош темпи!».
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: «Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому».
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі «веселых ребят» кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: «В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!».
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: «Шаг вперед и две шаги назад»: голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села «викачують» до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова «Соловки», «Воркута», «Колима», а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюю��ься жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): «Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…». Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним — патефони, іншим — Колима й Соловки.
Соловки, да Соловки,
Дальняя дорога.
Серце ноет, грудь болит,
На душе тревога…
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.
Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…
Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:
Я маленькая девочка,
Танцую и пою,
Я Сталина не видела,
Но я его люблю.
Історія наша творилася так страшно, що часто з’являлася спокуса відгородитися від минулого, нічого не знати, «забыться и заснуть», як у вірші Лєрмонтова.
Гай-гай! Ми спатимемо мільйони років після нашої смерті, а тепер треба жити і не піддаватися!”
*
I would also probably recommend reading specifically a large part of chapter “Вік XVII. ВВЕДЕННЯ ДРУГЕ. КОЗАК,” starting from “Тоді я теж не був козаком, а тільки триокаянним Миколаєм Несміяновським, ієромонахом Братського монастиря і даскалом Києво-Могилянської колегії…” — it is almost completely non-fictional and contains heavy for even a historical novel but still very interesting information about the relationships between Ukrainian and Russian churches at this time. Extremely illuminating stuff for today!
*
Alas, despite all these merits and important milestones for early post-Soviet Ukrainian literature, the novel also has several major problems.
First of all, it is extremely boring. I mean: BOOOOOOORING. A large chunk of it seems almost static, tedious, and repetitive. And as the novel itself is very thick overall, all this boring stuff is perceived as unbearable. I don’t know whether I just cannot stand Павло Загребельний’s slow and repercussive writing style anymore, or the book is really not one of his best works (I suppose, both assumptions could be partly true).
Then, I believe it has some structural problems. It looks like the author started to write one novel, and then had another idea, very different one, and started to prepare another book, but then he became tired and just sewed materials from both projects together, with very little substantiation for this combination. The whole concept of “тисячолітній Миколай,” i.e. a person epitomizing the whole nation and living its fate over ages, is followed at the beginning of the book, but then the novel settles firmly in the depth of the USSR and any connections of the main character with the idea of “тисячолітній Миколай” are very rare and very artificial.
Also, the main character is visibly inconsistent: from the beginning of the book, he looks like a person with an unconscious but strong “inner core,” and then he behaves and thinks like a typical Soviet Stalinist, and then suddenly he proclaims very bitter words about Stalin and the USSR overall — and you сannot see how and when this evolution of his soul and mind ever happened…
Finally, I really dislike how Павло Загребельний talks about women ((. I think this is very typical for his prose in general, but I was indifferent to it before, in my youth, and it became quite repelling for me today.
So yeah, not the best reading of the year, definitely, but still I am glad that I read it and now have an opinion about the book. I mean: I do not regret that I read it, but I do regret that this brilliant writer made such an important book so badly. It might have been one of our epic books in the new era of reborn and reawakened Ukraine, but it is more like a useless brick now.
September 7, 2024
Анотація книги звучить дуже цікаво і я купилася на історію про Миколу, який живе більше тисячі років і переживає ключові моменти в історії України.
Ну ніби і книжка про це… але це не роман, а художній переказ історії України, який де не де «розбавляє» постать Миколи.
Загалом, думаю книга буде корисною тим, в кого дуже серйозі прогалини в історії України, але хто не хоче читати підручники.
Також відчувається «соціалістичний» вайб…
Як перероджується Микола і його брат Марко теж загадка, бо книжка цього не пояснює.
Загалом, Книжку не дочитала 😕
Ну ніби і книжка про це… але це не роман, а художній переказ історії України, який де не де «розбавляє» постать Миколи.
Загалом, думаю книга буде корисною тим, в кого дуже серйозі прогалини в історії України, але хто не хоче читати підручники.
Також відчувається «соціалістичний» вайб…
Як перероджується Микола і його брат Марко теж загадка, бо книжка цього не пояснює.
Загалом, Книжку не дочитала 😕
June 11, 2024
Як страшно читати цю книгу у 2024 році, під час великої війни в Україні.
February 17, 2016
Оригінальна задумка: сюжет охоплює тисячу років очима однієї людини.І хоч докладніше автор зупиняється лише на трьох періодах,але і вони збурюють до мурашок. От має цей письменник властивість описувати речі просто,буденно але так правдиво,що виникає враження,що ти сам це все переживаєш. Тут і запровадження християнства Володимиром. Нами звично сприймається Володимир Святий,поборник язичництва і сподвижник правдивої віри.Але не всі задумувалися,яким способом то робилося.Скільки було знищено,покалічено людей фізично і морально.
Напевно у світлі історії це виправдані і потрібні кроки,але для життя конкретної людини?
Другий період у книзі Час Богдана Хмельницького. І знов не все так просто,як ми можемо прочитати у підручнику.
Але найбільше мене мене вразив і зачепив третій розділ.Там охоплене майже все двадцяте століття: і голод 33,і світова війна,і репатріація,і надскладний сталінський час.Іще багато всього. От хто має якісь рожеві уявлення про той період-читайте обов'язково! Більшого абсурду ,певно,й вигадати неможливо. Частково можна знайти відповіді й на наші сьогоднішні запитання. Штучно винищений клас інтелігенції,так само штучно створений прошарок недумаючих людей,людей-машин, сліпих носіїв ідеї.Там можна виписати безліч цитат,які будуть актуальні на зараз,але у електронному вигляді мені їх важко шукати.
Напевно у світлі історії це виправдані і потрібні кроки,але для життя конкретної людини?
Другий період у книзі Час Богдана Хмельницького. І знов не все так просто,як ми можемо прочитати у підручнику.
Але найбільше мене мене вразив і зачепив третій розділ.Там охоплене майже все двадцяте століття: і голод 33,і світова війна,і репатріація,і надскладний сталінський час.Іще багато всього. От хто має якісь рожеві уявлення про той період-читайте обов'язково! Більшого абсурду ,певно,й вигадати неможливо. Частково можна знайти відповіді й на наші сьогоднішні запитання. Штучно винищений клас інтелігенції,так само штучно створений прошарок недумаючих людей,людей-машин, сліпих носіїв ідеї.Там можна виписати безліч цитат,які будуть актуальні на зараз,але у електронному вигляді мені їх важко шукати.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews